(Переклад за вид. А.Ахматова. М.Цветаева. Стихотворения. Поэмы. Драматургия. Эссе. – М., 2002. – 748 [4] с.)

Розпочинається як глава настільного роману всіх наших бабусь і матерів (“Jane Eyre”) – Таємниця червоної кімнати.
У червоній кімнаті була таємна шафа.
Але до таємної шафи було інше, була картина в спальні матері – “Дуель”.
Сніг, чорні прутики деревець, двоє чорних людей ведуть третього попід руки до саней, а ще один, повернувшись спиною, відходить. Той, кого ведуть – Пушкін, відходить – Дантес. Дантес викликав Пушкіна на дуель, тобто заманив його на сніг і там, між чорними безлистими деревцями, убив.
Перше, що я дізналась про Пушкіна – це те, що його убили. Пізніше я дізналась, що Пушкін – поет, а Дантес – француз. Дантес зненавидів Пушкіна, тому що сам не міг писати вірші і викликав його на дуель, тобто заманив на сніг і там убив його із пістолета в живіт.Так я трирічною твердо узнала, що в поета є живіт, і – згадую всіх поетів, з якими коли-небудь зустрічалася, – про цей живіт поета, який так часто неситий, і в який Пушкін був убитий, турбувалась не менше, ніж про його душу. З пушкінської дуелі в мені відкрилась сестра. Скажу більше – в слові живіт для мене є щось священне, – навіть просте “болить живіт” мене затоплює хвилею співчуття, яке виключає будь-який гумор. Нас цим пострілом у живіт всіх поранили.
Про Гончарову не згадувалось зовсім, і я про неї дізналась уже дорослою. Проживши життя, гаряче вітаю це мамине замовчування. Міщанська трагедія отримувала велич міфу. Та, по суті, третього в цій дуелі не було. Були двоє: будь-хто і один. Тобто вічні дійові особи пушкінської лірики: поет – і чернь. Чернь, цього разу в мундирі кавалергарда убила – поета. А Гончарова, як і Микола І, – знайдеться завжди.

– Ні, ні, ні, ти тільки уяви собі! – говорила мати, зовсім не уявляючи собі цього ти. – Смертельно поранений, в снігу, а не відмовився від пострілу! Прицілився, попав, і ще й сам собі сказав: браво! – таким захопленим тоном, яким їй, християнці, природно було б: “Смертельно поранений, в крові, а простив ворога! Відкинув пістолет, протягнув руку” – цим, з усіма нами, явно повертаючи Пушкіна в його рідну Африку помсти й пристрастей і не підозрюючи, який урок – якщо не помсти, то пристрасті – на все життя дає мені, чотирирічній, ледь грамотній.
Чорна з білим, без жодної яскравої плями, мамина спальня, чорне з білим вікно: сніг і гілочки тих деревець, чорно-біла картина – “Дуель”, де на білизні снігу здійснюється чорна справа: вічна чорна справа убивства поета – черню.
Пушкін був мій перший поет, і мого першого поета – вбили.
З того часу, так, з того часу, як Пушкіна на моїх очах на картині Наумова – убили, щодня, щогодини, безперервно вбивали все моє дитинство, юність, – я поділила світ на поета – і всіх, і вибрала – поета, в підзахисні вибрала поета: захищати – поета – від усіх, як би ці всі не одягались і називались.
Три такі картини були в нашому домі: в їдальні – “Явлення Христа народу” з ніколи не розгаданою загадкою зовсім маленького і незрозуміло-близького, зовсім близького й незрозуміло-маленького Христа; друга, над нотною етажеркою в залі – “Татари” – татари в білих балахонах, у кам’яному домі без вікон, між білими стовпами убивають головного татарина (“Убивство Цезаря”), і – в спальні матері – “Дуель”. Два вбивства й одне явлення. І всі три було страшні, незрозумілі, погрозливі – і хрещення з небаченими ніколи чорними кучерявим з орлиними носами голими людьми і дітьми, які так заповнили річку, що каплі води не зосталось, було не менш страшним, ніж дві інші картини, – і всі вони чудово готували дитину до призначеного їй життя у страшний вік.

Пушкін був негром. У Пушкіна були бакенбарди (NB! тільки в негрів і в старих генералів), у Пушкіна було волосся вверх і губи назовні, і чорні, з синіми білками, як у цуценяти, очі – чорні наперекір явній світлоокості численних його портретів. (Раз негр – чорні.)
Пушкін був такий же негр, як той негр в Олександрівському пасажі, поряд з білим стоячим ведмедем, над вічно сухим фонтаном, куди ми з матір’ю ходили подивитись: чи не забив? Фонтани ніколи не б’ють (та і як вони це робили б?), російський поет – негр, поет – негр, і поета – убили.
(Боже, як все збулось! Який поет із колишніх і теперішніх не негр, і якого поета – не убили?)
Але до “Дуелі” Наумова – адже у кожного спогаду є свій пра-спогад, наче пожежна драбина, якою спускаєшся, не знаючи, чи буде ще східець – який завжди виявляється – або раптове нічне небо, на якому відкриваєш все нові й нові високі й дальші зірки, – але до “Дуелі” Наумова був інший Пушкін, Пушкін – коли я ще не знала, що Пушкін – це Пушкін. Пушкін не спогад, а стан, Пушкін – завжди й назавжди – до “Дуелі” Наумова був світанок, і, з нього виростаючи, в нього відходячи, розсікаючи його плечима, як плавець – річку, – чорний чоловік вищий за всіх і чорніший за всіх – з нахиленою головою й шапкою в руці.
Пам’ятник Пушкіну був не Пам’ятник Пушкіну (давальний відмінок), а просто Пам’ятник-Пушкіну, як одне слово, з однаково незрозумілими й окремо не існуючими поняттями пам’ятника й Пушкіна. Те, що вічне, під дощем і під снігом, – о, як я бачу ці завалені снігом плечі, всіма російськими снігами завалені й осилені африканські плечі! – плечима в світанок чи в сніговицю, приходжу я чи відходжу, відбігаю чи добігаю, стоїть з вічною шапкою в руці, називається “Пам’ятник-Пушкіну”.
Пам’ятник Пушкіну був ціллю й межею прогулянки: від пам’ятника Пушкіну – до пам’ятника Пушкіну. Пам’ятник Пушкіну був і ціллю бігу: хто швидше добіжить до Пам’ятник-Пушкіну. Тільки Асина нянька іноді, по простоті, скорочувала: “А біля Пушкіна – посидимо”, – чим незмінно викликала мою педантичну поправку: “Не біля Пушкіна, а біля Пам’ятник-Пушкіну”.