Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Поеми
CTЕП
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
CTЕП
1.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
Чи ж ми іще достойні тих степів –
Важких – як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:
Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.
Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там – сльоза між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем –
Як не співай, куди не подивися.
Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось – минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...
І наші вени – тінь підземних рік –
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність – степ, і горе, і вгорі –
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить,
Прийде Мамай. Помістить на струні
Увесь той степ разом з душею готів.
Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани,
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.
Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння – підемо куди ми.
2.
В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, –
В яку глибінь, в які вітри не кинься.
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
“Не те, не те, не те то все, не те...” –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...
Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається”.
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б’ється?".
Мамай заграв, зв’язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поруч, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану – більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." –
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...
"А я ж іще лише на півпуті, –
Затявсь Мамай. – Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.
Я не Голота: золото й парчу
Візьму не в турка –
В осені з рікою.
Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...”,
Люблю, що є! Над битвами – ворони…"
3.
Парує кров.
Туман кругом, туман.
Так на душі – цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то – душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.
Ото, як млин, – зупинишся – і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.
Тебе забудуть...
Все забудуть всі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки –
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. –
А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я. –
А чайка знов над травами "киги",
А совість – сагайдак до узголів’я. –
Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла –
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір’ям з білого крила
Хіба її висмикують татари..
Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а муки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.
А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов – і загубив під час повстання".
4.
"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванí...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.
І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".
"А як гріхи?.."
"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап’єш
В бою за волю вбитої людини.
Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич.
Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...
Чи ще прийду, чи більше не вернусь –
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,
Зв’яжи її і бренькай до обіду.
Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться – як серце вже не б’ється".
5.
Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...
Вони скриплять.
Живи собі і слухай.
6.
Постане Баба.
Добра. Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт, як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
