
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Маланюк /
Критика | Аналітика
/
ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Царат. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Царат. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
ЦАРАТ
Тема цих розважань, як читальник вже зауважив, є занадто широка, щоб її хоч побіжно вичерпати не те, що однією невеликою книжкою, а й кількома великими томами. (ком.: Таку монументальну спробу зробив був протягом 20–30 рр. польський дослідник бл. п. Ян Кухажевський у 7-томовій праці «Від білого царату до червоного», згромадивши величезний матеріял, але й ухилившись в бік дещо абстрактого теоретизування. Автор, на жаль, особисто «Росії» не знав і не бачив, отже справжній дух її залишився для нього невідомим. Але праця Кухажевського (методологічно дещо нагадує історіографічні праці М. Грушевського), бувши єдиною такого мірила спробою, варта належної уваги.
)
Зацікавлений і дещо поінформований читальник може цілком слушно закинути звуження або оминення деяких побічних, безумовно важливих, підтем і мотивів. Умовини писання цієї книжки не дали можливости зупинитися, напр., над явищем т. зв. Німецької Слободи в Москві XVI–XVII ст., дільниці, замешканої західньо-европейськими фахівцями на службі Москви, серед яких немало було елементу пригодницько-кримінального, що має деякі аналогії з московським Комінтерном 20–30-х років сучасности. Роля Німецької Слободи мало висвітлена в історіографії, але не підлягає сумніву, що роля та була важлива, передусім в постачанні Московії здобутків європейської цивілізації, отже і в області технічної розвідки, як, ще більше, в справі московської закордонної пропаганди й творення московської політичної легенди. Цілком прийшлося оминути важливу в історії Московії (а надто в історії її культури) подію, як коротке перебування на троні царів (1605–1606 рр.) таємничого своїм походженням Лжедмитрія І (бо був вслід за ним ще й Лжедмитрій II). Хоч інтервенція сторонніх чинників (Польщі і – через неї – Ватикану, як рівнож українського магнатства з Константаном Острозьким на чолі й ранньо-козацьких збройних сил України) – є очевидна, одначе безсумнівним видається також, що ціла доба Самозванців була нічим іншим, як певною реакцією самого московського народу на страшний терор попереднього панування Івана IV Грозного. Самозванця Тімошку Акундінова тримав при своїм штабі «на всякий випадок» ще гетьман Богдан. Що більше – доба Самозванців уявляється нам тепер, в перспективі історії, першим і може єдиним – в такім мірилі – намаганням самого московського суспільства скинути тягар культурно- й п о л і т и ч н о - м о н г о л ь с ь к о г о м и н у л о г о і – так чи інакше – приєднатися до культури Заходу. (ком.: Про монгольську генезу ц а р а т у, як пізнішої модифікації татарського х а н а т у, – сумнівів бути не може. Але й тягар одідиченої Московією «татарщини», як комплексу певної культури, яскраво окреслює згаданий Г. Фєдотов: Не ззовні, а з н у т р а татарська стихія оволоділа душею Московщини, проникаючи в її плоть і кров. Це духове завоювання йшло р і в н о б і ж н о з політичним упадком Орди. В XV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішло на службу до князя Московського, вливаючись в ряди «служилих людей», отже майбутнього «дворянства»... Двовікове татарське іго ще не було кінцем московської свободи. Свобода загинула лише після звільнення від татар. (Ґ. Фєдотов «Новий Град» – підкреслення моє). Татарського походження були такі чільні представники навіть пізнішої петербурзької імперії, як Державін, Аксакови, скрайній «західник» Чаадаєв... Татарську кров мали в собі й Турґєнєв і Л. Толстой.) Що цього не сталося, провина найменше обтяжує особу Лжедмитрія І – був він, на підставі хоч і дуже скупих даних, був людиною видатною, добрим політиком і свідомим своїх особливих на Москві завдань – володарем. Причиною невдачі цієї єдиної в своїм роді спроби «окцинденталізації» Московщини на самім початку XVII ст. була необережність саме інтервенційних зовнішніх чинників, їх невміння перепровадити в таку відповідальну епоху історичну операцію, їх незнання «царистичної» психіки московського народу і його релігійно-національної «православної» свідомосте, навіть в особах решток провідної верстви – боярства. Бояри започаткували епопею Лжедмитрія, але бояри самі й замордували «зорганізованого» ними ж царя, замордували підступно і тайно від народу, бо Лжедмитрій встиг за короткий час зробитися божищем московського люду...
