І
Сергій Вітте, хоч іменований при своїм звільненні останнім царем – графом, був сином Юлія Вітте, правдоподібно, німецького колоніста в Прибалтиці чи, скорше, на Одещині. Його блискуча, майже казкова, бюрократична кар’єра – від начальника залізничної станції Хвастів до міністра імперії була, в значній мірі, спричинена випадковою зустріччю з царем Олександром III і зумовлена необмеженістю влади автократа-царя. ( ком.: Вкоротці по катастрофі царського потягу біля ст. Борки, отже в досить нервовій ситуації, цар Олександр III на одній з залізничних станцій України випадково почув був з-за вікна вагону розмову поміж комендантом свого потягу і якимсь незнаним урядовцем. Урядовець підвищеним голосом заявив: «Мені життя мого імператора дорожче за ваші приписи, я не дозволю на таку скорість потягу, бо добре знаю профілі шляху на моїй дільниці». Закликаний царем до вагону, урядовець виявився начальником одної з дільниць т. зв. Південно-Західніх залізниць – Сергієм Вітте. На другий день Вітте вже був міністром шляхів імперії...) Це дало початок своєрідному політико-психічному гамлетизмові С. Вітте: демократ західнього типу і майже «республіканець» з переконання, він був назавжди осліплений необмеженими можливостями автократичного царату, що для нього, людини кипучої творчости, відкривав ніби велетенське поле діяльнисти. Але, поза тим, С. Вітте був видатним математиком (його залишали при Одеськім університеті), особистістю великих та всебічних талантів і не малого творчого розмаху. Його валютова реформа, що піднесла фінансовий стан імперії на ніким не передбачений рівень, та майже геніяльне перепровадження Портсмутського миру по, здавалося, фатальній для царату поразці у війні з Японією – то вимовні свідоцтва здібностей цієї виняткової людини. Це був справжній «інженер» при державній машині імперії, яку він – з його знанням і можливостями – хотів і, здається, успішно міг коли й не реформувати, то, принаймні, вдосконалити. Та дальший перебіг його діяльности показав всю трагічну утопійність його замірів.
Як політичний «інженер», Вітте бачив і знав з власного досвіду всі хиби історично-перестарілої (як йому, людині «поступу» XIX ст., видавалося) машини своєрідної імперії. Він ясно бачив ті границі націй і культур, що перетинали імперіяльно-географічну «єдність», утримувану лише тайною поліцією, корпусом жандармів та поліційною армією. Людина західнього походження й думання, понадто математик, він добре знав, що та імперіяльна «єдність» є лише «функцією» тих, природою своєю механічних і тому не зовсім певних, «величин». Він повзяв ідею (дуже обережно, не зраджуючись з нею нікому) не більше й не менше, як еволюційно перетворити неорганічно-механічну «Росію» на централізовано-монархістичний, але органічний Bundesstaat Германського типу – при допомозі – і в цім таївся трагічний парадокс! – саме автократично-всемогутнього історичного царизму. (ком.: Запитаний колись, як він уявляє собі майбутнє «Росії» С. Вітте «не замислюючись», відповів: Сполучені Штати Америки. Думаю, що це було після його особистого знайомства з США під час конференції в Портсмуті.)
Трудно було б підозрівати С. Вітте в якімсь особливім незнанні історії «Росії», природи московського народу, чи невідчуванні духа деяких «істінно-русскіх» явищ (напр., пануючу в імперії релігію він досить точно й влучно називав «православним поганством»). Але не підлягає сумніву, що німець з походження і європеєць з виховання й освіти, понадто людина позитивістично-раціоналістичного думання, С. Вітте, рішаючись на таке завдання, не відчував д у х у історично-московського царизму (хоч би й в шатах «імператорства» та в реальнім втіленні в німецькій по крові династії «Романових» – Гольштайн-Ґотторпів). З певністю Вітте не знав, традиційно-фальшованої в школах, історії Московщини, а це ж Московщина в тягу століть – витворила поняття «цар» і вповні викристалізувала ідеологічний зміст царизму й технічну систему царату. Коротше С. Вітте, відважуючись на свій, справді, героїчний чин, був несвідомий ані надлюдської трудности свого завдання, ані самого факту, що першою й головною перешкодою на першім же кроці він зустріне саме і с т о р и ч н и й ц а р и з м, як головного ворога, якого, в своїй західньоевропейській наївності, раціоналіст і математик Вітге, уважав якщо не за союзника, то за Архімедову підойму свого реформаційного чину.
