Останнім часом Ганнуся стала до всього байдужою. Вона тихесенько сиділа на східцях великого двоповерхового , але ще недобудованого будинку, і мерзла. Сонечко було таке ласкаве і тепле, а перед ґаноком цвіли розкішні півонії— два кущі білих і один рожевий. Ще вчора Ганнуся бігала біля них і втішалася барвистими, гладенькими, ніжними, як китайський шовк маминої сукні, пелюстками, а сьогодні вона не розуміла: чому її маленькі рученята відмовляються, бодай, дотягнутися до улюбленої ляльки.?
Чому їй не хочеться, щоб татко приніс їй «вавато» пісочку, щоб будувати чудернацькі, казкові споруди, а бабусин пиріжок з вишнями не смакує, як раніше?
Гануся чула, як дорослі: тато, мама, баба і дід радилися на веранді. Тато докоряв і винуватив старших:
—Це ви у всьому винні! Якого ото дідька лисого білити у хаті серед зими ? Манежа важко було із сквозняків прибрати ? Оце ж вона ще немовлям захворіла! Шо б ото вам ваша чистота і на тому світі снилася!—виголошував сердито, а потім грюкав дверима і йшов палити надвір. Баба із дідом поганили маму:
— Твоя школа, Марічко, не розвалилася б , якби, хоч років до трьох посиділа із дитям!—захищалася баба, а мама мовчала.
Ганнуся не знала, що в маминій голові натягнулися чорною ниткою спогади: як акушерка ненарок впустила народжене немовля, як чула голос , наче крізь сон:
« Нахлєбалася води вона по- моєму…»
Далі – перше запалення легень… І пішло, і поїхало—запалення за запаленням, лікарня за лікарнею, біль за біллю…
Ганнуся знала, що завтра вони мають їхати до Москви, бо татко дуже сварився , і забрав її вчора із місцевої лікарні.
Москва— то велике місто , але уже не Україна… Сивий прадід Федір гоцав її на колінах і казав:
-- Ой, крихітко-ягідко, бач бджілка на квітку сідає? Меду нам вдосталь буде на зиму і всього вдосталь—картопелька вродить, бурячок, вишеньки на дереві достигнуть—варення наваремо… А степ… Бачиш, який степ наш величезний? Стелиться вільно і кінця- краю йому нема… Жовте та блакитне— пшеничка наша і небо— усе зливається воєдино —тикав пальцем у далечінь і чесав потилицю рукою, на якій зрослися два пальці. Про невідоме зникнення діда у безвість, Ганнуся нишком підслухала… «Катували діда десь у Сибіру, а то ж далі чим Москва… І мовчать про це треба… Язиком не ляпать… А що таке «катували»? Боляче дядьки якісь погані діду робили. Виросте Гануся за діда такого їм дасть, що мало і не покажеться!»—міркувала по-дитячому.
— А там курган скіфський—німий свідок історії! Підростеш, то поведу тебе,—продовжував дід,— там сам Сірко, славний отаман наш, воював… Тільки б не роздали нашу пшеничку знову за кордон…—журився, зітхаючи, а чого журився, Гануся не розуміла … Дід гладив її русяве волоссячко шорсткою, виробленою рукою та затягував сумної :
"Ніч яка місячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай..."
Ганнусі було вже так холодно, наче надворі настала зима … Пухнасті повіки, немов би хтось помазав медом, і вони злипалися. Вона відкрила очки- смарагдики і побачила маму, що обережно терла її долоньки, і ставало тепліше.
—Донечко моя, холодно? Вже скоро , кицюню…Ось глянь, які яскраві рукавички вив’язала тобі бабуся!
Ганнуся, хотіла запитати: « А хіба носять рукавички влітку?» Було сонно і лінько…
На мамі була її найгарніша сукня і тато такий поважний – у білому капелюсі, і потяг , який, вперше Ганнуся побачила зсередини, мелодійно виспівував :чух- чух- чух, чух- чух, чух … І Ганнуся знову закрила оченята.
Москва зустріла їх хмарами і мама на пероні виказувала татові
—Дитина у своєму житті, окрім купи піску і посадки довкола будинку нічого не бачила – а ні каруселей, ні моря! І якщо це останні її…— із острахом озиралася, наче промовила, щось дуже заборонене, таке, що її лякало найбільше:
—З яким сумлінням ми будем жити? І як жити? Люди, як люди, а ми із злиднів не вилазимо…—тихесенько, щоб ніхто окрім батька не почув шепотіла мати.
