Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.12.07
2023.02.18
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Маланюк /
Критика | Аналітика
/
ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Історичне коріння. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Історичне коріння. ДО ПРОБЛЕМИ БОЛЬШЕВИЗМУ
Кожне поважніше історичне явище не можна розглядати, як deus ex machina. Кожне має за собою генетичну нитку. І явище большевизму, що явило світові оголений образ історичної державної машини Москви та її імперії, як рівнож наочно продемонструвало історично-національний дух царату, вимовно підтверджує цю аксіому. До дрібниць. Бо й, напр., явище т. зв. невозвращенства має за собою величезну давність: коли московський цар Борис Ґодунов (татарин, наступник Івана Грозного) відправив був до Західньої Европи 18 молодиків вчитися, то жаден з них не повернувся. «Подихавши повітрям духової свободи, трудно добровільно вертатися до в’язниці», – коментує цю подію Ґ. Федотов.
Ані «совхоз», ані «колхоз» не є наслідками «марксизму» чи «комунізму» чи вигадкою большевиків. «Совхозом», цебто маєтком державного сільського господарства, були всі поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. «Колхозом» було кожне село («деревня») на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. «Колхози» в постаті «воєнних поселеній» культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої «європеїзації» імперії підручний диктатор імператора Олександра І – славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з «індустріялізацією» (Петра) включно.
Недарма серед апостолів московської общини, опріч діячів царистично-реакційних, бачимо й таких світочів радикалізму й поступовости, як здеґенерований дворянин А. Герцен, «патлатий семінарист» (вираз Шевченка) Чернишевський, один з духових батьків Леніна – Н. Міхайловський, а навіть... сам Карл Маркс. Коло р. 1880 винахідник «наукового» соціялізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського – Міхайловського, в якій московська комуністична «общіна» мала уможливити безпосередній «стрибок» до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи «страшенно довгу путь» (Чернишевський) «римсько-феодальної, міщансько-індустріялізованої Европи» (Герцен).
Всіх перелічених осіб, враз з такими переконаними царистами-реакціонерами, як Лєонтьєв, Побєдоносцев і інші, враз навіть з Л. Толстим, яко «філософом», єднала с п і л ь н а ж а г у ч а н е н а в и с т ь п р о т и є в р о п е й с ь к о ї г у м а н і с т и ч н о ї к у л ь т у р и...
В історії «Росії» немає нічого нового, нічого, що хоча б в зародку вже раніше не існувало. Не є новим явищем у тій історії ані наочна тепер для цілого світу агресивність совєтської Москви (ціла історія «Росії», цієї «воєнної імперії», є історією безперервного хижацького, культурно безпідставного, отже цинічно-грабіжницького імперіалізму), ані старанно укриті внутрішні причини тієї аґресивности.
За царювання Івана IV, царювання, здавалося б, найменш сприятливого для якихбудь зовнішніх агресій, відбулися найбільші й найбільш клясичні в історії Московії завоювання, і то одночасно на сході й заході: від західньоевропейських республік Новгорода та Пскова починаючи й на поординських, татарських ханатах Казаню та Астраханю – кінчаючи. Але й це ще не все. Саме за часів Івана Грозного, і то ч у ж и м и Москві, окраїнними й «козацькими» руками – був завойований, чи пак «возз’єднаний» Сибір... Здавалося б парадокс? Ні, це було одне з найдосконаліших потягнень московської в н у т р і ш н ь о ї політики; скеровування революційних (хоч би в потенції) сил народніх мас на зовнішні цілі, на в и ч е р п у в а н н я тих сил в грабуванні ч у ж и х з е м е л ь.
Як часто царат, чи московський чи «імператорсько»-петербурзький, чи – і особливо – московсько-совєтський – користає з цього традиційного способу старомосковської «державної мудрости»! І хіба не відчайною спробою уникнути революції 1905 р. була невдала для петербурзького царату війна з Японією?
Сподіваючись, що все сказане попередньо дорисувало хоч основні контури нашої теми, спинимося, на закінчення, більше на її технічно-політичних, далеких від всілякої метафізики аспектах. Відійдім від минулих віків до часів значно ближчих нам, добре знаних сучаниками або з власного досвіду, або з живої пам’яти старшого покоління.