Об’єктивно Вітте хотів подолати царизм за допомогою царизму – і в цім полягала трагічна парадоксальність його пляну
Нелюблений останнім царем, спізнілим романтиком цареправославія і вже спокушеним распутініядою, Миколою II, С. Вітте був закликуваний до влади лише в моменти очевидної небезпеки. «Maedchen fuer alles», як іронізував про себе С. Вітте мовою свого походження, він ще рятує династію й імперію, погасивши пожежу революції 1905 року мутною рідиною облудного псевдоконституційного маніфесту 17 жовтня 1905 року (можливо, сам С. Вітте – і це дуже характеризує його психіку – вірив у щирість врятованого ним від видимої смерти «візантійця» Миколи II).
Це була третя виграна С. Вітте політична битва («золота валюта», Портсмут, рятунок династії й імперії). Але, видно, належав він до тих, що, виграючи всі битви, програють головну. Валютова реформа чи Портсмутський мир – то були речі, які не дотикали істоти царизму, навпаки – зміцнювали його. Маніфест 17 жовтня був тією зброєю (правда, зфальшованою зброєдавцем), якою С. Вітте оборонив смертельно загрожений царизм. Але коли наївний Вітте почав настоювати на здійсненні імлисто-мутнавих обіцянок маніфесту, цар, навіть такий безхарактерний (хоч і безхарактерно-впертий), як Микола II, звільнив першого інженера і відданого слугу імперії, як непотрібного льокая, згірдливо й безсердечно...
Отже, задушевна ідея С. Вітте, яку він викохав жертвенно-героїчно, часом з надмірним пониженням себе в очах малограмотної придворної черні (що уважала С. Вітте за людину низького походження), потерпіла блискавичний крах у першім же зударі з основою «Росії» – недоторкальним в своїй цілості історичним царизмом, сакралізованим протягом століть при допомозі «православія» на догмат і табу.
С. Вітте, граф «всеросійської» імперії і повержений царизмом велетень серед здеґенерованої дрібноти придворного дворянства, – умирає в забутті й неславі напередодні затамованої ним в р. 1905 і вже знову готової до вибуху революції, яка в історії і Московщини, і «Росії» була завжди, за виразом А. Пушкіна, «бунтом безглуздим і нещадним», бунтом тотального раба, викультивованого царизмом в умовинах царату, – додамо ми.

II
Завдання, яке собі поставив другий герой останнього акту петербурзької трагедії, було, на перший погляд, значно скромніше і значно менш революційне. Але тільки на перший погляд.
Петро Столипін, походженням з родовитого московського дворянства, був, певно, одним з найліпших представників пануючої в імперії нації. Мавши земельний маєток на терені Литви, він довший час був губернатором у цій західній колонії імперії. Обсервуючи аграрні відносини серед селянства, зв’язаного з землею правом власности, і порівнюючи ті відносини з селянством московської метрополії, яке того права не мало (й не знало), він прийшов до висновку, що єдиним виходом для зміцнення й оздоровлення селянського стану в його рідній Московщині і тим створення міцної бази для монархії та захитаної імперії – а час був революційний – було б запровадження там законодавчим шляхом, власне, права власности селянина на оброблювану ним землю. (ком.: Те, що загально відоме в історії імперії, як скасування кріпаччини (р. 1861) в дійсності було: 1) звільнення селянина з р а б с т в а, при земельнім маєтку поміщика, та з обов’язку панщини, цебто безплатної праці в тім маєтку і, одночасно, 2) наданням поміщикові п р а в а в л а с н о с т и н а з е м е л ь н и й м а є т о к, що перед тим був de jure державним, цебто наданим враз з кріпаками поміщикові д е р ж а в о ю за ті чи інші перед царем чи державою (що було те саме) – заслуги. Селянин опинявся без з е м л і. Акт 1861 р. був моментом з’явлення величезних мас сільського п р о л е т а р і я т у. І тому ліпші державні діячі цієї «реформи» перестерігали царя Олександра II проти згубних наслідків половинчатости (як вони казали) тієї реформи. Аграрні відносини в колоніях імперії – Україні, Польщі, Прибалтиці і т. д., там, де віками панувало римське право власности, укладалися інакше.) Покликаний внедовзі після упадку С. Вітте на становище міністра внутрішніх справ і прем’єра, П. Столипін з незвичайною впертістю й енергією домігся був від настрашеного революцією 1905 р. царя спеціяльного закону (9 листопада 1906 р.) про початок запровадження селянського права власности на землю, що мало б наслідком своїм перехід селянина від стану традиційного «колхозника» своєї «общини» до стану вільного власника приналежного йому господарства-хутора.
Здавалося, плян П. Столипіна був і логічним, і природним, і, зрештою, «мінімальним». Але дійсність показала, наскільки й цей плян був в обличчі «Росії» і максимальним, і революційним, і... утопійним.
Року 1911 в театрі Київської опери під час антракту прем’єр-міністер імперії П. Столипін – на очах присутнього царя і всіх достойників – був забитий. Убийник (Боґров) міг проникнути в щільно стережений будинок опери лише тому, що був співробітником самої ж таємної поліції («охрани»), що несла охорону будинку, бувши о д н о ч а с н о членом терористичної групи революціонерів (такий терорист, логічно беручи, скористав би з нагоди скорше забити самого царя – головну ціль терору...).
В історії російських революційних рухів співпраця революціонерів (спеціяльно терористів) з таємною поліцією імперії не лише не була новиною, а й мала немалі своєрідні традиції (Азеф і багато інших). Трудно аналізувати тепер обставини замордування Столипіна хоча б уже тому, що справа та була зліквідована урядовими чинниками дуже хутко і якихбудь документів чи матеріялів не полишила. Таємничі обставини при замордуванні імперського прем’єр-міністра, запевне, були і «таємниця» смерти П. Столипіна залишиться таємницею, правдоподібно, уже назавжди.
Але загальновідоме було зовсім не таємниче відношення до аграрної реформи П. Столипіна, з одного боку – революційного підпілля (яке вже виформувало зародок майбутнього большевицького керівництва), а з другого боку, як це не дивно, – близьких до трону кол найвищого дворянства («Совєт Об’єдіньонного Дворянства»). Революційне підпілля слушно бачило в з’явленні серед селянства типу міцного господаря-власника («кулака») небезпеку втрачення для революції селянської маси, як рушійної сили. Але чим пояснити не меншу, а може ще й більшу ненависть до реформи та її ініціатора збоку людей одного стану, одного культурного кругу й тої самої землевласницько-бюрократичної кляси? Чим пояснити явну нехіть царя до людини, що своїм походженням і відданістю тронові та династії, як зрештою й своїми особистими якостями – доброю волею, прямотою, відвагою й характером – не могла збуджувати (протилежно до Вітте) жадних сумнівів? Чим пояснити, що смерть Столипіна – з руки аджеж ніби революціонера – викликала і у царя, і у придворної та бюрократичної еліти – «зітх полегші», як свідчать сучасники? (ком.: Не позбавлено особливої пікантности, що проти реформи Столипіна і на з а х и с т сакраментальної історично-московської «общини» встали в Державній Думі р. 1906 ліві ліберально-буржуазні і ідеологічноніби скрайньо «західницькі» кола на чолі з П. Мілюковим. «Община» і для цих «європеїзованих» кіл була – «табу». Досить заплутана аргументація тих кіл зводилася до того, що проект Столипіна йшов ніби «по лінії дворянської (?) політики», що на зміну поміщикові прийде, мовляв, «кулак», і що це буде «руйнація» історично-зформованої «общини»... Ліва громадськість всім цим дворянським плянам (реформі Столипіна. – Е. М.) протиставила захист непродажности наділів селянської общини, заховання в ній старих порядків переділів (– періодичного перерозподілу «неподільного» масиву приналежної колективу землі. – Е. М.) частинних і загальних (...), поліпшення продуктивности шляхом переходу до кооперативного, машинного і інтенсивного господарства... (П. Мілюков – Воспоминанія, Т. II). Як бачимо «ліва громадськість» вже р. 1906 передбачила колхози, совхози і машинно-тракторні станції СССР.)
На всі ці запитання може бути лише одна відповідь: своєю аграрною реформою Столипін небезпечно діткнувся був, як перед ним С. Вітте, основної догматичної підвалини державної доктрини «Росії»: д е р ж а в н о ї власности над б є з о б л и ч н и м р а б о м -підданим, який в системі «Росії» мусить залишитися у в’язниці традиційно-московської «общини» і не сміє мати жадної приватної власности, бо то – м а т е р і я л ь н а б а з а д л я о с о б и с т о с т и й ї ї д у х о в о ї с в о б о д и. А особистости система завжди царистичної «Росії» – не терпить, бо особистість в тій системі – не міститься. Намагання Вітте, як і Столипіна, в суті речі, вели в тім самім напрямку, який – в дальших наслідках – мусів привести «Росію» до натурального «розленування». І те, що стояло на сторожі тієї «Росії», чи то був цар і монархісти, чи то була «революція» і соціялісти, чи то була ліберальна демократія (Мілюков), – не могло не стати на захист перед небезпекою с п р а в ж н ь о ї революції, яку започаткував переконаний монархіст і царист, до крови відданий імперії, родовитий москаль з національности – Петро Столипін, якого замордували – в особі свого спільного аґента – і царизм, і революція, і – через них – національний дух власного народу.
Характеристично, що справжній жаль по Столипінові був лише на Україні: селянські маси були йому вдячні за полегшений шлях до своєї остаточної господарської емансипації від імперії, малоросійське дворянство бачило в нім мужа, що ту імперію оздоровив би й зробив би її (хоч на певний час) життєздатною. Тож є д и н и й на теренах імперії пам’ятник II. Столипінові стояв – до 1917 р. – в Києві, перед магістратом столиці України.

1956

Примітка
Включаючи цю працю до книги, мушу додати, що знану книгу М. Бєрдяєва «Истоки и смысл русского коммунизма» (Париж 1955) довелося побачити щойно тепер (лютий р. 1965). З почуттям певної сатисфакції, не знайшовши в ній нічого для мене нового, знайшов я, проте, в ній авторитетне підтвердження основних думок моєї праці. Кажу «авторитетне», бо Н. Бєрдяєв не лише філософ з голосним ім’ям, але (для мене насамперед) один з ранніх марксистів б. Росії, свідок приготування сов. революції і її уважний обсерватор.
Рекомендуючи книгу Бєрдяєва тим, хто інтересується темою большевизму, мушу підкреслити, що від’ємним складником книги російського автора є парадоксальна одержимість самого Бєрдяєва російсько-московським месіянізмом... Ця обставина де в чім затемнює, назагал ясний виклад історії большевизму в його книзі, а часом і деформує «месіяністичними» збоченнями аналізу і с т о т и большевизму.


Е.М. Січень 1965