
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Марта Максимюк /
Критика | Аналітика
Марина Цвєтаєва Мій Пушкін Есе
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Марина Цвєтаєва Мій Пушкін Есе
(Переклад за вид. А.Ахматова. М.Цветаева. Стихотворения. Поэмы. Драматургия. Эссе. – М., 2002. – 748 [4] с.)
Розпочинається як глава настільного роману всіх наших бабусь і матерів (“Jane Eyre”) – Таємниця червоної кімнати.
У червоній кімнаті була таємна шафа.
Але до таємної шафи було інше, була картина в спальні матері – “Дуель”.
Сніг, чорні прутики деревець, двоє чорних людей ведуть третього попід руки до саней, а ще один, повернувшись спиною, відходить. Той, кого ведуть – Пушкін, відходить – Дантес. Дантес викликав Пушкіна на дуель, тобто заманив його на сніг і там, між чорними безлистими деревцями, убив.
Перше, що я дізналась про Пушкіна – це те, що його убили. Пізніше я дізналась, що Пушкін – поет, а Дантес – француз. Дантес зненавидів Пушкіна, тому що сам не міг писати вірші і викликав його на дуель, тобто заманив на сніг і там убив його із пістолета в живіт.Так я трирічною твердо узнала, що в поета є живіт, і – згадую всіх поетів, з якими коли-небудь зустрічалася, – про цей живіт поета, який так часто неситий, і в який Пушкін був убитий, турбувалась не менше, ніж про його душу. З пушкінської дуелі в мені відкрилась сестра. Скажу більше – в слові живіт для мене є щось священне, – навіть просте “болить живіт” мене затоплює хвилею співчуття, яке виключає будь-який гумор. Нас цим пострілом у живіт всіх поранили.
Про Гончарову не згадувалось зовсім, і я про неї дізналась уже дорослою. Проживши життя, гаряче вітаю це мамине замовчування. Міщанська трагедія отримувала велич міфу. Та, по суті, третього в цій дуелі не було. Були двоє: будь-хто і один. Тобто вічні дійові особи пушкінської лірики: поет – і чернь. Чернь, цього разу в мундирі кавалергарда убила – поета. А Гончарова, як і Микола І, – знайдеться завжди.
– Ні, ні, ні, ти тільки уяви собі! – говорила мати, зовсім не уявляючи собі цього ти. – Смертельно поранений, в снігу, а не відмовився від пострілу! Прицілився, попав, і ще й сам собі сказав: браво! – таким захопленим тоном, яким їй, християнці, природно було б: “Смертельно поранений, в крові, а простив ворога! Відкинув пістолет, протягнув руку” – цим, з усіма нами, явно повертаючи Пушкіна в його рідну Африку помсти й пристрастей і не підозрюючи, який урок – якщо не помсти, то пристрасті – на все життя дає мені, чотирирічній, ледь грамотній.
Чорна з білим, без жодної яскравої плями, мамина спальня, чорне з білим вікно: сніг і гілочки тих деревець, чорно-біла картина – “Дуель”, де на білизні снігу здійснюється чорна справа: вічна чорна справа убивства поета – черню.
Пушкін був мій перший поет, і мого першого поета – вбили.
З того часу, так, з того часу, як Пушкіна на моїх очах на картині Наумова – убили, щодня, щогодини, безперервно вбивали все моє дитинство, юність, – я поділила світ на поета – і всіх, і вибрала – поета, в підзахисні вибрала поета: захищати – поета – від усіх, як би ці всі не одягались і називались.
Три такі картини були в нашому домі: в їдальні – “Явлення Христа народу” з ніколи не розгаданою загадкою зовсім маленького і незрозуміло-близького, зовсім близького й незрозуміло-маленького Христа; друга, над нотною етажеркою в залі – “Татари” – татари в білих балахонах, у кам’яному домі без вікон, між білими стовпами убивають головного татарина (“Убивство Цезаря”), і – в спальні матері – “Дуель”. Два вбивства й одне явлення. І всі три було страшні, незрозумілі, погрозливі – і хрещення з небаченими ніколи чорними кучерявим з орлиними носами голими людьми і дітьми, які так заповнили річку, що каплі води не зосталось, було не менш страшним, ніж дві інші картини, – і всі вони чудово готували дитину до призначеного їй життя у страшний вік.
Пушкін був негром. У Пушкіна були бакенбарди (NB! тільки в негрів і в старих генералів), у Пушкіна було волосся вверх і губи назовні, і чорні, з синіми білками, як у цуценяти, очі – чорні наперекір явній світлоокості численних його портретів. (Раз негр – чорні.)
