ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Заставна (1985) /
Проза
/
Невідправлені листи
Записки самогубця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Записки самогубця
Вона стояла і дивилася у вікно. За склом була осінь. Жовте листя повільно кружляло в повітрі, опадаючи на землю. Вітер хитав дерева… Неначе гігантські гойдалки вони схилялися вправо-вліво, заколисуючи птахів. Вправо-вліво… Усе життя – як гойдалка. І після найкрутіших злетів провалюєшся у глибокі прірви. А потім знову вгору…
Та одного разу ланцюги, що тримають гойдалку, обриваються…
Ось так обірвалася і її гойдалка. А скільки всього хорошого було… Друзі, коханий, робота… Було. .. І все зникло в одну мить, разом із страшним діагнозом.
Гойдалка, яка ще вчора тримала її на вершині, давала перевагу над іншими, тепер кинула у прірву і дороги назад немає…
СНІД – таке коротке слово, а як багато може означати. Для людей – це тавро, яке не можна змити нічим. Вона стала стервом, яке гуляє направо й наліво і немає ніякої різниці, що інфекцію занесли при переливанні крові у лікарні. Стерво і все…
СНІД – цього ніхто ніколи не зрозуміє і не прийме. Ніхто й ніколи… Які страшні слова, та саме вони тепер стануть її вірними супутниками. І ось вона довіку приречена на самотність. Хоча… Скільки там того віку залишилось?
Вона закрила очі і життя, мов плівка кінофільму, перекрутилось назад. Ось вона йде зі своїм хлопцем, майже чоловіком. Все навколо лише для них. Він клянеться, що ніщо в світі не здатне їх розлучити. Ніщо, крім одного короткого слова. Як важко було сказати, але вона мужня. “Ти знаєш, в мене СНІД”… Все подальше згадувалось, мов крізь туман. Якісь пусті слова, щось на тему, що він хоче здорових дітей. Даремні запевнення, що все буде добре. Якісь вибачення… Та хіба це все вже має якийсь сенс? Ще однієї важливої людини не стало в житті… Зник ще один камінчик з його фундаменту…
А що залишилось? Вже відвернулись друзі, які почувши про страшний вирок просто стали всі страшенно зайняті. Колеги по роботі влаштували бойкот, так що в кінцевому результаті довелось звільнитись самій… Може й даремно вона всім розповіла, але жити в брехні – не для неї. Знати, що самою своєю присутністю вона наражає оточуючих на небезпеку – це було вище її сил. Краще вже залишитись одній…
От так в один момент і розлетівся, здавалося б, міцний фундамент, на побудову якого пішов не один рік…
І зараз, стоячи на руїнах життя, вона чітко розуміла дві речі. По-перше, наскільки химерним та аморфним було все, що її оточувало. Брехливі люди, фальшиві емоції, несправжні почуття, заздрісні посмішки – все з’єднувалося в одне замкнуте коло. Як легко зруйнувати те, що лише здавалось справжнім…
І друге: вона не може і не хоче починати все з початку. А навіщо? Кому вона зараз потрібна зі своєю проблемою? Та нікому. І навіть жодному з мільйонів тих людей, які мають ту саму проблему. Можливо, якби вони об’єднались, спробували допомогти один одному, але ніхто не хоче зробити першим крок назустріч…
Вона простягнула руку і відчинила вікно. Ноги самі винесли на підвіконня. Тринадцятий поверх. Хм… Ніколи не звертала увагу на те, що живе на такому “магічному” поверсі. А може воно й на краще? Так, щоб гарантовано потрапити туди, де нема лицемірства. Де всі в очі кажуть, що думають, хоч ні слова хорошого в тому немає…
Глянула вниз. Високо. Високо і страшно. А жити ще більше страшно. Раптовий порив вітру похитнув, ледве встигла зловитись за раму. “А виявляється, я все ще чіпляюсь за життя. А втім, якщо добре подумати, то кого засмутить моя смерть? Та нікого… Батьків вже немає, а решті й байдуже. Тільки от ховати будуть у закритій труні. А чи не все-одно?...”
Погляд знову впав на вікно. Скло… Вени… Ванна… Кажуть, що коли ріжеш вени, то вся кров виходить з тіла і обличчя стає таким білим, аристократичним.
А в принципі, яка різниця? Вона останній раз оглянула кімнату, затрималась на своїй фотографії з минулого дня народження. Весела… Щаслива… Аж не віриться, що це було пів року тому.