І в цім випадку, як в стількох інших того роду спробах, на перешкоді став темний і неможливий для раціоналістичної аналізи психоісторичний комплекс «царе-православія», скристалізований за татарщини і закам’янілий здається вже навіки в невольничій душі московського народу.
Як уже згадувалося, вожді наступних революційних спроб реформування Московщини, донські козаки походженням Степан Разін і Ємельян Пуґачов – зовсім не були такими примітивними, як їх представляє офіційна «російська» історіографія. (ком.: Микола Костомаров залишив найбільш вартісні праці (до монографій включно), присвячені як самозванцям, так Разінові й Пугачову.)
Обидва були старшинами, люди характерні й бувалі (Пуґачов бував за кордоном). Обидва мали свою політичну стратегію, спершись на такій могутній моральній базі, як національно-московський Раскол. Помилки обидвох лежали скорше в області тактики. Разін, маючи до диспозиції величезні терени й колосальні людські маси – від Каспійського моря до Білого, маючи ідейну базу в серці Московщини, простодушно-наївно проголошував: «Я не хочу бути царем». І що, наївніше, так само поступав (є певна зовнішня аналогія з Богданом Хмельницьким, що довгі роки трагічно витрачав революціну енергію народу на зреформування й зміцнення королівської влади в Речі Посполитій!) в найбільш гарячий час революційної війни. Враховуючи досвід Разіна, Пуґачов – дуже мудро, хоч може історично опізнено, зразу ж оголосив себе царем Петром III (якого перед тим замордувала була руками своїх коханців його власна дружина, славнозвісна Катерина II), але з багатьох, не завжди залежних від нього причин, – не зміг ту ролю «воскреслого» Петра III відіграти до кінця. Та й міцність «європеїзованої» державної машини Катерини II була, розуміється, інша, аніж за часів московського царя Алексія, часів, коли в державі фактично існували дві православні Церкви, коли гриміли послання полум’яного Аввакума, коли влада царя хиталася самим корінням своїм в бурях релігійної війни... Моральний упадок Пуґачова стався в той момент, коли народні маси почали (не без зручної агітації Катерини II) підозрівати, що він не є Петром Третім. А військовий талант Суворова допоміг знищити Пуґачова мілітарно. Систематичний терор і підкупи (за зловлення Пуґачова було обіцяно 10.000 рублів) – доповнили розгром руху, що був лебединою піснею революційних спроб московського народу. Після пугачовщини історія вже не може занотувати революційного прояву такої міри аж по наші дні включно: «навіки духово спочилий» цей люд впродовж останніх століть умів лише або, словом Пушкіна кажучи, «безмолвствувати», або бути покірливо-сліпим, до мертвоти бездушним, знаряддям царату, однаково – петербурзького чи совєтського.
Цілком свідомо довелося, на жаль, оминути в цих розважаннях таке для «Росії» характеристичне й єдине в своїм роді явище, як «інтелігенція».
Поняття це, бувши специфічно «російським» (ком.: Слово це було вигадане десь у 80-х рр. другорядним белетристом Боборикіним.), в міру поширення на Заході російсько-большевицьких легенд і впливів, уже ввійшло в словництво європейських народів, хоч соціологія європейських народів не мала жадної потреби збагачувати свій словник поняттям, неіснуючим в границях органічних культур.
Ми тут мусимо лише коротко сконстатувати, що не зв’язана з якимбудь національним чи становим ґрунтом, бувши ніби поширеною й своєрідною «Німецькою Слободою» імперії, верства та в петербурзькій імперії зовсім не відповідала європейському поняттю «інтелектуалістів», цебто людей розумового фаху. В умовинах «Росії» зроджена, була то верства людей різного походження, різного виховання й різного рівня освіти, механічно витягнена машиною імперії з різних підвладних народів – для духово-розумового о б с л у г о в у в а н н я тієї імперії в різних областях і кондиґнаціях її (від народнього вчителя починаючи – через журналіста, адвоката, лікаря й письменника – на університетськім професорі кінчаючи).
