І
Препаровану для чисто політичних цілей офіційну й урядом контрольовану та затверджену «Історію Росії», до якої було інкорпоровано – нічим історіософічно з нею не зв’язану – історію (Київської) Руси, викладалося в школах, ба й університетах бувшої Росії, довгому рядові поколінь.
Цю традицію, по короткій «марксистичній» перерві, підхопив уряд сучасної Москви і за Сталіна терористичне запровадив ту «Історію» по школах і в пропаганді всіх країн совєтської імперії, ступнево модифікуючи ту «науку» в напрямку повної затрати якоїбудь науковости, обертаючи її на пропаанду догми державної єдности «Росії», тепер СССР . ( ком.: Підставовою системою історії «Росії» й нинішнього СССР досі залишається знаний твір Ніколая Карамзіна «История Государства Российского» (дванадцять томів – вид. 1816–1826 рр.). Автор її, татарин з походження, літератор без жодних фахових знань, був призначений царським «указом» на посаду державного «історіографа», з метою, як сам автор писав, історіографічний матеріял щодо «Росії» – «вибрати, одуховити та розфарбувати» і дати «щось привабливе, сильне, варте уваги не лише росіян, а й чужоземців»... Характеристично, що перша ж спроба дати історію Росії, як історію народу, а не «держави», а це була шеститомова праця москвича Н. Полєвого (1796–1846) під наголовком «История Народа Русского» – зустріла загальне обурення цілої еліти імперії на чолі з А. Пушкіном та кн. Вяземським. Цар Микола І хотів був заслати автора на Сибір, але, по надумі, обмежився на знищенні моральних і матеріяльних засобів до життя автора, і Н. Полєвой умер в цілковитій нужді й забуттю.
Така майже столітня історіографічна політика не могла не дати своїх наслідків: пам’ять бо поколінь сягає не дуже далеко – вже 50 років часто становлять певну межу. Документи, свідоцтва й спогади покривалися порохом забуття навіть по архівах і книгосховищах Західньої Европи. В результаті офіційна схема історії Европейського Сходу вже від половини XIX ст. загально обернулася на історію «Росії», і з того часу панує в науці цілого світу, як догма й канон.
І коли прийшла т. зв. большевицька революція (яка в дійсності була лишень початком збройної реставрації імперії, започаткувавши ряд імперіалістичних воєн Москви), то не тільки світ, але й бувші «російські» народи – незмірно дивувалися нелюдським методам большевиків, своєрідному адміністраційному устроєві большевицької держави (Чека, терор, як система, презирство до людини), нечуваному кровожерству влади, безприкладному цинізмові й нелюдській жорстокості московського народу. Загально уважалося, що то все явища переходові, «революційні» (аналогії з якобінцями й Маратом), що то неуникальні пароксизми «соціяльної», мовляв, ненависти, хвилеве божевілля народу, який інтелігенція «Росії» уявляла собі не інакше, як «народом-богоносцем». І даремно найавторитетніший, бо національний виразник того народу льояльно попереджував світ на самім початку большевицького перевороту:

Ми абєрньомся к вам
своєю азіатской рожей...
(«Скити» А. Блока)

Загіпнотизований офіційною історіографією, а понадто інтелігентською історіософією «Росії», – світ не міг (і не хотів) бачити справжньої дійсности, реального стану речей, що крився під екзотичною назвою «большевизм».

II
Від двох-трьох десятиліть, приглядаючись явищу большевизму, частина інтелектуальних кіл Европи почала допіру поволі ближче знайомитися з історією Монгольської імперії XIII–XIV ст. і, тим самим, упритомнювати собі, що Московщина від року 1237 до року 1480 політично-структурально входила в склад Монгольської імперії Джінґісової династії, а політично-к у л ь т у р н о – ще довший час по тому залишалася, сказати б, в границях «монголосфери». (ком.: Для справедливости треба додати, що ініціатива тих заінтересовань вийшла з професорських кіл «російської» еміграції в Празі 20-х років, передусім від чернігівця-малороса Петра Савицького, географа-економіста, який став на чолі т. зв. євразійського руху й євразійської «школи». Большевицький уряд, розуміється, не міг не заінтересуватися тим інтелектуальним рухом і, використавши його для своїх цілей, наприкінці 20-х років той рух політично скомпромітував і, тим самим, зліквідував. Залишилася, одначе, немала література «євразійців», до якої відсилаємо читача (П. Савицький, Ґ. Вернадський та ін.). У зв’язку з «евразійством» з’явилася р. 1926 в Харбіні уваги гідна публікація В. Н. Іванова («Ми»), що являє собою спробу побудувати для Росії теорію вже ч и с т о г о «азійства» («В Азії ми – вдома»).)
Як бачимо, монгольський період історії Москви немалий, майже на півстоліття довший від тривання «європеїзованого» петербурзького періоду (1709–1917) пізнішої «Росії». І хоч і як фальшиво період той представляють нам офіційні підручники історії, легковажити його дійсну суть і вагу не може жаден сумлінний історик Москви, її державности й її народу.
Є річчю загальновідомою, що р. 1222 на терені наших степів з’явилися збройні орди монголо-тюркських кочовиків, об’єднаних ханом Темуджином (Джінґіс-ханом), знаних під не зовсім стислою назвою «татар» (татари становили лише частину тих орд). Підбивши перед тим Китай, Туркестан, Персію, Кавказ, Джінґіс-хан повзяв плян завоювання Европи.
Перша спроба монголів в тім напрямку зустріла спротив Київської Держави (біля ріки Калки весною р. 1223), але заломання союзних половців обернуло той спротив Києва на катастрофу. Для військового ж керівництва монголів битва над Калкою стала корисною операцією, сказати б, глибокої (стратегічної) розвідки, що дала, певно, цінний матеріял для опрацювання головного пляну походу. Чотирнадцять років пізніше, переформовані при допомозі китайського генералітету й фахівців з підбитих народів, збройні сили монголів під командою Бату-хана (Батия – наших літописців), вирушивши на підбій Европи, вже являли собою справжню армію, яка під оглядом мілітарним і політичним (розвідка) була силою непереможною. Понадто, приймаючи під увагу тогочасний політичний стан Европи (боротьба поміж церквою і світською владою) і глибокий занепад воєнного мистецтва (застаріла лицарська тактика, архаїчне озброєння, імпровізоване постачання, а, головне , упадок організаційно-стратегічної думки).
Маючи всі роди зброї – до артилерії й інженерії включно, адміністрована єдиною децимальною системою (десяток, сотня-«ґуз», полк – 1000, корпус-«тьма» – 10,000, армія-«туґ» – 100,000), розпоряджаючи талановитим генералітетом і санітарною службою (китайськими, отже високої кваліфікації тоді), врешті, посаджена вся на коней (денні переходи – неймовірно великі: до 60–70 км) – армія Бату-хана мала перед собою завдання зовсім не фантастичне, а цілком реальне.
Це була, сказати б, величезна «моторизована» армія сучасности з першорядним матеріялом, цілком «модерним» озброєнням (знання пороху для підривних праць) і постачання (до м’ясних і молочних консервів включно). А головне – це був хижий, жорстокий і певний себе – дух, дух, зроджений нетрями таємничої Азії, дух цілком відмінний, цілком незрозумілий і для християнина-европеця, і для мусульманина. І тому, сіючи пляновий терор і жах, дух цей деморалізував і паралізував – вже на віддалі – намічені ним в жертву народи. (ком.: Кінні большевицькі маси рр. 1918–20 (кінна армія Будьонного, напр.) були якоюсь далекою, але безумовно історичною, ремінісценцією тих монгольських часів. В ранній совєтській літературі існували два цікаві твори саме на цю тему: «Туатамур» – Леоніда Леонова і «Конармія» – Ісаака Бабеля (поч. 20-х років), – може найцінніше, що дала совєтська література.)
Побідний маршрут Бату-хана характеризують хоча б самі дати. Після розгрому держави волзьких болгар, протягом лише місяців на переломі 1237–38 рр., монголи руйнують і окуповують землі Московщини: Суздаль, Рязань, Ростов, Тверь.
Це було забезпеченням, сказати б, правого крила головного походу. По зорганізованні завойованих земель, р. 1238 монголи вирушають на Україну, де руйнують Переяславську й Чернігівську землі. Року 1239 взято й спалено Чернігів. На зайняття Києва монголи чекають аж замерзне Дніпро – природна перешкода. В грудні р. 1240 великою масою монголи форсують Дніпро й, по відчайній обороні Києва, 6 грудня, займають цю столицю Східньої Европи.
Рік 1241 – це справжній блітцкріґ. Руїна Волинської землі. Марш через Галичину. Падіння Кракова й Бреслява... Під Ліґніцом (9. IV. 1241) чесько-польське лицарство ставить поважніший опір, трагічний, як над Калкою («дев’ять мішків відрізаних ушей забитих лицарів»), але той опір все ж до певної міри охоронив північно-західню Европу. Маршрут Батия йде на Мораву-Оломоуц. Врешті, обложений трьома колонами, падає 3 липня 1241 мадярський Пешт. Монголи – лівим крилом – опановують Адріатику. Зайнято австрійський Нойштадт, і доля Відня, здавалося, пересуджена.

III
Ми довше зупинились над походом монголів, щоб показати характер цього історичного явища. Не входить в наше завдання розгляд причин раптового припинення походу Батия і, тим самим, заховання Західньої Европи перед новими й більш небезпечними гунами. (ком.: Існують різні гіпотези щодо причин відвороту монголів. Звичайно вказують на смерть хана Уґедея (1241 р.) і елекцію нового хана, в якій Бату-хан, не претендуючи на це становище, хотів мати рішальний голос. Думаю, що причин відвороту було кілька, серед яких немалу ролю відіграла географія. Монголи були призвичаєні до рівнин: гори (як і море) були для них незвичні, і вони їх оминали. Головна траса Бату-хана йшла степовою смугою, від Азії починаючи й на мадярській «пушті» кінчаючи. Від Відня вже зарисовувалися гори й кінчався степ, а з ним і фураж для маси коней. Найголовнішим же був самий дух Европи, її культури, її історії. Цей дух міг остерегти й знеохотити монголів.)
В результаті цього монгольського походу Схід Европи, отже, не рахуючи Балканського побережжя, – цілий терен бувшої Київської імперії з її бувшими північними колоніями – опиняється під пануванням монголів, під «ігом татарським», як називав це літописець. Західній ханат імперії монголів, зі столицею в Сараю (над Волгою), називається Золотою Ордою (Алтун-Орда), і є, очевидно, суворо зцентралізованою організацією, передусім в економічнім відношенні: господарство було «плянове» і збирання податків («продподатку») належало до найістотнішої чинности агентів Ординської держави («баскаків»).
Здавалося б, історична доля для всіх князівств, ще перед тим вже досить розкладеної Руси, була однакова. Але на пербігу історії заважують не лише кордони політичні, а й, в значно більшій мірі, – культурні.
Київська імперія ніколи не була (й не могла бути) культурно-одностайною. Не була вона одностайною й етнічно, ба й расово. Кордон загальноєвропейської культури виразно кінчався на північно-східних рубежах Чернігівщини й Переяславщини. Але він там кінчався й расово-етнічно.
Блискавичність, навіть, як на монголів, зайняття Московщини не була історичним випадком: поза страшною масакрою в південнім Козельську, спротив північних князівств великим не був. Якщо на теренах метропольної Руси, з її укріпленими містами й оборонними валами, монголам треба було проявляти свої тактичні здібності, треба було спеціяльно приготовлятися й наступати етапами, то опанування князівств Московщини, враховуючи, розуміється, жорстокість завойовника й убогість міст, не представляло для монголів особливих труднощів. Помимо моментів чисто матеріяльних, тамті землі етнічно (з їх фінським субстратом) і культурно були ще дуже примітивні. Глибших традицій не посідали. Про виразніший особливий «дух» тих земель, який би міг протиставитися наїзникові, – говорити не приходиться.
І хоч тоді для населення тих теренів ще трудно було б приложити пізніше національне ім’я «московитів», то вже й тоді політичні зверхники північних князівств проявили, сказати б, чисто московський своєрідний «реалізм» політичного поступовання, пізніше так часто проявлюваний (аж до наших днів включно). Не обтяжені жадним тягарем історії, жадним виробленим суспільством, жадними державними доктринами, чи навіть глибшою історичною пам’яттю (навіть просякання з Києва християнства мало характер випадковий і позначалося або дуже слабо, або дуже своєрідно), північні князі просто прийняли наявний стан до відома і тому станові морально п і д л я г л и.

IV
Московщина сприйняла монгольську зверхність, як натуральний факт. (ком.: Наш король Данило, врешті-решт, по довгім спротиві, теж «сприйняв» був той факт, але не як ф а к т з в е р х н о с т и, лише, як стан речей, при якім мілітарний спротив був би нераціональний. Д у х о в о Україна монгольського завоювання ніколи не прийняла й не визнала. Згадаймо мученицьку смерть Михайла кн. Чернігівського та драматичну інвективу літописця з нагоди в и м у ш е н и х відвідин хана королем Данилом («О, зліє зла честь татарская!» і далі увесь уступ). Князі Ольгерд і, почасти, Витовт уже в половині XIV ст. збройно ліквідують зверхність на Україні.) Хан Золотої Орди став для неї «царем ординським», якого поминається в церквах під час літургії. Князі зробилися легальними губернаторами того хана-«царя», віддано йому служили, навіть ловлячи й віддаючи йому на страту непослушних князів (напр., кн. Александра Тверського, що втік був за кордон, привіз в орду на страту московський князь Іван «Калита»). Такий князь-губернатор не менш ретельно виконував функції, сказати б, «генерального баскака», не менш немилосердно стягаючи з підвладних податок для «царя ординського».
Було б, одначе, односторонністю не підкреслити й позитивну сторону цього московського політичного «реалізму». Так, «цар ординський» був визнаним ц а р е м М о с к о в щ и н и, йому сліпо підлягали московські князі, за нього молилася формально християнська московська Церква, він наставляв «великих князів» на Москві (навіть таких, як Александер Невський). Але великий князь московський (а в міжчасі саме Москва стає центром Московщини) за цю ціну одержує все ширшу й ширшу а в т о н о м і ч н у владу, обертаючись на князя-зверхника над рештою місцевих князів, на їх с у в е р е н а перед троном хана, й фактично великого князя-самодержця у відношенні до них. Ідея «збирання земель», ідея, що стала генеральною для московського імперіялізму, оформилася й зачала криваво реалізуватися саме під татарським «ігом». Що більше, як влучно зазначає один з найцікавіших російських знавців предмету:

«Під залізною п’ятою пригноблення випрацював наш нарід і наша батьківщина те, що злютовує ту батьківщину: в л а с н е р о з у м і н н я в л а д и (підкр. Е. М.), яке й викохало самодержавного московського князя з найнятого конвоїра суходільних і водних караванів...
Тільки тому міг Білий Західний Цар з’єднати під своєю рукою спадщину по Великих Ханах, Синах Неба – Джінґісові й Кубалаєві і створити (пізнішу. – Е. М.) Росію, як військову імперію».
(В. Іванов «Ми», розд. IV).

Отже, осягнена під зверхністю Орди князями Москви, державна є д н і с т ь Московії, згодом «Государства Московського», характеристична т о т а л і т а р н і с т ь устрою, а в т о к р а т и ч н і с т ь неподільної т о т а л ь н о ї влади (власне під монголами виформуване н а ц і о н а л ь н є розуміння природи влади), як рівнож терористична т е х н і к а організації тієї влади – все це було результатом кількасотлітнього перебування в складі Золотої Орди, результатом, сказали б, «монгольської школи».
Т о т а л ь н і с т ь сучасної совєтської влади, її ніби «колективістичне», а в дійсності п р и н ц и п о в е невизнання жадної індивідуальности (ні особистої, ні, навіть, «клясової»), знищення приватної власности (як матеріяльної бази індивідуума), терор, як адміністраційний засіб влади, й багато, багато іншого («обоження» влади, поліційна армія внутрі країни) – то не є властивості ані совєтської «революції», ані совєтського «соціялізму», ані навіть «марксизму».
То є продукт історії.
І в тім, що Ленін, зараз же по здобутті влади большевиками, переніс столицю з европеїстичного Петербургу саме до Москви – історичного родовища тотальної державности й її національного центру, – коренився глибокий історіософічний сенс, який, очевидно, нічого спільного ані з «соціалізмом», ані з «марксизмом» не мав, але свідчив про не абияке знання Леніном механіки рідної історії й психології його народу. «Наші предки – каже цитований вже В. Іванов – у тристалітніх битвах, стражданнях, трудах і подвигах знайшли нарешті «слово з владою»... Це слово було – Москва, як, входячи в границі і виходячи з границь Царства Монголів, створила державу – Московію».
І Москва стала р. 1917 знову історичним стартом до вже «марксівської» реставрації імперії царів, до повторення історії Москви – з одночасним перекресленням «європеїзованого» петербурзького періоду тієї імперії, що, все ж, для нових творців імперії становив прикру перешкоду.