—Хочеш до Зоопарку? – тато присів навпочіпки біля Ганнусі? Сонце цікаво визирнуло із-за хмаринки, наче жовтий колобок із дитячої книжки, яка була у Ганнусі.
— Там дуже багато різних звірів: тигри, вовки , зайці і слон!—заохочував змовницьки доньку.
« Ало, Ало , телефон, - говорить слон»,— згадався Ганнусі дитячий віршик. Колись вона так часто повторювала цей однесенький рядочок, бо дуже вже він їй подобався, аж поки татко роздратовано не вигукнув:
—Дубіна, говорить, а не слон!» І Ганнуся вперше відчула , що таке сором…
Слона вона не любила. Вона хотіла пінгвіна з далекої півночі.
Тато з Ганусею на руках і мама пливли людською гущею кольорових кульок, морозива і щасливого дитячого вереску повз клітки , де сиділи звірі, долаючи наполегливо перешкоди до останньої дончиної забаганки.
Тільце Ганнусі , одягнуте в оранжеву шовкову суконьку, уже хотіло покірно лежати на татових руках. Обличчя було сірим, погляд безпомічним—обличчя старенької, зморщеної грушки-бабусі… Вона, майже, не бачила звірів і людей і дуже хотілося стогнати…
— Доню, донечко! Ось – пінгвін! – десь іздалеку почула вона голос мами.
Ганнуся знову відкрила оченята і торкнулася черевичками землі. Величезна клітка мала вигляд кола. Люди ,наче пластилін обліпили її. Батько похапцем ліктями прокладав шлях для доньки.
І ось, він—пінгвін! Такий смішний і милий, росточком з Ганнусю— стоїть собі хазяїном… І пір’я чорне і гладеньке, неначе і не пір’я на ньому, а хутряна шкірка. Пінгвін був спокійниим до останньої хвилини, поки їх очі не зустрілися—людські очі- смарагдики і очі- вуглинки птаха. пінгвін раптом чомусь розвернувся і стривожено замотав головою та вайлувато потупцяв до Ганнусі, яка трималася міцно руками за клітку, неначе трималася за життя. пінгвін їй здавався дивним, казковим створінням у чорному з білою манишкою, кожушку, чарівним і милим. Птах різко замахав крилятами і почав чалапати колами уже біля дівчинки. Густа, як борщова юшка, юрба загула… З усієї сили -силенної зівак пінгвін обрав хвору дівчинку, життя якої висіло на одній волосинці. Вони так і стояли—сам- на -сам, серед всенького світу, абсолютно, не незважаючи на оточуючих —пінгвін і Ганнуся.
У МЕТРО вона вже блювала. Дихання її стало важким… Носогубний трикутник набув панічно-синього відтінку…Перші подолані східці московської міської лікарні здавалися батькам великим полегшенням, принаймні для власній совісті.
Біля Ганнусі забігали люди у білому вбранні, і думки чомусь знову полетіла в пустку… Для батьків почалося справжнє пекло: мама плакала, батько покірно вислуховував зухвалу « масковську» говірку, якою торочили, що направлення не має і дитина – занедбана вкрай.
—Нада опєріровать…—– повідомив старенький професор, розглядаючи свіжі відбитки легень на рентгенівській плівці,—Класічєская кіста правого льогкого! Она у вас такая слабенькая. Может і нє видержать…— таким був небажаний вирок. Мати важко похитнулася… Батько зціпив кулаки…
—Мєсяц готовім к операцеі. Нужно каждий дєнь гной викачівать А патом… Довєзлі чудом..Єщьо би мінут двадцать і на тот свєт. Молітє тєперь бога—повідомив лікар наполоханим батькам. Ті мовчали , похнюпивши голови .
Ганнуся відкрила очки і якась чужа тітка, яка спочатку возила шваброю по підлозі, нахилилась над нею
—А что хахлушечка, аташла? На вот тєбє мамка канфєт шекаладних пєрєдала. Сматрі дактарам не гаварі, а то палучу я па мазгам. Шекалад запрєщається. Сегодня тєбя с реанімациі переводіть будут.