Запевне читальникові відомі прізвища двох знаних державних діячів з останньої передбольшевицької доби петербурзької імперії: С. Вітте і П. Столипін. Цих два імені – а в перспективі часу вони вже є історичні – можна б узяти за яскраві символи, зв’язані з проблемою того, що треба б назвати п о л і т и ч н о ю д о к т р и н о ю всякої «Росії».
Підсумовуючи все сказане в попередніх розділах, доктрину ту можна б було зформулювати різно, починаючи від старомосковського «Бог на небі – цар на землі», через «православіє-самодержавіє-народность» Миколи І і аж до «пролетарі всіх країн, єднайтеся» – сучасности. Але, коли йде про найістотніше і найреальніше, то доктрину ту можна звести до кількох, чисто раціональних стверджень, розуміється, з неуникальним при того роду формулах спрощенням.
Кожна «Росія» не може стерпіти в своїх границях ж а д н о ї с в о б о д и – ні особистої, ні родової чи племінної, ні – тим більше – національної, навіть у відношенні до нації пануючої (за Миколи І слово «нація» було заборонене, як революційне). Не може стерпіти свободи ні фізичної, ні метафізичної, ні тілесної, ні духової – отже й Церква може бути лише департаментом міністерства внутрішніх справ.
Всяка «Росія» стоїть на фундаменті всебічного нищення індивідуальносте, отже й на фундаменті заперечення права приватної власности, яко б а з и о с о б и с т о ї с в о б о д и індивідуума, роду й стану.
Тому «Росія» є приватною власністю або автократа-царя, або «соціялістичною власністю» безструктурного, безобличного, чисто механічно-зліпленого «колективу», цебто, єдиної централізуючої бюрократичної машини – чергового «царя».
А що в границях «Росії» знаходяться численні внутрішні границі племен, народів, рас і культур, нічим духово з «Росією» не пов’язаних, то кожна «Росія» мусить, незалежно від того, чи вона монархістична чи «демократична» (бо була вже й така!), тримати величезний поліційно-терористичний апарат, озброєний в е л и ч е з н о ю в н у т р і ш н ь о ю а р м і є ю (в сучасній СССР, напр., та армія є лише трохи менша від постійної армії для зовнішніх завдань). Ця необхідність цілком логічно випливає з внутрішньої ситуації цієї держави, і жаден «керенський» не міг би від того закону «російської» механіки ухилитися. Якщо при деяких царях сторонній обсерватор не міг того зауважити, то большевики оголили всі таємниці цієї державної механіки – цинічно і не без успіху – на очах цілого т. зв. цивілізованого світу.
Отже, 1) тотальне знищення всякої о с о б о в о с т и, а, в логічнім зв’язку з цим, – 2) тотальна заборона п р и в а т н о ї власностита 3) в с е б і ч н и й, перманентно-модифікований і дозований терор, як с и с т є м а, – це і є ті основні підвалини, на яких може існувати державна конструкція типу «Росії». Це і є, в найістотнішім, державна її доктрина, ускладнена також логічно випливаючою з тієї доктрини мілітарною агресивністю, дипломатичною будовою всіляких «невтральних смуг» і – в замірі своїм – рухомих «залізних заслон», за якими діє численна агентура в постаті «комуністичних партій», п’ятих колон і цілих зграй «учених» (що, знаючи оборонні таємниці своїх держав, ніби невинно займаються або теоретичним «студіюванням санскриту», або практичним гомосексуалізмом).
Одним словом, «Росія», як імперія, мусить – хоче вона того, чи не хоче – розпоширювати культурно-політичні властивості середньовічної Московщини на всі завойовані («возз’єднані») терени країн, народів і культур. А що цього не можна зробити без діяння сили, кожна «Росія» мусить бути також в о є н н о ю і м п е р і є ю з культом агресії і – скажім не дипломатично – грабунку й спустошення.
Два визначні державні мужі імперії на переломі XIX–XX ст., задивлені в культуру європейського Заходу і настрашені процесом неуникальної дифузії цієї культури на терени європейської частини імперії, рішилися, один за другим, на кроки, які, щонайменше, можна б назвати революційними. В дійсності їх замір, несвідомо для них самих, був не лише революційним, а й героїчним, при чім героїчним т р а г і ч н о. Це була спроба боротьби, вживаючи античної термінології, з самою історичною м о й р о ю «Росії».
Річ ясна, що вислід тієї боротьби був такий самий, як і в кожній трагедії.
Ані «совхоз», ані «колхоз» не є наслідками «марксизму» чи «комунізму» чи вигадкою большевиків. «Совхозом», цебто маєтком державного сільського господарства, були всі поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. «Колхозом» було кожне село («деревня») на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. «Колхози» в постаті «воєнних поселеній» культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої «європеїзації» імперії підручний диктатор імператора Олександра І – славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з «індустріялізацією» (Петра) включно.
Недарма серед апостолів московської общини, опріч діячів царистично-реакційних, бачимо й таких світочів радикалізму й поступовости, як здеґенерований дворянин А. Герцен, «патлатий семінарист» (вираз Шевченка) Чернишевський, один з духових батьків Леніна – Н. Міхайловський, а навіть... сам Карл Маркс. Коло р. 1880 винахідник «наукового» соціялізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського – Міхайловського, в якій московська комуністична «общіна» мала уможливити безпосередній «стрибок» до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи «страшенно довгу путь» (Чернишевський) «римсько-феодальної, міщансько-індустріялізованої Европи» (Герцен).
Всіх перелічених осіб, враз з такими переконаними царистами-реакціонерами, як Лєонтьєв, Побєдоносцев і інші, враз навіть з Л. Толстим, яко «філософом», єднала с п і л ь н а ж а г у ч а н е н а в и с т ь п р о т и є в р о п е й с ь к о ї г у м а н і с т и ч н о ї к у л ь т у р и...
В історії «Росії» немає нічого нового, нічого, що хоча б в зародку вже раніше не існувало. Не є новим явищем у тій історії ані наочна тепер для цілого світу агресивність совєтської Москви (ціла історія «Росії», цієї «воєнної імперії», є історією безперервного хижацького, культурно безпідставного, отже цинічно-грабіжницького імперіалізму), ані старанно укриті внутрішні причини тієї аґресивности.
За царювання Івана IV, царювання, здавалося б, найменш сприятливого для якихбудь зовнішніх агресій, відбулися найбільші й найбільш клясичні в історії Московії завоювання, і то одночасно на сході й заході: від західньоевропейських республік Новгорода та Пскова починаючи й на поординських, татарських ханатах Казаню та Астраханю – кінчаючи. Але й це ще не все. Саме за часів Івана Грозного, і то ч у ж и м и Москві, окраїнними й «козацькими» руками – був завойований, чи пак «возз’єднаний» Сибір... Здавалося б парадокс? Ні, це було одне з найдосконаліших потягнень московської в н у т р і ш н ь о ї політики; скеровування революційних (хоч би в потенції) сил народніх мас на зовнішні цілі, на в и ч е р п у в а н н я тих сил в грабуванні ч у ж и х з е м е л ь.
Як часто царат, чи московський чи «імператорсько»-петербурзький, чи – і особливо – московсько-совєтський – користає з цього традиційного способу старомосковської «державної мудрости»! І хіба не відчайною спробою уникнути революції 1905 р. була невдала для петербурзького царату війна з Японією?
Сподіваючись, що все сказане попередньо дорисувало хоч основні контури нашої теми, спинимося, на закінчення, більше на її технічно-політичних, далеких від всілякої метафізики аспектах. Відійдім від минулих віків до часів значно ближчих нам, добре знаних сучаниками або з власного досвіду, або з живої пам’яти старшого покоління.
Запевне читальникові відомі прізвища двох знаних державних діячів з останньої передбольшевицької доби петербурзької імперії: С. Вітте і П. Столипін. Цих два імені – а в перспективі часу вони вже є історичні – можна б узяти за яскраві символи, зв’язані з проблемою того, що треба б назвати п о л і т и ч н о ю д о к т р и н о ю всякої «Росії».
Підсумовуючи все сказане в попередніх розділах, доктрину ту можна б було зформулювати різно, починаючи від старомосковського «Бог на небі – цар на землі», через «православіє-самодержавіє-народность» Миколи І і аж до «пролетарі всіх країн, єднайтеся» – сучасности. Але, коли йде про найістотніше і найреальніше, то доктрину ту можна звести до кількох, чисто раціональних стверджень, розуміється, з неуникальним при того роду формулах спрощенням.
Кожна «Росія» не може стерпіти в своїх границях ж а д н о ї с в о б о д и – ні особистої, ні родової чи племінної, ні – тим більше – національної, навіть у відношенні до нації пануючої (за Миколи І слово «нація» було заборонене, як революційне). Не може стерпіти свободи ні фізичної, ні метафізичної, ні тілесної, ні духової – отже й Церква може бути лише департаментом міністерства внутрішніх справ.
Всяка «Росія» стоїть на фундаменті всебічного нищення індивідуальносте, отже й на фундаменті заперечення права приватної власности, яко б а з и о с о б и с т о ї с в о б о д и індивідуума, роду й стану.
Тому «Росія» є приватною власністю або автократа-царя, або «соціялістичною власністю» безструктурного, безобличного, чисто механічно-зліпленого «колективу», цебто, єдиної централізуючої бюрократичної машини – чергового «царя».
А що в границях «Росії» знаходяться численні внутрішні границі племен, народів, рас і культур, нічим духово з «Росією» не пов’язаних, то кожна «Росія» мусить, незалежно від того, чи вона монархістична чи «демократична» (бо була вже й така!), тримати величезний поліційно-терористичний апарат, озброєний в е л и ч е з н о ю в н у т р і ш н ь о ю а р м і є ю (в сучасній СССР, напр., та армія є лише трохи менша від постійної армії для зовнішніх завдань). Ця необхідність цілком логічно випливає з внутрішньої ситуації цієї держави, і жаден «керенський» не міг би від того закону «російської» механіки ухилитися. Якщо при деяких царях сторонній обсерватор не міг того зауважити, то большевики оголили всі таємниці цієї державної механіки – цинічно і не без успіху – на очах цілого т. зв. цивілізованого світу.
Отже, 1) тотальне знищення всякої о с о б о в о с т и, а, в логічнім зв’язку з цим, – 2) тотальна заборона п р и в а т н о ї власностита 3) в с е б і ч н и й, перманентно-модифікований і дозований терор, як с и с т є м а, – це і є ті основні підвалини, на яких може існувати державна конструкція типу «Росії». Це і є, в найістотнішім, державна її доктрина, ускладнена також логічно випливаючою з тієї доктрини мілітарною агресивністю, дипломатичною будовою всіляких «невтральних смуг» і – в замірі своїм – рухомих «залізних заслон», за якими діє численна агентура в постаті «комуністичних партій», п’ятих колон і цілих зграй «учених» (що, знаючи оборонні таємниці своїх держав, ніби невинно займаються або теоретичним «студіюванням санскриту», або практичним гомосексуалізмом).
Одним словом, «Росія», як імперія, мусить – хоче вона того, чи не хоче – розпоширювати культурно-політичні властивості середньовічної Московщини на всі завойовані («возз’єднані») терени країн, народів і культур. А що цього не можна зробити без діяння сили, кожна «Росія» мусить бути також в о є н н о ю і м п е р і є ю з культом агресії і – скажім не дипломатично – грабунку й спустошення.
Два визначні державні мужі імперії на переломі XIX–XX ст., задивлені в культуру європейського Заходу і настрашені процесом неуникальної дифузії цієї культури на терени європейської частини імперії, рішилися, один за другим, на кроки, які, щонайменше, можна б назвати революційними. В дійсності їх замір, несвідомо для них самих, був не лише революційним, а й героїчним, при чім героїчним т р а г і ч н о. Це була спроба боротьби, вживаючи античної термінології, з самою історичною м о й р о ю «Росії».
Річ ясна, що вислід тієї боротьби був такий самий, як і в кожній трагедії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
