І
«Раскол», явище поза тим складне й многоплянове, виникає в найінтимніших глибинах московської народньої душі, початково саме, як вираз п р о т е с т у проти ґвалту й наруги ц а р и з м у над р е л і г і є ю.
Згодом явище церковного «расколу» забарвлюється п о л і т и ч н о, що було цілком логічним і природним. І саме – при завершенні й остаточнім правнім оформленні започаткованої царем-татарином Борисом Ґодуновим (1590) к р і п а ч ч и н и, як основного фундаменту московської державности, «раскол» з’являється на арені політичного життя Москви, як чинник найбільш тій державності загрозливий, бо внутрідержавний і, що найважніше, яскраво н а ц і о н а л ь н и й.
Не маючи тут змоги навіть схематично подати хоч би головні обриси «расколу» (ком.: Література про «раскол» або бідна, або занадто однобічна (переважно в «обрядовім» лише пляні), що є цілком зрозумілим з огляду на особливу чуйність поліційної цензури всякої «Росії». Шкода, що «расколом» ніколи (або майже ніколи) не займалися не-російські дослідники, хоч раскольники пробували шукати підтримки й поза Росією, напр., у Франції – Наполеона III (рр. 1857–58).), особливо в його суто політичнім аспекті, підкреслимо лише, що історія московського «расколу» – це історія московського релігійно-національного мучеництва, – це історія процесу систематичного морального й фізичного ґвалтування царизмом московської національної душі, її релігійної свідомости, її етичних основ, її, сказати б, «святая святих», ба того мінімуму «свободи», який залишає навіть рабам найбільш деспотична влада.
Нас не повинні збочувати другорядні й неістотні зовнішні прояви обрядового «расколу», як навмисне осмішувані офіціяльною Церквою «двуперстіє» чи «сугуба аллілуя» старої віри (поза тим – то були н а ц і о н а л ь н о - т р а д и ц і й н і форми о б р я д у, які вже тому легковажити не приходиться). Істота «расколу» є недвозначно ясна: неприйняття 1) блюзнірчо-московського «цезаропапізму» і 2) «антихристової», як слушно її називали раскольники, московської державности, отже неприйняття ц а р и с т и ч н о г о т о т а л і т а р и з м у (як ми тепер сказали б) і чинний спротив ґ в а л т о в і д е р ж а в и н а д д у ш е ю власної державної нації.
«Раскол» виформував такі особистості, як старанно замовчуваний і осмішуваний офіційними, дотла зфальшованими «історіями Росії», чи СССР, протопоп Аввакум, вроджений провідник, пломінний промовець і церковний письменник, незламний характер, двічі засланий, тортурований передусім психічно і, по впертім «нерозкаюванні», врешті живим спалений на чолі своїх вірних (1 квітня 1681 р.). За самі зносини з ним поліція «тішайшого» царя Алексія Романова відтинала язики або карала на горло нерозкаяних (учня Аввакума – Аврамія р. 1670 в Москві).
«Раскол» збройно підтримувало московське військо («стрельни»), згадаймо «стрілецькі бунти» в добі Петра І і перед ним. До «расколу» належав син царя Петра І, престолонаслідник Алексій, за що його замордував сам «боголюбивий» батько (ком.: Царевич Алексій (1690–1718) втік був від батька до Відня (1716 р.), шукаючи, як емігрант, захисту у цісаря Карла IV (свого свояка). Але погрозами цар Петро І змусив сина р. 1718 повернутися (історія повторюється!). По тортурах і биттю кнутом царевич, з наказу батька, був «тихо й нечутно» задушений між двома подушками 26. VI. 1718 руками «аристократичних» катів: Толстого, Бутурліна, Ушакова й Румянцева ). Цитаделю «расколу» – сумнозвісні пізніше Соловки – з їх 90-ма гарматами взято по війні у відчайнім штурмі 22. 1. 1676 р. Лише поміж 1666 і 1690 роками спалено не менше як 20.000 раскольників. Протягом XVIII ст. – безперервні переслідування і самоспалювання (до кілька тисяч нараз). А ще р. 1897, отже на самім кінці XIX ст., напередодні революції 1905 р., були випадки масового «самозамуровування» раскольників...