Верства та, складена з людей, відірваних машиною імперії від національного ґрунту свого народу й своєї культури, була перша за все а н а ц і о н а л ь н о ю. Прийняття цією верствою офіційної «національности» імперської («російської»), отже цілковитої абстракції, ні в чім не компенсувало свідомого, чи частіше, несвідомого – ренегатства і зв’язаного з ним психічного каліцтва та творчої імпотенції. Бувши в своїх найнижчих представниках (адміністрації) чинником імперської русифікації, була вона в своїх представниках найвищих (переважно – науковцях, письменниках і, почасти, мистцях) – чинником, що продукував прерізні легенди й міти, в першу чергу – поглиблював і розбудовував (не без успіху) згубну леґенду Імперії.
Оця то верства й була ніби «наочним» аргументом догмату єдинонеподільности імперії. І ця ж верства, складаючи й досьогодні більшість т. зв. російської еміграції, провадить немалу пропаґандову чинність у тім же напрямку – за межами СССР Доля «всеросійської інтелігенції» в большевизмі була трагічна: давши свій політичний вираз у т. зв. керенщині і бувши ніби історичною акушеркою большевицького перевороту, інтелігенція та була тим же большевизмом автоматично знищена, навіть фізично – з багатьох більш або менш логічних причин (призвичаєна до обслуговування петербурзької «європеїзованої» імперії, вона була, за малими вийнятками, нездібна обслуговувати воскреслу в рр. 1917–20 середньовічну н а ц і о н а л ь н у Московщину).
Але сучасний большевицький уряд СССР з кінця 20-х – поч. 30-х рр. починає свідомо й чимдалі виразніше відроджувати й продукувати ту ж саму традиційну імперську «інтелігенцію» під офіційним псевдонімом «совєтської». Про «російську інтелігенцію» існує немала література, ми, одначе, рекомендували б той стислий і глибокий начерк, що дав його Ґ. Федотов (див. «Новий Ґрад»).
Тема цих розважань, як читальник вже зауважив, є занадто широка, щоб її хоч побіжно вичерпати не те, що однією невеликою книжкою, а й кількома великими томами. (ком.: Таку монументальну спробу зробив був протягом 20–30 рр. польський дослідник бл. п. Ян Кухажевський у 7-томовій праці «Від білого царату до червоного», згромадивши величезний матеріял, але й ухилившись в бік дещо абстрактого теоретизування. Автор, на жаль, особисто «Росії» не знав і не бачив, отже справжній дух її залишився для нього невідомим. Але праця Кухажевського (методологічно дещо нагадує історіографічні праці М. Грушевського), бувши єдиною такого мірила спробою, варта належної уваги.
)
Зацікавлений і дещо поінформований читальник може цілком слушно закинути звуження або оминення деяких побічних, безумовно важливих, підтем і мотивів. Умовини писання цієї книжки не дали можливости зупинитися, напр., над явищем т. зв. Німецької Слободи в Москві XVI–XVII ст., дільниці, замешканої західньо-европейськими фахівцями на службі Москви, серед яких немало було елементу пригодницько-кримінального, що має деякі аналогії з московським Комінтерном 20–30-х років сучасности. Роля Німецької Слободи мало висвітлена в історіографії, але не підлягає сумніву, що роля та була важлива, передусім в постачанні Московії здобутків європейської цивілізації, отже і в області технічної розвідки, як, ще більше, в справі московської закордонної пропаганди й творення московської політичної легенди. Цілком прийшлося оминути важливу в історії Московії (а надто в історії її культури) подію, як коротке перебування на троні царів (1605–1606 рр.) таємничого своїм походженням Лжедмитрія І (бо був вслід за ним ще й Лжедмитрій II). Хоч інтервенція сторонніх чинників (Польщі і – через неї – Ватикану, як рівнож українського магнатства з Константаном Острозьким на чолі й ранньо-козацьких збройних сил України) – є очевидна, одначе безсумнівним видається також, що ціла доба Самозванців була нічим іншим, як певною реакцією самого московського народу на страшний терор попереднього панування Івана IV Грозного. Самозванця Тімошку Акундінова тримав при своїм штабі «на всякий випадок» ще гетьман Богдан. Що більше – доба Самозванців уявляється нам тепер, в перспективі історії, першим і може єдиним – в такім мірилі – намаганням самого московського суспільства скинути тягар культурно- й п о л і т и ч н о - м о н г о л ь с ь к о г о м и н у л о г о і – так чи інакше – приєднатися до культури Заходу. (ком.: Про монгольську генезу ц а р а т у, як пізнішої модифікації татарського х а н а