ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2017.12.12 21:06
У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі

Олександр Сушко
2017.12.12 17:36
Ех, молоде-гаряче, рветься в бій.
Штовхає в спину у зірках барило.
- Давай, братва, хутчій окопи рий!
У результаті - хрест, вінок, могила.

Для степу роблять бронекатери,
Гармати облаштовують на щуки.
Гей, налітай! Цукерочку бери!

Іван Потьомкін
2017.12.12 17:31
Кажется, в начале весны 2002 года по израильскому радио “РЭКА” передавали интервью с известным польским режиссером Ежы Хофманом. Речь зашла и о его новом фильме “Огнем и мечом”. Мастер заговорил не сразу, будто что-то мешало ему. – Я посвятил его моей до

Олександр Сушко
2017.12.12 17:20
Політична тусня. Крики, рейвах, бедлам,
Оселедці вигукують: - Мі-ха-а-а-а!
Умочаю перо у старенький калам:
Обирають нового халіфа.

Попередні герої дрімають в кутку.
Нова іграшка. Вельми цікава.
Прилетів генецвале на цицю м’яку,

Олександр Сушко
2017.12.12 17:16
На баобабі світом нудить шпак.
Під ним гарчать від люті кілька бестій.
Гризуть левиці антилопі карк,
А я живу у їхній жовтій шерсті.

Тут затишно. І ворогів нема,
Жую усмак дебелу волосину.
Кохання – море, бо самичок тьма,

Анонім Я Саландяк
2017.12.12 14:09
Космос (для фейсбука) 12.5 (роздуми невігласа) Теорія (ідея) реальності... ... хай так: або, лише, сама субстанція (так звана матерія), або, вже, - субстанція, простір та ідея. Перший варіант іншому не суперечить, бо – всі три поняття могли б мі

Домінік Арфіст
2017.12.12 13:56
є у Саваофа – арфа і голгофа…

1
на землю лягаю… не ниць – горілиць…
а там – журавлі … я гукаю… гукаю…
на кого чекаю? у чому я каюсь?
скрижалі Твої кам’яні – спотикаюсь…

Сергій Гупало
2017.12.12 10:15
Мистецтво – ліки, – думка серце крає.
Важке життя моє осяяв чемний план.
До музи йду аж ген, до виднокраю.
Чи пан тепер я? А чи просто графоман?

Багато маю хутірців і станцій.
Не йду між крапельками – через ріки йду.
Я знаю більше станцій, н

Олексій Кацай
2017.12.12 06:10
Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Світлана Майя Залізняк
2017.12.11 23:17
А домінанта котячих -
вгризтися в горло чи бока.
Лисці смугастенький м'ячик
любо котити... й навтьоки...

Шерсть облизати - і ніжно
муркнути просьбу край тину.
Сила несе центробіжна

Мирослава Шевченко
2017.12.11 23:03
Стліває тихо на світанні
Далеке сяйво зір останніх...
Серед розкиданих світів
Я не знайшов свого пристанку
І в самоті блукав до ранку,
І пове

Олександр Сушко
2017.12.11 17:43
Я - скалозуб. Весела птаха.
Усяке скаче з-під пера.
Пішов на фронт - вернувсь без даху:
Життя людське не сміх - жура.

Щасливих мало в морі хворих.
Той - одинокий, той - сліпий.
А дзвони вперто б'ють на сполох:

Ігор Шоха
2017.12.11 16:23
Погоду роблять мороз-енк-и,
аж репає моя земля:
ті самі «антитимошенки»
і «противсіхи»-одноденки
пандороящика кремля.

***
Нувориші – і ґазди, і ґаздині

Олександр Сушко
2017.12.11 16:00
Гризуться пси. Вояки терті.
Уміють вкласти у гроби.
Ми ж - пішаки на дошці смерті,
Усі заляжем під горби.

"Вперед!", "Ура!" , "Ату!" і "Слава!"
Ревуть розчахнуті роти.
А я кажу, що ця потрава

Олександра Христич
2017.12.11 14:58
Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує

Маркіяна Рай
2017.12.11 14:11
Білим маревом вкрита дорога -
То не сніг, - то моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів.
По мені чиясь ніжка гуляла,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Сергій Булат
2017.09.17

Роман Сливка
2017.06.14

Ірина Вовк
2017.06.10

Гористеп Іван Кирчей
2017.04.20

Микола Соболь
2017.01.25

Яна Правобережная
2016.05.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Павлюк (1967) / Поеми

 Паломник (уривок із роману)
Образ твору ПАЛОМНИК

БІЛА ДОРОГА

Лягав сніжок, від Сонця золотий,
На теплий гріш, на синій лід на Леті.

Я світ спіймав.
Не знав, куди нести.
Поніс в поети...

Вже не було ні мами, ні бабусь...
Діди заснули вічним сном під Бугом.
Хотілось взяти в рамку голубу
Поля і ліс, ріку, зорю і друга.

І пісню колискову, що мені
Співала тихим голосом бабуся,
І рибки золоті на мілині...
Усе, чого не буде, як вернуся.

Церков старих осінні куполи
Моргали вздовж чадної автостради.
В «буфетах» смачно рюмсали й пили –
За «все святе» і за «савєтську» владу.

Я ще ж не пив...
Я слухав і писав
У зошит, що купив за дві копійки,
Про все.
Кругом, здавалось, чудеса:
І запах шпал, і дві вокзальні бійки,
Дівочі очі в нашому купе
Якісь такі... як мрія, нетутешні.
Тож серцем пам’ятаю дотепер
Її «прощай»... розсипані черешні
На той нічний, нічийний, злий перон,
Де ліхтарі в метеликах наївних,
І скрегіт гальм, і «Госпаді, баронь!»,
І крик блатний, і пісня Чураївни –
Така печальна, чиста, як сльоза.
Від того, що платила болем, горда.
А зранку, в Бресті, почалась гроза.
В купе сусідськім обмивали орден –
Ці хлопці із афганської війни,
Ну майже що ровесники для мене.
Незвично тільки: сиві пацани...
А я ж іще рум’яний і зелений.

Як гільзи, порожніли «бутилькИ».
Мов кулі, цілувалися хвилини.
В одного хлопця не було руки...
Та він мені налив:
«За батьківщину!».

І як мені ото не причастись
Уперше у житті моїм прозорім?..
– За бать...
– Братуха!
Ти держись, держись, –
Підтримав побратим його суворий.

* * *

Отак ми довго їхали «на норд» –
В курляндські дюни крізь слов’янські землі.
Навіть не знаю: ангел, а чи чорт
Були в моїй душі у ночі темні.

Було майбутнє і ледь-ледь «тепер».
Минуле в сон ще поки не полинуло.
Нас об’єднали рейки і купе,
Пожеж сердечних відблиски калинові.

За вікнами віки й руїни гнізд
Пташиних і дворянських...
А сусідка:
– Може,
У них сидить ще справжній комуніст… –
Й заткнулася:
– Що я морозю, Боже!..

Уранці – з чаєм Місяця лимон,
Сусідок теплих усмішки інтимні.
Десь за годину буде той перон,
Куди, як на Той світ, зійти мені.

Хоч я уже цей поїзд полюбив
І цих людей – із долями й без долі...
А далі – світло у кінці труби,
Чи дим солоний зі ствола пістоля?

Попереду міфічний Ленінград
З містичним тлом для хлопця лісового.
Чомусь дороги не було назад,
А рейки ці, здалось, вели до Бога.

Іскрилися на шибі дві сльози
Чи то роси, чи то грози нічної.
Мені було неважко: я ж не син...
Нема за ким тужити...
Сиротою
Воно ж простіше:
Пан – а чи пропав.
Ніхто і не заплаче – як не буду...

Немов ріка підземна, ця тропа
Вела мене у нелюди і люди.

ПІТЕРСЬКИЙ МАСИВ

Зустрів нас червнем стольний град Петра,
Де блідли ночі від краси і болю
І де Нева – холодна тінь Дніпра –
Козацьким внукам зав’язала волю.

Горілка де – як чортова сльоза –
Текла по шаблях і бандитських фінках
І рік, і два, і три віки назад,
Коли тут мандрували фін і фінка.

Коли ржавіло золото від сліз,
Тумани над болотом, наче хмари.
І ліс карельських сосен... мох і ліс...
Розкосих відьом чорно-білі чари.

Вода і камінь.
Золото – мов кров.
Державна течія столицих вулиць.
І мідні коні, й Пушкіна перо...
І в царськім серці більшовицькі кулі.

Дуелі, честь, гусари і бали...
Аристократи і нічліжки бідних.
Чого тут менше – слави чи хули?
Кого тут більше – ворогів чи рідних?

І що сюди манило юних муз?
І що сюди капканило поетів –
На смерть, у Петропавловську тюрму,
Де у ціні Мамона й еполети?

І Гоголь тут, і Лєрмонтов, і Блок,
Шевченко і Міцкевич, і Єсєнін...
Згадати легш, кого тут не було,
Ніж хто серед поетів був спасенний.

Той сам придворний, той був «при дворі»,
Той дуелянт, той вітряний мисливець.
Одні погасли юними старі,
А інші юні – а душею сиві.

Чому коронне місто, як магніт,
Манило їх і вішало, й стріляло?..

Червоно цвів підсолений граніт,
А час летів – як рейки через шпали.

ЗМІНА РИТМУ

Ось «Пивна».
Сурова музика.
Чоловічий баритон.
У серцях, як в бабських вузликах,
Не второпає ніхто.

Мови різні, мати «общая»,
Дим дешевих сигарет.
За дверми дитина топчеться...
За вікном – парад планет.

Їх там ціла біла китиця.
Хтось там, мабуть, є живий.
Я любив на них дивитися
Із дитинства, із трави.

ПІТЕР ДАЛІ...

Тепер мені тут жити серед тих,
Кого народ мій проклинав навіки:
Пєтра, Єкатєріну... мідних всіх
Тих упирів, що вже лежать під вíками,
Напившись крові пращурів моїх,
Які любили вольницю до смерті,
І грім, і гріш... відмолювали гріх
В церквах тонких зі сходами затертими.

Когось любив, когось я поважав
Допоки не навчився зневажати...
І горизонт не був мені межа,
Хвилина не була мені крилатою.

Немов лінива куля по стволі,
Здавалося, життя моє минало.
Крізь душу пролітали журавлі
Туди, на південь, де калина, сало...

Де звався Малоросією степ,
А москалями – з Петербурга люде,
І де моє дитинство золоте,
Яке було... яке навіки буде.

Де кров’ю час за золото платив,
Діди вмирали ув упівських схронах.
Не встиг іще й до себе дорости,
А вже, дивлюся, і мене хоронять...

Нікому ще не клявся на крові,
Зі смертю зустрічався для годиться.
А тут, у Ленінграді, інший світ.
І серце в ньому, як у клітці птиця.

Тут стільки культу різного й культур:
Закон такий – Імперії столиця!..
Тюрмиці Петропавловської мур
І благодать єпископська на лицях.

В лісах поліських я ж зоставив степ
Мого кохання раннього і болю.
Там, на Волині, все було святе...
А тут – мов готувалося до бою.

Я став курсантом.
Я шукав своїх.
Мені усе романтикою пахло:
І відсвіт зір криваво-золотих,
І те, що вкрало гріш у мене, падло...

Вітрисько нив під музику чиюсь.
Я плакав за вітчизною по ночах,
Відкривши раптом: смерті не боюсь...
Зі Шляху би Чумацького не збочити.

* * *

Поезія росла в мені, росла...
Це ж – музика, написана словами...
То мала присмак диму зі ствола,
То наче з Того світу голос мами.

Я захлинавсь від ритмів і світів,
Які, мов струм, проходили крізь мене.
Ходити строєм більше не хотів,
В собі зачувши ніжне і шалене.

У кришталеві труни юних мрій
Вгніздилася бунтарська непокора –
Як та козацька чайка у Дніпрі,
Немов живиця золота на корах.

Готовий вмерти, а чи заіскрить,
Я заявив, що –
«Хочу. Буть. Поетом!» –
Мов хтось мені наказував згори,
Мов хтось манив на інший берег Лети.

Я відчував: струна – колючий дріт
Для того, хто один – супроти світу.
Вже не було назад мені воріт,
А спереду зоря болюче світить.

Були людиська й люди навкруги.
Хтось розумів, сміявся хтось і злився.
З’явились справжні друзі й вороги
І до судьби п’янкий азарт мисливця.

А старомодні віршики мої
Вже друкували милі райгазетки.
То ж до сих пір я ніжно вдячний їм
Перед Новим Законом, перед Ветхим...

Тоді різниць для мене не було –
Де друкуватись...
Нині знов так само...
Печалилось за коренем крило,
По ночах серце плакало до мами.

Аристократи вимерлих родів –
Полковники, майори, лейтенанти –
Мені книжки приносили тоді,
Щоб я учився між рядків літати.

Єсєнін, Байрон, Лєрмонтов мені
Із книг постали, як... боги поганські.
Тоді не мав ще смаку у вині
І дівку знав хіба в цнотливім танці.

І закурити теж було не в кайф.
Усе єство моє забрали вірші.
Тоді відчув я вперше Смерть яка...
І на Той світ схотілося скоріше.

Писалося крилато-корінне
Між цими-от світами віковими.

«Нехай мене ця чаша обмине».

Не обминула...
Крильми золотими
Послала у Сибір через хребет
Уральських гір –
Шляхами птиць і предків...

Тому що я... «украінскій поет,
Бандьора врєдний».

ТАЙГА

І знову, знову – поїзд, вітер, даль.
Дядьки в куфайках, що блистять, як рейки.
Далека зірка долі – як медаль,
І стоп-сигнал... і я... читаю «Швейка».

Бо й сам, можливо, збоку трохи Швейк,
Худенький – мов дніпровський лід останній.
Знов чорне світло у тунелі вен...
Ішла по рейках «жись», як по Писанію.

А далі мене ждали холоди.
Але чим далі я від батьківщини,
То тим мені був більш солодкий дим
«Поламаного полум’я калини»...

* * *

Тут краса сувора, як Урал,
Що хребтом сумного динозавра
Ліг навхрест смолевельможних шпал,
Наче Лавра в рай старого лавра.

А уздовж двострунної тропи
Стежечок, доріг бездомне віття:
Наче п’яний хтось а чи сліпий
Виплів тінь апостольської сіті.

Я вікно вагону витирав,
Наче очі блудного собаки.
Злих небес березова кора...
Сечевидний чай із ретробака.

Все оте я мов не помічав,
Бо дивився в себе, як в колодязь,
Де покровським дзвоном розпочав
Цілий Всесвіт вітряних мелодій.

Вздовж дороги сніг, немов рілля,
А рілля – мов сніг під негативом.
Є тут де душею погулять,
Під космічний вітер в кінській гриві.

Тут шуміли Разін, Пугачов,
Козаки, просмолені, як шпали.
Я б свої тут гени віднайшов,
Що весняним журавлем кричали.

Але сил на пошук не було.
Пролетарськи чмихали колеса.
Над Байкалом чайчине крило,
Як над кров’ю два монгольські леза.

Звідси йшла орда на край слов’ян.
Метеор тунгуський тут десь гепнув.
А боян місцевий під баян
Від билини перейшов до репу.