Дивуємося жорстокості московського народу, дивувався цьому навіть приналежний до того народу і сам збольшевичений письменник Ґорький, але ніхто не схотів пізнати, я к и м ш л я х о м той нарід до своєї жорстокости і – що найважніше – до духового спустошення – дійшов.
Та ж протягом двох століть царизм, «перевиховуючи» свою «панівну націю» для своїх позанаціональних грабіжницько-імперіялістичних «історичних завдань», систематично й нещадно пропалював в душі московського народу чорну зяючу діру д у х о в о ї п о р о ж н е ч і (знані російські «нігілісти» серед т. зв. інтелігенції – з одного боку – і раскольницька селянська секта «нєтовців» – від слова «нєт» – з другого). Натомість вдмухувано було той чи інший «месіянізм», культивовано ненависть до органічної культури та люту злобу (сполучену з заздрістю) й погорду до «гнилого Заходу», «латинські єресі» (себто католицизму), «хахлов-черкасішек», «французішек» і всієї не-московської решти світу, яка, раніш чи пізніш, мусить бути, мовляв, «нашою», хоче вона того чи не хоче. «Стєрпітся-слюбітся», як каже московське прислів’я, а ні, то «примучим», як звучить не менш характеристичне дієслово з московської державницької термінології.
Чудово усвідомлюючи собі наявність тієї чорної діри в московській душі, большевизм зібрав і зсистематизував усі складники й засоби історичного досвіду та, поширивши їх, довів їх інтенсивність та гостроту до небувалих перед тим вимірів.


II
Малий екскурс в історію «расколу», оскільки він має відношення до історії нашої національної культури.
Як загально відомо, приводом до виникнення «расколу», як оформленого руху, було розпочате з ініціятиви московського патріярха Нікона т. зв. виправлення церковних книг. Разючі помилки в них, накопичені протягом століть, ставали вже явним абсурдом. Спочатку пробувано було зробити це власними, московськими силами. Але, в умовах московської темноти, при цілковитім браку освіти і шкіл, справа ця виявилася безнадійною, і патріярх, що був якийсь час єпископом у «возз’єднанім» перед тим Новгороді, отже зазнав був впливів іншого церковного й культурного, хоч і периферійного, середовища, звернувся за поміччю до центру тієї культури, отже до нашого Києва. Року 1649 (на початку переможної Хмельниччини) Київська Академія висилає до Москви групу вчених-теологів (Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович) на допомогу «сестричній», мовляв, Церкві. Пізніше прибуло ще аж 30 учених, перекладачів і професорів грецької мови. Те, що наші вчені земляки побачили в московських церковних книгах, наповнило їх жахом. Хоч як дипломатично звучала їх критика, але вже на початку своїм викликала вона збоку московського єпископату й клиру справжній вибух обурення й гніву та обвинувачення в «латинській єресі». А треба додати, що перший виправлювач московських церковних книг – грек Арсеній був засланий перед тим за ту ж «єресь» аж на Соловки і повернений був Ніконом допіру р. 1656.
Та ця досить спізнена спроба «києвизації» церковного життя Москви не лише не дала жадних позитивних наслідків, а й привела згодом до жахливої трагедії Московської Церкви, що скінчилася остаточним поневоленням її державою, фактичним знищенням її, як Церкви, і оберненням на звичайний урядовий додаток до ресорту внутрішніх справ Московського государства, згодом Російської імперії. Вже раз назавжди. Бо й спроба відновлення московського патріаршества (себто церковної автономії) під час революції 1917 р. була здушена большевицьким урядом радикально і все тими ж традиційно-московськими методами.
