І
У книзі Адама Олеарія зарисовано, між іншим, такий малюнок московської вулиці першої половини XVII століття: «Вулицею йдуть два військових – «стрєльци». Назустріч їм – йде піп, цілковито п’яний. Військовики спішать підійти до попа під благословення, але той не втримує рівноваги й падає в вуличне багно. Тоді «стрєльци» підводять попа, ставлять його на ноги і одержують від нього – п’яного й забрудженого – б л а г о с л о в е н н я.»
Цей, як видно, типовий випадок Олеарій лише нотує у властивім йому репортажевім стилі, який тим яскравіше підкреслює огиду, жах і понуру анекдотичність життя. Не заглиблюється він в ті образи й епізоди, ані здебільша не старається їх пояснити. Але епізод з п’яним попом і ревними стрільцями вартий нашого застановлення.
Що той «столичний» піп ішов вулицею Москви п’яний до втрати панування над власними ногами – нас, ознайомлених з літературою предмету (згадати б хоча «Русский поп XV ст.» О. Амфітеатрова), дивує найменше. Тодішній служитель московської Церкви, зазвичай, був неписьменний і брудний, лаявся в церкві не гірше від своїх парафіян і, взагалі, мало чим від тих парафіян відрізнявся. Цей епізод мусів приголомшити і назавжди відштовхнути християнина-чужинця. Ми нині, з перспективи століть, можемо до того епізоду підійти інакше і зовсім інакше його оцінити.
Є аксіомою, що релігія, яка б не була, відограє в житті кожної людської спільноти ролю найголовнішу під кожним оглядом. Це є те, що безпосередньо зв’язане з душею народу, його – найглибше, найінтимніше і найістотніше. Існує бо, сказати б, незнищальний і н с т и н к т релігійности в людині. І саме большевизм, намагаючись витиснути з СССР християнство, свідомо або несвідомо перетворює себе на якусь одверто сатаністичну модифікацію історичного «православія». (ком.: На большевизм, як «релігію навиворіт», вже давно звернена увага вдумливіших дослідників. Один з авторів послідовно перевів був дуже влучну аналогію поміж ритуалом совєтських зборів (з їх ієрархічністю, ступенюванням реакції авдиторії, способами привітання «вождів» і т. п.) і перебігом церковної служби. Що Ленін, чи, особливо, Сталін мали виразні ціхи чисто «догматичної непомильности» в справах марксівської «віри», – то є факт загальнознаний і безсумнівний. Також дуже характеристично, що по совєтських школах існує предмет «діямат», введений з а м і с т ь колишнього в Росії навчання релігії. Видатний православний мислитель, недавно померлий Ґеоргій Фєдотов (1886–1951), відважний і найвидатніший знавець філософії влади й державности «Росії», між іншим, пише дослівно: «Своєю структурою революційний марксизм є юдео-християнською апокаліптичною сектою. На відміну від народництва (...) марксизм у соціяльно-клясовій свідомості своїй і догматизмі системи таїв потенції православія. – І далі: При оцінці російської революції [жидівство] можна було б скинути з рахунку, але на моральне обличчя російського революціонера воно поклало різкий і темний відбиток.» («Новий Ґрад», Н. Й., 1952, – ст. 49–50).
Інстинкт релігійности, очевидно, мала й має московська людина, можливо, в найбільш своєрідно-яскравій, найбільш «поляризованій» формі, що, зазвичай, дуже далеко відбігає від свого формально-християнського змісту. Християнство бо, при всім своїм очевиднім для кожного християнина – універсалізмі, в своїм земнім і «церковнім» втіленні, неухильно приймає форми, притаманні даним географічним, культурним і політичним, отже н а ц і о н а л ь н и м, обставинам. Є велика різниця поміж християнством Сходу і християнством Заходу. Але є ще більша різниця поміж православієм греків чи болгар і православієм, напр., Абесінії. Є вона й між католицтвом не лише Бразилії та Італії, але й Франції та Німеччини.
