ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2018.10.21 00:20
Т. І...

Закохався – і співаю,
І радію, і журюсь, –
І тебе, любов безкраю,
Не віддам уже комусь.
Адже, знаю, будуть інші,
Восени чи навесні, –

Іван Потьомкін
2018.10.20 20:07
Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

Віктор Кучерук
2018.10.20 19:16
Т. І...
Моя зажуро смаглочола,
Моя бентежна таїна, –
Вже літо бабине довкола,
А не у снах, а не у снах.
Вже сонце гріє неохоче
І пахнуть айстрами вітри, –
А ти усе чекати хочеш

Катерина Боброк
2018.10.20 15:21
я знаю що ти скажеш - не кажи
хоч маєш це віддати - не давай
кого любив за тими не тужи
кого кохав забудь не поминай

всели собі у серце трьох царів
прийми у душу смирну самоти
щоб промінь зірки гаряче горів

Олександр Сушко
2018.10.20 14:36
Зайшов на сайт - гримить стражденний стогін,
В Пегаса зляк, ірже з-під закарлюк.
У "генія" ліричнії пологи!
Всі врозтіч. Я ж добряга - підсоблю.

Хвалю завзято горе-рукоблуда
(поет чутливий, критикнеш - каюк!).
А поруч муза глипає на "чудо"

Шон Маклех
2018.10.20 02:49
Лишаємо слід
На килимі жовтого листя
Ми – лилики тьми:
Нескінченно темного Всесвіту:
Слід порожнечі
На візерунках осені:
Там пройшли ми –
Кажани –

Ластівка Польова
2018.10.19 22:17
Тисяча слів під пером,
а от дії – жодної.
Ти мій герой,
ти живий легендарний soldier.

З дому зриваюсь у темінь,
неначе з прив’язі.
Господи правий,

Микола Дудар
2018.10.19 19:03
Привчав себе до твого запаху
Вже й познайомився з ріднею
А ти чомусь все нишком ахала
А я збирав все те і клеїв…
Ти розглядала зацікавлено
Мої сирі на смак полотна
І хай знайомих, рідних бавило
Ти обзивала їх болотом…

Іван Потьомкін
2018.10.19 16:14
Поміж уловом, що приніс рибалка,
Устрицю пацюк набачив
І подумки начебто вже їсть.
«Який з мене наїдок?-
Вгадала намір ненажери бідолаха».
«Розкрийся і вдовольнюся цим!»
Не спало хитруну на думку,
Що бажання жить несе і порятунок:

Вікторія Торон
2018.10.19 11:21
Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і

Світлана Майя Залізняк
2018.10.19 10:36
і ніхто не застрахований
від теракту серед зла.
Будь вахтером чи Бетховеном -
днина гостре підвезла.

Біг чимдалі - чи поранених
піднімати і везти?
Друг мій каже одурманено:

Тата Рівна
2018.10.19 09:53
Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або де

Любов Бенедишин
2018.10.19 09:19
Ще мрії високі личать,
І руки – вправні.
А Муза чомусь не кличе
В небесні плавні.

Приб’ється не знати звідки,
Нахмурить брови…
Зоставить на серці мітку –

Вероніка Новікова
2018.10.18 22:55
Що ти про мене знаєш, як ти із цим живеш?
Я майже все забула, вистояла вином.
Слід від долоні губиться поміж густих одеж:
тих, що, коли намокнуть, тягнуть на дно.

Слід від долоні плине спиною від стегна.
Русло його не висохло, витоки ще пульсують.

Серго Сокольник
2018.10.18 22:10
Ніч наповнила глечики снів,
Із яких ми наснагу пили
Дивоцвітами... На полотні
(...чи букетом на майстра столі...)

І малюнок сумний у очах
Чорним кольором в осінь тече,
Віддзеркаливши темряви жах

Ігор Шоха
2018.10.18 21:27
На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика / Щодо «Шевченківської премії»

 Національна премія України імені Тараса Шевченка - 2009
Образ твору Премія без інтриги
Іван Рябчій, журнал «Главред»,
10.03.09

Премії у нас – справа корпоративна; навіть головна з-поміж них – Шевченківська – вручається дуже обмеженим колом «експертів» не менш вузькому прошарку «придворних» митців.

Утім, аби нікого не образити, варто сказати, що серед лауреатів Національної премії імені Тараса Григоровича Шевченка можна вирізнити й справді гідних нагороди митців

«Підводні течії кругом»
Цього року, як і завжди, всі чекали переважно не інтриги. Так воно й сталося. Загадкова заміна спочатку голови Комітету з присудження премії, а потім складу журі дуже позначилася на подальшій долі номінантів. Ситуація справді дивна – кандидатури, за правилами, треба було подати до 1 листопада. Зрозуміло, що ті, хто це зробив завчасно, розраховували на «старі» правила гри. Та раптом 13 листопада Президент – який, як відомо, іноді аж надто опікується культурою, – замінив голову Комітету з Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Романа Лубківського на Миколу Жулинського. Причому Роман Мар’янович одразу, ніби для компенсації, отримав премію журналу «Всесвіт» Ars translationis. А Микола Григорович у інтерв’ю наприкінці листопада переконував, що ситуація змінюватиметься на краще. «Я прийшов до Комітету не для того, щоб усе залишалося так, як було колись. Хочу кардинально змінити і статус, і положення Комітету, – запевнив голова Комітету, академік Микола Жулинський. – Звичайно, в мистецтві досягти максимальної об’єктивності неможливо, але я б прагнув максимальної відкритості щодо оцінок тих чи інших літературно-мистецьких явищ. Хотів би, щоб відбувався своєрідний моніторинг культурного життя України протягом року, щоб Комітет не залишався такою собі інстанцією, до якої припливають будь-які пропозиції, а ми потім їх розгрібаємо».

При цьому голова Інституту літератури НАНУ не приховував свого роздратування через те, що доведеться ухвалювати рішення за старими правилами: «Ситуацію треба змінити – насамперед для того, щоб премія повернула собі престиж. Треба, щоб припинили говорити, мовляв, того ось підтримує такий-то член Комітету, тому – за ювілей, тому – за видатні заслуги. Такі “критерії” виключаються!».

Однак подальші дії пана Жулинського були доволі дивними. Журі, яке призначав особисто він і щодо складу якого було досить нарікань, під час першого обговорення кандидатур цьогорічних номінантів спрацювало всупереч волі Жулинського. Принаймні це він намагався донести до відома у скандальному інтерв’ю «Україні Молодій» вже за місяць після свого призначення. Із кола номінованих (у галузі літератури) викинули авторів, яких багато хто вважав фаворитами преміальних змагань: поетів Дмитра Іванова, Петра Засенка, Олексія Довгого та відомого прозаїка Василя Шкляра. Мотивація членів журі не зрозуміла. Щодо Довгого, думаю, спрацював традиційно сильний у наших митців політичний «нюх» – адже премія виділяється із загальнодержавного бюджету. Чому не номінували Іванова і Шкляра – взагалі не ясно. Відмовка, мовляв, уже подавались раніше, не спрацьовує, адже те саме можна сказати й про добру половину тих, хто пройшов (скажімо, про актрису Ларису Кадирову та поета Валерія Гужву). Може, хтось про них погане слово сказав? Відтак патріарх української літератури Анатолій Дімаров згадує добрим словом не лише номінованого Віктора Баранова (чим прозаїк та головний редактор журналу «Київ» без міри пишається), а й Дмитра Іванова: «Я був на обговоренні його кандидатури. Його вірші заслуговують на Шевченківську премію. А те, що не висунули... Підводні течії кругом». Олексій Довгий ставиться до відсутності в своєму творчому гаманці престижної премії досить скептично. «Без премії можна обійтися... Не премії треба роздавати, а літературою опікуватися, – каже він. – А поет мусить не за преміями бігати, а займатися самовдосконаленням».

