з приводу публікації Людмили Панів «Пісня над обелісками»: до питання про авторство»
(Літературна Україна. – 2009. – 22 жовтня)

Воістину, «не роби людям добра, зла не одержиш» – гласить народна мудрість.
«О tempora, о mores!» – волаємо ми вслід за Ціцероном, як волали древні римські аристократи, коли їм вдячністю за шляхетність і доброчинність були ножі у спину.
Хто з нас не відчував їх під серцем чи під ребром, особливо останнім часом, коли уявлення про честь, гідність, порядність розсипалися, як той бісер перед...
Хоча ті, перед ким не радять сипати бісер, як і коні, не винні.
А винні, як завжди, люде, які злобно гризуть не лише «братів наших менших», але й представників свого роду, особливо смакують чомусь руки, щиро простягнуті їм для допомоги.
Так сталося і в цьому випадку.
Вся культура людства разом із одержимими порадами Ціцерона не стримують хама від хамства, плебея від плебейства, міщан від міщанства...
А справа ось у чому.
У 2005 році мені настирливо телефонувала Наталя Дем’янівна Григораш. Просила написати спогади про свого покійного батька – доцента кафедри української преси Дем’яна Семеновича Григораша, який у мене читав курс теорії і практики радянської журналістики. Я, по-людськи, погодився. Написав так, як пишуть про мертвих, хоча якихось особливих стосунків із цим викладачем не мав: «Клітинка» Дем’яна Семеновича, яка рятує і мою гармонію // Дем’ян Григораш: Біобібліографічний покажч. ― Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – 234 с.».
Зателефонувала дружина Д. С. Григораша – трепетно дякувала «за добре слово».
Через день-два Н. Григораш зателефонувала мені додому знову – і вони обидві несподівано просили мене допомогти видати книгою старий (1989 року) рукопис покійного батька і чоловіка, який, мовляв, ніхто видавати не береться, незважаючи на всі їх старання.
Звичайна людська, природна готовність допомогти людям, та ще й двом самотнім жінкам, зробила свою справу. Ми зустрілися із Наталею на «львівській каві». Надрукований на машинці жовтий рукопис «Проспект книги «Пісня над обелісками: Книга укладена з віршів радянських поетів, які впали на фронтах Великої вітчизняної війни. Укладач і автор перекладів Д.С. Григораш» дійсно був «немодним» і за формою, і за змістом. І видати його, чесно кажучи, і з моїм на той час чималим досвідом видання книг (лише своїх видав двадцять) не було практично ніяких шансів.
Але, знову ж таки... На те й чоловіки, щоби робити для пам’яті предків і жінок неможливе – вважав і вважаю досі.
Я пообіцяв – і зробив, задіявши для цього всі можливі і неможливі столичні зв’язки: підготував клопотання, в якому, як міг, розхвалював, свого покійного викладача – упорядника, жодним словом не перехопившись про свою заслугу ні в упорядкуванні, ні в підготовці до друку «безнадійного рукопису», для М. Г. Жулинського – директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, у якому на його запрошення працюю, для Б. І. Олійника, який написав передмову до моєї книжки «Україна в диму» і по-батьківськи ставиться до мене, для професора А. Г. Погрібного (на жаль, уже покійного). Чомусь його ім’я не згадане у статті «бібліографа» Людмили Панів (хоча так само винесене мною на другу сторінку книги для подяки), якої, до речі, не знаю (можливо, це псевдонім?).
Із цими рекомендаціями і своєю передмовою до книжки (0, 9 друк. арк.) написаної також на прохання Н. Д. Григораш, аз грішний місяцями оббивав пороги Київської мерії, вислуховуючи скептичні виклики клерків: «А каму это нада?..».
Нарешті вперто добився виділення коштів, які направили у столичне видавництво «Фенікс».
Відніс рукопис у видавництво.
Познайомився з його високопрофесійними працівниками, попросивши уважно поставитися до «святої справи», адже старенький машинописний рукопис потрібно було перебрати на комп’ютері, уважно вичитати, не переплутати фотографії поетів, що було технічно досить проблемно, зважаючи і на їх погану якість і на відсутність багатьох тощо.
Щасливий, що зробив «святу справу» – і можу зайнятися своїми скорбними ділами, я зателефонував Н. Григораш, мовляв, «приїжджайте, пані Наталю, до Києва, у видавництво «Фенікс» (адреса така-то-така-то) – і насолоджуйтесь рутинною, але щасливою для вас, очевидно, працею над підготовкою рукопису свого батька до друку. Я зробив усе, що обіцяв. Можу, правда, у перспективі допомогти в організації презентації книжки у Києві, де Ви не забудьте ж подякувати очі-в-очі нашим шановним академікам, усім, хто через не-можу долучився до її видання. Сам же скромно розраховую на горнятко кави, не більше (пожартував)».
На мій превеликий подив донька автора книги – Д. С. Григораша – їхати до Києва однозначно відмовлялася, заявивши мені: «Доводьте книгу до видання самі. Можете поставити себе співупорядником».
Мені «співупорядництво» було зовсім не потрібне із двох причин: по-перше, я ще не уявляв масштабу моєї видавничої роботи над книгою, по-друге, ставити своє ім’я на книзі відверто слабеньких із літературної точки зору перекладів (чого вже гріха таїти?) не міг собі дозволити також.
Отож, я скромно відмовився.
Ходив у видавництво, як на роботу. Вичитував гранки, звіряв фотографії з оригіналами, придумував із художником-дизайнером О. Саричевим макет обкладинки тощо.
На завершення подякував працівникам видавництва, організувавши «квітку», – і з почуттям виконаного обов’язку поїхав займатися своїми справами, адже робота над цією, як мені здавалося, шляхетною справою, зовсім і надовго вибила мене з колії.
Через місяць-другий прозвучав дзвінок із видавництва: «Ваша книжка готова. Приїжджайте за тиражем!».
Я, знову ж таки, щасливий, як був би щасливим хіба що сам Д. С. Григораш чи ті хлопці-поети, пам’ять про яких хоч якось воскресла через роки, біжу у Фонд культури до Бориса Ілліча Олійника просити машину, щоби ж забрати тираж. Він радо допомагає.
Зразу ж, іще не бачачи книжки, вирішуємо із ним зробити презентацію у Музеї Великої Вітчизняної війни, організацією якої знову маю займатися аз грішний. Скриплю серцем, бо живу у поїздах «Львів-Київ», але погоджуюся: на святе ж діло ідем! Дзвонимо у Музей. Домовляємося про дату. У присутності ж Бориса Ілліча телефоную Н. Григораш. Вітаю з книгою. Запрошую на презентацію. Знову чую відмову: мовляв, не приїду. Здивуванню моєму немає меж, але... треба доводити розпочату справу до завершення.
Їдемо у видавництво, де мене вже зустрічають, як свого.
Виносять запаковані книги «Пісня над обелісками: Вірші різнонаціональних поетів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. – К.: Фенікс, 2006. – 568 с.».
Я беру одну з них – і... бачу на обкладинці під написом «Дем’ян Григораш» і напис «Ігор Павлюк».
Це мене направду обурює.
Кажу про це працівникам видавництва і запитую, чи можна ще передрукувати тираж, щоби я значився лише як автор передмови.
Вони дивляться на мене з подивом: мовляв, за всіма писаними і неписаними законами видавничої справи ви, хто стільки працював над цією технічно зовсім не підготовленою до друку книжкою, справді законний співупорядник. А про якийсь передрук і мови бути не може!
Дійсно, подумав я: ледве знайшов кошти на видання, а тут...
Що маю робити?..
Телефоную Н. Григораш. Ще раз вітаю. Повідомляю про прикрий, як на мене, недогляд, видавництва не з моєї вини. Вона каже, що «сама пропонувала мені бути співупорядником».
Мене із названих вище, зрозумілих причин це зовсім не радує.
Вожу пачки книг поїздами і трамваями з Києва до Львова для сім’ї Григорашів, організовую презентацію за участі Бориса Олійника у тому ж Музеї, де, до слова, отримав записку від відомого письменника мого покоління Олександра Ярового: «Старий, вітаю тебе з успіхом, а ще більше зі справою совісті і честі...», пропагую книгу де лише можу: від всеукраїнських до міжнародних конференцій (Гомель, Білорусь, 17-20 травня 2005 р.).
З’являються рецензії на неї, як-от: Мазаров В. Строка, сраженная войной // Коммунист. – 2007. – 5 июля.; Дзюба С. Найчесніші, найщиріші, найтепліші, найлюдяніші // Сіверянський літопис. – 2007. – №6 (68). – С.160-162.
В останній, зокрема зазначено: «Відверто кажучи, ті переклади навряд чи побачили б світ, якби не подвижництво письменника Ігоря Павлюка. Здавалося б, за такого постійного цейтноту часу, Ігор Павлюк мав просто чемно вибачитися перед пані Наталією, пояснивши їй свою неймовірну зайнятість. І його можна було б зрозуміти. Якщо чесно, саме так я б і вчинив. Але Ігор вкотре всіх нас приємно здивував, зважившись на таку велику і невдячну працю. Так, саме невдячну, адже, будемо відвертими, кого з наших політиків, чиновників та й літераторів молодшого покоління цікавлять твори поетів-фронтовиків, до того ж, людей різних національностей, які загинули, в основному, в юному віці і не встигли здобути прижиттєве визнання?!».
Знову ж таки зі щирою радістю везу всі позитивні відгуки про книжку, виданні якої присвятив стільки часу та енергії, сім’ї Григорашів, надіючись не на каву (якої, до речі, так і не дочекався... Бог із нею...), а на людську співрадість, розуміння, співпереживання. Мовчанка. Без пояснень і вияснень.
Адже неважко було зв’язатися з видавництвом!.. (?)

* * *
...А тут – через три роки! – на тобі!.. «Получай... гранату!..». Щоби знав, як уміють «віддячувати» доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Н. Д. Григораш – організатор статті «...до питання про авторство», адже лише вона знає деталі моєї одіссеї з рукописом, та «бібліограф Людмила Панів», яка безвідповідально, не вияснивши, як і власне сама Н. Григораш, справжньої ситуації зі станом справ (хто винен і що робити) зліпила такий-от пасквіль на мене. Може, варто було все-таки хоч раз поїхати у видавництво книги, до якого я знімаю свої претензії, як і відхрещуюся прилюдно ще раз від усякого співупорядкування її.
Передмовою та організаторською роботою горджуся принаймні перед пам’яттю рано полеглих поетів.
А тепер, шановне Товариство, публікацію Людмили Панів «Пісня над обелісками» (Літературна Україна. – 2009. – 22 жовтня) ще раз прочитайте – і порівняйте писання по пунктах, «не минайте ані титли, ніже тії коми!».
Подальшу розмову із Н. Д. Григораш та Людмилою Панів, гадаю, варто провести в суді, найкращому і найгуманнішому, як відомо, у світі...
Мені честь поета, на відміну від честі доцента для Н. Григораш та «бібліографа» для Людмили Панів, дорога і непродажна.
Досить, що уже наші можновладці ставляться до поетів, як до «несусвітніх маргіналів», чесно кажучи, не відчуваючи належного опору з їх боку, так тут іще «бібліографи» та «доценти», ніби «свої люде» – туди ж, копати без попередження (навіть міліція робить попереджувальний постріл перед контрольним) – замість тихого незлого слова подяки.
Досить.
Справжній поет у нас колись був не лише співцем, а й воїном – Мамаєм.
Доведеться у такий кислий час для нашої літератури і суспільства загалом зв’язувати цю благородну струну самим поетам, щоби нахабні «доценти» та «бібліографи» добре зважили, чи можуть із такими низькими моральними засадами учити наших дітей та безкарно паплюжити справи та «бібліографувати» публікації поетів.

* * *

Як казала Мати Тереза, «так, люди непослідовні, нерозумні й егоїстичні. І все ж люби їх! Якщо ти робиш добро, люди винуватять тебе в потаємній корисливості і себелюбності. І все ж твори добро! Віддай світу найкраще, що маєш, і натомість одержиш жорстокий удар. І все ж віддай світу найкраще, що в тебе є!».
Погоджуюсь.

P.S. «Літературна Україна» хоч і зазначає, що «не завжди поділяє думки авторів публікацій», мала би спочатку хоч якось розібратися у суті справи, перш ніж друкувати типовий замовний пасквіль (нам відомо, звідки «руки ростуть») на давнього свого автора, недавнього члена Президії Національної спілки письменників України, органом якої вона є.
Чи ми вже, Товариство, зовсім втратили честь, гідність, порядність, здатність до елементарного розуміння, прощення?..
Самі себе звоювати завжди встигнемо.
Залишаю за собою право друкувати цей лист в інших засобах масової інформації.
Прошу не змінювати жодного друкарського знака у цій статті.

Отож,
Будьмо і тримаймося!

Ігор Павлюк,
лауреат Народної Шевченківської премії.