ПРО ПОЕЗІЮ БЕЗ СЛІВ І НЕ ТІЛЬКИ…

Юрій Завадський. юрійзавадський 2008. – Тернопіль: Джура, 2008. – 64 с.

Юрій Завадський – поет, літературознавець, кандидат філологічних наук, викладач ТНПУ ім.. В. Гнатюка. Автор поетичних книг: «Імовірність» (1999), «юрійзавадський» (2002), «юрійзавадський» (2005). Живе і працює в Тернополі.
Книга, про яку йдеться, відповідно до харизми поета має назву «юрійзавадський 2008».
Світ є у постійному становленні й оновленні, він твориться на наших очах й нашими очима. Тепер нема стимулу писати просто хорошу поезію, бо вона сьогодні відносна, й тому в певному сенсі, одноразова – прочитав і…забув. Покоління, що прийшло на зміну, ставить перед собою над завдання, намагається відкрити принципово новий формат мистецтва. За нашого часу складно знайти справжнього розуміння цих пошуків: або відкидаєш будь-які прояви нестандартного письма, або в кращому випадку, придивляєшся обережно і…мовчиш. Питання формального визначення нової збірки Юрія Завадського стало одним із найскладніших – кожен другий співрозмовник, із котрим я обговорювала інновації поета, безапеляційно стверджував: непоезія, штукарство. Отакої! Я пішла іншим шляхом.
Думаю, ніхто не заперечуватиме, що почалася серйозна криза старих уявлень про літературу, на часі переоцінка авторів, пріоритетів, тенденцій, отож – зміна самих типів художнього мислення. Так в українській прозі та поезії з’явилося покоління (імен – легіон), біля творчості котрих схрещуються критичні «рапіри» – хулігани, екстремісти, не вміють писати! В окремих випадках, так воно і є, але не звернути увагу на нові імпульси, що характерні для епохи зміни поколінь, було би неправильно.
Абсолютно нова форма, абсолютно нові принципи творчості, котрі не мають попередників – річ вельми сумнівна. Юрій Завадський присвятив нову збірку поетові Іванові Іову, котрий уславився, зокрема, своїми паліндромами: «ялова воля», «ерогенне горе», «козак з казок». Коріння українських «раків літеральних» сягає 1691 року, коли вийшла друком збірка барокового поета Івана Величковського «Млеко», де були явлені геометричні вірші: вірш-чаша, вірш-хрест – фігурна або зорова поезія. Класичні взірці паліндромної поезії дали російські поети: А. Фет («А роза упала на лапу Азора»), М. Булгаков («Аргентина манит негра»), А. Вознесенський («Аксиома самоиска»). Українські «раки літеральні» пишно розквітли у творчості М. Мірошниченка (збірка «Око»), І. Лучука, та інших не менш відомих поетів. Шедеври звукопису можна знайти у молодого П. Тичини: «А-у-мані / А в Умані» (збірка «Чернігів»). Приклади поєднання ритму, мелодики і графічного зображення подає Б. І. Антонич: «і / ості, осокори / рій ос / і ось / вже осінь / і / о / осінь / інь / нь» (збірка «Привітання життя»).
Паліндром (із грецької «біжу назад») – дефініція художнього тексту, котрий прочитується зліва направо і навпаки тотожно: «я чинара пан напарниця на пару ніч я» (І. Іов, збірка «Періодична система слів»,1997) – подібні побудови читаються важко і «доводиться думку підбирати до слів» (поет і теоретик О. Квятковський). Окрім паліндрому, теорія літератури налічує багато новітніх, як на свій час, формальних обмежень: тавтограмма, линограмма, абецедарій, лабіринт, краєгласіє. Ці пошуки були не стільки методом деформації чи переформації тексту, скільки способом народження несподіваних образів. Висновок абзацу: коріння поезії Ю. Завадського, як світ, старе.
І все ж таки пробіл між поезією і не поезією існує. Нема образної мови – нема поезії. Що робить Юрій Завадський? Він вважає, що «Я» в поезії завжди умовне. Його нібито безособистісні твори, насправді – особистісні, тільки іншим способом. Ним володіє відчуття радості видобування абсурду як із довколішної реальності, так і зі самого процесу віршування. Поет конструює світ, порушуючи стереотипи, руйнуючи усталені правила, забуваючи про традиції – окремо, вільно, як творець і частина цього світу: «Прочиняю двері, – а там ти, – / Там тихо, і шкіра твоя, – / бачу пальцями і питаю, / – Це твоя шкіра? / – Твоя тихо. / Відкрий врешті, – / Оер ерр, ое оо, (…) / Прочиняю двері, а ти оор. / Очі твої, – тт. тта тиир. / Не кажи, ккажи, – / Тте еер. / Так кажеш, шепочеш, / Що о».
