Знайомства на ПМ! «О Інтернет, ти – світ!» – дозволю собі перефразувати Поля де Кубертена.
Мабуть, знайомитися таким чином найлегше. Найпростіше. Написав коментар – а там уже твоє ім’я і фото. А що ти за людина – скажуть вірші. Не обдуриш.
Чи не перший, з ким перетнулися наші нитки у мереживі, виявився Валентин Бендюг. Замість фото – будяк. От собі й важте – зачіпати чи ні. Властивість будякових колючок – вишукувати у тексті неточності – двозначне використання слова, неправильний наголос. Іноді коментар – ціла історична довідка. Спілкуватися з людиною, основна нота тону якої – менторство – випробування не з легких. Та чи не корисно почути кожну думку? Чи не варто зайвий раз перевірити, зазирнути у словник?
Інтернет – місце, де нікому не видно табличку на твоїх дверях – чи ти «нач», чи «зам», чи «проф.». А поезія – така хитра штуковина, де студент може виявитися сильнішим за викладача. Бо не вік, не досвід, не роки самовдосконалення, не кількість отриманої інформації та вміння її передавати визначає ступінь впливу на читача, а перш за все – талант. А версифікація, техніка, стилі, прийоми – те, чого можна набути і навчитися, - вторинне і легко переходить за грань ремісництва, щойно згаса Господній промінь.
Відблиск Господнього променя на власному чолі завжди засліплює, бо дзеркало подвоює силу блиску. Як навчитися реально бачити дане тобі – і набуте? Як осягнути себе в поезії та рівень поезії у собі, ані похлинувшись розчаруванням, ані утопивши залишки власного Я у безплідній заздрості до сонцесяйних. Як не впасти у крайнощі? Як здолати звичку диктувати й повчати, здобуту за роки викладацької праці? Як навчитися ковтати пілюлі гіркого й кислого, заслуженого і не дуже? А якщо звик більше керувати, ніж просити, давати вказівки, а не вислухувати заперечення? У себе в кабінеті все просто – догана із занесенням, вийдіть і зачиніть двері! А тут – ані годин прийому, ані секретарки, ані охорони, ані таблички на дверях, вікон – і тих брак! Замість вікон – Windows.
Ось у таке віконечко і помахав мені своїм будячком Валентин Бендюг. Одразу признався, що будяк – це ніжно, будуть «бендюгізми» й гостріші. І були.
Якось надрукувала під настрій «То не те».

Тане сніг.
Тане сніг.
Тане сніг — і таніє.
У тенетах тіней
тоне тема — не те.
Тільки таїн тони
німотою темніють,
і втина нить доріг,
і мету замете!
Та не сніг...

16.12.2000

Обізвався такий собі Зеньо Збиток і заходився збиткуватися. Бавлянка словами вийшла веселою. Щоправда, знимка – танк з гордо спрямованою увись люфою, наводила думку про неліричні подвиги «красного камандіра», як він себе позиціонував. Гарно так! А тут іще й Жорж Дикий уподобав алітерацію і вилив те уподобання аж у ціле 6! Ура! Та не минуло й години, як «Прекрасно!» урівноважилося стриманим «Гарно» від отакого собі пана Юрія Лазірка – тутешнього поетичного суперстар. У захваті від Зеня і в нервах від Лазірка вимикаю комп, поклавши на моніторі великого червоного хреста! Нізащо більше не увімкну тебе, нізащо!
Та чи надовго вистачає такої присяги?
Пробило на лірику, та ще й на лірику ЛЮ…
Колись написалося щось дивне в автобусі, дорогою з Парижа, коли всі франко-бельгійські та німецькі автобани злилися в один, і майнуло назустріч знайоме авто. І знайомі очі майнули серцем…


ДОРОГОЮ З ПАРИЖА
Любомирові

Як тобі в холодній чужині,
незабутній мій печальний друже?
Чи на ностальгію занедужав
і співають тужно уві сні
солов’ї далекої країни,
де у щастя не повірив ти?
Як тобі тепер? Сягнув мети?
Твої очі, так знайомо сині,
убирають синь чужих небес.
Руки на кермі і стріли автобанів...
Друже мій, віддавна некоханий,
чом на рапт у пам’яті воскрес?
І намарилося боляче мені —
як тобі в холодній чужині?
5.02.02