Премія як заробіток?

Не секрет, що Шевченківську премію в Україні дали майже всім. Якщо скласти для себе «список класиків» (Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Василь Голобородько, Роман Іваничук, Валерій Шевчук, Ліна Костенко, Василь Герасим’юк, Марія Матіос, Іван Дзюба та інші), то виявиться, що без винятку всі «при ділі», і треба шукати когось іншого. Виходить, що «за заслуги» давати нікому, а номінувати когось із молоді... ще не час. До речі – це й справді велике питання: як далі бути з премією?

Є кілька варіантів. Наприклад, відмінити грошову винагороду. Адже не секрет, що черга за премією (не плітка, не міф, а абсурдна, прикра реальність сьогочасся) існує здебільшого через ті 130 тис. грн, які отримує лауреат. На них можна ж ремонт у квартирі зробити чи малесеньку дачу в Кончі-Заспі придбати. За радянських часів чинили по-іншому. «Раніше Шевченківська премія у плані матеріальної винагороди була дуже слабенькою, – розповів лауреат 1981 року Анатолій Дімаров. – І то, на другий день кликали й казали: передайте свою премію у Фонд миру. Що було робити, я віддав. Але ж тоді мене видавали стотисячними тиражами! Тож мені Шевченківська премія і не потрібна була. Причому тоді ж було три-чотири номінації – за дитячу літературу, прозу, поезію, літературну критику. А зараз – одна».

У Франції найбільш престижною премією є Ґонкурівська. Члени однойменної академії раз на рік збираються у кав’ярні і виносять свій присуд. Лауреат отримує більш ніж символічну нагороду – чек на 50 франків (нині це приблизно €10); натомість його книжка перевидається і зазвичай стає бестселером. Ґонкурівська премія – бренд, яким, на жаль, не є премія Шевченківська. Минулого року премію в літературній номінації отримала Любов Голота за роман «Епізодична пам’ять». Думаєте, його купували краще за матюки Подерв’янського чи сексуальні марення Карпи?! Та й навіть ця дрібка слави одразу ж стає предметом нестримних заздрощів тих, хто не отримав і ніколи не отримає премії. «Надто свіжі в моїй пам’яті, моїй душі, моїх емоціях ті відгуки, які я отримувала на свою книжку. Чомусь багато хто говорив не про саму книжку, а про якісь обставини: чи маю я право як автор поки що єдиного опублікованого роману отримувати цю премію?» – нарікає пані Люба.

Забравши з переліку принад Шевченківської премії гроші, ми одразу ж побачимо, хто є хто: багато нинішніх учасників черги і членів журі збайдужіють і забудуть про існування такої відзнаки. І можна буде спокійно давати премію гідним людям. А якщо держава спроможеться зацікавити у виданні творів лауреатів потужні приватні видавництва, то ми й Ґонкурівську академію за пасок заткнемо! До речі, минулого року «Епізодична пам’ять» Голоти вий-

шла у видавництві «Факт» – другому за потужністю в Україні. Про те, що роман отримав премію, на обкладинці було зазначено маленькими літерами. А дарма. У Франції премійовані книжки аж палають великими білими буквами на червоному тлі: Премія Феміна, Премія Ренодо, Ґонкурівська премія! І це стає потужним стимулом купити книжку. А автор бестселера багатіє. Хоча розбагатіти можна по-різному: пишучи і «поп-

су» на кшталт «сльозогінних» романів Даніели Стіл, і мудро продуманий соціально затребуваний продукт – скажімо, епопею про Гаррі Поттера чи «Код Да Вінчі», і інтелектуальну провокативну прозу а-ля Єлінек. Премії ж особливого багатства не дають.

Гідні й варті

Звісно, зводити питання Шевченківської премії до самого негативу – не правильно. Адже лише за роки Незалежності її лауреатами стали, серед інших, письменники Іван Білик, Іван Багряний, Володимир Дрозд, Євген Пашковський, поети Василь Стус, Ігор Калинець, Василь Голобородько, перекладач Григорій Кочур, літературознавець Дмитро Наливайко, художники Тетяна Яблонська, Іван Марчук, Іван Остафійчук, композитор Олемдар Караманов, поет-пісняр Володимир Івасюк, режисер Кіра Муратова. Варто згадати, що першими лауреатами премії, заснованої 1961 року, стали Павло Тичина, Олесь Гончар та Платон Майборода. «Присудження Шевченківської премії – це і грамота, і водночас тавро на творові, адже він назавжди прописується у літературному процесі певного року, – розмірковує Любов Голота. – І коли хтось писатиме історію новітньої та сучасної літератури України, якщо це буде сумлінний дослідник, він перечитуватиме ці твори і вписуватиме їх до контексту літератури прийдешньої. До того ж, не варто забувати, хто отримував цю премію; у прозі це найбільші українські прозаїки ХХ ст., хто б як до них не ставився, – Олесь Гончар, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик. Тут я перериваю перелік – не тому, що боюсь когось не назвати, просто серце стискається від самих імен, від доробків!».

Як завжди, найзатятіша суперечка цього року спалахнула навколо номінантів-літераторів. Викинувши таких «зірок», як Шкляр і Іванов, нас змусили добряче попрацювати, щоб дізнатися, хто ж такий, скажімо, Степан Гостиняк, номінант зі Словаччини. Це представник пряшівської гілки української діаспорної літератури – справді унікального явища, досі геть незнаного у нас. Нині Гостиняк працює в Музеї української культури в місті Свидник. Безперечно, найвизначнішим з-поміж номінованих цьогоріч поетів є Павло Гірник – віршар у другому поколінні: багато хто пам’ятає його батька, відомого поета Миколу Гірника. За класифікацією Ігоря Римарука, Гірник належить до покоління вісімдесятників. За подібність стилю й образів його часто називають «сучасним Плужником». Під час поетичного вечора у львівській літературній кав’ярні «Кабінет» він так спробував пояснити свої творчі уподобання: «Пишу класичним римованим віршем, бо він мені цікавіший за формою, ця форма – як тест на фальш чи справжність. Свідомо прагну неперекладної поезії, бо справжня поезія – неперекладна. Є два шляхи: писати комерційні верлібри, які легко перекладати, і писати внутрішню поезію, поезію мовну, – я вибираю внутрішню».

Скандал спалахнув навколо претендента на ім’я Григорій Лютий. Справа в тому, що цей, безперечно, талановитий поет із Запоріжжя поставив свій підпис під відверто українофобським документом під назвою «Обращение представителей творческой интеллигенции…»; поруч з його підписом сусідують автографи такого одіозного панства, як Олесь Бузина, Дмитро Табачник і Петро Толочко. Можна собі уявити, що почалося, коли почули про цю кандидатуру! Але й тут дилема: що судить журі – автора чи твір? Адже неодноразово премію присуджували як за перше (Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Кочур), так і за друге (Леонід Череватенко, Кіра Муратова, Михайло Наєнко, Сергій Білоконь). Якщо твір – шедевр, то чи важить особистість автора? Ось як відгукнувся про нього в газеті «Україна Молода» співвітчизник Лютого – письменник, лауреат премії ім. І. Франка Костянтин Сушко: «Я вважаю його більш ніж посереднім літератором. Немає такого жанру, як роман-пісня, є два жанри окремих – пісня і роман, а це – абракадабра. Як міг достойний академік Іван Дзюба написати до такого несмаку передмову».

Претендували на головну українську премію також поет Валерій Гужва, історик-публіцист Михайло Андрусяк і письменник Віктор Баранов. Причому з двома першими – теж незрозуміло. Збірка Гужви «Вертоград» висувалась на премію минулоріч. Не отримала. За цей час у поета вийшла нова книжка – але отримати премію він уперто хоче саме за «Вертоград»... Публіцистичний нарис Андрусяка також висувається на здобуття Шевченківської премії не вперше. Та й писав його автор протягом шести (!) років. Тобто твори це – не нові.

Багато хто вболівав за прекрасного письменника, майстра жанру новели Василя Портяка. Його стиль – вибагливе поєднання такої складної у звершенні художньої простоти, психологічної глибини й невідривності від місцевого гуцульського коріння. Письменник змальовує рідні йому Карпати так, що часом хочеться заридати. Кандидатуру Василя Портяка, який зараз працює в Музеї Шевченка, обстоювали одразу кілька членів журі. Відтак довести свою правоту їм, здається, не вдалося. Відомо, що 2 березня Президент Віктор Ющенко підписав Указ. Тож премії отримують: поет Павло Гірник, актриса Лариса Кадирова, художники Віктор Гонтаров і Віктор Наконечний, публіцист Володимир Мельниченко.

Любов ГОЛОТА, письменниця, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка (2008)

Людина, яка отримує Шевченківську премію або хоча б номінується на неї, відчуває велику відповідальність, бо розуміє: до неї буде прикута увага і ЗМІ, і журі, і літературної критики, і колег. Увага ця буде ревнивою, не завжди такою, як хотілося б автору. Та найбільше, чого прагнуть ті, хто номінується на Шевченківську премію, і, тим паче, її лауреати – це літературно-критичної оцінки.

Іван Рябчій, журнал «Главред», 10.03.09 10:48
http://glavred.info/print/articles/14638.prn


"Уніан"[17.02.2009 12:06]
Визначено лауреатів Шевченківської премії

16 лютого у Києві відбулося засідання Комітету з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка, який із 19 кандидатур, що вийшли у третій тур голосування, обрав п’ять лауреатів, список яких має незабаром затвердити своїм указом Президент України Віктор Ющенко, – повідомляє ЗІК.

На засіданні був присутній 21 із 23 членів Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Третій тур таємного голосування завершився визначенням п’яти гідних премії осіб, твори яких набрали не менш як 16 голосів «за».

«Ми провели два попередніх засідання, кожне з яких тривало по 4 години, але не завершувало голосуванням. Це були попередні обговорення, обмін думками, враженнями. Головна їхня мета – стимулювати членів комітету читати, дивитися, відвідувати виставки, бувати в концертах тощо. Коли вже із 62 претендентів на Шевченківську премію залишилося 19, то розпочався процес дуже активного обговорення. 16 лютого у дискусії ми провели понад три години! Кожен міг висловити свою позицію. І тільки після цього приступили до таємного голосування. За положенням про премію ми можемо визначати до 10 лауреатів, але з великим скрипом і скреготом зубовним ми спинилися на п’яти кандидатурах, яких визначило перше голосування. Хоч були пропозиції членів комітету й далі продовжувати визначати достойників, оскільки дехто близько добирався до заповітних 16 голосів, але вирішили далі не голосувати. Це рішення остаточне», – розповів у коментарі ЗІКу голова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка академік Микола Жулинський.

До указу Президента України імен лауреатів прийнято не розголошувати. Віктор Ющенко має підписати указ орієнтовно у 20-их числах лютого. Тоді й стане відомо, чи є серед нагороджених львів’яни. Із власних джерел у столиці ЗІКу стало відомо, що лауреатом може стати людина, яка колись мешкала у Львові.

Зазнає змін як церемонія нагородження, так і відзнаки лауреатів Національної премії України ім. Т. Шевченка.

«Я пропонував Президентові України під час зустрічі, на якій ми обговорювали, якою має бути Національна премія України та її відзнаки, щоб церемонію нагородження влаштовували в урочистій атмосфері Маріїнського палацу, але там тепер ремонт, тому вручення премії цього разу ми ще проведемо в Національній опері 9 березня о 14 годині. Однак все має бути обставлено дуже урочисто: усі вбрані у відповідний до оказії святковий стрій. Премій особисто вручатиме Президент України. У концерті, що його транслюватиме ТБ у прямому ефірі, ми хочемо максимально репрезентувати наших нових лауреатів. Ми вже затвердили новий нагрудний знак та зразок диплома, які ухвалені Президентом України. На нагрудній нагороді лауреата Національної премії тепер буде зображено молодого Шевченка з його автопортрета. Такий же автопортрет репродуковано й на дипломі, а сам диплом виписаний нарбутівським шрифтом», – сказав Микола Жулинський.

Довідка ЗІКу.

Номінанти другого туру з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка -2009 (за версією сайту «Народна шевченківська премія» taras.co.ua, офіційний сайт Комітету Національної премії України ім.Т.Шевченка цього списку не подавав, останні новини на ньому датовані груднем 2008 року).

Література

Андрусяк Михайло. Документально–художня трилогія «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів».

Баранов Віктор. Книга прози «Смерть по–білому».

Гірник Павло. Книга поезій «Посвітається».

Гостиняк Степан (Словацька Республіка). Книга поезій «З історії самооборони».

Гужва Валерій. Книга поезій «Вертоград».

Лютий Григорій. Роман–пісня «Мама–Марія».

Портяк Василь. Книга «Новели».

Грица Софія. Книга «Українські народні думи», нарис «Українська фольклористика ХІХ — початку ХХ ст. і музичний фольклор».

Мельниченко Володимир. Документально–публіцистична книга «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)».

Малярство

Гарбуз Володимир. Цикл станкових картин «Краєвиди Наддніпрянщини», цикл пейзажів «Барви рідного краю».

Гонтаров Віктор. Серія полотен «Мій Гоголь» та цикл живописних робіт «Рік 33. Україна», «Затемнення», «Лихоліття», «Рік 33. Останній Кобзар», «Селяни», «Подвір’я мого дитинства».

Кецало Зеновій. Акварелі, живопис та графіка в циклах «Пам’ятки архітектури», «Шевченківські місця», «Седнівські, бойківські, гуцульські мотиви», портрети видатних особистостей.

Ковтун Віктор. Серія живописних полотен «Моя земля».