Світло старокиївського християнства лише з великими перешкодами і – протягом цілих століть – проникало на суздальсько-володимирський, пізніше московський північний схід. Не зустрічаючи пригожого культурного й морального підсоння, християнство на тих теренах ішло трудним і ризикованим шляхом повільної і, при тім, здебільша формальної, обрядово-побутової «христянізації». Особливо відпорним виявився тамтешній етнічний матеріял як норми християнської етики, так і на самий дух християнства. Відомий російський мислитель Д. Мережковський десь з жахом наводив історичний факт, що тема одної з дисертацій Упсальського (отже, географічно недалекого) університету – в XVIII ст.! – звучала: Чи християни московити? Ще на початку нашого XX ст. (як оповідав мені приятель Д. Мережковського – бл. п. Дмитрій Філософов) якась етнографічна комісія знайшла зовсім недалеко від Петербургу – автентичних поган.
Але релігійний інстинкт московського народу, втілений у недосконалі, ба й часом разючо відштовхуючі, зовнішньо-християнські обрядові форми, все ж був (і залишається) безсумнівним фактом, якого наочний приклад бачимо в нотатці Олеарія й якого історія, трагічно страшна, прихована й забріхана, залишається під провокаційною назвою «раскола» – досі загально мало знаною, принаймні для ширшого світу.
В епізоді, описанім Олеарієм, важливе бо, остаточно, не те, що московський піп був п’яний, а те, що стрільці – м и м о в с ь о г о – того брудного й п’яного попа піднесли, поставили на ноги і одержали від нього б л а г о с л о в е н н я. Треба припускати, що ті стрільці знехтували, в тім випадку, надто дражливі «реалії» задля того, що є поза і понад «реаліями». Піп, хай брудний, п’яний і, запевне, малограмотний, був для них – м и м о в с ь о г о – медіюмом, що сполучав їх, якщо не з Небом, то з чимсь вищим від землі. Бо кожна релігія, як випливає з самого слова, є з в ‘ я з у в а н н я людини з Божеством, землі з Небом,
душі з Духом.
Під поліційно-урядовим терміном «раскол» або більш лагідним поняттям «старообрядчества», чи «старої віри» криється властиво, християнство в його національно-московській інтерпретації, криється християнська релігія в тім змісті і тій формі, в яких їх сприйняв, засвоїв і викультивував – протягом історичного свого формування – сам московський нарід. Хай ті форми і той зміст національної «старої віри» вражають дивовижністю, відштовхують майже хасидським фанатизмом, тісно граничать з якимись чужими для нас культами й пракультами, але саме такою, а не іншою була справжня жива, а не урядова, християнська релігія в Московії.

II
Історія Церкви на терені християнської Европи знає антагонізми поміж Церквою й Державою: ті драматичні епізоди й процеси є загальнознані, як загальнознаним є епізод р. 1077, який міститься в слові «Каносса». Босі стопи цісаря Генриха IV на снігу перед воротами замку папи Григорія VII – то не тільки епізод, то с и м в о л великого етапу в історії європейської духовости, без якого дальший історичний розвиток європейського континенту, ба й те, що звемо культурою Европи, – виглядали б зовсім інакше. Авторитет духовної влади стояв непорушно і в старій Україні, і протягом бурхливої нашої історії залишався незмінно високим і безапеляційним. Політична влада з пошаною схилялася перед Церквою і тим підкреслювала вищість Божого над кесаревим.
Цілком інакше укладалися відносини цоміж Церквою і Державою на терені Московщини і пізнішої «Росії».
Вже в самім зарані прамосковського Суздалю славнозвісний князь Андрій (Боголюбський) з політичних причин проганяє свого єпископа Нестора, власне, як незручного «урядовця». А це сталося р. 1157... і від XIII–XIV ст. почавши, Церква на Москві чим далі, тим виразніше стає і н с т р у м е н т о м п о л і т и ч н о ї в л а д и.
