"Наприкінці ХХ століття польська культура дала людству двох великих синів: Папу римського та письменника Станіслава Лема. До речі, обидва вони мали родичів в Україні", - зазначається на одному з Інтернет-сайтів, присвяченому творчості славетного польського фантаста... Втім... Втім, мабуть, не зовсім фантаста... Вірніше, зовсім не фантаста в обивательському сенсі цього терміну. Але, про це - трохи згодом. Поки що зазначимо в свою чергу: на початку століття ХХІ-го обидва великих сина польського народу пішли з цього земного життя. І ще: обидва вони, за великим рахунком, уявляли собою два боки однієї медалі - медалі під назвою "Людство". Того транснаціонального людства, що свято вірить в існування Творця. І того людства інтернаціонального, яке щиро вірить в те, що справжнім Творцем цього всесвіту є лише природа. І яке через це достеменно знає, що винахідником гіпотези Бога є таки саме вона - Людина. Незалежно від раси та етнічної приналежності.
Є, мабуть, якась закономірність в тому, що життєві шляхи цих двох непересічних особистостей, Станіслава Лема й Кароля Войтили (майбутнього папи Іоанна Павла ІІ), перетнулись в окупованому нацистами древньому Кракові. Що обидва майже водночас розпочали навчання в Ягеллонському університеті - одному з найстаріших в Європі. В тому самому університеті, де майже за півтисячоліття до них навчався ще один поляк, якому суджено було в буквальному сенсі зрушити з місця цю важелезну Землю. Йдеться про Миколу Коперніка, творця геліоцентричної системи світобудови. І ось, при згадці ще й про нього, пласка "медаль людства" набуває просторової форми, бо отримує третю координату - координату науки.
Науковець, клірик і митець... Наука, релігія і мистецтво... Будемо відверті, саме на цих трьох китах тримається увесь стрімчак інтелекту сучасної людської цивілізації. А коли науковець невід'ємно належить релігії (каноник М.Коперник), релігійний діяч - мистецтву (К.Войтила з його багатющим літературним спадком), а митець, знову ж таки, - науці (не просто фантаст, а філософ і культуролог С.Лем), то створюється враження того, що Людина може зрушити з місця не лише цю Землю, а й усі світи цього нескінченного простору. Бо вона, Людина, природним чином розпочинає відповідати його триєдності. І духовній, і матеріальній.
Про кожного з цих людей можна оповідати нескінченно. Можна нескінченно вдивлятися в герб Кракова, герб першої столиці польських королів, і бачити в трьох вежах, які височіють на ньому, вежі величі трьох, таких не схожих поміж собою, землян. Але зараз нам найсильніше болить один. Той, який розпочав своє духовне життя в аудиторіях медичного факультету Ягеллонського університету і закінчив його декілька діб тому в кардіохірургічний клініці цього ж самого закладу.
Неначе не життя закінчив, а якийсь певний цикл свого нескінченного існування.
І хоча в одному зі своїх останніх інтерв'ю письменник на увесь світ оголосив, що "ми не створені для безсмертя", але стосувалось це лише незаперечного факту тимчасовості тіла тимчасово окремої людини, а не чогось іншого. Того іншого, що визначає спрямування людських поглядів. Пам'ятаєте, в "Астронавтах"? "Людина перша з живих істот відважилась зазирнути, задерши голову, в безмежний простір, що розкидався над нею кожну ніч". Відважилась. На відміну від усіх інших земних створінь. Подолавши свій, ще печерно-тваринний, страх розчахнутого простору та розхристаної вишини. І що ж вона там побачила, скреготнувши зубами і внутрішньо завищавши з переляку? Станіслав Лем всією своєю творчістю відповів на це - саму себе. Втілену в інших, поки ще незрозумілих, істот. Втілену в механічно-кібернетичні створіння власних рук. Втілену, навіть, в цілі планети й зірки.
До них далеко. Дуже далеко. Але Людина має пройти шлях до них. Через нерозуміння самої себе. Через злу іронію та гіркий регіт зі своїх недолугих вчинків. Через нескінченну жалість до цього світу, створеного не Богом, а самою людиною. Через, врешті решт, жалість до самого Бога.
