Зазвичай, у коментарях, семантика імені Перебендя з однойменного вірша Тараса Шевченка, або не подається зовсім, або пояснюється як: вередун, пересмішник, баляндрасник, жартівник т. і. Не спростовуючи цих, більш пізніх, думаю, потрактувань слова «перебендя», наважусь на свою інтерпретацію первісного його значення. Її, здається, підказує сам автор, коли говорить:

Отакий-то Перебендя, старий та химерний!

Тут справа в слові «химерний», вірніше, в його тлумаченні. Широко вживане в українській усній та літературній лексиці, воно характеризує людину, головним чином, як таку, що випадає із уявлень загалу, власне, про людину. На загал, химерний чоловік значить: дивакуватий, примхливий, вередливий, не такий як всі. Одним словом – нестандартний. Однак, треба пам’ятати, що думка загалу, то – своєрідне прокрустове ложе, яка задовге (високе, недоступне) обтинає, обмежовує, а закоротке (мізерне, недостойне) витягує, звеличує. Скажімо, мудрець і демагог, пропущені крізь ложе стереотипу «добре вміє сказати», юрмі можуть довгий час здаватися схожими як близнюки, а на страту, замість паразита, за згодою загалу може відправитись подвижник, бо паразитування явище звичне і зрозуміле, а подвижництво завжди нове, незбагненне і тому – загрозливе. Що власне і відбулося з Учителем загалу… Так мислить загал, але не Народ. Останній відрізняється зрілістю (принаймні гіпотетично), котра бачить і диференціює усю сукупність суб’єктів нації: від людців до боговидців.

Справжня людська химерність, в суті своїй, не є відхиленням від норми встановленої більшістю, бо сама по собі, є найвища норма, яка тільки доступна людині. Інша справа, що загал потопаючи в інерції духовному зростанню, занижує планку взірців. Звідси, все що паразитує на психіко-фізіологічних комплексах загалу, все поверхове, аморальне, епатажне, амбітне, гламурне ще, нині об’являється химерним, нестандартним, достойним наслідування і заполонює всю поверхню життя. Тобто вся …рань – зверху. Інакше й не скажеш.

Тут ми змушені відступити від теми і дати розширений коментар слову «химерний», аби вжити його до образу Перебенді поза усталеними стереотипами. Звернімось до походження самого терміну «химерний» і його тлумачення. Етимологія слова іде від міфічної Химери. Греки* уявляли її складною потворою, передня частина котрої була головою лева, середня – кози, і задня (хвостова) головою змія, що вивергав полум’я. Прадавня Химера могла б зайняти достойне місце серед криптограм «Апокаліпсису», бо вона не є більш, або менш реалістичнішою від, приміром, «змія стародавнього», чи «вавилонської блудниці». Кожен із цих образів вказує на втаємничення універсального знання в алегоричному вбранні. Так що Шевченко був правий, говорячи про образи «Одкровення» як про іносказання. Що могла означати криптограма-Химера пожираюча людей і все живе навколо? Тобто в чому універсальний (абстрактний) зміст цього міфічного страшидла? Відповідь на це питання, могла б прояснити смисл застосування епітету «химерний» у його первісному значенні, яке інтуїтивно знав Шевченко. Однак, пропонуючи своє тлумачення Химери, ми не повинні забувати, що можуть бути інші, відмінні інтерпретації цього образу. Та головним є пошук універсального значення без претензії на істину в останній інстанції. Втім постає закономірне питання: який зв’язок між міфічною Химерою і реалістичними творами Тараса Шевченка? А хто сказав, що за їхніми реалістичними формами ми не повинні шукати ірреального смислу чи іносказання? А якщо так, то ті твори, де воно виявиться, цілком можна буде назвати «химерними», тобто – криптографічними творами. Декотрі з них будуть розглянуті в наступних главах, а тепер до – Химери.