Тверського князя Александра, що втік був до Пскова, Церква московська – з наказу московського князя Івана («Калити», того першого яскравого представника, під покришкою монгольської надвлади викоханого, грабівничого імперіялізму Москви) –. викляла й анатемізувала, як злочинця, «зрадника законного царя ординського» (отже, поганина – татарського хана), а заразом з тим викляла й цілу республіку Псковську (1337 р.). (ком.: Історія завоювання Москвою князівства Тверського є дуже повчальна. Року 1327 вибухло на Твері повстання проти Орди. Але повстання те було задушене, власне, Москвою, яка боялася міцної Твері й забажала, при цій нагоді, Тверь «прісоєдініть» в загальнім порядку «собіранія землі русской», що було генеральною ідеєю Москви. Іван Калита, в ролі цілком офіційного представника Золотої Орди, не лише повстання задушив, але й дотла зграбував і спустошив перед тим багате князівство («гради і волості пусти сотворіша, а люди ізсікоша», каже літописець, до речі московський). Десять літ тверський князь-еміґрант Александер веде з Пскова й Новгорода визвольну акцію за відзискання своєї країни. Але на неї тим часом уже дістав від хана «ярлик» саме Іван Калита. Та, для певности, Іван Калита хоче знищити князя-емігранта фізичко. Для цього він веде проти Пскова війну. Коли й це не помогло, тоді Іван Калита піддав ханові думку «запросити» кн. Александра в орду «на конференцію». Там кн. Александра разом з сином Федором замордовано р. 1339. Так була Тверь «возз’єднана» з Москвою.) Біля чотирьох століть пізніше ту ж саму операцію проробляє петербурзька, вже синодальна, Церква, над «будівничим храмів» Мазепою...
Характеристична й повчальна є боротьба з Церквою й християнством на Москві такого «воюючо-православного» царя московського, як Іван IV Грозний. За його часів митрополитом московської Церкви був Філип (Количев – з старого боярського роду), ревний християнин, а при тім людина освічена й характерна до героїзму. Він не вагався з амвону Успенського собору в Москві одверто протестувати проти тотального терору царя і його «партійної аристократії» – о п р и ч н и н и. Постава голови Церкви була така, що навіть Іван IV якийсь час вагався, ба, під враженням пломінних казань митрополита, «каявся». Але недовго. 8-го вересня 1568 р. під час Служби Божої до собору увійшов знаний царський підручний, опричник з бояр, Басманов і брутально заарештував митрополита при престолі. Всю рідню митрополита – було вимордувано. Відрубану голову одного з Количевих цар надіслав митрополитові в подарунок аж до манастиря (Старо-Нікольського), де митрополит був ув’язнений. Але й цього, очевидно, було мало. 23-го грудня, отже перед самим Різдвом р. 1569, підручний кат Івана IV – Малюта Скуратов з’явився в манастирі і, з наказу царя, власноручно задушив митрополита Філипа...
Все це робилося на очах населення, на очах осиротілої пастви любленого народом голови московської Церкви. «Народ безмолствовал», як звучить геніяльна ремарка А. Пушкіна в його трагедії «Борис Ґодунов». Політично віддавна зґвалтований, позбавлений боярства і якоїбудь соціяльної структури, обернений у безфоремне місиво, нарід не був встані на все це реагувати чином. Але, «безмолвствуючи», цей нарід, в ліпшій своїй частині, не міг не міркувати і в глибині душі не приходити до висновків.
Та ось ще один епізод, який довершує й формулює політику московського царизму у відношенні і до Церкви, і до релігії, і, тим самим, до християнства і до Бога.
Року 1577 цар Іван IV на терені кількакратно «приєднуваної» перед тим Псковської республіки відвідав був Псково-Печерський манастир, який з наказу ігумена Корнілія був дуже добре уфортифікований. Власне це показалося Іванові IV дуже підозрілим (може й не без підстав), і московський «православний цар» в л а с н о р у ч н о у б и в а є своєю «клюкою» (палиця з вістрям) ігумена манастиря. Але – що найцікавіше – на нагробку ігумена наказує зробити напис: «Предпослаль его Земной Царь Царю Небесному».
В цім, власне, написі, який являє собою символ не менш вимовний від символу «Каносси» для Заходу Европи, і містилася як ціла церковно-релігійна політика московського царизму, так і д у х о в е с а м о в и з н а ч е н н я московського царизму, його ідеологія, зформульована одним з найбільших його представників. (ком.: Як разюче нагадує цей напис на нагробку замордованого ієрарха той напис-девіз, що був на державній печаті Джінґізхана: «Бог – на небі, Джінґізхан – на землі». Генеза московського царизму не може підлягати сумніву.)