Пушкін був такий же негр, як той негр в Олександрівському пасажі, поряд з білим стоячим ведмедем, над вічно сухим фонтаном, куди ми з матір’ю ходили подивитись: чи не забив? Фонтани ніколи не б’ють (та і як вони це робили б?), російський поет – негр, поет – негр, і поета – убили.
(Боже, як все збулось! Який поет із колишніх і теперішніх не негр, і якого поета – не убили?)
Але до “Дуелі” Наумова – адже у кожного спогаду є свій пра-спогад, наче пожежна драбина, якою спускаєшся, не знаючи, чи буде ще східець – який завжди виявляється – або раптове нічне небо, на якому відкриваєш все нові й нові високі й дальші зірки, – але до “Дуелі” Наумова був інший Пушкін, Пушкін – коли я ще не знала, що Пушкін – це Пушкін. Пушкін не спогад, а стан, Пушкін – завжди й назавжди – до “Дуелі” Наумова був світанок, і, з нього виростаючи, в нього відходячи, розсікаючи його плечима, як плавець – річку, – чорний чоловік вищий за всіх і чорніший за всіх – з нахиленою головою й шапкою в руці.
Пам’ятник Пушкіну був не Пам’ятник Пушкіну (давальний відмінок), а просто Пам’ятник-Пушкіну, як одне слово, з однаково незрозумілими й окремо не існуючими поняттями пам’ятника й Пушкіна. Те, що вічне, під дощем і під снігом, – о, як я бачу ці завалені снігом плечі, всіма російськими снігами завалені й осилені африканські плечі! – плечима в світанок чи в сніговицю, приходжу я чи відходжу, відбігаю чи добігаю, стоїть з вічною шапкою в руці, називається “Пам’ятник-Пушкіну”.
Пам’ятник Пушкіну був ціллю й межею прогулянки: від пам’ятника Пушкіну – до пам’ятника Пушкіну. Пам’ятник Пушкіну був і ціллю бігу: хто швидше добіжить до Пам’ятник-Пушкіну. Тільки Асина нянька іноді, по простоті, скорочувала: “А біля Пушкіна – посидимо”, – чим незмінно викликала мою педантичну поправку: “Не біля Пушкіна, а біля Пам’ятник-Пушкіну”.
Розпочинається як глава настільного роману всіх наших бабусь і матерів (“Jane Eyre”) – Таємниця червоної кімнати.
У червоній кімнаті була таємна шафа.
Але до таємної шафи було інше, була картина в спальні матері – “Дуель”.
Сніг, чорні прутики деревець, двоє чорних людей ведуть третього попід руки до саней, а ще один, повернувшись спиною, відходить. Той, кого ведуть – Пушкін, відходить – Дантес. Дантес викликав Пушкіна на дуель, тобто заманив його на сніг і там, між чорними безлистими деревцями, убив.
Перше, що я дізналась про Пушкіна – це те, що його убили. Пізніше я дізналась, що Пушкін – поет, а Дантес – француз. Дантес зненавидів Пушкіна, тому що сам не міг писати вірші і викликав його на дуель, тобто заманив на сніг і там убив його із пістолета в живіт.Так я трирічною твердо узнала, що в поета є живіт, і – згадую всіх поетів, з якими коли-небудь зустрічалася, – про цей живіт поета, який так часто неситий, і в який Пушкін був убитий, турбувалась не менше, ніж про його душу. З пушкінської дуелі в мені відкрилась сестра. Скажу більше – в слові живіт для мене є щось священне, – навіть просте “болить живіт” мене затоплює хвилею співчуття, яке виключає будь-який гумор. Нас цим пострілом у живіт всіх поранили.
Про Гончарову не згадувалось зовсім, і я про неї дізналась уже дорослою. Проживши життя, гаряче вітаю це мамине замовчування. Міщанська трагедія отримувала велич міфу. Та, по суті, третього в цій дуелі не було. Були двоє: будь-хто і один. Тобто вічні дійові особи пушкінської лірики: поет – і чернь. Чернь, цього разу в мундирі кавалергарда убила – поета. А Гончарова, як і Микола І, – знайдеться завжди.
