Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
2026.08.26
18:27
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
2026.08.26
17:43
ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ, ТЕКЕЛ, ВЕ-ПАРСИН»
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Поеми
CTЕП
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
CTЕП
1.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
