І
Немає нічого, здається, більш безвихідного і ніби навіки замкненого в собі, як, власне, історія Московщини. Немає, певно, народу такого безобличного, так тяжко раз назавжди зґвалтованого своєю царистичною державністю, як саме нарід московський, формально, ніби пануючий в своїй імперії нарід. І немає, певно, народу, при всій жорстокості своїй, більш нещасного, хоч і несвідомого свого нещастя.
«Вони дебелі, здебільша такого ж кольору шкіри, як і європейці», – записує р. 1633 німецький дипломат Адам Олеарій. «Мова дітей з батьками і батьків з дітьми така, що її не можна слухати без жаху».
«Вони безсоромні... Під час церковної процесії п’яна до нестями дівка заголилася. Якийсь п’яний прочанин хотів скористатися з нагоди, але не міг, на потіху юрби». «Горілку вони називають «царське вино».
Запитаний біля шинку в Москві п’яниця, чому він без сорочки, відповів клясичною московською лайкою (що Олеарій перекладає, як «не твоя річ, відчепись!»).
«Смачні у них кав’яр і осетрина, що їх вони вивозять до Англії, Голляндії й Італії».
«Вони до смерти б’ють своїх жінок». «Вони роджені для рабства. Самі себе взивають перед царем зневажливими іменами».
«У них правління деспотичне. Всім править дідичний автократ, решта – тільки його раби. Аристотель назвав би таке правління тиранією». – «Московити кажуть: все належить цареві і Богові». – «Московити не знають, що таке свобода».
Подібні цитати можна множити без кінця. Можна додати до них цитати з інших книжок, аж до сучасних включно. Але й можна лише повторити слова одного публіциста середини 20-х років, який сказав: «Твір Адама Олеарія нагадує собою сучасні репортажі».
Що ж змінилося за більше як 300 літ?
«Що мінялося?» – запитував відомий російський поет М. Волошин (українського, щоправда, походження – Корнієнко) і відповідав:

– Знакі і возґлав’я –
Тот же ураґан на всєх путях:
В коміссарах – дух самодєржав’я,
Взриви революції – в царях...
(1917-18 рр.)

Мінялися лише декорації, назви, але нарід, виформуваннй в своєрідних обставинах і тими, в істоті своїй незміненими, обставинами виховуваний далі, – залишився незмінний.
На троні царів московських перебували люди різних характерів, різних національностей і навіть рас. І починаючи від царя-революціонера Петра І, і кінчаючи революціонером-царем Джуґашвілі (Сталіном), – істота речей залишилася та сама. Сучасний Олеарій хіба б лише переписав наново твір Адама Олеарія з першої половини XVII ст. Можливо, що Петро І, учившись в Голляндії, хотів, справді, Московщину обернути на європеїзовану модерну імперію, надавши їй грецьку назву середньовічної Київської Держави. Можливо, що російський інтелігент татарського походження В. Ульянов (Ленін), справді, хотів знищити московський царизм і ставорити «надмодерну» соціялістичну імперію. Ми бачили процес тієї «перебудови» зблизька і бачимо тієї «перебудови» висліди. За присадкуватою постаттю Леніна все виразніше виростала довготелеса постать несамовитого Петра І, а комуністичний цар – Сталін, чим далі, тим яскравіше, попросту імітував найбільш типового московського царя XVI ст., славнозвісного Івана Грозного. (ком.: Встановилася традиція (у нас також) перекладати цей прикметник, як «Лютий». Це – очевидне непорозуміння. Сенс цього московського слова в XVI–XVII ст. треба було б віддати словом «ретельний», «докладний», пізніше «строго-справедливий». В устах московського народу прізвище «Грозний» було виразом признання й пошани для царя Івана IV.) Ба навіть наказував совєтським історикам реабілітувати цього царя, а совєтським письменникам виразно піддавав теми для аналогій поміж тим царем і своєю особою.
Як же влучно й пророчо сказав колись, коло р. 1905, Джозеф Конрад, що слова «революція», чи «еволюція» звучать в обличчі реальної «Росії» найжорстокішими кпинами. Зрештою, коли сумлінно тій останній «перебудові» придивитись, то справжньою перебудовою, а властиво р у й н а ц і є ю, була вона лише на теренах позамосковських, що були поновно завойовані й окуповані большевиками протягом 1918–1923 рр. і пізніше. Там була насаджена чужа форма влади, заступлена агентами Москви, туди були жорстоко перенесені елементи московської культури (знищення права власности, колективізм сільського господарства, ліквідація людської й національної свободи, презирство до людини, тотальне викорінювання християнства) і під примусом поліції й війська нищено найменший прояв органічно-історичного національного буття. Сумлінний і тверезий історик колись переконається й усвідомить собі один з багатьох парадоксів большевицької т. зв. революції: і с т о р и ч н о-н а ц і о н а л ь н а М о с к о в щ и н а жадної революції р. 1917–18, властиво, не зазнала. (ком.: Большевицьку «революцію», властиво, момент перевороту й завоювання влади, – на Московщині відчули більші міста, головно, столиці, а то тому, що лише столиці були «російськими». І ті різнона-ціональні «росіяни», що там були на імперських посадах, очевидно, відчули зміну влади досить болюче. Московська «провінція» революції не відчула й відчути не могла, поза випадками хвилевих «соціяльних» пристрастей (руйнування поміщицьких садиб). Сильніше відчула офіційну «безбожність» влади хіба лише частина московського с е л я н с т в а та елементи купецтва, в яких жили рештки національної «старої віри» – старообрядчество. І цьому, геть пізніше, дали вираз селянські поети з старообрядців – Н. Клюєв та С. Єсенін. Аграрний колективізм, що його проклямували большевики, – був і с т о р и ч н о ю формою аграрного господарства Московщини.
Поза зміною декорацій, назв і гербів, прапорів і гимнів, і с т о т а історично-зформованої в л а д и («с в о є розуміння влади», як каже В. Іванов) – залишилася н е з м і н н о ю. Большевицька «революція» перед тією «владою» виявилась безсилою, як стільки російських «революцій» перед тим. Історична влада, кажучи фігурально, пожерла революцію, а історичний царизм поглинув марксівський «комісаризм».