Лавро Кость. Ілюстрації до творів класиків вітчизняної літератури та монументальні розписи на тему українських народних казок у Державному академічному театрі ляльок.

Надєждін Михайло. Серія полотен «Світ живопису».

Наконечний Віктор. Серія картин народного малярства.

Театр, музика

Кадирова Лариса. Жіночі образи у моновиставах «Посаг кохання», «Сара Бернар», «Бути» та у виставі «Всі ми киці і коти».

Тома Леонід (автор сценарію), Головатюк Євген (режисер–постановник), Голубович Михайло (виконавець ролі Тараса Бульби). Вистава «Тарас Бульба» Запорізького академічного обласного українського музично–драматичного театру ім. В. Г. Магара.

Чембержі Михайло. Музика до балету «Даніела», поетично–музичних композицій за творами І. Франка, Т. Шевченка та кінофільму «Богдан–Зиновій Хмельницький».

Агенство "Уніан"
http://culture.unian.net/ukr/detail/187132


Як все починалося в кінці 2008
Черги не буде
Валентина КЛИМЕНКО "Україна Молода"
Микола Жулинський
.

Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка перше засідання в новому складі й з новим головою провів у середу в Будинку митрополита на території Софійського заповідника — для урочистості моменту і статусності. Нещодавно відреставровану пам’ятку архітектури добре натопили (не знаю, чи десь у холодному Києві, крім, може, Банкової і Грушевського, було тепліше. — Авт.), серед напівдороблених музейних вітрин, накритих антикварних меблів конференц–зал із великим плазменним екраном, новенькими мікрофонами біля кожного місця виглядав цивілізованим європейським бізнес–центром, а за шторкою на членів комітету вже чекали кава з канапками, шампанське і цукерки. За дверима чулися то хриплуватий голос Андрій Куркова, то низький тембр Сергія Тримбача, то дзвінкий Олега Скрипки — обговорення було бурхливим, оскільки на першому ж засіданні мали «просіяти» висунутих різними інституціями кандидатів на другий тур. Засідання тривало близько чотирьох годин, одразу по тому академік Микола Жулинський відповів на запитання «УМ».

Новий комітет і старе Положення

— Миколо Григоровичу, сьогодні( у середу. — Авт.) відбулося перше засідання нового складу Шевченківського комітету, на якому вже приймали перші рішення. Якщо члени комітету — люди нові, принципові, то мали бути непрості розмови і гострі дискусії.

— Скажу вам щиро, я хотів, щоб члени комітету були саме такі — принципові й послідовні, щоб кожен мав свою думку, позицію і не озирався ні на друзів, ні на знайомих, ні на авторитет. І це вдалося, принаймні я як голова комітету — один із 23, у мене немає двох голосів і якихось особливих повноважень, я просто веду засідання.

З кожним роком пропозицій надходить усе більше і більше — цього року їх було 68. Із них 28 претендентів уже пробували, як кажуть, вскочити в цей поїзд у 2008 році. Ми хочемо розробити нове положення про Національну премію ім. Т. Шевченка, але поки змушені діяти за старим, оскільки всі ці кандидатури на здобуття Шевченківської премії 2009 року приймалися до 1 листопада. Ми були змушені зразу ж внести деякі попередні зміни у список, хоч мені дуже прикро, але такі відомі, талановиті люди як Мойсей Фішбейн, Василь Шкляр, які претендували на премію втретє, а згідно з положенням вони не можуть більше трьох разів з однією книжкою претендувати не премію, у список не потрапили. Я поставив на комітеті питання: або ми діємо за положенням, яке існує, або робимо якісь винятки, але ми не маємо права їх робити. Так само дуже детально ми обговорювали і те, коли підписані книги до друку: за правилами це мають бути твори, опубліковані впродовж п’яти років, але не пізніше за півроку до їх висунення. Книги Теодозії Зарівної, Лідії Палій, Бориса Чіпа, Ярослава Яроша, Геннадія Щипковського, Олександра Жовни не розглядалися, оскільки вони були опубліковані пізніше, ніж дозволяє рішення. Багато було сьогодні дискусій щодо того, що книги людей, які претендують на Шевченківську премію, мають мізерні тиражі — 300 примірників, 100 примірників, 500, якщо тисяча, то вже вважається великий тираж.

— Це перешкода?

— Це не є формальною перешкодою, але члени комітету справедливо запитують: який же їхній розголос?

— Якщо твори чудові, то у Шевченківського комітету є шанс відкрити невідомих геніїв і популяризувати їх.

— Правильно ви кажете. Нове положення буде передбачати, що після того, як людина стане лауреатом, почнеться, як тепер модно казати, її промоція — оприлюднення, тиражування, популяризація. Але поки що цього положення немає, ми обговорили тільки його основні, визначальні пункти, над якими будуть працювати всі члени Шевченківського комітету. Також тут були дискусії, чи можуть претендувати на премію наукові видання. Наприклад, дискутувалася книга Софії Грици «Українські народні думи», але вона ввійшла до списку. Чесно кажучи, я особисто трохи навіть опечалений, що цікаві, достойні, на мою думку, кандидатури так і не потрапили у список до опублікування. Із 68 поданих кандидатур у другий тур вийшли тільки 19. Я, наприклад, знаю поета Олексія Довгого, його збірка поезій «Дихання вічності» — прекрасна книга, я її прочитав.

— Це, здається, дідусь секретаря Київради Олеся Довгого?

— Так, надзвичайно талановитий поет і скромна людина, вже старшого віку. І я тут за нього виступав, агітував, щоб він увійшов до списку на обговорення, але, бачите, це нове покоління дивиться, мабуть, трохи скептично на старше. Він, на жаль, не набрав десять голосів і його книга не представлена у списку. Чи, наприклад, Петро Засенко, його книга поезій «Князівство трав» — чудова, досконала, минулого разу вона дійшла до третього туру, я сподівався, що вона буде однією з тих, яка претендуватиме на цю премію. Але, на жаль, так не вийшло. Мені приємно, що пройшов Григорій Лютий, роман–пісня «Мама–Марія», чудова річ, але, на жаль, не пройшли Ігор Павлюк, Стельмах Богдан, Василь Ступак, Віктор Терен. Шкода, але що ж зробиш — кожен член комітету має свою думку і її висловлює таємним голосуванням.

«Митець, якщо він справжній, завжди є національним»

— Це ви читали цих письменників, але з упевненістю можна сказати, що більшість членів комітету їх в очі не бачили, та на відбірковому етапі вони вирішували чиїсь долі. Як зробити так, щоб люди голосували свідомо, тому що прочитали, побачили, почули?

— От у цьому і є недосконалість. Ясна річ, що не всі члени комітету це могли прочитати і знати. Але вони кажуть: у положенні записано — на Шевченківську премію претендують найвидатніші твори мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним надбанням духовності українського народу. А я не вважаю, що це можна назвати вершинним духовним досягненням українського народу. Дуже високий критерій.