* * *

Забіліє сніг аж заболить
Тиснутому золотом роздоллю.
Двоголові гербові орли
Не одну надкльовували долю.

Гори – мертвий вітер – розляглись
В Єрмака краю, козацьких вольниць.
І тунелі тут, немов стволи,
І стволи – тугі шахтарські штольні.

Дикий край романтиків і зайд
Із бандитським профілем скелястим.
Міщанин мишастий товстий зад
Не наїсть тут у пухнастім щасті.

Тут ведмідь – хазяїн.
Дикий мед
П’є туманна шабля з кров’ю брата.
Що тут робить проклятий поет?
І чому судьба його розп’ята?

Чи судьба скінчилась, а життя
Ще триває в гомоні інерцій? –
На путтях неясно до пуття.
Ясно – що поет у смертнім герці.

Проячали генів журавлі,
Проскрипіли поїзда колеса.
Серце, повне музикою слів,
Ніжно готувалося до леза.

Корінь у легенді був іще,
А крило уже пізнало волю.
Й засвітився нервом синій щем
Білого, як цвіт, земного болю.

Я страждав, не вміючи страждать...
Я летів, не вміючи літати.
Сльози пам’ятала лиш вода,
А горілку – привиди хвостаті.

Ось бокал Байкалу, а кругом
Сопки, на яких цвіте багульник.
Дико... не потрібен агроном...
І красиво... й холодно... й розгульно.

А колись якийсь абориген
Вкаже вам дорогу... чи пошле вас...
Чингізхан з його бурятських вен
Крикне сонним шаблезубим левом.

Чингізхана дух тут ще іскрить
І чекає злого воскресіння,
Щоб чинити, а не говорить,
Пити даль і сіяти насіння
Свого роду в землю кров’яну,
Жити ніжно, дико і натхненно –
Мов самотню пестити струну,
Мов журбу ганяти внутрівенну.

В цих краях вирощують алмаз
Зі сльози, із магми, із росини.
Тут гнилої затхлості нема,
Лиш метали, від морозу сині.

У посмертних масках по воді
Бродять духи в’язнів споконвічних:
На руках кайдани золоті,
В льодяних очах зоріють свічі.

Десь отут діди мої і я
Біля них багульником весняним.
Хоч душа десь там, у кураях...
Ностальгійно.
Вітряно.
Боянно.

Дорога дорога...
Бам – як дзвін,
Як струна самотнього шамана.
Золото і нафта – мов живі.
Голуба водяра у стаканах.

Де вже той тунгуський метеор,
Що болідом став землянам ніжним?
Ця посмертна маска не декор,
Це покров на сопках синьо сніжний.

Хто тут з честю рік переживе –
Сам стає Сибіром...
Сибарити ж
Утікають – наче фальш із вен,
Коли треба з Богом говорити.

Я купався в ріках тут дзвінких,
Мов христився...
Здорово.
Не слизько.

Білий берег.
Простір – як віки.
Даль – мов між труною і колискою.

То ж цю землю з болем покидав –
Так, як голос покидає тіло,
Наче небо грозове – вода,
Чи як дим – розгойдане кадило.

Вже ставало коренем гілля.
Вже звикали очі до морозу.
Вже, мов ртуть, понуливсь переляк –
І душа завмерла передгрозяно.

ПОВЕРНЕННЯ

Я вертавсь на Волинь.
Так вертаються, мабуть лелеки.
Пуповина моя там закопана.
Там я з’явивсь.
Там я вперше почув ізсередини
Голос далекий –
І у мандри пішов,
Як вогонь до вогню,
Як земля до води.

А тепер літаком над тайгою,
Хребтом динозавра –
Так здавався мені
Віковічний уральський каскад –
До Москви...
Де Єсєнін, Висоцький...
Де лаври і лавра...
І крилата дзвіниця –
Мов тінь козака.

Білий камінь із кров’ю
Поранених в душу народів,
Де і предки мої...
Переяслав...
Сумна кабала...
Тут не вірять сльозі.
Милосердя тут також не в моді.
Це столиця імперії
Кров’ю підсвічених зір.

Тут цінують поетів...
Тому їх вбивають, красивих,
І цілують, як хліб,
І возносять по смерті до хмар.
З генетичних глибин
Їм на зміну йдуть хлопчики сиві,
Коли кровної пісні нема.

Я ж чужий був для них –
Український невизнаний хлопець,
Який знав, що – поет,
Та не знали про нього іще
Ні на рідній землі,
Ні в аптечно-музейній «Европі»,
Де є все і без черг...

Українському серцю
Тут мало за що зачепитись.
Ну а просто людському
Є всюди, є завжди за що...
Іспокон повелося:
В Росії уміли напитись –
Щоби ангелом здався чорт.

Ще стояла Імперія
Та, що роздавить усіх нас,
Як сама упаде, –
Так Шевченко про Польщу писав ...
Ми, вкраїнці, на жаль,
Знову будем чекати у сінях.
І тектиме крізь нас
Дніпро –
Глибокий, немов сльоза.

У солдатській шинелі
Бродив я по Красній Площі.
Навіть друга якогось знайшов,
Що мене по Москві водив.
На Ваганьківський цвинтар ішли ми –
Немов на прощу.
Там і квітів багато-багато,
Яких ніхто не садив...

Ніби квітами впали поети,
Яких убили.
Ніби каменем стали убивці...
Такий закон.
Наіржали у душу
Крилаті оті кобили,
Що із міді і бронзи,
Рафаелевих злих ікон .

Я блукав між хрестами,
Я пив на могилах «водку»
З незнайомим мені побратимом,
Який, як і я, любив
І «Сєргєя, й Валодьку»,
І тих он над ними двох голубів...

Слухав тишу ласкаву – і думав,
Як треба жити,
Щоб залишити пісню і слід –
Наче дзвін зорі,
Щоби перші сніги
Кров’ю першою зшити
Так, як воїни шиють
Кольчуги старі.

Шаблегнута ріка щоб сіяла,
Як втомлений скальпель,
Коли з’явиться лід молодий –
І помруть сніги.
Цибулини церков заблистять,
Мов козацькі скальпи.
Цьвохнуть тріщини
В льоді від грому,
Немов батоги.

Буду вірити серцю.
Воно мене виведе в люде, –
Так відчув я тоді, –
І пішов, і побіг, полетів...
Взяв Москву і Сибір...

Цвів сніжок.
Наближався грудень.

Рік двадцятий уже
Горизонтно мені золотів.

* * *

Час належав мені.
Ну а простір –
Як мачуха мачо:
Був терпимий до мене
І трохи, місцями, терпкий.
Як в поета,
Життя обіцялося бути собачим.
Батьківщина чекала –
Могили, озера, вовки...

По Москві побродивши,
Я знову у поїзді, знову
Випадкові знайомі...
Ритмічно, «пєчєньє і чай».
Про ніщо, про інтимне
Довірливо-мляві розмови
У купе, попід зорями –
Зайчиками з меча.

І здавалось, дорога така –
Як дорога до раю.
І співала душа,
Наче Сонце підземне колись.
Голос предків мені –
Наче крик журавлиної зграї.
А сивіючий золотом ліс –
Добрий лис.

На душі було хвойно:
Колючо, пахучо і тонко.
Мов шинеля моя –
На Волині лежали поля.
І чекала мене, наче мама,
Терпка самогонка.
І стрічали мене –
Ніби замок свого короля.

Ці присохлі ставки,
Ці підрослі хрести і дерева.
Мов сніжинка на кров,
Опадала зоря на ріку.
Не дождалась мене
Тільки Муза –
Моя королева.
І зозуля бабусі
Своє зупинила «ку-ку».

В гаманці було порожньо.
Повно у серці – як в дзвоні.
Мов затримане дихання,
Віршем прорвалась печаль.
Ще свобода дрімала,
Неначе земля у вазоні.
Та нестримно і легко
Зорею ставала свіча.

Йшов до предків... на цвинтар.
Там радився з мамою, дідом...
Заболіла трава.
Золотіли сніги на хрестах.
Знов приходили вірші –
Мої ненароджені діти –
Як молитва язичеська
На скров’янілих устах.

Скров’яніло-нескурвлені крила
Ставали корінням.
А коріння наге
Стало крильми моїми.
Отак.

Ще не воїн...
Поет.
Хто й весною
Душею осінній.
І самотній, мов Бог,
На веселі вселюдські свята.

Ласка вовчої шкури –
Мені уже світ цей іскристий.
Від могили пішов я тихенько –
Як сніг на сніги.
Не воскреснуть ні мама, ні дід –
Хоч дерева від кореня гризти.
Може, зійдемось разом
Хіба що на вічні круги.

Може, там десь, десь там...
На петлі горизонту повішусь,
Ці сніги і тумани
Узявши у кров молоду.
Запитайте мене,
Задля кого приходив, навіщо?
Як сказати – не знаю...
Лиш пісню залишу –
Й піду.

Знав і карцер, і степ...
Знав корчму і церковку небесну.
Знав жінок і війну...
А по дітях, дідах пізнавав
Суть народу свого
Боязливу, стихійну і чесну...
І не гірші за інші
Про волю і долю слова.

Юні гени мої
Пам’ятали козацькі вертепи
І ще далі, ще далі –
Русяву і росяну Русь,
Де чорнилом по бересті
Й кров’ю писали по степу.

А про далі, про глибше
Пізніш написати берусь.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



Найвища оцінка Редакція Майстерень 6 Любитель поезії / Майстер-клас
Найнижча оцінка Віктор Цимбалюк 5.5 Любитель поезії / Любитель поезії

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-07-11 11:48:26
Переглядів сторінки твору 4926
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 4.995 / 5.67  (5.096 / 5.72)
* Рейтинг "Майстерень" 5.073 / 6  (4.911 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.740
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ЕПОС
ІСТОРИЧНЕ
СУЧАСНЕ
РОМАН У ВІРШАХ
Автор востаннє на сайті 2017.05.20 19:56
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олесь К (Л.П./Л.П.) [ 2009-07-26 14:44:59 ]
Дуже вартісний твір. Мелодика в цілому така – своя, питома, українська :)
І безліч тонко різьблених деталей. Напівпрозоро і глибоко – а дна не достанеш, випірнеш, схопиш повітря – і знову у течію...:))
Продовження буде?

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2009-07-26 15:57:29 ]
Дякую, Олександре, за професійно-душевний, глибокотечійний відгук.
Продовження мусить бути...

Будьмо і тримаймося!
Ігор.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-07-26 18:16:53 ]
Поділяю враження Олександра, сутнісна Поема вийшла, жива.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лідія Дружинович (Л.П./Л.П.) [ 2009-07-30 10:41:39 ]
У кришталеві труни юних мрій
Вгніздилася бунтарська непокора –
Як та козацька чайка у Дніпрі,
Немов живиця золота на корах.
...
І здавалось, дорога така –
Як дорога до раю.
І співала душа,
Наче Сонце підземне колись
...
Сходить Сонце в мені,
Як пасхальне бабусине тісто.
...
Про поему: Гарно і серйозно. Тут - є все. Всеньке ЖИТТЯ.
Та, Ти і сам це знаєш. Трохи сумно. До глибини душі торкає. О!




Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2009-08-19 00:23:33 ]
Знов приходили вірші -
Мої ненароджені діти,
Як молитва язичеська
На скров"янілих вустах -
оці рядки мені страшенно близькі, мені здається, що в них - усе Ваше поетичне козацьке характерництво, магнетизм правди, святої правди, бо язичництво - це ідеалізм життя, її духовна і моральна чистота, і гола правда, яку поет висловлює скров"янілими вустами. Язичництво через свій ідеалізм - найсприятливіше середовище для високої поезії. А ми найдовше жили в цьому середовищі - і Волинь Ваша із Шацькими озерами і досі ним оповита. Так що Ви - не зовсім християнин, Ігоре. І через всі злигодні і перепетії Вашого нелегкого життя Ви зберегли оцю святість душевну і цноту певну. І це частина того прихованого, що постає з рядків поеми. І має свою сакральну цінність.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2009-08-19 12:48:55 ]
Дякую, шановний Ярославе, за таке глибоке відчуття і розуміння мого скромного життєвого і творчого паломництва.
Як важливо знати, що є у світі цьому такі люди, яким твій світ близький!
Тоді ніби і смисл життя з*являється.

Будьмо і тримаймося!
Ігор.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2009-08-19 16:10:49 ]
Дякую. Дай Боже нових таких і кращих творів.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віктор Цимбалюк (Л.П./Л.П.) [ 2009-12-22 13:14:42 ]
...Вітрисько нив під музику чиюсь.
Я плакав за вітчизною по ночах,
Відкривши раптом: смерті не боюсь...
Зі Шляху би Чумацького не збочити.

Доброго дня, Ігоре! Ви справжній поет. А те, що я виділив - це кредо. Воно і моє, бо ваше і мені близьке також. Я радий знайомству з вами (читав вашу поему вголос, всю, до кінця, так мені краще сприймається) Щиро вам вдячний. От тільки пити не треба...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2009-12-30 10:38:52 ]
Дякую, Вікторе!
Тисну руку.

Будьмо і тримаймося!

Ігор.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віктор Цимбалюк (Л.П./Л.П.) [ 2010-01-04 10:23:07 ]
З Новим Роком! Будьмо...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Сливчук (Л.П./Л.П.) [ 2010-01-23 00:37:14 ]
То не поема, то - МАГНІТ...
ДЯКУЮ ...
Як би моя воля, вніс би у підручники.
Твір виховує, бере за душу. Другий раз перечитав...Є твори і автори у яких вчуся , як не потрібно писати, або як писати...А у вас можна вчитися , як жити... Дай Вам Бог , шановний МАЙСТРЕ!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-01-23 11:52:24 ]
Взаємно, Вікторе!
І тримаймося!

Ігор.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-01-23 12:02:54 ]
Ну що я Вам, пане Богдане, скажу?..
Все ж моє казання, як бачите, у вірші, поеми йде...

Тому дякую.
Підтримка таких, як Ви, Читачів, по-справжньому зігріває мене у час глобального похолодання душ.

Удачі Вам і здоров*я!
Ігор.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-02-16 17:32:07 ]
Оце додав до безконечної поеми "Паломництво характерника" ще розділ "Львів".
Читайте, шановні побратими... :)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-03-14 09:36:32 ]
:)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василина Іванина (М.К./М.К.) [ 2010-03-14 10:03:00 ]
Шановний Ігорю, додали Ви вражаючий уривок,– глибинний пласт алюзій, історична закоріненість і водночас тепла душевність; і неповторна "павлюківська " мелодійність...
ще багато можна би сказати врешті.
дещо би, може поміняти, напр. "любив я більше тих, що у степах"...
З повагою і вдячністю
ВВ


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-03-15 15:43:55 ]
Дякую, мила Василинко, за таке ніжне і глибоке слово про... слово.
Були б Ви поряд - поцілував би... :)

А так лише зітхну.

Щодо "любив я більше тих, що у степах"...
то прислухаюся до Вас - і зроблю отак:

"Любив я тих, що виросли в степах"...

Не ображайтесь...
Тих, що виросли в горах, - також люблю.
:)