«А я також на чужині. І у мене також сині очі». І підпис – ЛЮ, Лазірко Юрій. Чи не так люди знаходять друзів?
Якоюсь теплою хвилькою принесло тоді до мого берега й човник Ніки Новикової. Світлі, пульсуючі рядки, на початку яких слід глибоко вдихнути і пливти за течією, за зміною ритму, настрою вірша, який розпочинається в одній частині земної кулі, щоб закінчитися в іншій, увертюра – в одній тональності, кода – в іншій. Її підводний човен легко перетворюється на човен космічний, а країнам чудес немає кінця, краю й кордонів. Не зовсім чіткий попервах, поетичний почерк відточувався, увиразнювався, виправлявся і набув нарешті стилю настільки авторського, що не потребував підпису. Дозволю собі надрукувати зразок ранньої творчості Ніки Новикової. Гадаю, маю право, воно виходить із назви:
Діалог у темряві: Я і Щось.
(Ексклюзивно для Лесі Романчук:)
І знову, світе… Хто ж іще почує?
Лише зима за вікнами лютує,
І я збираю спогади і звуки.
- Дай руку...

- Дай руку. Я не змій.
Ми не в саду.

- Збери із льоду Слово
по складу,
І проспівай, бо в тиші
пропаду!..

- Дай руку. В цьому вальсі
Я веду.

- Я одинока? Хто ж тоді не сам?
Я маю щастя, маю свій майдан,
І погляди для нього, щоб у голос
Собі із вітряками там боролась…

Ах, вітряки… Високі і сумні.
Ах, скільки правди, стільки ж і брехні.
Я вас долала все своє життя
Дарма. Збудують більші. Й до пуття...

І що? Мовчу. То Лютий за вікном
Все пише пісню вирваним пером.
І плачу я. І плачу снігом. Все.
Скінчилась здоба, випито глясе...

Запізно вже, і зорі сяють злі.
Запізно вже. І темно. По землі
Повзе хмільний туман, і п"є журбу.
І сил нема, щоб кинути в юрбу
Роздерте серце: хай хоч так помітять…
І ліхтарі занадто темно світять...

Запізно вже. Упав важезний день.
Запізно вже для сповідей, пісень…

- Дай руку. Вже не буде вороття.
Було життя й скінчилося життя.
Дай руку, люба, я тепер веду.
Ти мала щастя, май вже і біду!

Був час просити в борг, і Боже право
Тобі обрати шлях. Тепер запізно.
Розплати час. Прокинулась заграва -
Чужого переродження провісник...
Твій шлях скінчився,
Вже не обираєш.
І я не знаю
Біс чи Бог з тобою…
Вже відспівала,
Дай пісням спокою.
Завіса.
Руку -
Й мовчки йди за мною.
Як відповідати на такі рядки? Тільки віршем. І він не прийшов – прибіг.

Діалог із тінню (Нікусі Новиковій)

Збери з крижинок слово. Я не Кай.
Ти Королева? Не зі снігу - з квітів.
Перо з крила... Не боляче, нехай.
Я так живу, я так пишу... Боліти
мені повинно, а не вам, не вам,
я болі світу відшепчу. Запізно...
А вітряки... Я дякую за пісню.
Ні голосу, ні крику. Фіміам...
Солодке мливо. День отой важенний
на плечі ляже піснею новою.
Я ваші болі співом заспокою,
А серце слава гоїть. Я - сирена...