Ми можемо давати до десяти премій, а я думаю, що їх буде не більше п’яти, судячи з того принципового підходу, який сьогодні продемонстрували члени комітету. Але я мушу вам сказати про те, що ми вже починаємо працювати над новим положенням. Ми не будемо діяти так, як раніше: що надійшло, оте ми й розглядаємо. Бо тоді потрапляємо в пастку, про яку щойно говорили: надходить безліч художніх текстів, члени комітету не встигають і ніколи не встигнуть все перечитати, отже, логіка тут є, що треба робити якийсь відбір — а це непросто. Тому ми хочемо в новому положенні відмінити таке висунення на премію, як було раніше. Можливо, у нас будуть визначені авторитети, до яких комітет звертатиметься з проханням, висунути одну кандидатуру — чи в літературі, чи в образотворчому мистецтві, чи в театрі. Передбачаємо, щоб і члени Шевченківського комітету мали право висувати по одній кандидатурі, які будемо тут на засіданнях розглядати і обговорювати.

— Які ще зміни будуть у новому положенні?

— Ми б хотіли, щоб там було чітко записано, що дер­жава повинна взяти на себе зобов’язання здійснити презентацію лауреатів. Щоб були видані великі тиражі їхніх книг...

— Перепрошую, великі — це які?

— Ну, мінімум п’ять–десять тисяч.

— Так це й невеликі.

— Так, невеликі, але якщо книга стане популярною, то вона буде нарощувати й нарощувати тиражі, хоч до 100 тисяч. По суті, це наша національна Нобелівська премія в галузі літератури і мистецтва, і треба нагадувати про це. Те саме стосується й кіно — треба забезпечити його популяризацію, прокат. Потрібно створити спеціальний Фонд, чи держава має передати відповідні кошти, щоб можна було перекладати твори іноземними мовами, проводити виставки за кордоном, гастролі, турне, тоді люди скажуть: це є лауреат Шевченківської премії, до нього увага прикута, його ім’я набуває широкого розголосу. І тоді ця премія буде престижною, кожний буде розуміти, що стати лауреатом Шевченківської премії — це не просто отримати 130 чи 150 тисяч гривень, а ще й здобути визнання, популяризацію, підтримку, яка б забезпечила авторитет.

— Миколо Григоровичу, але ж проблема не тільки в грошах. Журнал «Ї», який видає Тарас Возняк, присуджує свою премію інтелектуалам, яка не має ніякого грошового еквіваленту, але отримати її дуже почесно. І як би сучасні митці не ставали в модну позу опозиції до дер­жави, більшість у глибині душі було б не проти здобути визнання своєї держави. Але таке визнання, яке б не соромно було б пред’явити і продемонструвати. В чому, на ваш погляд, реальна «проблема Шевченківської премії»?

— Я з вами згоден. Я якраз і був одним із тих, хто ініціював зміну положення, і можливо, я за це й покараний, що мене Президент України призначив головою Шевченківського комітету. На цю премію обов’язково падає тінь комуністичної системи, коли вважалося, що її дають винятково за заслуги перед партією. Хоча, коли головою комітету був Олесь Гончар, він ніколи не ходив радитися у ЦК партії України, яку лінію проводити.

З другого боку, безперечно, спрацьовував принцип заслуг — якщо людина багато років працює в літературі або мистецтві, вона неминуче доростала до премії. Молодші, хто був яскравий, талановитий, знали, що їм премія не світить, тому що є така незрима черга з прижиттєвих класиків, це також відігравало певну роль. Такі таланти, як Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, трохи пізніше Борис Нечерда, Петро Скунць, так чи інакше ставали лауреатами Шевченківської премії, але все ж домінував принцип «за вислугу років».

Тут узагалі важко щось визначити. Ось уявіть, наприклад, зараз дати премію за новаторський експериментальний твір. Я не знаю, чи цей комітет, чи ми на це здатні. Це ризик, але чи готові ми до нього? А може, ризикувати теж варто, а раптом за цим є якісь нові естетичні відкриття у мистецтві? З іншого боку, є митці, які працюють, які є талантами вже визнаними, і гріх сказати, що вони не заслуговують премії. Обидва підходи мають право на життя.

— У суспільстві побутує думка, що якщо твір не про незалежність України, визвольну боротьбу чи Голодомор, то в нього немає шансів отримати Шевченківську премію. Патріотична тема — обов’язкова умова.

— Неправда, абсолютна неправда. Я не бачу нічого поганого, якщо твір висвітлює історичне минуле українського народу, чи відкриває особливі грані національного характеру, чи показує високу культуру народного творення, чи наприклад, твір, присвячений тій же темі Голодомору, — якщо це талановите явище. Я вже багато років член комітету і можу сказати, що такі критерії не були визначальними ніколи, і переконаний, що не будуть. Вони будуть працювати, бо ми все ж таки національна премія, ми думаємо про свого національного митця. Митець, якщо він справжній, завжди є національним. І в нього це може, проявитися не вербально чи знаково, а в настрої, але це треба відчути. Тому необов’язково продукувати декларації, публіцистичні запевнення, патріотичні гасла. Це якраз буде викликати тільки недовіру і заперечення, тому що я особисто ніколи не сприймаю голого, крикливого патріотизму. Це почуття глибинне, як і почуття до жінки, яке не афішують перед усіма.

Гендерна проблема комітету

— Миколо Григоровичу, новий склад комітету з Шевченківських премій відображає ваші гендерні уявлення? Серед членів комітету є тільки одна жінка — Марія Матіос.

— Я вас розумію. У нас була Лариса Кадирова, але вона претендує на Шевченківську премію, тому й не ввійшла до складу комітету. Мені соромно, хоча я великий прихильник гендерної рівності. Я вже потім, коли подивився на список, за голову взявся — я знав, що хтось мене запитає про це. Але я обіцяю, що будуть ротації і ми про наших талановитих жінок не забудемо.

— Як часто будуть ротації?

— Вони можуть бути через кожні 2 роки.

— Чи велика, на вашу думку, «лава запасних» авторитетних людей?

— В Україні є багато цікавих авторитетних людей, і вони будуть нашими експертами, а може, й тими, хто пропонуватиме кандидатури на Шевченківську премію. Деяким людям я пропонував стати членами комітету, вони відмовилися — то з часом важко, то вони не хочуть брати на себе повноваження когось оцінювати. Знаєте, це невелика радість бути в тому комітеті, тут ніяких благ немає, тобі за ці засідання ніхто не платить, члени комітету працюють на громадських засадах, а беруть на себе досить велику моральну відповідальність. Ти можеш ускладнити взаємини з дуже близькими, хорошими людьми. Я, наприклад, дуже довго вмовляв Тараса Петриненка, Олега Скрипку, щоб вони погодилися. Може, з боку це виглядає надзвичайно почесно — працювати в шевченківському комітеті, але насправді це надзвичайно складно.

— Новий склад членів Шевченківського комітету — ваша ініціатива?

— Так, повністю моя, тут мені ніхто ніяких людей не нав’язав, я такий список повністю уклав, з кожним переговорив, кожного запросив особисто. Якщо є якісь претензії до складу членів комітету, то це до мене.

— Я не побачила на сьогоднішньому засіданні Романа Віктюка і Богдана Ступку. Де гарантія, що вони ходитимуть на засідання, виставки, концерти, адже вони запитані митці і дуже заклопотані люди?