Дивна та чужа мова вразила Ганнусю більше аніж сам пінгвін. Ганнуся знала лишень одну мову—українську, таку ніжну, як мамина колискова, таку солодку, як свіже, щойно надоїне, бабцею молоко, але
дихати було легко і захотілося їсти цукерки, тому вона перестала думати про мову. Скоро прийшли інші чужі тітки , переклали на на велику таратайку і повезли широкими коридорами. Їхати було цікаво: сині фарби стін, дитячі голоси і незнайома мова …
Лікарня була поділена на бокси. Так називалися невеликі кімнати , розраховані на двох хворих. Верхня частина приміщення була скляна. Це для того, щоб найстарший лікар йшов по коридору і бачив , хто із діток балується. Це вже Ганнуся взнала пізніше. Коли до неї зверталися— мовчала, бо їй було соромно, що вона не може говорити, як усі. Ганнусину сусідку звали – Сітора. Вона була з Узбекистану. Сіторина мова була ще дивніша. У її товаришки не було частини шлунку. І тому її мама готувала дівчинку через зонд—таку трубку, яку вкрутили Сіторі прямісінько в шию. А коли їй чогось дуже-дуже хотілося з’їсти , то її мама потайки давала їжу, але— лише пожувати, а тоді примушувала виплюнути. Сіторина мама мила підлогу у відділенні. Там були такі правила: хочеш бути з дитиною—працюй , а грошей за те не платили.
Ганусю почали називати – німою, бо вона відповідала на будь-яке питання киванням голови. Ганнуся дуже сумувала за мамою і татом, і за півоніями, і за рідною мовою…Коли дозволили вставати, Ганнуся вилазила на підвіконня , дивились, як внизу ростуть незнайомі із білими стовбурами дерева, поляпані чорними плямками--берези і плакала-плакала… Минав час і Ганнуся звиклася. У неї з’явилися перші друзі, і « хахлушка»—назва для неї ненависна, почала разом з усіма дітками проводжати везунчиків до космосу. Така вже у лікарні була традиція: коли комусь мали робити операцію, то все відділення з дітьми і мамами висипали до коридору. Операційна знаходилась на останньому поверсі. Це— космос! Бути космонавтом—означає, що ти сміливий і нічого не боїшся! А потім всі тримали кулаки за везунчика. кулаки… А бувало, що із космосу не повертались… Тоді мами ховали свої безпорадні сльози від дітей.
Прийшов час Ганнусиного польоту. Ганнуся лежала на таратайці , а Сітора розпластавши, на її манюніх груденятах усю кількість своїх чорнявих змійок- косичок обіцяла, що триматиме за Ганнусю кулаки скільки треба буде, навіть, коли дуже-дуже схочеться спати! І ще щось, рідною своєю узбецькою мовою— з усіх слів Ганнуся зрозуміла лише одне « Я люблю тебе!» Сашко поклав поряд літачка, Айгюль малюнок з квітами, білоруска Олеся пухнате ведмежа. Котрась мама поцілувала..У неї були вузенькі очі , а її сина всі називали «чукча» і він теж нервував від того.
—Ну што, хахлушка, полєтєли?—сказала тьотя у білому халаті.
Ганнуся різко підвелася і, зібравши усю волю духу й останні сили, що лишалася у її кволому тільці, закричала:
—Ви нє знаєте! Ви, неправильно меня називаєте! Я… Я – українка! Україна—це степ, це—море! Пшениця там росте! Там Сірко турків гнав! Я--українка!
Намить у відділенні запанувала глуха тиша… Старенький дідусь-професор виринув із юрби проводжаючих, розуміючи, що ситуацію треба рятувати—магма плавиться, бо оте дитяче: « Я—українка!» лунало грізніше найсильніших розкатів грому.
—Всє слишалі?! Украйінка сегодня в космос лєтіт! Вот і харашо, вот и славно… Відєш і говоріть умєєш. І красіво то как! … Ложись, дєтка.
Ганнуся відчула таку полегкість, неначе величезна каменюка впала звідти, де були у неї груди. Ліфт... Синє сяйво дивної люстри...Гумова маска на обличчя... І наркоз пахнув рожевими і білими півоніями… І лунала мамина рідна колискова: « Ой, ну люлі-люлі, прилетіли гулі з далекої сторони до моєї дитини. Баю-бай, баю-бай, оченятка закривай"...