Отак і пливли ми деякий час, долаючи дрібні камінці, одним руслом, в одному вимірі добра і зла. Ніка видавалася мені людиною добра в абсолюті. Статус людини добра доводив чи не щодня новим і високим віршем Юрій, смішив до кольок Зеньо, розумував Валентин Бендюг, частував класикою форм і серією «Гарбузів» у формі сонетів Олександр Де, вражала елегантністю й вишуканістю рядка то російською, то українською пані з ніком «Чорнява жінка», чарувала казковістю форми Ганна Осадко, дошкуляла чоловічій половині уїдливо-феміністичним інша Жінка, Золота, шукали свого самобутнього шляху Варвара Черезова та Ванда Нова, війнуло свіжим гірським духом від майстерного рядка Василини Верховинки. Отак воно й пливло.
Я почувалася не в своїй тарілці з причини того, що автори творили, виставляли нові, свіжі, підписані «датою виготовлення» вірші. А мої публікації були цитатами «Вибраного», з того, що пішло під настрій дня.
Пливло. Але не все перетікало гладенько. Часом поверхня збурювалася. Більшість отих збурень намагалася не помічати, обминати. Та коли захват «наближених осіб» у колі штучно створених королів переливався за «марусин поясок» норми, дозволяла собі втрутитися. Зокрема на публікацію одного із «королів», що містила слова «то ль принцесса, то ли пис*ка», відповіла так, як подібні речі заслуговують. Ой, що почалося! Яких ворогів нажила! І від короля залп, і від «фрейліни двору» на ім’я Юлія. А потім отримала листа, в якому добрий чоловік пояснив напрями та температуру підводних течій, склад королівських дворів та дворових компаній та небезпеку наближення до трону без реверансу.
Дістали. Допекли. Отримали.
Завели так, що температура сягнула критичної. І стався маленький вибух – вірш.

Ілюзія

Короновані суперстар,
псевдоюлії заблоковані,
псевдоцезарі забраковані,
королівський похід примар.

Сиплесніг, сиплесміх, сиплегріх,
срібноструння і злотовірш'я,
гіркоправедність, псевдогріш'я,
маркет брокерів, біржа втіх...

Ритм пейсмейкерів - метроном.
Королі у дірявих шатах.
Обертається мідяком
славослів'я восково-крилате.

Тут правдиві лиш блазні. Ось
під лахміттям дзенить так туго
тятива того справжнього лука...
Псевдорадощі, псевдомука,
псевдопристрасті.. Чи здалось?

10 лютого 2008

Чи здалось? Не здалось. Але пристрасті не псевдо. Пристрасті справжні. Особливо в тому, що торкається амбіцій. Крий Боже зачепити! Отоді матимеш і зауваження й оцінки.
«Ілюзія» привела за собою «Solo aria». Італійською «Solo aria» означає «тільки повітря» і до співу, арій, опери анітрохи не стосується. Італійці вживають ці слова у певних обставинах… Коли, краще запитати у них самих чи в тих, хто працював в Італії. Тоді зрозумілішим стане і розарій, і серпентарій.

«Solo aria»
Так незатишно,
небезпечно, мов
в серпентарії,
в серпентарії...
Стільки пнулися,
а виходить знов
solo aria,
solo aria

Суті обмаль, а
налили води,
як в акваріум,
як в акваріум.
Не перебреди,
так бува завжди -
solo aria,
solo aria


А принюхатись -
пахне зовсім як
не в розарії,
не в розарії...
От в житті воно
і виходить так -
solo aria,
solo aria

Наче так просто – вірші. Тільки той, хто переживав періоди, коли «не пишеться», знає, що це.
Мої музи ревниві. Або роман – або вірші, щось одне. Вони просто зчиняють бійку в моїй голові, і тут уже котра переможе.
Проза – терпляча і роботяща. Її не треба кликати. 10 років кожного вільного дня – усю відпустку, а в робочий час кожної суботи та неділі рівно о 8-ій ранку я сідаю за комп’ютер. І з папки «Мої документи» вилітає Муза, влаштовується у куточку монітора і моргає. Механізм простий – працюй, а натхнення приходить після першого рядка.
З поезією складніше. Опанувавши ремеслом складати слова у стовпчик і так-сяк клеїти їх докупи римою чи без оної, заспокоюєшся. Захват від самого факту утворення вірша з аморфної за мить перед тим словесної маси зникає, натомість приходить відчуття більшої вимогливості до слова, до теми, до народження тексту. Зникає священний трепет над кожним рядком, вчишся розрізняти випадкове, навіяне тимчасовим, прохідне і вартісне. Розумієш, те, що прощали початківцю, не вибачать майстру. Замислюєшся – чи маю я право підписати своїм іменем щойно народжене, воно того варте? І чимдалі – тим частіше опускаєш перо. У світі поетичного рядка не діє закон переходу кількості в якість. Помноження уже створеного – небезпечне. Плодити клони вже колись написаного тобою чи кимось іншим – хіба це шлях? І тримаєш музу на мотузочку внутрішньої цензури. А вона ображається…