За міфом Химеру вбиває великий грецький герой Белерофонт. Та здійснити цей подвиг можна було лише оволодівши крилатим конем Пегасом. За підказкою богині, покровительки героїв Афіни Паллади, за допомогою подарованої нею золотої вуздечки Белерофонт спіймав і приборкав крилате створіння. Осідлавши Пегаса він полетів до лікійських гір де мешкала грізна Химера, і вигнав її з печери. Відбувся смертельний поєдинок. Вивергаючи вогонь з усіх трьох пащ кидалась Химера на героя, та Пегас щораз відносив його на безпечну відстань. Белерофонт, в свою чергу, обрушував на потвору зливу смертоносних стріл і, зрештою, переміг її. Така сюжетна лінія міфу про Химеру. Слідуючи нею, від початку до кінця, спробуємо виявити її ключові моменти і надати їм універсальних значінь:

Перше. Що означає «вбити Химеру» не в фізіологічному, а в переносному (універсальному, абстрактному, духовному) сенсі? Відповідь більш ніж прозора – це «вбити» саму «криптограму про Химеру», вивільнити з неї приховане універсальне знання **.

Друге. Перемогти Химеру неможливо без крилатого коня Пегаса. А спіймати, загнуздати Пегаса можна лише за допомогою Афіни і її золотої вуздечки. Які універсальні абстракції уособлюють собою ці образи і речі? Афіна, як відомо, являється, перш за все, персоніфікацією Премудрості (вміння оперувати абстракціями). Неважко, тепер, інтерпретувати і образ крилатого коня. Пегас, напевне, є та мисль, що одухотворена, окрилена мудрим натхненням «вбити» (в даному випадку) Химеру-криптограму. Золоту вуздечку, в такому контексті, можна визначити як частку премудрості Афіни, як її благословення дане Белерофонту (досліднику Химери) ширяти мислю-Пегасом в небесах пізнання.

Третє. Бій з Химерою, полум’я, що вивергається із її пащек і стріли Белерофонта. Про що говорять вони? Можна лише оприлюднити здогад. А саме. Того, хто намагається розкрити іносказання (притчу, міф) спочатку обпалюють сумніви: чи там дійсно щось приховано, чи так тільки здається. Потім обпікає вогонь «опору матеріалів» (образів, масок), що не бажають спадати з потвори. Затим розпалюють самолюбство перші відкриття, котрі часто бувають, мілкими, мінливими. Але пройшовши крізь той вогонь самозахисту форми, доходиш пристойного висновку, або тлумачення суті ***. Нарешті, стріли Белерофонта направлені в тіло Химери, не що інше, як гострі запитання котрі ставить дослідник до алегорії.

Четверте. Сама Химера. Що це: необмежена (необтяжена) науковими знаннями «дитяча» фантазія пращура, емпірична вигадка, чи, все таки, захована стародавнім мудрецем-міфотворцем від непосвячених – емпіріокритична істина. Наука міфологія схиляється до першого висновку; екзегетика – до другого. Підемо другим шляхом. Він, його метода, полягає у більш поштивому, перш за все, відношенні до далекого міфотворця, на відміну від методи науковця-міфолога. Екзегет, наперед визнає невідомого міфотворця як свого навчителя, себе як учня, а міф розглядає як обгортку, в якій транспортується знання від пращура вчителя до нащадка учня, і яку необхідно розкрити. Таким чином думки-стріли екзегета співвідносяться з відповідями міфотворця прихованими за образним конвертом алегорії. Такі правила. Тепер, до конверту і його листа…

Трилика фігура Химери, очевидно, вказує на тритактну (трифазну) конструкцію «чогось» захованого в цій алегорії. Лев, коза і змій на одному тулубі це три іпостасі єдиного, або три видозміни «чогось» Цілого. Виявлене Ціле у конкретному (поверхня, образ), вже не є конкретним, локальним за визначенням. А виключно – універсальним, абстрактним. Те універсальне має, як уже сказано, три фази, етапи або ступені. Виконання трьох фаз (етапів, ступенів) «чогось» потребує якогось певного часу. Однак певний відрізок часу не може зіставлятися з універсальним, бо універсальне стосується всього часу як такого, теж за визначенням. З іншого боку, те що виходить за межі часу і простору – характеризується як метафізичне, і фізичними комунікативними засобами не передається. То що це за універсальна річ, котра не менша і не більша за час, і є описовою, зрозумілою (в тій чи іншій мірі) людині і загалові? Це, очевидно, і є сам Час. Час, остання гранична річ, що піддається аналізу, розкладається на минуле, теперішнє, майбутнє. Вічність – аналізу і описанню недоступна.

Тільки-но дослідник (Белерофонт) піднявшись думкою (Пегасом) над фізичним і формальним світом робить такий здогад, як Химера починає розповідати сама себе, перестає бути потворою перетворюючись у захоплюючий образ і знання.