— Роман Віктюк тільки повернувся з Ізраїлю, ми його поінформуємо, він дав чесне слово, що буде приїздити і брати участь у засіданнях. Богдан Ступка ознайомився з усіма кандидатурами, тільки він не був присутній і не голосував — не міг відмінити зйомки. І за кордоном перебуває Мирослав Скорик. Тільки троє по суті були відсутні. Стопроцентної явки не буває майже ніколи, але будемо старатися, щоб на третій тур були всі.

— Ви казали, що будете залучати до роботи комітету експертів.

— Ми проговорили на цьо­му засіданні, щоб члени Шевченківського комітету, які самі є експертами в своїх галузях, мали можливість набирати інших експертів і оплачувати їхню роботу, щоб вони ще мали думку збоку. Я думаю, ми будемо замовляти експертизу, рецензії ще до початку обговорення.

Демаршу проти Лубківського не було

— І промоція, і експерти — це витрати. Яким, на вашу думку, має бути бюджет Шевченківського комітету?

— У комітеті працює четверо чоловік, і я не впевнений, що до кінця року нам вдасться хоча б виплатити зарплату. Ми попросили 226 тисяч додатково, а нам скорочують на третину старий бюджет — 600 тисяч на рік, з яких багато нарахувань на зарплату, податків. Ми в жалюгідному становищі, і я розумію, що зараз фінансова скрута, криза, але нам, зрештою, треба працювати.

— Роман Лубківський дуже мало часу був головою Шевченківського комітету. І цього літа багато людей написали заяви про вихід із комітету, а оскільки ця інституція завжди дуже закрита, непрозора, всі бояться винести сміття з хати і не тільки сміття, а й будь–яку інформацію, проясніть цю ситуацію, що трапилося?

— Проти Романа Лубківського члени комітету нічого не мали, ми пропонували змінити положення. І Роман Лубківський не заперечував, але причина того, що Президент змінив голову комітету, мабуть, полягає в тому, що Роман Лубківський, на жаль, не так часто міг бувати в Києві, він переважно жив у Львові, оскільки йому доводилося часто лікуватися. Він, правда, казав, що хотів би добути до березня, вручити ці премії, а далі сам готовий піти у відставку. Але рішення приймає Президент України. Ми написали заяви, що готові скласти повноваження членів комітету тільки тому, щоб Президент міг прийняти нове положення і сформувати новий склад комітету. Ми це зробили, щоб розв’язати Президенту руки. Тому це не був демарш проти Лубківського, ми нормально з ним працювали, він талановитий прозаїк, перекладач, і він старався робити що міг. Але в нього теж опускалися руки. Все, що він просив, — збільшити склад секретаріату, фінансування, приміщення для комітету — нічого цього не було зроблено. Це теж наклало певний відбиток на роботу, коли він бачив, що його не підтримують.
«Ставати в чергу — це принизливо»

— Миколо Григоровичу, на що ви витратили гроші від своєї Шевченківської премії?

— Мені присудили премію за книгу літературних портретів репресованих і забутих письменників. Я ті гроші передав у відділ рукописів Інституту літератури імені Т. Шевченка, в якому працював, щоб їх можна було використати для реставрації рукописів. Бо в нас зберігається унікальна рукописна спадщина — майже всі рукописи Шевченка, Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, аж до Олеся Гончара, Миколи Бажана, Максима Рильського і Василя Стуса. Але я потрапив зі своєю премією в ситуацію 1991 року — я все поклав на рахунки, і коли російський «Ощадбанк» забрав наші гроші, моя премія прогоріла — тоді всі втратили свої заощадження. Ні я не скористався з цих грошей, ні Інститут літератури, так що в фінансовому плані воно все пролетіло, але в моральному плані я задоволений.

— Як ви ставитеся до народної Шевченківської премії, яка існує в інтернеті?

— Чудово, декого з тих, хто претендував на Шевченківську премію, було удостоєно народної Шевченківської. Чим більше премій, тим краще.

— Ваші дружні стосунки з Президентом вплинули на ваше рішення стати головою комітету?

— Я вам відкрию секрет. Зі мною говорили в секретаріаті, що вони пропонують, щоб я очолив цей комітет. Я сказав так: чесно кажучи, я не хочу бути не тільки головою, а й членом комітету, тому що я вже багато років був, нехай приходять інші, молодші. Мені сказали: а якщо з вами буде Президент говорити? — Я скажу йому свою позицію, відповів. А через два дні виходить указ про моє призначення. Президент побачив проект указу і сказав: «Ми з Миколою Григоровичем поговоримо пізніше, а зараз треба працювати, нехай починає». Ну, я ж Президентові не буду говорити, ясна річ: чому ви зі мною не говорили? Але я запишуся до нього на прийом, розкажу, яка ситуація, що я хочу змінити. Наприклад, хочу, щоб інакше відбувалося вручення — щоб це було в Маріїнському палаці в урочистій обстановці, а потім увечері був концерт у Палаці «Україна», де ми б представили нових лауреатів, і щоб у ньому були задіяні також колишні лауреати Шевченківської премії. Також хочу узгодити з Президентом систему промоції, питання приміщення — не може працювати комітет у трьох­ кімнатах, орендуючи приміщення у Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і отримуючи рахунки за оренду більші, ніж увесь наш бюджет. Ми хочемо зробити новий диплом, новий значок лауреата, який би відповідав сучасним естетичним критеріям. Тому мені потрібна допомога Президента.

— Ви працювали в Комітеті ще за радянських часів. Що спільного і відмінного в роботі цієї інституції порівняно з сьогоднішнім днем?

— Ну, мабуть, відмінне те, що Гончар — це був авторитет, високий авторитет. І коли він висловлював свою думку, то я так бачив, що мало хто з членів комітету наважувався з ним сперечатися. Хоча він поводився доволі демократично, вислуховував усіх. Але там була більш сановита атмосфера, пов’язана з поважністю тієї місії, яку виконував Олесь Гончар як голова Шевченківського комітету і сам комітет. Пам’ятаю, як ми з Іваном Драчем на одному засіданні обстоювали кандидатуру Юрія Шевельова — видатного мовознавця, прекрасного літератора, знавця літератури і мистецтва. А Борис Олійник і Лариса Хоролець, тодішній міністр культури, наскільки я пам’ятаю, стояли на позиції Олеся Гончара, який був проти. Хоч Шевельов був його вчителем у Харкові, але він, на думку Олеся Гончара, не зовсім об’єктивно оцінив один із його творів. Ми виступали, голосували, але того разу не перемогли.

— Які старі традиції зберігаються до сьогодні?

— Мені не зовсім імпонує традиція, коли обов’язково робляться творчі вечори, виставки, презентації і члени комітету ходять, дивляться, виступають, хвалять. Ну, прийдеш на виставку до художника, ти ж не скажеш, що тобі не подобається. Значить, ти вже маєш говорити ті слова, які йому милі. Я думаю, що ця практика недоцільна, хоча традиція така зберігається.

— Якби в Україні було більше премій, може, люди б менше ставали в чергу за Шевченківською премією?

— У чергу не треба ставати, черги не буде. Ми хочемо, щоб ця премія була найпрестижніша, найвища, і щоб кожен, хто має десять інших премій, прагнув стати лауреатом найвищої премії — Шевченківської, оце наша мета. І ми прагнемо підвищувати критерій, щоб усі решта премій були просто підставою претендувати на Шевченківську премію. Наприклад, Галина Пагутяк — прекрасний прозаїк, я її дуже шаную, вона висувалася кілька разів, тепер каже — більше висуватися не буду. Це ми повинні думати, щоб знайти яскравий, оригінальний талант, естетично довершений мистецький твір і достойно його оцінити. Оце правильно, а ставати в чергу — це принизливо.

ОФІЦІЙНО

На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2009 року
в галузі літератури, мистецтва, публіцистики та журналістики


Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка повідомляє, що на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2009 року в секретаріат комітету надійшло 68 подань. До участі в конкурсі на здобуття найвищої національної нагороди України в галузі літератури та мистецтва таємним голосуванням у другому турі комітет допустив такі твори та роботи:

1. Андрусяк Михайло. Документально–художня трилогія «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів».

2. Баранов Віктор. Книга прози «Смерть по–білому».

3. Гірник Павло. Книга поезій «Посвітається».

4. Гостиняк Степан (Словацька Республіка). Книга поезій «З історії самооборони».

5. Гужва Валерій. Книга поезій «Вертоград».

6. Лютий Григорій. Роман–пісня «Мама–Марія».

7. Портяк Василь. Книга «Новели».

8. Грица Софія. Книга «Українські народні думи», нарис «Українська фольклористика ХІХ — початку ХХ ст. і музичний фольклор».

9. Мельниченко Володимир. Документально–публіцистична книга «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» .

10. Гарбуз Володимир. Цикл станкових картин «Краєвиди Наддніпрянщини», цикл пейзажів «Барви рідного краю».

11. Гонтаров Віктор. Серія полотен «Мій Гоголь» та цикл живописних робіт «Рік 33. Україна», «Затемнення», «Лихоліття», «Рік 33. Останній Кобзар», «Селяни», «Подвір’я мого дитинства».

12. Кецало Зеновій. Акварелі, живопис та графіка в циклах «Пам’ятки архітектури», «Шевченківські місця», «Седнівські, бойківські, гуцульські мотиви», портрети видатних особистостей.

13. Ковтун Віктор. Серія живописних полотен «Моя земля».

14. Лавро Кость. Ілюстрації до творів класиків вітчизняної літератури та монументальні розписи на тему українських народних казок у Державному академічному театрі ляльок.

15. Надєждін Михайло. Серія полотен «Світ живопису».

16. Наконечний Віктор. Серія картин народного малярства.

17. Кадирова Лариса. Жіночі образи у моновиставах «Посаг кохання», «Сара Бернар», «Бути» та у виставі «Всі ми киці і коти».

18. Тома Леонід (автор сценарію), Головатюк Євген (режисер–постановник), Голубович Михайло (виконавець ролі Тараса Бульби). Вистава «Тарас Бульба» Запорізького академічного обласного українського музично–драматичного театру ім. В. Г. Магара.

19. Чембержі Михайло. Музика до балету «Даніела», поетично–музичних композицій за творами І. Франка, Т. Шевченка та кінофільму «Богдан–Зиновій Хмельницький».



УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1150/2008

Питання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка


1. Внести до Указу Президента України від 14 листопада 2005 року № 1599 «Про
деякі питання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
такі зміни:

на зміну статті 3 затвердити новий персональний склад Комітету з
Національної премії України імені Тараса Шевченка (додається);

в абзаці першому пункту 7 Положення про Комітет з Національної премії
України імені Тараса Шевченка, затвердженого зазначеним Указом, слова
«восьми осіб» замінити словами «десяти осіб».

2. Кабінету Міністрів України:

розглянути в установленому порядку питання щодо забезпечення Комітету з
Національної премії України імені Тараса Шевченка окремим приміщенням,
ураховуючи необхідність створення умов для проведення засідань Комітету,
розміщення архіву та бібліотеки;

передбачати у проектах законів про Державний бюджет України на 2009 та
наступні роки фінансування діяльності Комітету з Національної премії України
імені Тараса Шевченка через Державне управління справами;

опрацювати в установленому порядку питання щодо поліпшення умов оплати праці
голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, його
заступника та працівників секретаріату Комітету.

3. Комісії державних нагород та геральдики підготувати разом із Комітетом з
Національної премії України імені Тараса Шевченка та подати в установленому
порядку пропозиції щодо нових зразків Диплома та Почесного знака лауреата
Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО


8 грудня 2008 року

ЗАТВЕРДЖЕНО
Указом Президента України
від 8 грудня 2008 року № 1150/2008

СКЛАД
Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович – літературознавець, лауреат Національної
премії України імені Тараса Шевченка, голова Комітету
МАТІОС Марія Василівна – письменниця, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка, заступник голови Комітету
БІЛЯЛОВ Білял Шевкетович – актор, режисер, заслужений діяч мистецтв України
ВІКТЮК Роман Григорович – режисер, народний артист України
ГАМКАЛО Іван Дмитрович – диригент, музикознавець, народний артист України
ГЕРАСИМ'ЮК Василь Дмитрович – поет, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
ГОНЧАР Петро Іванович – культуролог, мистецтвознавець
ДРАЧ Іван Федорович – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса
Шевченка
КУРКОВ Андрій Юрійович – письменник
ПЕТРИНЕНКО Тарас Гаринальдович – композитор, поет, співак, лауреат
Національної премії України імені Тараса Шевченка
ПИСАРЄВ Вадим Якович – хореограф, народний артист України
САНІН Олесь Геннадійович – кінорежисер, актор, лауреат Державної премії
України імені Олександра Довженка
СКОРИК Мирослав Михайлович – композитор, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
СКРИПКА Олег Юрійович – співак, музикант
СЛАБОШПИЦЬКИЙ Михайло Федотович – письменник, лауреат Національної премії
України імені Тараса Шевченка
СТЕЦЕНКО Кирило Вадимович – скрипаль, заслужений артист України
СТУПКА Богдан Сильвестрович – актор, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
ТРИМБАЧ Сергій Васильович – кінокритик, лауреат Державної премії України
імені Олександра Довженка
ФЕДОРУК Олександр Касьянович – мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв
України
ФЕДЮК Тарас Олексійович – поет, лауреат Національної премії України імені
Тараса Шевченка
ЧЕПЕЛИК Володимир Андрійович – скульптор, лауреат Національної премії
України імені Тараса Шевченка
ШЕВЧЕНКО Євген Ігорович – мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України

ЯКУТОВИЧ Сергій Георгійович – художник-графік, лауреат Національної премії
України імені Тараса Шевченка.