…Міцно замружила очі і зробила крок вперед. Серце підскочило десь під горло, а вже наступної миті все стало тихо і спокійно. І вже не було страшного діагнозу, а якщо й був, то це не мало ніякого значення. І вона була вільна. Дійсно вільна. Від емоцій, страхів, переживань, почуттів. І єдина думка, яка повторювалась, мов запис на касеті “А Смерть прекрасна. Навіщо було так довго зволікати?...”
Та одного разу ланцюги, що тримають гойдалку, обриваються…
Ось так обірвалася і її гойдалка. А скільки всього хорошого було… Друзі, коханий, робота… Було. .. І все зникло в одну мить, разом із страшним діагнозом.
Гойдалка, яка ще вчора тримала її на вершині, давала перевагу над іншими, тепер кинула у прірву і дороги назад немає…
СНІД – таке коротке слово, а як багато може означати. Для людей – це тавро, яке не можна змити нічим. Вона стала стервом, яке гуляє направо й наліво і немає ніякої різниці, що інфекцію занесли при переливанні крові у лікарні. Стерво і все…
СНІД – цього ніхто ніколи не зрозуміє і не прийме. Ніхто й ніколи… Які страшні слова, та саме вони тепер стануть її вірними супутниками. І ось вона довіку приречена на самотність. Хоча… Скільки там того віку залишилось?
Вона закрила очі і життя, мов плівка кінофільму, перекрутилось назад. Ось вона йде зі своїм хлопцем, майже чоловіком. Все навколо лише для них. Він клянеться, що ніщо в світі не здатне їх розлучити. Ніщо, крім одного короткого слова. Як важко було сказати, але вона мужня. “Ти знаєш, в мене СНІД”… Все подальше згадувалось, мов крізь туман. Якісь пусті слова, щось на тему, що він хоче здорових дітей. Даремні запевнення, що все буде добре. Якісь вибачення… Та хіба це все вже має якийсь сенс? Ще однієї важливої людини не стало в житті… Зник ще один камінчик з його фундаменту…
А що залишилось? Вже відвернулись друзі, які почувши про страшний вирок просто стали всі страшенно зайняті. Колеги по роботі влаштували бойкот, так що в кінцевому результаті довелось звільнитись самій… Може й даремно вона всім розповіла, але жити в брехні – не для неї. Знати, що самою своєю присутністю вона наражає оточуючих на небезпеку – це було вище її сил. Краще вже залишитись одній…
От так в один момент і розлетівся, здавалося б, міцний фундамент, на побудову якого пішов не один рік…
І зараз, стоячи на руїнах життя, вона чітко розуміла дві речі. По-перше, наскільки химерним та аморфним було все, що її оточувало. Брехливі люди, фальшиві емоції, несправжні почуття, заздрісні посмішки – все з’єднувалося в одне замкнуте коло. Як легко зруйнувати те, що лише здавалось справжнім…
І друге: вона не може і не хоче починати все з початку. А навіщо? Кому вона зараз потрібна зі своєю проблемою? Та нікому. І навіть жодному з мільйонів тих людей, які мають ту саму проблему. Можливо, якби вони об’єднались, спробували допомогти один одному, але ніхто не хоче зробити першим крок назустріч…
Вона простягнула руку і відчинила вікно. Ноги самі винесли на підвіконня. Тринадцятий поверх. Хм… Ніколи не звертала увагу на те, що живе на такому “магічному” поверсі. А може воно й на краще? Так, щоб гарантовано потрапити туди, де нема лицемірства. Де всі в очі кажуть, що думають, хоч ні слова хорошого в тому немає…
Глянула вниз. Високо. Високо і страшно. А жити ще більше страшно. Раптовий порив вітру похитнув, ледве встигла зловитись за раму. “А виявляється, я все ще чіпляюсь за життя. А втім, якщо добре подумати, то кого засмутить моя смерть? Та нікого… Батьків вже немає, а решті й байдуже. Тільки от ховати будуть у закритій труні. А чи не все-одно?...”
Погляд знову впав на вікно. Скло… Вени… Ванна… Кажуть, що коли ріжеш вени, то вся кров виходить з тіла і обличчя стає таким білим, аристократичним.
А в принципі, яка різниця? Вона останній раз оглянула кімнату, затрималась на своїй фотографії з минулого дня народження. Весела… Щаслива… Аж не віриться, що це було пів року тому.
…Міцно замружила очі і зробила крок вперед. Серце підскочило десь під горло, а вже наступної миті все стало тихо і спокійно. І вже не було страшного діагнозу, а якщо й був, то це не мало ніякого значення. І вона була вільна. Дійсно вільна. Від емоцій, страхів, переживань, почуттів. І єдина думка, яка повторювалась, мов запис на касеті “А Смерть прекрасна. Навіщо було так довго зволікати?...”
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію