ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Надія Тарасюк
2020.01.26 10:50
Потяг тихо вистукує ритм.
У запиленій шибі вікна
Ніч біжить, доганяючи дня,
День щодуху махнув і за мить
Залосніла за ним колія.
Потяг тихо вистукує ритм...
І біжать часоносці невлад,
Застогнав і погас циферблат,

Ніна Виноградська
2020.01.26 10:46
Він - мовчазний, надійний, наче скеля,
Вона – пуста, неначе мильна булька.
У нього справ щоденно – аж до стелі,
А їй – масаж, і сауна, і гульки.

Він – все у дім, вона – завжди із дому.
Для діток – няня, робітниця в хаті.
І для рідні і для усіх з

Тетяна Левицька
2020.01.26 10:09
На повні груди соловей співав,
лилися трелі у саду веснянім.
Цвіли дерева і плескався став
в сусальнім піднебеснім Божім храмі.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих,

Галина Сливка
2020.01.26 08:45
Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.
У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

Микола Соболь
2020.01.26 04:02
Заколядую, мабуть, у життя.
У влади марно. Вона вічні злидні.
Ой, коляд, коляд, коляд, коляда…
Чому дурні? Певно тому, що бідні.

У полі рясно сходять будяки
І будуть нам родити вони доти –
Із хабарем воюють мідяки,

Ярослав Чорногуз
2020.01.26 03:40
Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,

Королева Гір
2020.01.25 20:21
Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,

Ігор Деркач
2020.01.25 20:09
Поети, які забавляють ся віршами,
кайфують, а муза дає втікача.
Клепай небилиці і найімовірніше
піймає за фалди вона читача.

***
Уловлюю у водограї
акорди музики Бізе.

Тата Рівна
2020.01.25 17:01
Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любо

Олена Музичук
2020.01.25 15:30
Яструб у зеніті,
поки ще літає,
на золоту клітку
волю не міняє.
Дикі коні в полі,
поки є ще сили,
розірвуть стремена,
погризуть вудила

Сергій Губерначук
2020.01.25 11:53
О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!

Ірина Білінська
2020.01.25 11:38
Я на планеті імені Тебе.
Вона - жива.
Усе про мене знає.
Вона -
мій анексований Тибет,
який мене до Мене повертає...

Я тут - своя.

Козак Дума
2020.01.25 07:36
Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –

Королева Гір
2020.01.25 01:11
Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю

Серго Сокольник
2020.01.24 23:37
андеграунд, під смаки не адаптовано***

Тілом плаття твоє сповзало
Хтивоницо від ДО до ВІД...
- Мій ти кремене! Я- кресало!
Заінтри... Ні!.. Запалим світ,
Що за вікнами зацікавле-
но пітьмою припав до скла!

Редакція Майстерень
2020.01.24 19:42
Лао-цзи - найбільший чинайський (? чи китайський?) майстер, який жив багато століть тому. Він створив вчення чотирьох чеснот, або правила життя. Якщо застосовувати їх на практиці, тоді ви зможете провести життя в істинному світі і зрозумієте свою мету або
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Тарас Ріль
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Леся Романчук (1961) / Критика | Аналітика

 У мереживі мережі 4
Знайомства на ПМ! «О Інтернет, ти – світ!» – дозволю собі перефразувати Поля де Кубертена.
Мабуть, знайомитися таким чином найлегше. Найпростіше. Написав коментар – а там уже твоє ім’я і фото. А що ти за людина – скажуть вірші. Не обдуриш.
Чи не перший, з ким перетнулися наші нитки у мереживі, виявився Валентин Бендюг. Замість фото – будяк. От собі й важте – зачіпати чи ні. Властивість будякових колючок – вишукувати у тексті неточності – двозначне використання слова, неправильний наголос. Іноді коментар – ціла історична довідка. Спілкуватися з людиною, основна нота тону якої – менторство – випробування не з легких. Та чи не корисно почути кожну думку? Чи не варто зайвий раз перевірити, зазирнути у словник?
Інтернет – місце, де нікому не видно табличку на твоїх дверях – чи ти «нач», чи «зам», чи «проф.». А поезія – така хитра штуковина, де студент може виявитися сильнішим за викладача. Бо не вік, не досвід, не роки самовдосконалення, не кількість отриманої інформації та вміння її передавати визначає ступінь впливу на читача, а перш за все – талант. А версифікація, техніка, стилі, прийоми – те, чого можна набути і навчитися, - вторинне і легко переходить за грань ремісництва, щойно згаса Господній промінь.
Відблиск Господнього променя на власному чолі завжди засліплює, бо дзеркало подвоює силу блиску. Як навчитися реально бачити дане тобі – і набуте? Як осягнути себе в поезії та рівень поезії у собі, ані похлинувшись розчаруванням, ані утопивши залишки власного Я у безплідній заздрості до сонцесяйних. Як не впасти у крайнощі? Як здолати звичку диктувати й повчати, здобуту за роки викладацької праці? Як навчитися ковтати пілюлі гіркого й кислого, заслуженого і не дуже? А якщо звик більше керувати, ніж просити, давати вказівки, а не вислухувати заперечення? У себе в кабінеті все просто – догана із занесенням, вийдіть і зачиніть двері! А тут – ані годин прийому, ані секретарки, ані охорони, ані таблички на дверях, вікон – і тих брак! Замість вікон – Windows.
Ось у таке віконечко і помахав мені своїм будячком Валентин Бендюг. Одразу признався, що будяк – це ніжно, будуть «бендюгізми» й гостріші. І були.
Якось надрукувала під настрій «То не те».

Тане сніг.
Тане сніг.
Тане сніг — і таніє.
У тенетах тіней
тоне тема — не те.
Тільки таїн тони
німотою темніють,
і втина нить доріг,
і мету замете!
Та не сніг...

16.12.2000

Обізвався такий собі Зеньо Збиток і заходився збиткуватися. Бавлянка словами вийшла веселою. Щоправда, знимка – танк з гордо спрямованою увись люфою, наводила думку про неліричні подвиги «красного камандіра», як він себе позиціонував. Гарно так! А тут іще й Жорж Дикий уподобав алітерацію і вилив те уподобання аж у ціле 6! Ура! Та не минуло й години, як «Прекрасно!» урівноважилося стриманим «Гарно» від отакого собі пана Юрія Лазірка – тутешнього поетичного суперстар. У захваті від Зеня і в нервах від Лазірка вимикаю комп, поклавши на моніторі великого червоного хреста! Нізащо більше не увімкну тебе, нізащо!
Та чи надовго вистачає такої присяги?
Пробило на лірику, та ще й на лірику ЛЮ…
Колись написалося щось дивне в автобусі, дорогою з Парижа, коли всі франко-бельгійські та німецькі автобани злилися в один, і майнуло назустріч знайоме авто. І знайомі очі майнули серцем…


ДОРОГОЮ З ПАРИЖА
Любомирові

Як тобі в холодній чужині,
незабутній мій печальний друже?
Чи на ностальгію занедужав
і співають тужно уві сні
солов’ї далекої країни,
де у щастя не повірив ти?
Як тобі тепер? Сягнув мети?
Твої очі, так знайомо сині,
убирають синь чужих небес.
Руки на кермі і стріли автобанів...
Друже мій, віддавна некоханий,
чом на рапт у пам’яті воскрес?
І намарилося боляче мені —
як тобі в холодній чужині?
5.02.02

«А я також на чужині. І у мене також сині очі». І підпис – ЛЮ, Лазірко Юрій. Чи не так люди знаходять друзів?
Якоюсь теплою хвилькою принесло тоді до мого берега й човник Ніки Новикової. Світлі, пульсуючі рядки, на початку яких слід глибоко вдихнути і пливти за течією, за зміною ритму, настрою вірша, який розпочинається в одній частині земної кулі, щоб закінчитися в іншій, увертюра – в одній тональності, кода – в іншій. Її підводний човен легко перетворюється на човен космічний, а країнам чудес немає кінця, краю й кордонів. Не зовсім чіткий попервах, поетичний почерк відточувався, увиразнювався, виправлявся і набув нарешті стилю настільки авторського, що не потребував підпису. Дозволю собі надрукувати зразок ранньої творчості Ніки Новикової. Гадаю, маю право, воно виходить із назви:
Діалог у темряві: Я і Щось.
(Ексклюзивно для Лесі Романчук:)
І знову, світе… Хто ж іще почує?
Лише зима за вікнами лютує,
І я збираю спогади і звуки.
- Дай руку...

- Дай руку. Я не змій.
Ми не в саду.

- Збери із льоду Слово
по складу,
І проспівай, бо в тиші
пропаду!..

- Дай руку. В цьому вальсі
Я веду.

- Я одинока? Хто ж тоді не сам?
Я маю щастя, маю свій майдан,
І погляди для нього, щоб у голос
Собі із вітряками там боролась…

Ах, вітряки… Високі і сумні.
Ах, скільки правди, стільки ж і брехні.
Я вас долала все своє життя
Дарма. Збудують більші. Й до пуття...

І що? Мовчу. То Лютий за вікном
Все пише пісню вирваним пером.
І плачу я. І плачу снігом. Все.
Скінчилась здоба, випито глясе...

Запізно вже, і зорі сяють злі.
Запізно вже. І темно. По землі
Повзе хмільний туман, і п"є журбу.
І сил нема, щоб кинути в юрбу
Роздерте серце: хай хоч так помітять…
І ліхтарі занадто темно світять...

Запізно вже. Упав важезний день.
Запізно вже для сповідей, пісень…

- Дай руку. Вже не буде вороття.
Було життя й скінчилося життя.
Дай руку, люба, я тепер веду.
Ти мала щастя, май вже і біду!

Був час просити в борг, і Боже право
Тобі обрати шлях. Тепер запізно.
Розплати час. Прокинулась заграва -
Чужого переродження провісник...
Твій шлях скінчився,
Вже не обираєш.
І я не знаю
Біс чи Бог з тобою…
Вже відспівала,
Дай пісням спокою.
Завіса.
Руку -
Й мовчки йди за мною.
Як відповідати на такі рядки? Тільки віршем. І він не прийшов – прибіг.

Діалог із тінню (Нікусі Новиковій)

Збери з крижинок слово. Я не Кай.
Ти Королева? Не зі снігу - з квітів.
Перо з крила... Не боляче, нехай.
Я так живу, я так пишу... Боліти
мені повинно, а не вам, не вам,
я болі світу відшепчу. Запізно...
А вітряки... Я дякую за пісню.
Ні голосу, ні крику. Фіміам...
Солодке мливо. День отой важенний
на плечі ляже піснею новою.
Я ваші болі співом заспокою,
А серце слава гоїть. Я - сирена...

Отак і пливли ми деякий час, долаючи дрібні камінці, одним руслом, в одному вимірі добра і зла. Ніка видавалася мені людиною добра в абсолюті. Статус людини добра доводив чи не щодня новим і високим віршем Юрій, смішив до кольок Зеньо, розумував Валентин Бендюг, частував класикою форм і серією «Гарбузів» у формі сонетів Олександр Де, вражала елегантністю й вишуканістю рядка то російською, то українською пані з ніком «Чорнява жінка», чарувала казковістю форми Ганна Осадко, дошкуляла чоловічій половині уїдливо-феміністичним інша Жінка, Золота, шукали свого самобутнього шляху Варвара Черезова та Ванда Нова, війнуло свіжим гірським духом від майстерного рядка Василини Верховинки. Отак воно й пливло.
Я почувалася не в своїй тарілці з причини того, що автори творили, виставляли нові, свіжі, підписані «датою виготовлення» вірші. А мої публікації були цитатами «Вибраного», з того, що пішло під настрій дня.
Пливло. Але не все перетікало гладенько. Часом поверхня збурювалася. Більшість отих збурень намагалася не помічати, обминати. Та коли захват «наближених осіб» у колі штучно створених королів переливався за «марусин поясок» норми, дозволяла собі втрутитися. Зокрема на публікацію одного із «королів», що містила слова «то ль принцесса, то ли пис*ка», відповіла так, як подібні речі заслуговують. Ой, що почалося! Яких ворогів нажила! І від короля залп, і від «фрейліни двору» на ім’я Юлія. А потім отримала листа, в якому добрий чоловік пояснив напрями та температуру підводних течій, склад королівських дворів та дворових компаній та небезпеку наближення до трону без реверансу.
Дістали. Допекли. Отримали.
Завели так, що температура сягнула критичної. І стався маленький вибух – вірш.

Ілюзія

Короновані суперстар,
псевдоюлії заблоковані,
псевдоцезарі забраковані,
королівський похід примар.

Сиплесніг, сиплесміх, сиплегріх,
срібноструння і злотовірш'я,
гіркоправедність, псевдогріш'я,
маркет брокерів, біржа втіх...

Ритм пейсмейкерів - метроном.
Королі у дірявих шатах.
Обертається мідяком
славослів'я восково-крилате.

Тут правдиві лиш блазні. Ось
під лахміттям дзенить так туго
тятива того справжнього лука...
Псевдорадощі, псевдомука,
псевдопристрасті.. Чи здалось?

10 лютого 2008

Чи здалось? Не здалось. Але пристрасті не псевдо. Пристрасті справжні. Особливо в тому, що торкається амбіцій. Крий Боже зачепити! Отоді матимеш і зауваження й оцінки.
«Ілюзія» привела за собою «Solo aria». Італійською «Solo aria» означає «тільки повітря» і до співу, арій, опери анітрохи не стосується. Італійці вживають ці слова у певних обставинах… Коли, краще запитати у них самих чи в тих, хто працював в Італії. Тоді зрозумілішим стане і розарій, і серпентарій.

«Solo aria»
Так незатишно,
небезпечно, мов
в серпентарії,
в серпентарії...
Стільки пнулися,
а виходить знов
solo aria,
solo aria

Суті обмаль, а
налили води,
як в акваріум,
як в акваріум.
Не перебреди,
так бува завжди -
solo aria,
solo aria


А принюхатись -
пахне зовсім як
не в розарії,
не в розарії...
От в житті воно
і виходить так -
solo aria,
solo aria

Наче так просто – вірші. Тільки той, хто переживав періоди, коли «не пишеться», знає, що це.
Мої музи ревниві. Або роман – або вірші, щось одне. Вони просто зчиняють бійку в моїй голові, і тут уже котра переможе.
Проза – терпляча і роботяща. Її не треба кликати. 10 років кожного вільного дня – усю відпустку, а в робочий час кожної суботи та неділі рівно о 8-ій ранку я сідаю за комп’ютер. І з папки «Мої документи» вилітає Муза, влаштовується у куточку монітора і моргає. Механізм простий – працюй, а натхнення приходить після першого рядка.
З поезією складніше. Опанувавши ремеслом складати слова у стовпчик і так-сяк клеїти їх докупи римою чи без оної, заспокоюєшся. Захват від самого факту утворення вірша з аморфної за мить перед тим словесної маси зникає, натомість приходить відчуття більшої вимогливості до слова, до теми, до народження тексту. Зникає священний трепет над кожним рядком, вчишся розрізняти випадкове, навіяне тимчасовим, прохідне і вартісне. Розумієш, те, що прощали початківцю, не вибачать майстру. Замислюєшся – чи маю я право підписати своїм іменем щойно народжене, воно того варте? І чимдалі – тим частіше опускаєш перо. У світі поетичного рядка не діє закон переходу кількості в якість. Помноження уже створеного – небезпечне. Плодити клони вже колись написаного тобою чи кимось іншим – хіба це шлях? І тримаєш музу на мотузочку внутрішньої цензури. А вона ображається…





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-02-15 16:52:09
Переглядів сторінки твору 4068
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.558 / 6  (5.109 / 5.58)
* Рейтинг "Майстерень" 5.538 / 6  (5.096 / 5.59)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2011.02.07 19:06
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василина Іванина (М.К./М.К.) [ 2009-02-15 22:16:08 ]
Лесю, Ви мене розчулили аж до сліз. (От, кожен бачить насамперед себе). Я згадала, які то були часи для мене. ех. І як важило кожне слово. ей, най помовчу поки що.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Романчук (М.К./М.К.) [ 2009-02-15 22:17:54 ]
Я пам'ятаю, Василинко. Все.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2009-02-18 00:31:49 ]
Це все так, Лесю... Ой, як це все так... Дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталя Терещенко (М.К./М.К.) [ 2009-02-18 09:27:01 ]
Лесю, чим цінна аналітика, а надто така аналітика як у тебе, так це тим, що кожен може побачити у ній себе: і власне "творче обличчя", і свої відчуття. Читаю і пригадую свої власні кроки тут. Дивно, але вони здаються чомусь великим періодом життя! І саме твоя повість відроджує те, що могло забутися, стертися новими враженнями.
А як влучно ти сказала про авторські сумніви:
"Замислюєшся – чи маю я право підписати своїм іменем щойно народжене, воно того варте? І чимдалі – тим частіше опускаєш перо. У світі поетичного рядка не діє закон переходу кількості в якість. Помноження уже створеного – небезпечне. Плодити клони вже колись написаного тобою чи кимось іншим – хіба це шлях? І тримаєш музу на мотузочку внутрішньої цензури. А вона ображається…" (дійсно, скіьки віршів наздогнала участь delete!)
Талановито написано, Лесю. Дяка тобі і легкокрилої тобі Музи!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анатолій Сазанський (М.К./М.К.) [ 2009-02-18 17:44:07 ]
...перечитав "..Мереживо.." і зловив себе на бажанні ближче познайомитися з прозовим доробком Лесі Романчук.Колись потрібно буде обмінятися книжками.., якщо пощастить знайти стежину до цієї дивовижної жінки. Яка...
навіть Болото ЛМ спромоглася підфарбувати корьором власного серця. Чи ж варто було? Пожива для болотяних кікімор і білялітературних п’явок... Хоча... є у цьому болоті і Божисті Істоти (!) Їхні літературні початки постійно мітять кікімори, одягши на себе чи.. плащ цензора, чи.. ковпак ментора(...)
Пані Лесю, я зайшов на Вашу сторінку аби привітати зі стрімким наближенням Весни(!) Затримався...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анатолій Сазанський (М.К./М.К.) [ 2009-02-20 17:01:26 ]
Яка Вона чарівна, Ваша Вовчиця.! Іноді забігаю на цю сторінку, лише аби зазирнути у ЇЇ незрівняні очі..

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Романчук (М.К./М.К.) [ 2009-02-21 12:11:36 ]
Ой... Вовчиця скромно опускає сині вії... Ці Мандрівні Поети, ці наші трубадури, менестрелі знають дорогу не лише до жіночих, а й до вовчих сердець...
А були часи, коли з фото дивилися звичайні людські очі. Та через плащі та ковпаки зодяглася жаба у першу-ліпшу шкуру - трапилася вовча.
Мо, ще який Іван-царевич стрілою влучить...
Прозовий доробок - на проза.ру - крихітні шматочки.
Та зовсім скоро літо. І є в Україні місця, славні своєю особливою водичкою... Вовчиці її полюбляють...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анатолій Сазанський (М.К./М.К.) [ 2009-02-21 19:57:34 ]
Нарешті!