Сусід жалівся діду,
Що лисина все більш.
По ліки, каже, їду.
Волосся гірш та гірш.

- Масти, де лисий, салом. -
Йому порадив дід. –
Волосся щоб зростало.

Чоловік дружині зранку
Повіряє забаганку
Про дівчиноньку-коханку,
Бо наснилися немало
Тої форми досконалі
На обкладинці журналу.

Жінка каже чоловіку,

Регулярно щосуботи: завивання, слізки –
то дружина промиває чоловіку мізки.
Не устиг помити миску, зачинити браму –
і повисла у повітрі незбагненна драма.

Зая губоньки надула, що не підступиться,
і уже не обізветься вихідними киця.
А у тактики тіє

З супутника Прятули видно все.
Поцупив гріш, тобі відразу амба.
Теля розумне мамки цицьку ссе
і нерозумне ссе, але у Трампа.

Хворіє божий світ на путинізм,
Москва чекає пострілу «Аврори»,
з могили дістає соціалізм:

Вірш, написаний уві сні,
проглядає крізь пелени туману.
Вірш, написаний уві сні,
став діамантом,
який потонув
на дні болота.
Він виблискував
коштовними гранями.

Перш ніж зійти на гору Моріа
й оглянуть омріяний край молока і меду,
куди Всевишнім не велено мені ввійти,
заради чого стільки незгод
перенесли ми з тобою і народом,
(не подивуй, що стримать сліз не можу…)
Так-от ввіряю тобі тих,
хто ще лишивсь

Сонце за обрій сховалося знову,
сутінки тихо повисли.
Місяця юного срібну підкову
хвилі у морі затисли.

Вечір духмяніє цвітом черешні
під переспіви пташині.
Десь ворухнулися згадки сердешні

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку

Цього разу від образи йду,
й не кажи: «Утримати несила!»
Бо тобою вже перехворіла —
на відраду чи свою біду.

Де ти був, коли благала я
лиш мене одну любити міцно?
У твоєму серці надто тісно,

Мовчання в ефірі, мовчання для світу.
Мовчання, як темрява в океані.
Мовчання, як крижана німота.
У потоках турбулентності
лише мовчання зберігає
постійність, являючи собою
вічність, океанічну безмежність,
яка здатна вмістити в себе

Білопінний весняний обрс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для н

Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї

Янголи усміхалися
Музикувала любов

Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл

Не вдавай, коханий, що у нас все добре,
чи хіба не бачу, що не так усе?
Перелляла щастя у пекельне горе,
на вітрилах доля в небеса несе.

Не жалій, бо жалість не любов, а мука,
божевілля сонне тугою в очах.
Блекотою зустріч, каяттям розлука —

Іще природа так собі,
Але змінився настрій,
Коли побачив на вербі
Гурт котиків сріблястих.
Порі весняній завдяки,
Уже з’явились звично
Оці красунчики м’які,
Пухнасті, невеличкі.

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш зв