Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.30
11:18
Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
2025.10.30
10:52
«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
2025.10.30
10:03
Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
2025.10.29
22:28
Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
2025.10.29
21:47
Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
2025.10.29
18:32
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
2025.10.29
17:54
Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
2025.10.29
13:15
А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
2025.10.29
11:51
Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
2025.10.29
06:04
Пообіді в гастрономі
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
2025.10.28
22:03
Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
2025.10.28
16:14
Безліч творчих людей
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
2025.10.28
12:32
Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом.
Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття.
Промишляв на скляній тарі та макулатурі.
Якщо везло знайти пристойні ношені речі,
здавав по п’ять гривен Вірці –
стерві у дві точки: на барахолці
і
2025.10.28
12:12
Коли думкам затісно в тілі,
А вихід замкнений назовні,
Причина навіть не в похміллі,
А в тім, що зникли полюбовні
Я сам по собі… думи вільні.
Інакше виникне дво-бійка...
І знов причина не в похміллі —
А вихід замкнений назовні,
Причина навіть не в похміллі,
А в тім, що зникли полюбовні
Я сам по собі… думи вільні.
Інакше виникне дво-бійка...
І знов причина не в похміллі —
2025.10.28
11:46
Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.
Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.
Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
2025.10.28
06:11
Хто сказав, що збайдужіло
Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Поеми
CTЕП
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
CTЕП
1.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
