Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
2025.11.28
03:57
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
2025.11.27
19:09
В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
2025.11.27
18:12
Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
10:13
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
2025.11.27
09:21
Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
2025.11.27
09:21
Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
2025.11.27
07:03
Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
2025.11.27
06:05
Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
2025.11.26
16:55
Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
2025.11.26
15:35
Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
2025.11.26
13:00
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
2025.11.26
12:09
Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
2025.11.26
11:12
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лілі Белінська (1984) /
Публіцистика
Цінність
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цінність
Якщо підійнятись на найвищу точку міста – можна охопити поглядом безмежну далечінь своєї країни, блакить неба, шматок родючих полів, ліс та відчути подих України. Та лише ступиш на розпалений сонцем асфальт – бачиш відчуження, злість, питання в обличчях людей, які наче щось загубили. Щось дуже важливе, але що?… Вони не можуть пригадати.
Українське суспільство помалу стає на рейки ринкових відносин і має споживати нові правила існування, нові закони, нові цінності. Своє чи то забуваємо, чи то навмисно, з соромом відкидаємо до найпотаємніших полиць свідомості. Чужому навчаємось, копіюємо, штучно переносимо. Свого стидаємось. Сліпо “вдягаємо” євро-американо-російські стандарти та норми співіснування, втрачаючи пазли єдності. Український менталітет розбавлено, мутовано, деформовано.
Але що ж то за термін такий – “цінність”? Можна перечитати N-ять словників, перекласти з латини, вивчити цілу науку – аксіологію… Та чи від знайдемо єдину відповідь? Кажуть у кожного свої цінності, та чомусь сьогодні вони невідривно йдуть з “бонусом”, з приміткою - «матеріальне». Це домінанта суспільства масового споживання, що пропагує перш за все прибуток, комфорт, розрахунок, а вже потім побудову внутрішньої натури.
Гуманізм оголошується головним пріоритетом освіти, та чим далі від столиці, тим менше чомусь тої людяності: в очах, у вчинках, у душі, у бажанні зробити ЩОСЬ не лише заради себе. Публічна декларація духовності, але потай реалізація жертв золотому тільцю. Час, коли цинізм цінуються більше, ніж добрий вчинок. Час, коли чесним бути соромно. Час, коли родина перестає бути фортецею, головним джерелом виховання і традицій. Ні віри, ні надії, лише цінні папірці в думках, в серці, в почуттях. Скидаємо з себе правило жити по справедливості.
Ми – живі приклади передбачень письменників-фантастів, ми – варвари з оповідань Бредбері, що спалюють книги та платять шалені цінні обгортки аби знищити останній витвір мистецтва.
Ми щодня спілкуємось, але водночас міцно закриваємо вуха. І так сотні інших, наче живі прототипи трьох відомих мавпочок: хтось не чує, той не бачить, інший не бажає говорити. Світ-інвалід – втрачено духовність. Нас поглинають паперові змії офісних проблем, а комп’ютер став найліпшим другом. Ми старанно ховаємо від усіх своє справжнє “Я”, лякаючись осуду суспільства сильніше за символічний образ тітоньки з косою.
Нас штучно загнали по кутах буденності, обмежили думками про матеріальне. Нас замкнули в акваріумі земного і змусили бути павуками, змусили пожирати одне одного заради однієї мети – вижити в епоху змін. Межі окреслено, духовне споживання перекрито. Ні воно жевріє, та все частіше нагадує вітрини розкішних бутиків. По той бік приваблива мрія, але ти як стояв на брудному узбіччі, так і стоїш, а зайдеш – ще засміють, окинуть презирливим поглядом. Є кіно, і ми навіть вибираємось туди на свята. Там ми споживаємо зарубіжний культурний фастфуд, абсолютно несмачний і шкідливий для морального тонусу. Але “їмо”, бо це модно, бо так роблять всі: мої сусіди, мої друзі, мої батьки. “ПОПулярна” музика з присмаком сміття, а ми наче вічно хворі нежиттю, не відчуваємо цього смороду.
Родина… У скількох людей це викликає почуття тепла, захисту, приємного подиху з ароматом дитинства? Рік за роком, крок за кроком до комфортного життя втрачаємо головне – наш оберіг, нашу родину. Батьками так хочеться бачити свою дитину щасливою, проте вона чомусь в останню чергу віддає свої почуття. Як часто діти кажуть батькам “Я тебе люблю” просто так, а не за цукерку, ляльку, телефон, комп’ютер, автомобіль?…Як часто дзвонять, коли виростуть? І здається, що ця прірва з кожним днем розростається, як злоякісна пухлина, вражаючи ДУХ народу.