– Ні, ні, ні, ти тільки уяви собі! – говорила мати, зовсім не уявляючи собі цього ти. – Смертельно поранений, в снігу, а не відмовився від пострілу! Прицілився, попав, і ще й сам собі сказав: браво! – таким захопленим тоном, яким їй, християнці, природно було б: “Смертельно поранений, в крові, а простив ворога! Відкинув пістолет, протягнув руку” – цим, з усіма нами, явно повертаючи Пушкіна в його рідну Африку помсти й пристрастей і не підозрюючи, який урок – якщо не помсти, то пристрасті – на все життя дає мені, чотирирічній, ледь грамотній.
Чорна з білим, без жодної яскравої плями, мамина спальня, чорне з білим вікно: сніг і гілочки тих деревець, чорно-біла картина – “Дуель”, де на білизні снігу здійснюється чорна справа: вічна чорна справа убивства поета – черню.
Пушкін був мій перший поет, і мого першого поета – вбили.
З того часу, так, з того часу, як Пушкіна на моїх очах на картині Наумова – убили, щодня, щогодини, безперервно вбивали все моє дитинство, юність, – я поділила світ на поета – і всіх, і вибрала – поета, в підзахисні вибрала поета: захищати – поета – від усіх, як би ці всі не одягались і називались.
Три такі картини були в нашому домі: в їдальні – “Явлення Христа народу” з ніколи не розгаданою загадкою зовсім маленького і незрозуміло-близького, зовсім близького й незрозуміло-маленького Христа; друга, над нотною етажеркою в залі – “Татари” – татари в білих балахонах, у кам’яному домі без вікон, між білими стовпами убивають головного татарина (“Убивство Цезаря”), і – в спальні матері – “Дуель”. Два вбивства й одне явлення. І всі три було страшні, незрозумілі, погрозливі – і хрещення з небаченими ніколи чорними кучерявим з орлиними носами голими людьми і дітьми, які так заповнили річку, що каплі води не зосталось, було не менш страшним, ніж дві інші картини, – і всі вони чудово готували дитину до призначеного їй життя у страшний вік.
Пушкін був негром. У Пушкіна були бакенбарди (NB! тільки в негрів і в старих генералів), у Пушкіна було волосся вверх і губи назовні, і чорні, з синіми білками, як у цуценяти, очі – чорні наперекір явній світлоокості численних його портретів. (Раз негр – чорні.)
Пушкін був такий же негр, як той негр в Олександрівському пасажі, поряд з білим стоячим ведмедем, над вічно сухим фонтаном, куди ми з матір’ю ходили подивитись: чи не забив? Фонтани ніколи не б’ють (та і як вони це робили б?), російський поет – негр, поет – негр, і поета – убили.
(Боже, як все збулось! Який поет із колишніх і теперішніх не негр, і якого поета – не убили?)
Але до “Дуелі” Наумова – адже у кожного спогаду є свій пра-спогад, наче пожежна драбина, якою спускаєшся, не знаючи, чи буде ще східець – який завжди виявляється – або раптове нічне небо, на якому відкриваєш все нові й нові високі й дальші зірки, – але до “Дуелі” Наумова був інший Пушкін, Пушкін – коли я ще не знала, що Пушкін – це Пушкін. Пушкін не спогад, а стан, Пушкін – завжди й назавжди – до “Дуелі” Наумова був світанок, і, з нього виростаючи, в нього відходячи, розсікаючи його плечима, як плавець – річку, – чорний чоловік вищий за всіх і чорніший за всіх – з нахиленою головою й шапкою в руці.
Пам’ятник Пушкіну був не Пам’ятник Пушкіну (давальний відмінок), а просто Пам’ятник-Пушкіну, як одне слово, з однаково незрозумілими й окремо не існуючими поняттями пам’ятника й Пушкіна. Те, що вічне, під дощем і під снігом, – о, як я бачу ці завалені снігом плечі, всіма російськими снігами завалені й осилені африканські плечі! – плечима в світанок чи в сніговицю, приходжу я чи відходжу, відбігаю чи добігаю, стоїть з вічною шапкою в руці, називається “Пам’ятник-Пушкіну”.
Пам’ятник Пушкіну був ціллю й межею прогулянки: від пам’ятника Пушкіну – до пам’ятника Пушкіну. Пам’ятник Пушкіну був і ціллю бігу: хто швидше добіжить до Пам’ятник-Пушкіну. Тільки Асина нянька іноді, по простоті, скорочувала: “А біля Пушкіна – посидимо”, – чим незмінно викликала мою педантичну поправку: “Не біля Пушкіна, а біля Пам’ятник-Пушкіну”.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію