ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.08.19 12:08
Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем,
Розводить квіти, садить дерева, марки збирать

Ігор Деркач
2019.08.19 11:24
Я тішуся собою однією.
Куди захочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?

Сергій Губерначук
2019.08.19 10:39
Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене

Олександр Сушко
2019.08.19 10:04
Подам свій голосок із тилу
Я ж - патріот, не "cosa nostra".
Накрию совість підопрілу
Благеньким клаптем благородства.

Не воював, але при владі,
А був Майдан - жував у ліжку.
Тому життя у шоколаді,

Тетяна Левицька
2019.08.19 07:20
Ти все сказав і навіть більше ніж хотів,
а після замовчав зненацька у зажурі.
А я шукала, поміж змучених рядків,
зворушливу сльозу, дні сонячні, похмурі.

Жаливу губ, солоний смак сумних долонь,
давно зітлілий прах стосунків тривіальних.
Не відпуск

Микола Соболь
2019.08.19 06:49
Ранок не випитих думок.
В роси ступаю прохолоду.
Туман дрімає край городу
Та вчасно вийшов. Саме строк.
По зелені дзвенить коса.
І стеляться трави покоси
І соловей дзвінкоголосо
Виспівує… Яка краса!

Вікторія Лимарівна
2019.08.18 20:25
Хто сіє вітер, пожинає бурю!
Емоціям потрібно дати лад!
Нарешті визначитись: що ж не так?
Позбутися думок про авантюру.
Здоров’я берегти прискіпливо, фігуру.

Позбутися дурних, шкідливих звичок!
Щоденної отрути гіркота:

Ірина Білінська
2019.08.18 18:48
Душе моя,
гармоніє - привіт!
Світи тобі
даровані у спадок!
У кожної загадки -
свій отвіт -
не відаєм
ні правди,

Олександр Сушко
2019.08.18 17:03
На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки

Ігор Федів
2019.08.18 13:17
Завірюхою доля кружляє,
Замітає знайомі пороги
І у пам'яті витирає
Уже ходжені нині дороги.
Білизна чистотою чекає,
Пропонує її дослідити
І уперто мені натякає,
Які кроки уперше робити.

Ірина Вовк
2019.08.18 11:33
Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.

Олена Побийголод
2019.08.18 10:17
Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,

Ігор Деркач
2019.08.18 10:14
Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:

Тетяна Левицька
2019.08.18 09:21
До млості, болю і до -  зневіри,
тобі не вірю, собі не вірю.
Обличчя ласі, підступні звірі,
червоні очі і душі - сірі.
А ти, красивий, чи друг, чи хижий,
чи пристрасть дика, чи серцю - вижить?
Не ранить мізки в основі слова,
не та розмова, на що ц

Віктор Кучерук
2019.08.18 07:53
Г. С...
Надихни і силою наповни,
Від нудьги й мовчазності – зціли!..
Стань мені світінням негріховним
І видінням щастя будь-коли.
Будь завжди оздобою легкою
І новою радістю струми, –
Полони осінньою красою

Матвій Смірнов
2019.08.18 01:19
Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зел
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олена Рибка (1984) / Публіцистика

 Ігор Калинець:
З 1981 року Ви припинили писати поезію, ставши, як самі кажете, «імпресаріо колишнього Калинця». А от навколо ранніх Ваших поетичних спроб витворилася своєрідна таємниця. Як пишуть літературознавці, ви відразу стартували зрілими поезіями…
— Жодної таємниці з того немає, я її й не робив. Якась потреба писання була змалечку, й у школі, й в університеті мав таку «славу», що пишу. Але на філологічному факультеті всі писали або займалися перекладами. До нас часто приходив старший на кілька років, здається, тоді аспірант кафедри славістики, поет Володимир Лучук, приносив вірші то чеських, то лужицьких, то польських авторів. Ми перекладали, а він з того робив добірки. Але то була легка забава, я ніколи навіть не думав, що буду якимось великим літератором чи поетом.
Що ж спонукало серйозніше поставитись до власної творчості?
— У травні 1962-го до Львова приїхали Дзюба, Драч і Вінграновський. Це страшно вплинуло на сам Львів, у тому числі й на мене. Ми побачили таку сміливу, розкуту поезію! Окрім того, почали уже ходити по руках твори Василя Симоненка, починався український самвидав… Саме тоді і я вирішив серйозніше подивитися на своєю поетичну «продукцію»: назбирав трохи віршів і оформив їх у книжечку «Екскурсії», надіслав до видавництва «Молодь».
Але чогось ця книжка не згадується…
— Вона не вийшла друком. Внутрішню рецензію на неї написав Іван Дзюба, вона була позитивною. «Екскурсії» не були відкинуті через якісь ідеологічні мотиви, хоч у мене там нічого й радянського не було: самі екскурсії по Львову (архітектура, вулиці, настрої від тої архітектури, від споглядання творів Новаківського, Сосенка, інших). Уже першу збірку я збудував на зразок збірок Богдана-Ігоря Антонича: «Екскурсія І», «Екскурсія ІІ», а поміж них були відпочинкові ліричні вірш.
Антонича можна назвати одним із взірцевих поетів для Вас?
— Я завжди це потверджую. Якраз у той час Антонич нам відкрився, ми дістали його старі, ще дорадянські видання. І це мало ще більший вплив, ніж поезія Драча, Вінграновського, Симоненка чи Мамайсура. Я зрозумів, що то є мій поет, відчув себе однозвучним із ним. І вже наступна збірка, «Країна колядок», підготована мною, засвідчила вплив поезії Антонича.
У видавництві з «Країни колядок» та «Екскурсій» зробили мішанку — маленьку книжечку «Вогонь Купала». Звичайно, я не протестував, а мовчки чекав, поки вона вийде.
А чому?
— Бо я тоді вже перебував під слідством. У 1965 році відбулися перші арешти, у Львові я був у «чорному списку». А коли вийшла книжечка, мене відразу запросили до Обкому партії. Бо там є вірш, присвячений Антоничу, а Антонич був на службі, як вони говорили, Шептицького, і Шептицький йому дав нагороду. Це все неправда. Я тоді ще цього не знав, але якби й знав, то й що? Навряд чи б змінював щось.
У радянський час кожна книжечка, що виходила, мусила мати так званий «паровоз». У мене ж не було жодного ідейного совєцького віршика. Навпаки, уже перший вірш «Вітер», яким відкривалася книжка, замість того, щоб розповідати про Леніна, чи про братній російський народ, чи про стахановця, чи навіть про мир, описував мою мандрівку в княжий Галич. І там — вітер із Галича, вітер цілющий, вітер державний, вітер надимає «бандери дністрових лодзь». Це викликало таку реакцію! Відразу згадали Бандеру, посипалися запитання. Я їм кажу: «Ви що, не знаєте, що є така пісня «Бандера роса» — червоний прапор? То є інтернаціонал. І ми часто говоримо не «прапори», а — «бандери»… «Чому бандери? Ми знаємо, що ви маєте на увазі…» А я й далі вдаю дурника… Проте книжка побачила світ, хоч і була заборонена в продажі на Західній Україні. На Східній продавалася, але була в «касеті» — ще з 10 чи 12 книжечками. Мені її привезли з Києва, з Чернігова, а я ті книжечки роздавав своїм знайомим. У Спілці було обговорення, були прихильні рецензії в українських журналах «Дзвін», «Вітчизна», «Дніпро»…
Але вже наступну збірку — «Відчинення вертепу», яку збиралися видавати під назвою «Черлений червень», зняли з друку, хоч вона була у видавничому плані на 1967 рік. І тоді вже почалася на мене серйозна нагінка. Я зрозумів, що друкуватися ніде не буду, мене вже вилучили з радянської літератури. Але якраз тривала самвидавівська пора — тож я писав свої книжечки, мені їх оформлювали, вони йшли поміж люди. Я от і тепер ті книжечки маю, бо КГБ після реабілітації віддало те, що конфіскувало під час арештів.
Час від часу я читав поезії у львівському товаристві. Дуже цікавий є момент: нема жодного документу, який би фіксував такі мої читання. Це свідчить, що люди, які збиралися у тих помешканнях (а таких було багато), не донесли. Вважаю, це гарна характеристика тодішнього львівського горожанства.
Так було аж до мого арешту в 1972 році. Тоді почався новий відлік, інші теми, інші умови писання. І нове усвідомлення ролі поезії… Я часом маю такі вечори, де про це розповідаю… Про це написано і в книзі Петра Шкраб’юка «Попід Золоті ворота», Юрій Зайцев, історик, видав велику книжку «Українська поезія під судом КГБ», а також «Ігор і Ірина Калинець під судом» — ціла книжка про нас і час. Тож можна поговорити про що інше…
