Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.12.07
2023.02.18
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Маланюк /
Критика | Аналітика
/
ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Історичне коріння. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Історичне коріння. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Кожне поважніше історичне явище не можна розглядати, як deus ex machina. Кожне має за собою генетичну нитку. І явище большевизму, що явило світові оголений образ історичної державної машини Москви та її імперії, як рівнож наочно продемонструвало історично-національний дух царату, вимовно підтверджує цю аксіому. До дрібниць. Бо й, напр., явище т. зв. невозвращенства має за собою величезну давність: коли московський цар Борис Ґодунов (татарин, наступник Івана Грозного) відправив був до Західньої Европи 18 молодиків вчитися, то жаден з них не повернувся. «Подихавши повітрям духової свободи, трудно добровільно вертатися до в’язниці», – коментує цю подію Ґ. Федотов.
Ані «совхоз», ані «колхоз» не є наслідками «марксизму» чи «комунізму» чи вигадкою большевиків. «Совхозом», цебто маєтком державного сільського господарства, були всі поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. «Колхозом» було кожне село («деревня») на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. «Колхози» в постаті «воєнних поселеній» культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої «європеїзації» імперії підручний диктатор імператора Олександра І – славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з «індустріялізацією» (Петра) включно.
Недарма серед апостолів московської общини, опріч діячів царистично-реакційних, бачимо й таких світочів радикалізму й поступовости, як здеґенерований дворянин А. Герцен, «патлатий семінарист» (вираз Шевченка) Чернишевський, один з духових батьків Леніна – Н. Міхайловський, а навіть... сам Карл Маркс. Коло р. 1880 винахідник «наукового» соціялізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського – Міхайловського, в якій московська комуністична «общіна» мала уможливити безпосередній «стрибок» до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи «страшенно довгу путь» (Чернишевський) «римсько-феодальної, міщансько-індустріялізованої Европи» (Герцен).
Всіх перелічених осіб, враз з такими переконаними царистами-реакціонерами, як Лєонтьєв, Побєдоносцев і інші, враз навіть з Л. Толстим, яко «філософом», єднала с п і л ь н а ж а г у ч а н е н а в и с т ь п р о т и є в р о п е й с ь к о ї г у м а н і с т и ч н о ї к у л ь т у р и...
В історії «Росії» немає нічого нового, нічого, що хоча б в зародку вже раніше не існувало. Не є новим явищем у тій історії ані наочна тепер для цілого світу агресивність совєтської Москви (ціла історія «Росії», цієї «воєнної імперії», є історією безперервного хижацького, культурно безпідставного, отже цинічно-грабіжницького імперіалізму), ані старанно укриті внутрішні причини тієї аґресивности.
За царювання Івана IV, царювання, здавалося б, найменш сприятливого для якихбудь зовнішніх агресій, відбулися найбільші й найбільш клясичні в історії Московії завоювання, і то одночасно на сході й заході: від західньоевропейських республік Новгорода та Пскова починаючи й на поординських, татарських ханатах Казаню та Астраханю – кінчаючи. Але й це ще не все. Саме за часів Івана Грозного, і то ч у ж и м и Москві, окраїнними й «козацькими» руками – був завойований, чи пак «возз’єднаний» Сибір... Здавалося б парадокс? Ні, це було одне з найдосконаліших потягнень московської в н у т р і ш н ь о ї політики; скеровування революційних (хоч би в потенції) сил народніх мас на зовнішні цілі, на в и ч е р п у в а н н я тих сил в грабуванні ч у ж и х з е м е л ь.
Як часто царат, чи московський чи «імператорсько»-петербурзький, чи – і особливо – московсько-совєтський – користає з цього традиційного способу старомосковської «державної мудрости»! І хіба не відчайною спробою уникнути революції 1905 р. була невдала для петербурзького царату війна з Японією?
Сподіваючись, що все сказане попередньо дорисувало хоч основні контури нашої теми, спинимося, на закінчення, більше на її технічно-політичних, далеких від всілякої метафізики аспектах. Відійдім від минулих віків до часів значно ближчих нам, добре знаних сучаниками або з власного досвіду, або з живої пам’яти старшого покоління.
Запевне читальникові відомі прізвища двох знаних державних діячів з останньої передбольшевицької доби петербурзької імперії: С. Вітте і П. Столипін. Цих два імені – а в перспективі часу вони вже є історичні – можна б узяти за яскраві символи, зв’язані з проблемою того, що треба б назвати п о л і т и ч н о ю д о к т р и н о ю всякої «Росії».
Підсумовуючи все сказане в попередніх розділах, доктрину ту можна б було зформулювати різно, починаючи від старомосковського «Бог на небі – цар на землі», через «православіє-самодержавіє-народность» Миколи І і аж до «пролетарі всіх країн, єднайтеся» – сучасности. Але, коли йде про найістотніше і найреальніше, то доктрину ту можна звести до кількох, чисто раціональних стверджень, розуміється, з неуникальним при того роду формулах спрощенням.
Кожна «Росія» не може стерпіти в своїх границях ж а д н о ї с в о б о д и – ні особистої, ні родової чи племінної, ні – тим більше – національної, навіть у відношенні до нації пануючої (за Миколи І слово «нація» було заборонене, як революційне). Не може стерпіти свободи ні фізичної, ні метафізичної, ні тілесної, ні духової – отже й Церква може бути лише департаментом міністерства внутрішніх справ.
Всяка «Росія» стоїть на фундаменті всебічного нищення індивідуальносте, отже й на фундаменті заперечення права приватної власности, яко б а з и о с о б и с т о ї с в о б о д и індивідуума, роду й стану.
Тому «Росія» є приватною власністю або автократа-царя, або «соціялістичною власністю» безструктурного, безобличного, чисто механічно-зліпленого «колективу», цебто, єдиної централізуючої бюрократичної машини – чергового «царя».
А що в границях «Росії» знаходяться численні внутрішні границі племен, народів, рас і культур, нічим духово з «Росією» не пов’язаних, то кожна «Росія» мусить, незалежно від того, чи вона монархістична чи «демократична» (бо була вже й така!), тримати величезний поліційно-терористичний апарат, озброєний в е л и ч е з н о ю в н у т р і ш н ь о ю а р м і є ю (в сучасній СССР, напр., та армія є лише трохи менша від постійної армії для зовнішніх завдань). Ця необхідність цілком логічно випливає з внутрішньої ситуації цієї держави, і жаден «керенський» не міг би від того закону «російської» механіки ухилитися. Якщо при деяких царях сторонній обсерватор не міг того зауважити, то большевики оголили всі таємниці цієї державної механіки – цинічно і не без успіху – на очах цілого т. зв. цивілізованого світу.
Отже, 1) тотальне знищення всякої о с о б о в о с т и, а, в логічнім зв’язку з цим, – 2) тотальна заборона п р и в а т н о ї власностита 3) в с е б і ч н и й, перманентно-модифікований і дозований терор, як с и с т є м а, – це і є ті основні підвалини, на яких може існувати державна конструкція типу «Росії». Це і є, в найістотнішім, державна її доктрина, ускладнена також логічно випливаючою з тієї доктрини мілітарною агресивністю, дипломатичною будовою всіляких «невтральних смуг» і – в замірі своїм – рухомих «залізних заслон», за якими діє численна агентура в постаті «комуністичних партій», п’ятих колон і цілих зграй «учених» (що, знаючи оборонні таємниці своїх держав, ніби невинно займаються або теоретичним «студіюванням санскриту», або практичним гомосексуалізмом).
Одним словом, «Росія», як імперія, мусить – хоче вона того, чи не хоче – розпоширювати культурно-політичні властивості середньовічної Московщини на всі завойовані («возз’єднані») терени країн, народів і культур. А що цього не можна зробити без діяння сили, кожна «Росія» мусить бути також в о є н н о ю і м п е р і є ю з культом агресії і – скажім не дипломатично – грабунку й спустошення.