Для кожної думки Юрій Завадський «ліпить» візуально-фонічний образ. У збірці переважають тексти, де слів нема, де є тільки певний порядок звуків, ось як у вірші «Довкола дощу»: «до шч ро шч / шчо шч ч / о шчошч / шо доч шчоч шчорошч / о доч /ш». Літера «щ» тут розкладена на «ш» і «ч» (нагадаю, що Юрій Завадський написав проект Нової Української Абетки, де нема літери «щ», а також відсутні «я», «ю», «ї», «є»). Є зовсім незрозумілі тексти, в яких деконструктивні імпульси беруть верх: «а і / аі іі і / іа аа і / і» (вірш «Зима»). Ми завжди знали, що поезія і реальність різняться між собою, але щоби настільки?!
На перший погляд, та й на другий теж, за цими інженерними конструкціями нічого, крім свідомого штукарства, нема – хаос, невпорядкованість, блукання в лабіринті невідомо де й невідомо навіщо. Дуже різкий контраст між тим, до чого ми звикли, з тим, що знайшли в збірці Юрія Завадського. Але з часом (саме так сталося в мене – Т. Д.) починає виникати відчуття, що тут закладено більше серйозних речей, чим видно на поверхні, а саме: свідомий пошук адекватних способів самовираження, і як результат, створення нового жанру. Як цей жанр назвати: зоровою чи візуальною, графічною чи фонічною поезією – не в тому суть. Пригадую, колись читала про постановку в Парижі (1993) трагедії Шекспіра «Генріх ІV». Новаторство режисера полягало в тому, що деякі сцени-діалоги були без слів, тільки вигуки – звук напряму виражав емоції, оминаючи слова. Особливий ефект ці сцени мали на гастролях, бо не потребували перекладу!
Європейська культурна традиція, особливо після другої світової війни, органічно вмістила найсміливіші художні експерименти. Ближче до нашої теми: Герхард Рюм – австрійський поет, художник, композитор, один із засновників знаменитої авангардної «віденської» групи (1950-ті роки), що видавала збірки – «послання до майбутнього», зібрання фонотекстів. Наведу приклад характерного віршування цього поета. Вірш називається «Натюрморт» (1988): «стіл стоїть / стілець сидить / постіль лежить / годинник іде / скло тріснуло / температура падає». Ще ближче: Назар Гончар: «’чулення: / роз – о – зне – / розпука пуп’янка п’янка? / яка різниця? – / чи світ в’язниця / чи в’язанка пісень / е’». А це знову Юрій Завадський: «і / (холодно) / а е і / у / и / (котяться кулі гарячі) / о дотиків».
Пробіл між поезією та не поезією розв’язано виходом на інший, особливий рівень пізнання дійсності, загальної думки і створення розумових образів-формулювань. Деякі тексти зібрані в цикли: «Мій простір», «Голоси», «Стани», «Поцілунки» – це секвенційні конструкції голосних і приголосних звуків, що йдуть від джазу: розтягнуті фонеми, шумові, хриплі, здавлені, неблагозвучні ефекти. Читати вголос це неможливо – не звучить. Зовсім як у Мореллі в його «Іграх у класики, де розробляючи шляхи в незвідане, письменник менш за все думає про зрозумілість, і його цілком влаштовує самодостатність паралітературної рефлексії. Перебуваючи всередині свого часу, Юрій Завадський прагне створити наднову словесну реальність. Його завдання – вловити й зафіксувати порожнечу, повітряну яму, що виникає поряд із людиною, і переказати відчуття, котрі вловлюються тільки зором і слухом. Звук має викликати відповідний візуальний образ, зорові враження зливаються зі звуковими.
Говорити про нову збірку поезій Юрія Завадського складно, адже поет він талановитий. Але правда є правда. Ці тексти є чистої води формула-троп – життя, зведене до чистої фізики-математики. Тут нема нічого образливого, але й нема піднесення. Просто поезії вітальній (від vita – життя) трохи безжально покладено край. Мене це зачепило: сизифова праця, але ж чи не вельми дорога ціна? Промине час, і залишаться тільки справжні речі.

Надруковано : "Київська Русь" №3-4 2009