II
В глибинах національної свідомости московського народу не могло не зродитися вже віддавна почуття фаталістичної безнадійности своєї історії, а – протягом віків – не закріпитися те, що за термінологією сучасної теорії про психічні комплекси називається «комплексом меншевартости». В народніх московських піснях – найінтимніших сповідях національної душі – бринить все той самий провідний мотив – не смутку, не болю навіть, лише фатальної безнадії, і то такої, що з нею боротися, властиво, дарма. «Створив пісню, подібну до стогону, і н а в і к и д у х о в о у м е р», ствердив це авторитетний голос поета Некрасова, що його навіть і большевики уважають за найбільшого виразника душі московського народу. Як відомо з тієї ж теорії комплексів, комплекс меншевартости близько межує з комплексом собі протилежним і легко обертається у відміну манії великости.
Міт Москви – III Риму, від якого йде виразна лінія до міту Москви – III Інтернаціоналу, правдоподібно, був заініційований візантійськими емігрантами – ґ р е к у л а м и ще в XV ст. Але історичні документи подають першого автора, що його для Москви зформулював. Це був «учительний старец» Філофей, що з Псковського манастиря звертався двічі до великих князів московських (Василія III й Івана IV):

Царство (себто візантійський Рим. – Е. М.) паки в т р є т і й Рим бєжа, іже єсть в новую вєлікую Русію... вся христіянская царства снідошася в твоє єдіно: яко два Рима падоша, а третій стоіт, а четвертому – не биті. Єдін ти – во всєй поднєбєсной – христіяном царь.

Так постає характеристичний, ще старомосковський, месіянізм, поглиблений вже «російською» інтелектуальною елітою середини XIX ст., переважно її «слов’янофільською» половиною. Саме московському поетові-слов’янофілові й православному філософові – Олексієві Хомякову (1801–1860) належить дуже характеристична формула:

Й ти, що негідна вибрання,
Ти, власне, обрана!
(О, недостойная избранья,
Ты избранна).
(1854)

Сказати б, чим чорніша є російська дійсність, тим світлішою має бути будучність Росії. Хомяков і слов’янофіли, розуміється, не пробували якось мотивувати своєї віри, але деякі пізніші, відміни російських месіяністів намагалися раціоналістично передбачати, напр., «безпосередній» перехід Росії до безвласницького «соціялізму», і що в цім, мовляв, полягає провіденціональна перевага Росії над капіталістичним Заходом, де «історично вкорінене право власности становитиме для соціялізму велику першкоду»... Це був би «соціялістичний», чи комуністичний складник російського месіянізму. Існує на тему російського месіянізму (а він просякає майже кожну галузь російського інтелігентського думання, не виключаючи й «західників», а передусім – м е с і я н і с т и ч н е в найяскравіших своїх представниках російське красне письменство) – досить багатий літературний матеріял, до якого відсилаємо зацікавленого тією темою читача. В рамках цього викладу можна лише дозволити на кілька думок з приводу месіянізмів – взагалі.

***
Всупереч знаній думці В. Липинського про додатне значення месіянізмів, ніби навіть притаманних кожній справді великій нації, дозволимо собі досить скептично розцінювати кожен з (нам знаних) месіянізмів, а в першу чергу месіянізми сусідські.
Уважаємо, що либонь всі месіянізми психологічно виростають на вузькій межі, яка ділить «комплекс меншовартосте» від «комплексу надвартосте», а часом, месіянізм є своєрідним виразом навіть історичного відчаю: стан безвихідности всуґеровує більш або менш фантастичний лжевихід. Під оглядом психологічним кожний справжній месіянізм межує з певною психозою. Кажемо «справжній», бо не можемо уважати староанглійське «пануй над морями» чи вільгельмівсько-німецьке «Берлін – Багдад» за месіянізм: це лише гранично-згущена державно-національна д о к т р и н а, отже річ більш-менш раціонального порядку. Навіть спроба українського месіянізму, що її був дав Микола Хвильовий під псевдонімом «азіятського ренесансу», виглядає (надто тепер) досить реально і зовсім немесіяністично: це м о г л о б б у т и, при певних умовинах, державною доктриною України.
Справа гірша, коли інтелектуальна верхівка проголошує свій нарід «Христом», а Царицю Небесну – «царицею» однієї з з е м н и х д е р ж а в (такі безнадійні спроби є й у н а с, але церковні інтелектуали забувають, що в релігійній свідомості нашого народу Вона була, є й буде лише П о к р о в о ю з небес над землею).
Справа набирає майже апокаліптичного характеру у випадку месіянізму Москви, яка, свідомо чи несвідомо, бере на себе – своїм «месіянізмом» – місію Абсолютного Зла.
І то – в мірилі с в і т о в о м у.
Єдиним ліком на цей психопатологічний стан є, розуміється, християнство, християнство справжнє, а не замаскований Лже-Христос – Антихрист.