Глава Секретаріату Президента України В.БАЛОГА

http://www.president.gov.ua/ Офіційне Iнтернет-представництво Президента
України

http://www.president.gov.ua/documents/8691.html?PrintVersion

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-12-08 22:22:46
Переглядів сторінки твору 8074
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.791
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО ПОЕЗІЮ
ПРО МИСТЕЦТВО
Аналітика конкурсів, премій і відзнак
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-12-21 12:23:40 ]
Що ж, маємо перші підсумки роботи нового складу Комітету?
Чесно скажу, що мої враження - вкрай незадовільно. І це при тому, що я вважаю Миколу Жулинського порядною особистістю, на порядок поряднішим за свого попередника.
Але, бути порядним, ще не значить стати достойним Головою Комітету із призначення національної премії ім.Т.Г.Шевченка?
Погляньте, що робиться на офіційному сайті Комітету http://taras-premia.org.ua/
Нічого не робиться.
Невідомо, хто брав участь у цьогорічному конкурсі, якими творами...
Мені не зрозуміло -
1) на що сподівається Микола Жулинський, приймаючи ці культурологічні руїни?
2) чому Микола Жулинський так поспішив зайняти крісло Голови, і без жодних гарантій на підтримку цієї установи з боку держави?

І зовсім не зрозуміло, чому Микола Жулинський морально задоволений тим, що втратив гроші даної йому премії в ощадбанку СРСР. Невже дали йому премію за високі мистецькі заслуги?
А може він премію отримав, аби таки зробити щось корисне? І не зробив. :(
Слід чітко розуміти, що вкладаючи гроші в Ощадбанк, Жулинський фінансово підтримував СРСР, довіряв тій державі настільки, що навіть не потурбувався збереженням цих грошей.
Чи можна було їх уберегти тоді - безумовно можна було і уберегти, і примножити. Не було здібностей? А зараз вони з'явилися?

Отже, питання, чи може людина, яка не має організаційних здібностей керувати цим Комітетом?
Може тоді шановний Микола Жулинський має якісь геніальні таланти, які дозволяють йому "творчо бачити передове мистецьке українство"?
Не думаю, що це так - бо не помітно.
Що стосується Поезії, тут, на жаль, Жулинського не має і, очевидно, не буде...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-12-21 12:37:37 ]
І ще, мені очевидно, у разі, якщо Народна Шевченківська Премія ще жива, то у нинішніх умовах, очевидно не можна йти за руслом Комітету углиб пустелі - потрібно вибирати і серед тих, кого вони так бездарно відсіяли.

Зрештою, "Майстерні" здатні допомогти Народній Шевченківській Премії http://taras.co.ua/ із голосуваннями і відбором у літературно-аналітичній частині конкурсу.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2008-12-23 12:26:30 ]
Якщо Ви вже такі вимогливі, товаріщі комітетчики, як заявляєте, – то почніть, заради Всевишнього, із себе. Хоча би з оприлюднення всього списку поданих. Внесіть ясність. Народ мав би знати, на які фуршети його гроші йдуть. Це ж не особиста премія Жулинського, який, до речі, зі своєї небожительської (народообдиральної) пенсії міг би її дати якомусь куму. А то, будучи (двічі!) віце-прем’єром, усе завалив, і Національну премію закопав уже по саме нікуди, модернізатор юний.
Так, «за шторкою, у цивілізованому європейському бізнес-центрі, під каву і шампанське» (по п’янє) не «хоронили» національні святині навіть за сталінських часів, на зміну яким і прийшли оці «судді» – комсомольці-комуняки 80-х і «МЖ». Це ж треба так вміти жити, як Жулинський, Матіос, Герасим’юк, Федюк, Слабопшицький, що при всіх владах бути на коникові, біля коритця. І треба ж так опустити етику (про естетику направду можна сперечатися), що включити у список номінантів лише своїх суботильників (кумів) і двочленів аупівських! Про тих, кого не включили, ще буде окрема мова в історії. Правду кажуть: демократом може бути лише аристократ. А тут сперто несе найогиднішим кумівством-партійством. До такого позору, як би там не було, навіть Лубківський не опустився.
Усім здоровим митцям і громадянам із гідністю треба або плюнути на такий (де такі, як Курков, навіть не читаючи по-українські, голосують за тих, кого йому назвуть) комітет, або протестувати всіма можливими способами, включаючи колективні заяви у ЗМІ, а то Кобзар у гробу перевертається...
...Слава Богу, дійшли до дна. А від нього і відштовхнутися ж можна...
Отакий сумний оптимізм на похоронах Національної премії.


Інстинкт самозбереження нації

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Михайло Карасьов (М.К./М.К.) [ 2009-01-09 11:15:04 ]
Шановна редакціє. Як можна отримати консультацію по опублікуванню великих за обсягом поетичних творів? Правила "Публікацій" я вже опрацював, але маю додаткові питання. Дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-02-18 15:58:29 ]
Великі за обсягом поетичні твори найкраще публікувати як поеми.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-02-18 15:59:41 ]
Імена нових лауреатів вже відомі. Очікуємо на президентський указ.
16 лютого у Києві відбулося засідання Комітету з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка, який із 19 кандидатур, що вийшли у третій тур голосування, обрав п’ять лауреатів, список яких має незабаром затвердити своїм указом Президент України Віктор Ющенко, – повідомляє ЗІК.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-03-10 18:19:53 ]
2 березня Президент Віктор Ющенко підписав Указ, 9-го стали відомі імена. Тож премії отримують: поет Павло Гірник (Книга поезій «Посвітається»), актриса Лариса Кадирова, художники Віктор Гонтаров і Віктор Наконечний, публіцист Володимир Мельниченко.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-03-10 18:26:32 ]
Якби лінивий і недолугий державний комітет (як старий, так і новий) із призначення нац.премії ім.Т.Г.Шевченка опублікував імена усіх претендентів (в галузі літератури)- то ми би провели своє голосування.
Сподіваємось, що наші нерадиві держ.комітетчики хоча б цього року зроблять те, що повинні робити. І в нас буде можливість провести своє голосування-відзначення у найширшому колі поетів-претендентів.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Просто Немо (Л.П./Л.П.) [ 2009-03-10 19:12:27 ]
А для чого нам , навіть гіпотетично, проводити власне ілюзорне голосувння з приводу призначення премії ТГШ? Чи варто взагалі молодим (і не дуже) нашим авторам перейматись такими "конкретно-фінансовими питаннями".
Тут, як у віртуальній грі - кожен знаходиться на свому рівні і перестрибнути через декілька рівнів, як на мене, нереально. Та і чи варто?
Премія ТГШ ,напевно, не саме актуальне питання для наших авторів, вже краще - власне творче досконалення і пошуки "свого читача".
У нас - свій "мєждусобойчик", в держкомітеті - "свій" (то ж, погодьтесь, їхня територія і вони там робили і будуть робити, що їм заманеться).
А премія...
Якщо деякі з дійсних авторів ПМу доживуть років до 60 (+-)... велика ймовірність, що цю премію можуть отримати і вони, якщо в першу чергу на шальки терезів кластиметься літературний талант, а не щось інше.
Хоча я б, якщо відверто, деяким нашим молодим авторам, які навіть не видали жодної збірки, премію ТГШ віддав би навіть зараз ...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-03-16 14:36:28 ]
Серже, як би там не було, ми вельми дотична до української поезії незалежна громадська інституція. І можемо формувати власний кваліфікований погляд на коло претендентів на державне відзначення у царині літератури, поезії.
Нам для цього потрібно знати тільки одне, які кандидатури подані і допущені до участі у дійстві.
З них і обиратимемо своїх переможців, можливо із обговоренням, щодо реальної значимості.
Хтось бо про це повинен говорити? :)