Два визначні державні мужі імперії на переломі XIX–XX ст., задивлені в культуру європейського Заходу і настрашені процесом неуникальної дифузії цієї культури на терени європейської частини імперії, рішилися, один за другим, на кроки, які, щонайменше, можна б назвати революційними. В дійсності їх замір, несвідомо для них самих, був не лише революційним, а й героїчним, при чім героїчним т р а г і ч н о. Це була спроба боротьби, вживаючи античної термінології, з самою історичною м о й р о ю «Росії».
Річ ясна, що вислід тієї боротьби був такий самий, як і в кожній трагедії.
Ані «совхоз», ані «колхоз» не є наслідками «марксизму» чи «комунізму» чи вигадкою большевиків. «Совхозом», цебто маєтком державного сільського господарства, були всі поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. «Колхозом» було кожне село («деревня») на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. «Колхози» в постаті «воєнних поселеній» культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої «європеїзації» імперії підручний диктатор імператора Олександра І – славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з «індустріялізацією» (Петра) включно.
Недарма серед апостолів московської общини, опріч діячів царистично-реакційних, бачимо й таких світочів радикалізму й поступовости, як здеґенерований дворянин А. Герцен, «патлатий семінарист» (вираз Шевченка) Чернишевський, один з духових батьків Леніна – Н. Міхайловський, а навіть... сам Карл Маркс. Коло р. 1880 винахідник «наукового» соціялізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського – Міхайловського, в якій московська комуністична «общіна» мала уможливити безпосередній «стрибок» до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи «страшенно довгу путь» (Чернишевський) «римсько-феодальної, міщансько-індустріялізованої Европи» (Герцен).
Всіх перелічених осіб, враз з такими переконаними царистами-реакціонерами, як Лєонтьєв, Побєдоносцев і інші, враз навіть з Л. Толстим, яко «філософом», єднала с п і л ь н а ж а г у ч а н е н а в и с т ь п р о т и є в р о п е й с ь к о ї г у м а н і с т и ч н о ї к у л ь т у р и...
В історії «Росії» немає нічого нового, нічого, що хоча б в зародку вже раніше не існувало. Не є новим явищем у тій історії ані наочна тепер для цілого світу агресивність совєтської Москви (ціла історія «Росії», цієї «воєнної імперії», є історією безперервного хижацького, культурно безпідставного, отже цинічно-грабіжницького імперіалізму), ані старанно укриті внутрішні причини тієї аґресивности.
За царювання Івана IV, царювання, здавалося б, найменш сприятливого для якихбудь зовнішніх агресій, відбулися найбільші й найбільш клясичні в історії Московії завоювання, і то одночасно на сході й заході: від західньоевропейських республік Новгорода та Пскова починаючи й на поординських, татарських ханатах Казаню та Астраханю – кінчаючи. Але й це ще не все. Саме за часів Івана Грозного, і то ч у ж и м и Москві, окраїнними й «козацькими» руками – був завойований, чи пак «возз’єднаний» Сибір... Здавалося б парадокс? Ні, це було одне з найдосконаліших потягнень московської в н у т р і ш н ь о ї політики; скеровування революційних (хоч би в потенції) сил народніх мас на зовнішні цілі, на в и ч е р п у в а н н я тих сил в грабуванні ч у ж и х з е м е л ь.
Як часто царат, чи московський чи «імператорсько»-петербурзький, чи – і особливо – московсько-совєтський – користає з цього традиційного способу старомосковської «державної мудрости»! І хіба не відчайною спробою уникнути революції 1905 р. була невдала для петербурзького царату війна з Японією?
Сподіваючись, що все сказане попередньо дорисувало хоч основні контури нашої теми, спинимося, на закінчення, більше на її технічно-політичних, далеких від всілякої метафізики аспектах. Відійдім від минулих віків до часів значно ближчих нам, добре знаних сучаниками або з власного досвіду, або з живої пам’яти старшого покоління.
Запевне читальникові відомі прізвища двох знаних державних діячів з останньої передбольшевицької доби петербурзької імперії: С. Вітте і П. Столипін. Цих два імені – а в перспективі часу вони вже є історичні – можна б узяти за яскраві символи, зв’язані з проблемою того, що треба б назвати п о л і т и ч н о ю д о к т р и н о ю всякої «Росії».