"Звідки в тебе взялась ця концепція понівеченого Бога?" - запитував один з персонажів "Соляриса" в іншого. "Не знаю, - відповідав той. - Вона здалася мені дуже, дуже вірною. Це єдиний Бог, в якого я був схильний повірити, чия мука не є спокутою, нікого не рятує, нікому не служить, вона просто є". Понівечений Бог не може врятувати понівечене людство. Тільки поки що понівечене людство може врятувати понівеченого Бога. Якщо воно просто пожаліє своє створіння. Пожаліє через розуміння самого себе. Розуміння болюче й смертельно небезпечне. Розуміння жахливе і всеосяжне. Розуміння, втілене у дещо виродливі образи та дещо незграбні слова. Саме такі слова, якими є само існування в цьому, ще такому ж незграбному, світі. Світі, якого ще треба до-винаходити, треба до-вигадувати. Треба до-творити.
Саме цим, за визначенням, займаються фантасти. Але чомусь у більшості з них новостворені пласкі світи тримаються на таких же пласких панцирах велетенських прагматичних черепах. Там, на цих розплесканих континентах, трюмкають сепульки з порнолону, а в болотяних морях мляві муркви штримкаються з м'якими пчмами. Не більше. Там океанські хвилі не торкаються безодень людської совісті. Там космічні "ійони-мюнгхаузени" не сміються над яйцеголовими "тарантогами". Там снують безмозгі, немов електролампочки, роботи, які навіть і не пробують творити свій кібернетичний епос. Там...
До речі, як на мові роботів звучить слово "Бог"?.. Це не пусте запитання. Адже той же К.Войтила дуже переймався тим, що не знає, як лунало воно по давньопольські. Адже саме так, як воно звучало, гадав папа Іоанн Павло ІІ, саме так і розпочинали розуміти його давні слов'яни, почувши це слово з малознайомого ще тоді їм біблійного писання. І ось що цікаво: якщо для лемівських кіберів це слово хоч трохи співзвучно зі словом "людина", то виходить, що письменник творив... Біблію для них. І ось саме це і є справжньою, фундаментальною фантастикою. Фантастикою в якості процесу запліднення створеного світу власною думкою, власною математикою, власною мораллю. Власною сумою всіх можливих технологій створення майбутнього усіх можливих світів. Фантастикою, яку можна читати під будь-яким кутом зору усіх недолугих літературознавчих класифікацій.
Бог, вигукує звичайний читач-нелітературознавець, мені шкода тебе!.. Ти не здатний на це. Тобто, ти не здатний не на складання світу (цій будівельній механіці тебе вже трохи навчили!), а не здатний на його прочитання. Бо Богом тебе назвала таки Людина. Бо без цього ти залишався б невидимий, неписьменний та безіменний. Залишався б таким, який ще не існує в цьому, вибухлому колись словами, Всесвіті.
"В нескінченній зоряній порожнечі раптово відбувається малесенький, просто мікроскопічний проблиск свідомості - моєї чи вашої, мурахи або якоїсь пташки - а потім, коли закінчується життя, він згасає, і знову триває це нескінченне ніщо. Мені здається, цій свідомості варто блиснути. Але в травні майбутнього року приїде новий папа і мабуть розповість нам про це щось більш цікаве" - зморено відповідає С.Лем на запитання "Przeglad'у".
Можливо... Приїде... Розповість...
Але ось питання: чи стане ця оповідь початком нової людської епопеї? Чи стануть в далекому майбутньому люди шукати в глибокому космосі - точнісінько так само, як ми сьогодні на Землі шукаємо загадковий континент Атлантиду - таємничу планету Солярис? Ту саму, на якій живе понівечений Бог, який вже сотні тисяч років тужливо чекає, чекає, чекає на людську жалість. На людське співчуття.
І ним, цим співчуттям, по самі вінця переповнюється Всесвіт. І зблискує сльозинками зірок. І витирає ці сльози жалобними хустками туманностей. І стає безсмертним. Бо співчуття, яке крізь простори і часи, струменіть від серця до серця, від Бога до Бога, таки робить їх невмирущими. І вони, нарешті, стають "створеними для безсмертя".

28 березня 2006 р.