В усі часи державу руйнували міжусобні війни, на яких зв’язки поколінь губились у вирії протистояння ідеологій. Нині Україна розірвана усобицями з середині основного складового елементу – родини. Розривання зсередини найдрібнішими частинами – громадянами. Хаотичній рух атомів-людей без ціннісних орієнтирів. Єдине втрачене чи все таки просто трохи призабуте, перейнято пилом як дуже цікава, але стара книга? Все вже колись було, варто лише пригадати, віднайти, відновити, надати нового сенсу. Міцна родина, дружня громада, єдина держава…Чи не так?
Українське суспільство помалу стає на рейки ринкових відносин і має споживати нові правила існування, нові закони, нові цінності. Своє чи то забуваємо, чи то навмисно, з соромом відкидаємо до найпотаємніших полиць свідомості. Чужому навчаємось, копіюємо, штучно переносимо. Свого стидаємось. Сліпо “вдягаємо” євро-американо-російські стандарти та норми співіснування, втрачаючи пазли єдності. Український менталітет розбавлено, мутовано, деформовано.
Але що ж то за термін такий – “цінність”? Можна перечитати N-ять словників, перекласти з латини, вивчити цілу науку – аксіологію… Та чи від знайдемо єдину відповідь? Кажуть у кожного свої цінності, та чомусь сьогодні вони невідривно йдуть з “бонусом”, з приміткою - «матеріальне». Це домінанта суспільства масового споживання, що пропагує перш за все прибуток, комфорт, розрахунок, а вже потім побудову внутрішньої натури.
Гуманізм оголошується головним пріоритетом освіти, та чим далі від столиці, тим менше чомусь тої людяності: в очах, у вчинках, у душі, у бажанні зробити ЩОСЬ не лише заради себе. Публічна декларація духовності, але потай реалізація жертв золотому тільцю. Час, коли цинізм цінуються більше, ніж добрий вчинок. Час, коли чесним бути соромно. Час, коли родина перестає бути фортецею, головним джерелом виховання і традицій. Ні віри, ні надії, лише цінні папірці в думках, в серці, в почуттях. Скидаємо з себе правило жити по справедливості.
Ми – живі приклади передбачень письменників-фантастів, ми – варвари з оповідань Бредбері, що спалюють книги та платять шалені цінні обгортки аби знищити останній витвір мистецтва.
Ми щодня спілкуємось, але водночас міцно закриваємо вуха. І так сотні інших, наче живі прототипи трьох відомих мавпочок: хтось не чує, той не бачить, інший не бажає говорити. Світ-інвалід – втрачено духовність. Нас поглинають паперові змії офісних проблем, а комп’ютер став найліпшим другом. Ми старанно ховаємо від усіх своє справжнє “Я”, лякаючись осуду суспільства сильніше за символічний образ тітоньки з косою.
Нас штучно загнали по кутах буденності, обмежили думками про матеріальне. Нас замкнули в акваріумі земного і змусили бути павуками, змусили пожирати одне одного заради однієї мети – вижити в епоху змін. Межі окреслено, духовне споживання перекрито. Ні воно жевріє, та все частіше нагадує вітрини розкішних бутиків. По той бік приваблива мрія, але ти як стояв на брудному узбіччі, так і стоїш, а зайдеш – ще засміють, окинуть презирливим поглядом. Є кіно, і ми навіть вибираємось туди на свята. Там ми споживаємо зарубіжний культурний фастфуд, абсолютно несмачний і шкідливий для морального тонусу. Але “їмо”, бо це модно, бо так роблять всі: мої сусіди, мої друзі, мої батьки. “ПОПулярна” музика з присмаком сміття, а ми наче вічно хворі нежиттю, не відчуваємо цього смороду.
Родина… У скількох людей це викликає почуття тепла, захисту, приємного подиху з ароматом дитинства? Рік за роком, крок за кроком до комфортного життя втрачаємо головне – наш оберіг, нашу родину. Батьками так хочеться бачити свою дитину щасливою, проте вона чомусь в останню чергу віддає свої почуття. Як часто діти кажуть батькам “Я тебе люблю” просто так, а не за цукерку, ляльку, телефон, комп’ютер, автомобіль?…Як часто дзвонять, коли виростуть? І здається, що ця прірва з кожним днем розростається, як злоякісна пухлина, вражаючи ДУХ народу.
В усі часи державу руйнували міжусобні війни, на яких зв’язки поколінь губились у вирії протистояння ідеологій. Нині Україна розірвана усобицями з середині основного складового елементу – родини. Розривання зсередини найдрібнішими частинами – громадянами. Хаотичній рух атомів-людей без ціннісних орієнтирів. Єдине втрачене чи все таки просто трохи призабуте, перейнято пилом як дуже цікава, але стара книга? Все вже колись було, варто лише пригадати, віднайти, відновити, надати нового сенсу. Міцна родина, дружня громада, єдина держава…Чи не так?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
