ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2025.07.13 12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.

А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,

Віктор Кучерук
2025.07.13 08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.

Борис Костиря
2025.07.12 22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами

Світлана Пирогова
2025.07.12 14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка

С М
2025.07.12 13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось

в очах моїх ти
в очах моїх ти

Іван Потьомкін
2025.07.12 12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт

Юрій Гундарєв
2025.07.12 10:12
Якось незрозуміло… Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі… Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста. Оточують його

Юрій Гундарєв
2025.07.12 09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Артур Курдіновський
2025.07.12 07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:

Віктор Кучерук
2025.07.12 05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.

Борис Костиря
2025.07.11 21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат

Юрій Лазірко
2025.07.11 18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив

Віктор Кучерук
2025.07.11 06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.

С М
2025.07.11 05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину

В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп

Володимир Бойко
2025.07.11 00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього. Де ванька напаскудив – там і «русскій дух». Велика брехня – спосіб реалізації великої політики. Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні. Велич у спадок не передається,

Борис Костиря
2025.07.10 21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Котович (1969) / Проза

 ВЕЛИКОДНІ ПОБАЧЕННЯ
ВЕЛИКОДНІ ПОБАЧЕННЯ

Погожий, ясний квітневий день добігав кінця. Над щойно прибраним цвинтарем на околиці міста панували призахідні сонячні промені, спокійними, умиротвореними оранжевими бліками лягаючи між високих сосен, зграбних і не дуже надгробків, де-не-де ще чорніючих стародавніх похилених хрестів, благословляючи померлих на ще одну ніч. Ніч — незвичайну. Ніч — Великодню.

Догоряла середа, очікуючи, коли, нарешті, останні живі, що з просвітлілими обличчями, час від часу разом з краплинами поту змахуючи мимовільну сльозу, порали рідні могили, покинуть просякнуту гіркуватим запахом диму цвинтарну тишу.

Цвинтар ще донедавна зосереджувався під високими соснами, які в надвечірньому присмерку здавалися височенними свічами, покликаними освітлювати потойбічні шляхи задзеркальців. Однак останніми часами він почав активно розростатись, сповзаючи з горба все нижче й нижче, і сосни шепотілись між собою: за що це Господь отак розгнівався на людей, що морить їх у такій кількості? І звідки бідолашним соснам знати, що то не Господня кара — то самі люди, власноруч, за посередництвом Чорнобилів, оковитої, кислотних дощів та неприборканої гордині, прискорюють час своєї з’яви перед ясні Господні очі?

Темрява свіжим леготом майнула між соснами та й завмерла, огорнувши надгробки щільною запоною… На землю ступила беззвучна до неймовірності, тепла, погожа ніч — ніч покійницького Великодня.

Десь за північ, близько першої, над могилою отця Миколая зродилося тьмяне білясте сяйво. Воно росло,водночас роздаючись і вшир, і вже за хвилину можна було розрізнити обриси людського тіла, ще нечіткі, але впізнавані: священицьке вбрання тріпотіло, відсвічуючи золотим полиском, і широка чорна борода, ледь торкнута сивинами, не могла приховати золотого хреста, прикрашеного самоцвітами, котрий мирно спочивав на золотому ж ланцюжку… Привид на мить завмер над могильною плитою, зробив крок праворуч, і на землю ступив уже отець Миколай, з плоті й крові, як і за життя. В тутешній парафії спочивало багато священиків, але він був першим, і всі визнали його за благочинного. Щороку він сповняв свій почесний обов’язок: на Великдень зібрати свою паству і пройти з нею хресним ходом до найближчого храму на всеношну, аби ще на рік наснажити свої душі словом Божим…

Отець Миколай прочитав "Отченаш", благословив цвинтар навсібіч хресним знаменням і тихо додав: "Вставайте, діти мої, пора й нам до Храму Господнього навідатись". Він поволі рушив до виходу, а за ним урочисто йшли його прихожани, котрі поволі підводились із свого останнього земного притулку. Батюшка знав тут кожного: і старого козарлюгу, котрий помирав, сміючись смерті в обличчя; і наполеонівського генерала, що віддав Богу душу від ран так далеко від рідних пенатів; і молодого вченого, серце якого задовго до Чорнобиля прийняло на себе підступний радіоактивний удар… Слідом нечутно ступали кремезний богатир Данило та його юний син Анатолій, яких підступно скосила холера після повернення з неблизької Полтавщини, куди їхню сім’ю царат відправив на евакуацію з театру бойових дій Першої світової. Данило неспокійно кидав оком навсібіч, тривожно прислухаючись до випадкового брязкоту металу на газоскладі навпроти кладовища, і його стара дружина, баба Данилиха, що пережила чоловіка на цілих тридцять літ і померла, розмінявши дев’ятий десяток, щоразу заспокійливо стискувала його руку. Анатолій же,— що то значить молоде-зелене!— на батькові страхи майже не зважав, а натомість роззирався, чи не видно де його любої Гандзі, з-за котрої не раз отримував від сусідських хлопців болючих стусанів, відплачуючи їм тією ж монетою… Але Гандзя повік залишилась на далекій Полтавщині, згорівши передчасно і нагло, і тепер її врода чарує тамтешніх задзеркальців. Натомість поряд опинилась юна, повік п’ятнадцятирічна Наталка. Її знадливі, з лукавинкою, вуста усміхалися до хлопця по-дитячому привітно.

— Здрастуй,— тихо кивнула вона і зашарілась, опустивши долу очі.

— Здрастуйте, панночко,— так же нечутно відгукнувся хлопець.

Дядько Данило задумливо погладив підборіддя:

— Любітеся-кохайтеся, бо ж тільки одну ніч і маєте… Гарна пара була б, га?— обернувся до жінки. Данилиха розсміялась:

— Та вони ж, чоловіче, з різних часів!

— Е, жінко, в нас тут оті часи — всі на один лад,— спробував і собі посміхнутися Данило, та непрохана сльоза зробила ту усмішку зболеною.— Не заважай, хай уже як знають.

Він пригорнув дружину, і отак, обнявшись, вони й вийшли на бруківку, де отець Миколай разом з паламарем Никодимом шикували свою паству до походу. Десь спросоння гавкнув пес, проте, нажаханий власним зухвальством, тут же перелякано заскавулів та й забився вглиб буди, тільки ланцюг тремтливо брязнув. Знову стало тихо.

— Ходімо, панночко Наталко,— юнак ніжно взяв дівочу руку, і вони рушили за всіма. Дівчина довірливо прихилилась до Анатолія, і копиця каштанового волосся солодко лоскотнула його шию… Вдихнувши запаморочливого запаху того волосся, хлопець не стямився, як його губи потяглися до Наталчиних п’янких губ.

— Ой!— удавано вжахнулась дівчина.— Що ж ти робиш?

Озирнулася: всі мешканці цвинтаря вже вишикувались, зайняли своє місце в колоні, і терпляче, з усмішками, чекали на них… Несподівано опинившись в центрі уваги, вона ще ближче прихилилась до хлопця, стрельнула на нього очима, в яких спалахнули грайливі вогники:"Знай наших!", аж дід Михайло не втримався і насварив-таки онуку:

— Наталко, коли ще випаде нагода навідатись до храму, а ви затримуєте!

Наталчині щоки спалахнули гарячим рум’янцем, аж сльози затремтіли на віях. Хіба дід не відає, що ця ніч і в них — єдина?

— Ходімо, дід сварять,— озвався Анатолій, і вони вийшли до загалу.

Отець Миколай, що досі мовчки спостерігав, зауважив:

— Хай би, може, ще побули удвох… У нас же попереду — вічність.

Він знову окинув оком своїх прихожан і всміхнувся кутиками губ:

— Пора!

Врочистий спів молитви злетів до нічного неба, радуючи слух ангелів та архангелів, затріпотіли священні корогви, і процесія рушила.

Місто дрімало. Лише на Куснищанській де-не-де з-за зашторених шиб пробивався притишений електричний промінь:
навіженому племені опівнічників начхати і на Бога, і на чорта, аби "чорнило" на столі не прокисало і блакитний екран, непереможною силою Партії та постійною турботою рідного Уряду, не загасав. Диявол, як видавалось, ще не скоїв їм нічого лихого, а Господу теж начебто немає за що так особливо завдячувати…

Під ногами ледь чутно, на межі сприйняття, видзвонювала бруківка. Але горе було тому, хто почув би отой подзвін: в найближчі сорок днів ця грішна душа мала опинитися в Задзеркаллі. Правило знало один-єдиний виняток: якщо назустріч брела закохана парочка,процесія сторонилась у тінь і терпляче перечікувала, поки ті навіжені-задурманені, яким і покійницький Великдень — не біда, аби нічка тепла та рідне золотко під боком, пройдуть собі мимо. Закохані перебували під недремною Господньою охороною,— адже, якби їх не стало, де б тоді грішні душі могли проходити суворий земний вишкіл, набуваючи знання та досвіду для вищих небесних сфер? Горе було тому задзеркальцю, який — мимоволі чи усвідомлено — вчинив би чи навіть замислив щось лихе супроти цих спадкоємців Адама та Єви: його очікувала Чорна Діра з її виснажливою, пекучою тривожною Невідомістю, ген аж до самого Кінця Світу…

Прадавній, ходжений-переходжений маршрут. Кожен камінь, кожен виямок — до болю знайомий. Хтось свого часу вимостив на віки цей сіро-червоний граніт, на який пізніше місцями ліг асфальт, хтось ганяв там гусей, хтось сонячним ранком поспішав "перший раз — у перший клас" чи пізно ввечері повертався з другої зміни… Зараз усі вони пліч-о-пліч неквапно простували містом, де свого часу стільки пізнали й пережили, де були свої Ромео та Джульєтти, Трістани та Ізольди, і місто вдячно розкривало свої нічні обійми синам та дочкам, засновникам і будівничим, поетам і філософам — з усіх семи, чи й більше, століть міської історії. Цих щорічних зустрічей потребували , їх чекали обидві сторони: місто розповідало новини, демонструвало новобудови, а задзеркальці благословляли нащадків на мир і добро, на злагоду й любов, од щирого серця благаючи для них повсякчасного Господнього благословення…

Нарешті над дахами замаяли блакитні бані Різдв’яного храму. Притишений легіт, посланий отцем Миколаєм, смикнув тричі за язик великого мідного дзвону, і його голос радісною луною озвався в душах. Майже одразу в руках задзеркальців мерехтливо відгукнулися свічки. То розгоряючись, то стишуючись, полум’я вихоплювало з темряви обличчя нічних прихожан: суворо-урочисті — у старших, сповнені печальної ніжності — в молодших, захоплено-невинні — в найменших. Наталка від цього живого світла аж замружилась, і спогади ще, здається, вчорашної доби накотилися теплою хвилею: як приємно було зустріти сонячний ранок погожого дня, як таємниче й привабливо звучали казки опівнічних ліхтарів на Спаса!… Поряд, приплющивши око, мовчав Анатолій, затаєно милуючись дівчиною, і ніжний усміх не сходив з його вуст.

Паламар Никодим завченим порухом видобув з-за пазухи в’язку ключів і схилився до замків. Врешті здалася остання замкова дужка, і двері, зітхнувши, натужно заскрипіли на петлях. Майже одразу спалахнули лампади та свічі під образами…

До храму, слідом за пастирем, заходили по двоє. Приміщення, здавалося, ніяк не вмістить стільки прихожан — від тих, кого поховано кілька днів тому, і аж до князівських дружинників, чий земний шлях закінчився у нещадній січі з татарами чи тевтонцями ген за тисячоліття. А вони все надходили й надходили — у білих шатах, із палаючими свічами,— і всім у храмі вистачало місця. Наталка з Анатолієм стояли попереду, перед самим отцем Миколаєм, і він мимовіло зауважив: Господи, яка ж доладна пара! І до нестями, гаряче запекло на душі: діти мої, якби ж то вам — та знову туди, де є сонячне світло, де влітку буйна зелень затоплює рівнини, а зима накриває їх білою пухнастою ковдрою…

Догоріли свічі, погасли лампади. Тільки зорі зазирали до храму крізь склепінчасті вікна вгорі, та схід повнився передчуттям світанку. Мовчки, купками розходилися по своїх останніх криївках — хто на цвинтар, а хто й туди, де від поховань давно не стало ані найменшого сліду. Тихо мостились на ще один річний сон, покірно насували на себе важкий тягар чорнозему і, зітхнувши, завмирали.

— До побачення, Наталко! — тільки й шепнув дівчині, стоячи біля її могили, Анатолій. Віддалік на нього чекали батьки — їхні останні домівки були поряд.

— Ходімо, сину,— тихо мовив Данило.— Ще зустрінетесь.

Хлопець востаннє зазирнув до блакитних очей, неохоче випустив тендітні долоні і рушив за батьком. Раптом спинився. Обернувся:

— Наталко, я люблю тебе!

І сльози так і ринули з очей…

Коли впала ранкова роса, цвинтар знайшов її зайвою — він був щедро политий слізьми закоханих.

26.03.1992 - 5.03.2005.





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2009-03-25 21:21:28
Переглядів сторінки твору 1361
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.501 / 5.34)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.527 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.748
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ФАНТАСТИКА
Автор востаннє на сайті 2009.09.01 22:17
Автор у цю хвилину відсутній