За такою логікою трьом фазам Часу: майбутньому, теперішньому і минулому, очевидно, відповідають – лев, коза і змій. Відтак стає зрозумілою всепереможна хода Химери, про яку говориться в міфі. Бо саме Час нещадно винищує, пожирає все на шляху своєму, як ніщо інше.

Точно, як видається, розподілені міфотворцем і образи-маски, котрі відповідають трьом часовим фазам:

Передній образ Химери, лев, упевнено зіставляється з майбутнім. Спробуйте поставити на його місце козу або змія. Уявне майбутнє – сила невичерпних можливостей, снага для їх здійснення, впевненість, надія, віра, що все буде здійснено – всепереможний Лев.

Задній образ – змій, найкраще відповідає минулому. Пам’ятне минуле плететься за життям хвостом, звивається змієм і представляє собою вервечку спогадів, розчарувань, болючих утрат, докорів сумління. Воно тягнеться до нас, жалить нас, мучить своїми, навіть, милими, але безповоротними образами.

Середній образ Химери, коза, добре, як на мене, асоціюється з часом теперішнім. Ніби та коза, що «з пів-боку луплена за три копи куплена», наявне теперішнє озираючись назад і зазираючи вперед тремтить поміж минулим та майбутнім, ними ж двома (спогадами та сподіваннями) й породжене. З грецької мови слово Химера (χιμαιρα) – коза. Як бачимо всю триєдину істоту названо за її середнім (реальним, сьогоденним) образом. І це логічно з точки зору теперішнього часу, який один тільки й існує насправді. Тому Химера, це є сама людина зі своїм минулим і майбутнім. А це означає, що мудрий Белерофонт вбивши її – переміг у самому собі Час і тимчасову людину за допомогою премудрості і духовного знання.

Таким чином, у міфі (слові, пісні) про Химеру, якийсь далекий невідомий міфотворець аед**** хотів передати нам інформацію про свій внутрішній, містичний досвід вічності, як свідчення, що людина може виходити за межі Химери Часу. Очевидно цю істину (відому релігійним практикам всіх часів) має принести на землю і Апостол правди і науки за Шевченком. (чит. Катерина і Апостол).

Повернімось тепер до Перебенді і погляньмо на це ім’я і образ крізь призму сказаного щойно про Химеру. Коли Шевченко наділяє Перебендю епітетами «старий», «сліпий», «химерний», то вкладає, здається, в ці поняття більше ніж прийнято в тих словах вбачати.

Так «старий» у нього – не лише фізичний вік Перебенді, а й ознака великого життєвого досвіду, і, перш за все, душевного, як це добре видно з другої частини твору. «Старий» у давньослов’янській традиції синонім слова «мудрий». Глибоке, поштиве ставлення до слова «старий» поет виніс із сільського, патріархального дитинства, і воно пройшло через усе його життя. В епілозі до «Гайдамаків» Тарас згадує свого діда, натхненного повістяра:

Столітнії очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом сміялось, лилось…

Тут «столітнії очі» – гіпербола, позаяк Івану Андрійовичу тоді ще не було шістдесяти, а тому вона і є синонімом «мудрості».

Епітет «сліпий» також відноситься, скоріше, до іносказання, а не до ознаки фізичної вади. Воно означає зір, що вже закритий до принад і благ світу цього і широко розкритий у світ духовний, безтілесний, і про це знову свідчить друга частини поеми в якій сліпець прозріває великі духовні обшири. Фізично зряча юрма – сліпа відносно тих прозрінь.

Нарешті про епітет «химерний» (криптографічний). Що приховує, про що універсальне, абстрактне говорить увесь твір Шевченка в цілому? У першій його частині Перебендя – мирський, публічний кобзар, що «усюди вештається та на кобзі грає…» – лише зовнішній бік цієї характеристики (оболонка, химера). Натомість друга частина поеми – являє приховану духовну сутність Перебенді, недоступну широкому загалові. На яку лише вказує нам Шевченко:

Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля,..

Перебендя у нього «той, хто все знає, той, хто все чує». І одинокий він серед людей не тому, що не має рідних, і хати, а внаслідок своєї внутрішньої зрілості, яку не помічає загал у своїй сліпоті:

Один він між ними, як сонце високе.

Тож епітети «старий», «сліпий», «химерний» характеризують Перебендю як людину мудру, як духовидця, якому відкрита сонячна істина. У останньому своєму вірші «Чи не покинуть нам, небого…» поет говорячи про бога Ескулапа також показує його «мудрим дідом», який виконуючи свою лікарську справу на межі життя і смерті пацієнта (в даному разі Шевченка) – «химерить» поміж двох світів. Як бачимо, тут, знову, зустрічаються: старість, мудрість, химерність в одному синонімічному ряду.

З’ясовуючи первісний зміст слова «химерний» ми починаємо розуміти, що семантика слова «перебендя» не обмежується загальноприйнятими: балагур, пересмішник, жартівник… Перебендя – це той, хто знає більше ніж показує людям, той хто «знадвору», для загалу, один, а всередині, на самоті зовсім інший. Перебендювати означає: пізнавши сенс життя вміти бути різним, відповідати кожному насущному моменту. Згадаймо як кобзар перебендює: з дівчатами співаючи «Гриця та веснянку»; з парубками в шинку, відповідно «Сербина, Шинкарку». На весіллі Перебендя співає напутньої пісні для нареченої «про тополю, лиху долю…»; на базарі при великому скупчені – біблійної притчі про Лазаря, або про те «як Січ руйнували». Навіть у своїй поведінці кобзар перебендює:

Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.

В Іпатівському літописі, під роком 1241-м, згадується дехто «славутний співець» Мітуса. Його окремі дослідники вважають автором «Слова о полку Ігоревім». Літопис повідомляє, що гордий (волелюбний) Мітуса ніби відмовився служити придворним співцем князя Данила Галицького, і за це буцімто був страчений. Очевидно, що й бездомний Перебендя повів би себе подібним чином, коли б хто з можновладців посягнув на його свободу належати тільки собі, своїй творчості і Богу. Та не лише це ріднить, на наш погляд, обох співців. Ім’я Мітуса має схожу до Перебенді етимологію. Воно походить від давньоруських однокореневих слів «митє», «митусь» що означають: поперемінно, навзаєм, навзамін, туди-сюди… Давньоруські слова «мито» (плата) і «митниця» (перехід), теж від слів «мите», «митусь»*****. Не випадково, здається, літописець-ортодокс і прибічник княжої влади, розповідаючи цей епізод, говорить далі про майбутніх співців вільнодумців, що вони будуть наказані за християнською притчею: «Буйство дому твого знищиться». Видно Мітуса співав людям думи-іносказання, перебендював, химерив, казав притчею «від себе», тому й отримав таке ім’я.

Значить «славутний співець» Мітуса і кобзар Перебендя, це співці які перевтілюються в будь-які образи і, взагалі, люди – притчові, химерні. Тут, доречно, згадати притчу Христову «Про багача й Лазаря», яку на базарі співає-перебендює людям Шевченків кобзар. В ній чітко виражена дія переміни, перевтілення, мутації: смиренний бідар, який терпів крайню нужду на цьому світі потрапляє до раю, а пихатий багач, котрий тут жив серед розкошів – до пекла.

Все це, в цілому, дозволяє мислити образ народного співця-перебенді більш широко не обмежовуючи його епітетами: «жартівник» і «баляндрасник». Це правда, що гумор у істинно народних співців був щирим, природнім, але він не вичерпував всього образу, всієї сакральної глибини поняття перебендя. Природа останнього коріниться в духовному, що і показав Тарас Шевченко. Не забуваймо, йому тоді було тільки – 25!


* найперше Гесіод
** варто, загалом, об’єднати всі уснопоетичні сказання з фантастичними сутностями (напр. давньоруські билини) і криптографічні тексти (напр. «Апокаліпсис від Івана») під знаком «химери». Перевівши їх в розряд «химерних», ми тим самим скасовуємо їх реалістичне сприйняття на рівні символів. Щодо «Апокаліпсису», то на ньому звихнулась не одна інфантильна свідомість сприймаючи все за чисту (фізіологічну) монету.
*** це коли якась кількість людського загалу зможе прийняти тлумачення як – універсальне, зрозуміле. Поки цього нема – тлумачення є задовільним лише для екзегета. І в цьому іспит.
**** гр. співець. Аеди – творці і співці міфів, але найперше – містики, майстри медитації. Перебендя на могилі, де серце «з богом розмовля» – приклад такої медитації.
***** збігається з латинським «muto» (перемінюватись, перевдягатись, перевтілюватись) та «mutuo» (поперемінно)