Зайвий раз ці події підкреслили яскраву й істотну різницю поміж Церквами Києва й Москви, ніби «єдиновірними», бо обидвома формально «православними». Але всупереч цьому, історією не один раз перевіреному фактові, і большевики, і ніби антибольшевицькі «росіяни» подовжують спекулювати фантомом «єдиновір’я», а відновлена большевицьким урядом по другій світовій війні т. зв. московська патріярхія основою своєї церковної (в дійсності помічно-імперської) совєтської політики поставила «єдність православія» та воююче «місіонерство» його (напр., у Галичині, де український католицизм, при допомозі совєтської політичної поліції, загнано в катакомби).
Патріярх Нікон (шестиліття 1652–1658), як і його трагічний попередник митрополит Філіп (Количев), був особистістю непересічною. Протилежно до боярина з роду Філіпа, він походив з люду (подібно до папи Григорія VII). Але вдачею своєю, загартованою в бурхливій молодості, він був людина незламної волі й великого, часто володарського, честолюбства. Хто знає, чи не присвічував йому саме приклад Григорія VII, бо в своїй реформаторсько-церковній чинності зраджував він елементи, сказати б, папо-цезаризму. Йому належить формула: «священство царства преболєє єсть». Свою згоду на обняття становища патріярха дав він цареві Алексієві Михайловичу по довгих і досить понижуючих для царя упрохуваннях із «слізними моліннями» та «поклонами в ноги» (чого цар, очевидно, не міг забути пізніше). Перед своєю інтронізацією домігся був Нікон від царя урочистого перенесення реліквій замордованого Грозним митрополита Філіпа з Соловків до Москви (1651 р.). Словом рік 1652 в історії московської Церкви був роком своєрідної «Каносси» в московській редакції. На цілім ряді соборів Нікон фактично перепровадив автономію московської Церкви до тої міри, що патріярх мав власних стрільців, отже окремий від царя виконавчо-мілітарний інструмент. Можна припускати, що патріярх Нікон доконав би великої історично-церковної справи, коли б він не ставив собі дещо позацерковних завдань (не сягав бо до влади політичної) і... коли б мав зрозуміння й підтримку проводирів і діячів «расколу». Та тут стався дуже характеристичний для московських схаотизованих обставин парадокс: патріярх і «раскол», що в істоті речі мали ту саму мету – емансипацію духового (церковного) життя від царату та виборення прав духової особистости тоталітарної держави – опинилися в положенні смертельних ворогів. «Своя своїх не познаша» з чисто зовнішніх, формальних, зовсім не істотних («обрядових» – двуперстіє, сугуба аллілуя і т. д.) причин. Виходить, що ціла справа була надто задавнена обрядовою рутиною, що протягом століть сакралізувалася й набрала характеру догмату, охопленого вогнем страшного релігійно-національного фанатизму.
Радикальні заходи Нікона в царині обряду і «букви» та ледве гамована ним в собі жадоба влади (у межичасі він одержав від хитрого царя Алексія данайський дар: титул «великого государя», отже зрівняння в титулятурі з царем) викликали з місця ґвалтовну реакцію й національно-церковних кругів, отже пізніших «раскольників», і національно-політичних кругів (боярство), які побачили в цім стремління до «умалення самодержавної влади», з чого зручно скористав цар Алексій, який вже давно розшифрував істотні цілі патріярха. Патріярх Нікон падає в нерівній боротьбі, і його падіння, з одного боку, оформлює «раскол», а з другого – дає московському царатові остаточний досвід у церковних справах і сформульовує засади церковної політики Москви-Петербургу на потомні століття. Рішальну ролю відіграв у тім син Алексія Михайловича – славетний Петро Перший – при парадоксальній допомозі двох визначних представників київського культурного центру. Це відомі – Теофан Прокопович (професор Києво-Могилянської Академії, філософ, драматург, б. панегірист гетьмана Мазепи) і Степан Яворський («мєстоблюститель патріаршего престола» нової імперії).