т у, – сумнівів бути не може. Але й тягар одідиченої Московією «татарщини», як комплексу певної культури, яскраво окреслює згаданий Г. Фєдотов: Не ззовні, а з н у т р а татарська стихія оволоділа душею Московщини, проникаючи в її плоть і кров. Це духове завоювання йшло р і в н о б і ж н о з політичним упадком Орди. В XV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішло на службу до князя Московського, вливаючись в ряди «служилих людей», отже майбутнього «дворянства»... Двовікове татарське іго ще не було кінцем московської свободи. Свобода загинула лише після звільнення від татар. (Ґ. Фєдотов «Новий Град» – підкреслення моє). Татарського походження були такі чільні представники навіть пізнішої петербурзької імперії, як Державін, Аксакови, скрайній «західник» Чаадаєв... Татарську кров мали в собі й Турґєнєв і Л. Толстой.) Що цього не сталося, провина найменше обтяжує особу Лжедмитрія І – був він, на підставі хоч і дуже скупих даних, був людиною видатною, добрим політиком і свідомим своїх особливих на Москві завдань – володарем. Причиною невдачі цієї єдиної в своїм роді спроби «окцинденталізації» Московщини на самім початку XVII ст. була необережність саме інтервенційних зовнішніх чинників, їх невміння перепровадити в таку відповідальну епоху історичну операцію, їх незнання «царистичної» психіки московського народу і його релігійно-національної «православної» свідомосте, навіть в особах решток провідної верстви – боярства. Бояри започаткували епопею Лжедмитрія, але бояри самі й замордували «зорганізованого» ними ж царя, замордували підступно і тайно від народу, бо Лжедмитрій встиг за короткий час зробитися божищем московського люду...
І в цім випадку, як в стількох інших того роду спробах, на перешкоді став темний і неможливий для раціоналістичної аналізи психоісторичний комплекс «царе-православія», скристалізований за татарщини і закам’янілий здається вже навіки в невольничій душі московського народу.
Як уже згадувалося, вожді наступних революційних спроб реформування Московщини, донські козаки походженням Степан Разін і Ємельян Пуґачов – зовсім не були такими примітивними, як їх представляє офіційна «російська» історіографія. (ком.: Микола Костомаров залишив найбільш вартісні праці (до монографій включно), присвячені як самозванцям, так Разінові й Пугачову.)
Обидва були старшинами, люди характерні й бувалі (Пуґачов бував за кордоном). Обидва мали свою політичну стратегію, спершись на такій могутній моральній базі, як національно-московський Раскол. Помилки обидвох лежали скорше в області тактики. Разін, маючи до диспозиції величезні терени й колосальні людські маси – від Каспійського моря до Білого, маючи ідейну базу в серці Московщини, простодушно-наївно проголошував: «Я не хочу бути царем». І що, наївніше, так само поступав (є певна зовнішня аналогія з Богданом Хмельницьким, що довгі роки трагічно витрачав революціну енергію народу на зреформування й зміцнення королівської влади в Речі Посполитій!) в найбільш гарячий час революційної війни. Враховуючи досвід Разіна, Пуґачов – дуже мудро, хоч може історично опізнено, зразу ж оголосив себе царем Петром III (якого перед тим замордувала була руками своїх коханців його власна дружина, славнозвісна Катерина II), але з багатьох, не завжди залежних від нього причин, – не зміг ту ролю «воскреслого» Петра III відіграти до кінця. Та й міцність «європеїзованої» державної машини Катерини II була, розуміється, інша, аніж за часів московського царя Алексія, часів, коли в державі фактично існували дві православні Церкви, коли гриміли послання полум’яного Аввакума, коли влада царя хиталася самим корінням своїм в бурях релігійної війни... Моральний упадок Пуґачова стався в той момент, коли народні маси почали (не без зручної агітації Катерини II) підозрівати, що він не є Петром Третім. А військовий талант Суворова допоміг знищити Пуґачова мілітарно. Систематичний терор і підкупи (за зловлення Пуґачова було обіцяно 10.000 рублів) – доповнили розгром руху, що був лебединою піснею революційних спроб московського народу. Після пугачовщини історія вже не може занотувати революційного прояву такої міри аж по наші дні включно: «навіки духово спочилий» цей люд впродовж останніх століть умів лише або, словом Пушкіна кажучи, «безмолвствувати», або бути покірливо-сліпим, до мертвоти бездушним, знаряддям царату, однаково – петербурзького чи совєтського.
Цілком свідомо довелося, на жаль, оминути в цих розважаннях таке для «Росії» характеристичне й єдине в своїм роді явище, як «інтелігенція».
Поняття це, бувши специфічно «російським» (ком.: Слово це було вигадане десь у 80-х рр. другорядним белетристом Боборикіним.), в міру поширення на Заході російсько-большевицьких легенд і впливів, уже ввійшло в словництво європейських народів, хоч соціологія європейських народів не мала жадної потреби збагачувати свій словник поняттям, неіснуючим в границях органічних культур.
Ми тут мусимо лише коротко сконстатувати, що не зв’язана з якимбудь національним чи становим ґрунтом, бувши ніби поширеною й своєрідною «Німецькою Слободою» імперії, верства та в петербурзькій імперії зовсім не відповідала європейському поняттю «інтелектуалістів», цебто людей розумового фаху. В умовинах «Росії» зроджена, була то верства людей різного походження, різного виховання й різного рівня освіти, механічно витягнена машиною імперії з різних підвладних народів – для духово-розумового о б с л у г о в у в а н н я тієї імперії в різних областях і кондиґнаціях її (від народнього вчителя починаючи – через журналіста, адвоката, лікаря й письменника – на університетськім професорі кінчаючи).
Верства та, складена з людей, відірваних машиною імперії від національного ґрунту свого народу й своєї культури, була перша за все а н а ц і о н а л ь н о ю. Прийняття цією верствою офіційної «національности» імперської («російської»), отже цілковитої абстракції, ні в чім не компенсувало свідомого, чи частіше, несвідомого – ренегатства і зв’язаного з ним психічного каліцтва та творчої імпотенції. Бувши в своїх найнижчих представниках (адміністрації) чинником імперської русифікації, була вона в своїх представниках найвищих (переважно – науковцях, письменниках і, почасти, мистцях) – чинником, що продукував прерізні легенди й міти, в першу чергу – поглиблював і розбудовував (не без успіху) згубну леґенду Імперії.
Оця то верства й була ніби «наочним» аргументом догмату єдинонеподільности імперії. І ця ж верства, складаючи й досьогодні більшість т. зв. російської еміграції, провадить немалу пропаґандову чинність у тім же напрямку – за межами СССР Доля «всеросійської інтелігенції» в большевизмі була трагічна: давши свій політичний вираз у т. зв. керенщині і бувши ніби історичною акушеркою большевицького перевороту, інтелігенція та була тим же большевизмом автоматично знищена, навіть фізично – з багатьох більш або менш логічних причин (призвичаєна до обслуговування петербурзької «європеїзованої» імперії, вона була, за малими вийнятками, нездібна обслуговувати воскреслу в рр. 1917–20 середньовічну н а ц і о н а л ь н у Московщину).
Але сучасний большевицький уряд СССР з кінця 20-х – поч. 30-х рр. починає свідомо й чимдалі виразніше відроджувати й продукувати ту ж саму традиційну імперську «інтелігенцію» під офіційним псевдонімом «совєтської». Про «російську інтелігенцію» існує немала література, ми, одначе, рекомендували б той стислий і глибокий начерк, що дав його Ґ. Федотов (див. «Новий Ґрад»).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Раскол. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ"
• Перейти на сторінку •
"Історичне коріння. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ"
• Перейти на сторінку •
"Історичне коріння. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ"
Про публікацію