Підсумовуючи все сказане в попередніх розділах, доктрину ту можна б було зформулювати різно, починаючи від старомосковського «Бог на небі – цар на землі», через «православіє-самодержавіє-народность» Миколи І і аж до «пролетарі всіх країн, єднайтеся» – сучасности. Але, коли йде про найістотніше і найреальніше, то доктрину ту можна звести до кількох, чисто раціональних стверджень, розуміється, з неуникальним при того роду формулах спрощенням.
Кожна «Росія» не може стерпіти в своїх границях ж а д н о ї с в о б о д и – ні особистої, ні родової чи племінної, ні – тим більше – національної, навіть у відношенні до нації пануючої (за Миколи І слово «нація» було заборонене, як революційне). Не може стерпіти свободи ні фізичної, ні метафізичної, ні тілесної, ні духової – отже й Церква може бути лише департаментом міністерства внутрішніх справ.
Всяка «Росія» стоїть на фундаменті всебічного нищення індивідуальносте, отже й на фундаменті заперечення права приватної власности, яко б а з и о с о б и с т о ї с в о б о д и індивідуума, роду й стану.
Тому «Росія» є приватною власністю або автократа-царя, або «соціялістичною власністю» безструктурного, безобличного, чисто механічно-зліпленого «колективу», цебто, єдиної централізуючої бюрократичної машини – чергового «царя».
А що в границях «Росії» знаходяться численні внутрішні границі племен, народів, рас і культур, нічим духово з «Росією» не пов’язаних, то кожна «Росія» мусить, незалежно від того, чи вона монархістична чи «демократична» (бо була вже й така!), тримати величезний поліційно-терористичний апарат, озброєний в е л и ч е з н о ю в н у т р і ш н ь о ю а р м і є ю (в сучасній СССР, напр., та армія є лише трохи менша від постійної армії для зовнішніх завдань). Ця необхідність цілком логічно випливає з внутрішньої ситуації цієї держави, і жаден «керенський» не міг би від того закону «російської» механіки ухилитися. Якщо при деяких царях сторонній обсерватор не міг того зауважити, то большевики оголили всі таємниці цієї державної механіки – цинічно і не без успіху – на очах цілого т. зв. цивілізованого світу.
Отже, 1) тотальне знищення всякої о с о б о в о с т и, а, в логічнім зв’язку з цим, – 2) тотальна заборона п р и в а т н о ї власностита 3) в с е б і ч н и й, перманентно-модифікований і дозований терор, як с и с т є м а, – це і є ті основні підвалини, на яких може існувати державна конструкція типу «Росії». Це і є, в найістотнішім, державна її доктрина, ускладнена також логічно випливаючою з тієї доктрини мілітарною агресивністю, дипломатичною будовою всіляких «невтральних смуг» і – в замірі своїм – рухомих «залізних заслон», за якими діє численна агентура в постаті «комуністичних партій», п’ятих колон і цілих зграй «учених» (що, знаючи оборонні таємниці своїх держав, ніби невинно займаються або теоретичним «студіюванням санскриту», або практичним гомосексуалізмом).
Одним словом, «Росія», як імперія, мусить – хоче вона того, чи не хоче – розпоширювати культурно-політичні властивості середньовічної Московщини на всі завойовані («возз’єднані») терени країн, народів і культур. А що цього не можна зробити без діяння сили, кожна «Росія» мусить бути також в о є н н о ю і м п е р і є ю з культом агресії і – скажім не дипломатично – грабунку й спустошення.
Два визначні державні мужі імперії на переломі XIX–XX ст., задивлені в культуру європейського Заходу і настрашені процесом неуникальної дифузії цієї культури на терени європейської частини імперії, рішилися, один за другим, на кроки, які, щонайменше, можна б назвати революційними. В дійсності їх замір, несвідомо для них самих, був не лише революційним, а й героїчним, при чім героїчним т р а г і ч н о. Це була спроба боротьби, вживаючи античної термінології, з самою історичною м о й р о ю «Росії».
Річ ясна, що вислід тієї боротьби був такий самий, як і в кожній трагедії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