Це вони, бувши найближчими помічниками новоявленого «імператора» в справах духовних, були одночасно родоначальниками політичного й національного ренеґацтва та прабатьки пізнішого найфатальнішого й найхарактеристичнішого продукту імперії – т. зв. всеросійської інтелігенції, якої оформлення і чинність припадають уже на XIX ст.
Петрова (в дійсності Прокоповичева) «реформа» московської Церкви це було, як формулює знавець, «суцільне блюзнірство і наруга... Петро зумів на два століття знесилити й збезобличити національні сили православія» (Ґ. Федотов, – «Новий Ґрад»). Прокопович завершив «перебудову» московської Церкви, наділивши її протестантською з походження (але наповненою старомосковським змістом) інституцією «Святейшого Синоду». Яворський же спеціялізувався на поборюванні «расколу» не так при допомозі теологічних трактатів, як при помочі поліції, війська, тортур, спеціяльних податків і навіть спеціяльного убрання для раскольників. Це за часів Петра формулює «раскол» свої основні гасла. «Цар – слуга антихриста» (у відношенні до особи Петра просто «антихрист», а також «самозванєц», «жідовін із колена Данова» і т. п.). Двоголовий орел – демонського походження, бо «двє ґлави – у одного діавола». Синод – «жідовскій сінєдріон». Сенат – «антіхрістов совєт»...
Пізнішу пуґачовщину (1773–1775 рр.), як вчасніший (1667–1671 рр.) революційний змаг Разіна, можна з великою мірою докладности уважати за збройний змаг «расколу» з «антихристовою державою». Але то вже була лебедина пісня руху; що при своїм зародженні й оформленні, в періоді боротьби царя з патріярхом за владу в державі (пол. XVII ст.) – мав такі величезні перспективи. Але й «раскол», як явище національно-московське, не міг не бути під гіпнозом «національного розуміння влади», не міг не бути царистично-тоталітаристичним в своїм дусі. Це не випадок, що й Степан Разін і Є. Пуґачов – були д о н с ь к и м и к о з а к а м и з походження і старшинами козацького війська. (ком.: Рухами цими цікавився єдиний М. Костомаров (монографія «Бунт Стеньки Разина» і інші твори). Дослідники з Західньої Европи, йдучи за офіційною російською історіографією, що представляла і Разіна, і Пуґачова, як бунтівників, розпусних і темних представників «черні» і т. ін., цими рухами й постатями майже не цікавилися. Передусім і Разін і Пугачов – старшини, отже жодна «чернь», по-друге сили, якими вони розпоряджали, доходили до десятків тисяч. «Інородці – татари, череміси, мордвини, калмики, як і людність козачих областей, – були їх гарячими союзниками. Обидва мали свою політичну лінію. Ці збройні рухи здавили Москва й Петербург з великим трудом – підкупами, зрадою «п’ятими колонами» і – перш за все – тотальним терором: поголовним вирізуванням людности й спалюванням цілих заселених районів.)
«Раскол» не міг спромогтися на створення власної анти-царистичної Церкви, власної догматики, власної ієрархії. Він не міг встоятися перед соблазном «царя», як втілення національної влади. «Раскол» згас, як такий. Але стихійні сили, що його породили, сили національної природи, запевне, жили й живуть.
Елементи «расколу» своєрідно регенерувалися в «слов’янофілах», в «народовольцях», в атентатчиках на царів, в распутініяді, в недавній «есерівщині». Стихія «расколу» – у значній мірі – надала розмаху першим, ще сліпим хвилям большевизму, а інерція зґвалтованого царатом «расколу» уможливила «чужоземному» марксизмові знайти відповідний національно-історичний, «месіяністичний» ґрунт.
Позбавлена своєї віри, елементарних прав людської душі, закріпачена до затрати самого інстинкту права особистої власносте, роздушена в своїй суспільній структурі до майже неорганічного стану безобличного й безфоремного «колективу», – московська «Росія» справді була (кажучи словами Хомякова) «обрана».
А л е к и м і н а щ о?