Якщо вже заговорили про час, то є дуже важливе питання. Сьогодні, навіть попри певну історичну дистанцію, існує невизначеність, кого ж вважати шістдесятниками. Наприклад, Вас то зараховують, то ставлять за межі цього явища…
— Я, власне, себе до шістдесятників зараховую. Колись Франко щодесять років робив огляди української літератури. І ми так теж говорили: література 20-х років, 30-х… Але, скажімо, щодо авторів 20—30-х років ще застосовувалось означення — Розстріляне відродження. Але ж ця назва стосувалася не всіх, а тільки певної частини.
Є література 60-х років, є 70-х тощо. Але є шістдесятники. І серед них є такі, що почали писати в 60-х роках, могли писати і в 70-х, а от Голобородько чи Воробйов пишуть і сьогодні. Але всі вони мають печать шістдесятництва. На моє переконання, шістдесятники — це поети, які чинили опір тогочасній ідеології. Це незгідні, дисиденти, Митуси…
По-різному складалося. Шістдесятником дуже добре починав, наприклад, Іван Драч, який потім зійшов із тієї платформи, став радянським поетом. До шістдесятників зараховують, наприклад, Дмитра Павличка. Він почав раніше, як і Ліна Костенко. Але Ліну ми шістдесятницею назвати можемо, бо вона ніколи не продавалася, завжди була в опозиції. Павличко в опозиції був тільки кількома віршами. Майже всією своєю творчістю він свідчив, що дихає Леніним… Не можу вважати шістдесятником Бориса Олійника. Хоч він і починався як поет у той час. Бо — «Я комуніст. І цим усе сказав»…
Шістдесятники — Борис Мамайсур, Василь Симоненко. Особливо у тих віршах, що не друкувалися, а ходили по руках — ті два десятки текстів є справжнім виявом шістдесятництва. Очевидно, до цієї плеяди варто зараховувати й так званих пізніших шістдесятників. От, скажімо, Василя Стуса, поетів так званої Київської школи. У Львові гідні цього звання і Осадчий, і Грицько Чубай, і Ірина Калинець, і, думаю, я…
У Вашого покоління життя не було легким, непростою була доля поетів… Як думаєте, чи впливає легкість або нелегкість буття на поезію?
— В Україні поети майже завжди мусили бути в якомусь опорі, завжди були потрібні Митуси… Цей образ є і в моїй поезії, й у Івана Світличного… А власне, тоді мені писалося легко, незважаючи на нелегкість чи гнітючість часу. Я був молодий і йшов на прю з певним викликом, навряд чи й розуміючи, як трагічно все може обернутися. Хоч було чимало попереджень: Синявського, Даніеля в Росії заарештували, а з 1965 року стільки наших хлопців опинилося за ґратами! Але ми не були настільки наляканими, щоб перестати писати, ще й займалися самвидавом, передавали вірші за кордон.
Може, то й дивно виглядає, як на сучасність. У нормальних державах із нормальним умовами є нормальні поети, які, певною мірою, не відчувають того пригноблення. Але поет завжди має бути протестантом проти чогось. Тобто якась громадянська струнка мусить бути. Зрозуміло, ми беремо приклад із Шевченка, який був у такій ситуації, що мусив протестувати, щоби збудувати нам ідеал держави і показати, чому так сталося, що ми є пригноблені. І ми були якоюсь мірою співзвучні з Шевченком, з нашими митцями у ситуації протиборства. Але є висока література, де не потребують того протиборства. Мусимо згадати поезію французьку чи якусь іншу. Не було проблем, не було боротьби, необхідності бути Митусою. Це може стосуватися і сучасних молодих поетів. Тепер вони вільні, їх начебто ніхто й не пригноблює, тож можуть розвивати сутнісно іншу поезію.
У 1992 році ми заснували премію імені Богдана-Ігоря Антонича. Не тому, що це мій улюблений поет, а тому, що хотіли, щоби це ім’я на щось націлювало молодь. Якщо поет подає книжку на конкурс, то до певної міри зобов’язаний прочитати твори самого Антонича. І, можливо, йому щось відкриється. Як казав Антонич, «я не шукаю окциденту у львівських кав’ярнях, а, несмілий, підходжу до традиції рідної землі». Може, в молодому поетові теж озветься ця традиція, може, удосконалиться метафорична мова, може, Антонич підкаже, як будувати книжку… Уроків у нього можна багато взяти. І тому, власне, такий конкурс з’явився. Мушу сказати, у деяких поетів, що надсилають свої твори, якийсь такий відгомін від Антонича є. Буває, що й епіграфи ставлять до своїх поезій…
От ми знову повернулися до поезій Антонича. А кого б ще ви могли назвати своїм «духовним учителем»? Наприклад, у збірці «Спогад про світ» є розділ «Символи Сковороди», більш пізній вінок сонетів має назву «Сковорода», а літературознавці (Ольга Гнатюк) узагалі зазначають, що у ваших перших збірках переважає сковородинський погляд на світ… Чи вірно це? Коли відбулося таке прилучення до сковородинського джерела?
— Сказати точно неможливо. Ми і в школі вчили його творчість, тож пізніше він не був відкриттям, навіть в університеті. Але якась своєрідна філософія серця, очевидно, була мені близькою… Це як відчування на одних регістрах.
Справжня зацікавленість Сковородою почалася з того, що я якось випадково дістав невеличку книжку, здається, Дмитра Чижевського, про символи Сковороди . Прочитав і подумав: напишу кілька поетичних роздумів на цю тему. Вдалося, щоправда, небагато. Але якраз на той час у Львові була виставка графіки однієї з найкращих галицьких художниць Ярослави Музики, і серед робіт — символи Сковороди.
Ми були знайомі, і під час гостин я попросив її дати графіку як ілюстрації до віршів у книжці «Спогад про світ». Вона погодилася, ми зробили самвидавівську книжечку, яка відразу розійшлася по руках. А коли мене у 1972 році арештували, Ярославу тягали на допити: як вона могла дати Калинцеві свої роботи!? А я пояснював, що сфотографував на виставці ту графіку, що вона не винна. Вона вже пройшла до того сталінські концтабори, настраждалася. І за оці ілюстрації до Сковороди її на старості, перед самою смертю, знову тягали по відділах КГБ.
Такі сумні спогади… Отакий Чижевський, Ярослава Музика і кілька віршиків… Простеньких, до речі, нічого надзвичайного в них нема. Але то був перший момент, пов’язаний зі Сковородою.
Перший? Якими ж були наступні?
— Теж сумними. У 1971 році у Львові, та й у всій Україні, склалася дуже похмура ситуація. Пішов поголос, що скоро арештують Чорновіла. Як знаєте, у січні 72-го багатьох «загребли». І у відгомін я пишу книжечку «Верлібровий вирок», в якій десь посередині є віршик про Сковороду. Про дивака… Це був виклик: «Та хто повірить тепер у цю казочку»… Тобто , хто повірить у тій радянській ситуації, у тій дійсності, що може бути такий дивак, який не хоче прийняти чогось, протистоїть один цілому світові? Хоч ми всі були приблизно такими диваками. Тож цей вигук був більше риторичним.
У Івана Світличного є вірш «Анти-Сковорода», який має такі слова: «Він носить все своє з собою! Носи, лебедику, носи. І звідки ти такий єси, Мудрований? На прю з добою Стає один. Не ті часи!» Ця дещо іронічна інвектива суголосна до вашої…
— Так. Але, зрозумійте, він іронізує не над Сковородою, а над тією ситуацією… У Івана весь час був якийсь струмінь посмішки, іронії, добродушності. Він не був, так би мовити, романтично запрограмованим «поетом на котурнах». Він завжди собі підсмішкувався, здавався таким трошки іронічним дядечком. Але він дуже важливу роль відігравав для багатьох із нас.
Ви ж із ним відбували «покарання» в одному таборі?
— Так, на Уралі… Коли він уперше прочитав свої «Ґратовані сонети», я був вражений. І вирішив і собі спробувати, бо до того сонетів не писав. І воно потяглося-потяглося, і чомусь дотяглося знов до філософії серця. Я не мав свідомої настанови писати про Сковороду, очевидно, це було закладене в мені. І вже коли відчув, що воно зачепилося за мисленника, то й почепив епіграф з його творів «Кинь Копернікови сфери, глянь в сердечнії печери — у душі твоїй глагол…»
Коли скінчив той вінок сонетів, відразу показав Іванові, запитав, як його назвати? «Як? То назви „Сковорода”!» — відразу знайшовся він. Я кажу: «То не є Сковорода. То тягнеться через різні якісь часи, мої переживання, епохи, якісь натяки»… Але дійсно, суттєва там направа — філософія серця Сковороди. І завдяки Світличному я так прямо, точно назвав той цикл сонетів.
Є ще один сюжет у ваших поезіях, пов'язаний зі Сковородою…
— Так, і найперше — з його кордоцентризмом. У циклі «Кришталева чара» згадується, як він писав у листі до свого друга «Пришли, друже, барильце пива бабайського»… Це верхній сюжет, а далі розкривається філософія серця, яку я просто декларую словами.
Тобто, творчість Сковороди для вас є певною мірою визначальною?
— Тільки певною мірою. У ранніх збірках у мене були вірші, присвячені і Тичині, і Сосюрі, і Рильському, і Маланюку… І я щось брав і від них, чомусь учився. Я ще замолоду робив для себе «витинання» — підшивки з творчості різних поетів, які подобалися. Польські, європейські поезії із журналу «Всесвіт» тощо… І от українські видання з Польщі дуже пропагували одного поета — Єжи Герасимовича, який писав про Лемківщину —знищений край. І він мені заімпонував тим, що писав про напівзруйновані церкви, села, каплиці, ікони в Лемківському краї, бескидах — це було близьким. А ще я, так би мовити, засмакував його верлібр. І після того верлібр стає чи не основною моєю творчою стильовою манерою.
До речі, був ще дуже цікавий випадок… У 1999 році наприкінці літа щось несамовито мене потягло — треба перекласти Герасимовича. Я шукаю вдома — жодної книги, вони загубилися через переїзди й арешти. Але у бібліотеці іноземної літератури відшукав собі примірник і з таким «голодом» накинувся, почав перекладати. Перекладав в основному українську тематику, а це половина його творчості, якщо не більше. Працював понад 3 роки, діставав книги від різних людей тут, із Польщі, а коли вже підготував книгу, замислився про існування авторських прав. Вирішив зв’язатися з поетом, отримати дозвіл на видрук. І довідався, що Єжи Герасимович відійшов у вічність 21 серпня 1999 року — саме тоді, коли мною заволодів настрій говорити його віршами. Містика? Хтозна… Але зараз я можу сказати, що моє коріння — Богдан-Ігор Антонич і Єжи Герасимович.
Сьогодні для декого Ви стаєте таким корінням… Напевне, Вам часто надсилають свої вірші молоді поети?
— Львів’яни бувають, інколи й приносять свої спроби, інколи надсилають. Щороку отримую чимало творів до конкурсу поезії імені Б.-І. Антонича. Щоправда, сказати, що я знаю, що робиться в літературі сьогодні, що стежу за новинками, буде неправдою. Однак основне не втікає, продовжуємо писання…

Записала Олена Рибка.

Березіль. - № 4. - 2009. - С. 2-8.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-11-01 19:03:50
Переглядів сторінки твору 2810
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.422 / 6  (4.666 / 5.39)
* Рейтинг "Майстерень" 5.254 / 6  (4.529 / 5.4)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.793
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2013.04.13 11:51
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-11-03 19:41:04 ]
Оленко, це і справді одне із найтолковіших інтерв'ю від поетів-"шістдесятників", які я читав. Не знаю як вам вдалося торкнутися дуже тонких моментів становлення Ігора Калинця, як поета, але вдалося, - напевно війнули чарівною молодістю...

Приємна відкритість сильної особистості відчувається в кожному реченні, чого вартує хоча би оце:
"По-різному складалося. Шістдесятником дуже добре починав, наприклад, Іван Драч, який потім зійшов із тієї платформи, став радянським поетом. До шістдесятників зараховують, наприклад, Дмитра Павличка. Він почав раніше, як і Ліна Костенко. Але Ліну ми шістдесятницею назвати можемо, бо вона ніколи не продавалася, завжди була в опозиції. Павличко в опозиції був тільки кількома віршами. Майже всією своєю творчістю він свідчив, що дихає Леніним… Не можу вважати шістдесятником Бориса Олійника. Хоч він і починався як поет у той час. Бо — «Я комуніст. І цим усе сказав»…
Шістдесятники — Борис Мамайсур, Василь Симоненко..." - ось і вся правдива ідеологія "шістдесятництва".

Звичайно, навколо постаті Ігора Калинця ще багато загадкового. Наприклад, його творчість до і після осуду і перебування в місцях позбавлення волі - це дуже різні явища. Тут відчутна мовчазна промовистість тих речей, які не можливо уявити нам, сьогоднішнім. Та і чи потрібно нам усе сьогодні знати?..

Ще раз вдячний, Оленко, дуже вартісний матеріал. І, з вашого дозволу, перенесемо його копію на сторінку поета Ігора Калинця.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олена Рибка (М.К./М.К.) [ 2009-11-03 20:47:26 ]
дякую за приємні слова)
пан Калинець - надзвичайно цікавий співрозмовник, тож мені залишається тільки жалкувати, що Львів так далеко від Харкова, бо ж інтерв'ю можна було би і доповнити.

щодо перенесення копії ще й на сторінку до одного з моїх найулюбленіших поетів - залюбки погоджуюсь)