І
Знайомство з відповідними матеріялами, історичними джерелами, спостережливість власних очей, реальне знання і хоч скромне вміння відчувати метафізику речей – вимовно переконують неупередженого дослідника, що теорія Маркса саме на терені історичної Росії могла бути зреалізована і що большевизм міг лише в Московщині зродитись.
Розуміється, не легко на тему «Росії» говорити, ще тяжче щось твердити. Знаємо з власного досвіду, що тема ця старанно і віддавна ускладнена, заїмлена, закамуфльована і, попросту, забріхана, в певних же областях (в тім і «наукових») становить часто своєрідне «табу». Надто для дослідника українського, якого найоб’єктивніші й найнауковіші розумування можуть бути умлівіч підтяті випробуваним аргументом «зоологічного шовінізму», або тим клясичним аргументом тьоті Моті з блискучої комедії М. Куліша «Мина Мазайло», що звучить: «етого не может бить, потому что етого не может бить нікада».
Здаємо собі справу з цього вповні. На що вже, часом, по саме нікуди, був об’єктивним і старанним ученим покійний М. Грушевський, але велетенську наукову його спадщину «революційний» совєтський уряд, урочисто проголосивши теж «зоологічним шовінізмом» і «фашистівською лженаукою», тотально «упраздніл» і зробив для ряду українських поколінь неіснуючою. Зрештою, є то цілком природним і історично-традиційним збоку того уряду кроком: аджеж він застосовував подібні методи і до представників «передового» й пануючого народу «Росії». Чи не був фактично знищений урядом певен історик-москаль Н. Полєвой за свою контр-карамзінівську концепцію історії? Чи не «упраздньон» від літ на терені СССР історик-марксист Покровський, що був, хоч і марксистом, але й справжнім науковцем? Чи не оголосив був цар Микола І за одну лише опубліковану блискучу історіософічну статтю друга Пушкіна, б. гвардійського старшину, московського аристократа й видатного мислителя Петра Чаадаєва б о ж е в і л ь н и м з усіма юридичними наслідками того офіційного стану? Перелік такого роду проявів духово-поліційної чуйности у керманичів і старої Московщини, і петербурзької та совєтської імперії – можна продовжувати без кінця.
Але не ліпше стоїть справа знання «Росії» і в світі поза-«російськім». Про це невсипуще, протягом віків, дбала рафінована московська закордонна пропаганда, якої Західня Европа ніколи належно не оцінювала і якої інтенсивність, пляновість і розміри хіба лише в совєтській добі стають очевидними.
Вже московський Іван IV («Грозний»), якого, до речі, небіжчик Сталін наказував совписьменникам представляти, як свого «геніяльного» прототипа, вже цей перший одвертий імперіаліст Москви пропагував за кордоном, що він походить по прямій лінії від Олександра Македонського і мало не Клеопатри Єгипетської, що свої загарбницькі війни провадить він з метою ширення «православного християнства», що не перешкодило йому вирізати 40.000 православних новгородців. А що ж говорити про ту, значно більш удосконалену й майстерно проваджену, закордонну пропаганду, що її виконала богиня (добре плачених) французьких енциклопедистів, «Семираміда Півночі», розпусна німкеня на троні царів – Катерина Друга. Вона спромоглася тримати на постійнім «жалованні» три чверти польської еліти XVIII ст., що свідомо продавала майбутнє свого народу – найстрашнішому, історичному ворогові. Нам відомі (з документів) намагання тайної поліції Миколи І купити такого видатного французького письменника, як О. Бальзак (він мав написати контр-книгу для дискредитації книги де Кюстіна). Намагання було об’єктивно дуже реальне (Бальзак гроші любив і потребував їх), і може лише випадково (багате оженення Бальзака на Україні) залишилося безуспішним. Але скільки ж більших і менших Бальзаків і Вольтерів були на утриманні петербурзької тайної поліції протягом двох століть. (ком.: 1 Є поважні підстави припускати, що голосний дипломат революційної доби у Франції – Талейран (екскомунікований єпископ, мі-ністер Наполеона й Люї Філіппа) був агентом царського Петербургу. Сучасна московська агентура закордоном має великі традиції й добре випробувані методи.) І скільки ж дрібніших їх колеґ є тепер, якщо не на утриманні, то в цілком недвозначній реальній залежності від поліції совєтської – вже не у Франції тільки, але й в цілім світі.

II
Обриваючи цю побічну, хоч і дуже важливу тему, хочемо ствердити, що образ «Росії», раз грізної, раз миролюбної, раз примітивної, раз таємничо-містичної, раз варварської, раз рафінованої (балети і таке інше), але завжди «єдинонеподільної», однолитої національно, щедробагатої для приятелів і нещадної для «національних» ворогів – був всуґерований світові віддавна і дуже міцно. І, розуміється, «російська» концепція східньоевропейської (й євразійської) історії залишалася канонічною для європейської (й світової) науки, в якій, скажім, схема Грушевського уважалася, переважно, за «тенденційну». І держава, яка ще до XVII ст. офіційно називалася ducatus moskoviensis, а в XVII ст. сама себе називала «Московскоє Ґосударство», протягом одного XVIII століття обернулася на споконвічну «Росію», хоч і імперія, і імперіяльна (староукраїнська) назва ця датувалася лише 1709 роком, роком фатальної для цілої Европи Полтавської катастрофи. Зовнішній вигляд царів від XVIII ст. почавши, нічим не різнився від королів Західньої Европи. Династія Романових в короткім часі стала на 90 % по крові німецькою, як значна більшість вельмож і аристократів (елемент п р у с а ц т в а приходить ніби на зміну елементові т а т а р щ и н и з часів князівства Московського і численні «Урусови» змінюються не менш численними «Бенкендорфами»). Словом, петербурзька імперія – крізь «вітраж» взорованого на Амстердамі Санкт-Петербургу – виглядає назовні цілком comme il faut. (ком.: Цікаво було б скласти реєстр прізвищ дипломатів царської імперії: враження від тих «російських» прізвищ було б ревеляційне.) В понятті пересічного європейця другої половини XIX ст., «Росія» була трохи, може, екзотичною і відсталою, але, остаточно звичайною великою державою, і нічого в ній особливого, ніякого «іншого світу» в ній не спостерігалося. Маркіз де Кюстін був одним з дуже нечисленних вийнятків, що спромігся в першій половині XIX ст. побачити щось зовсім інше...
І в науці, і в літературі, і в політиці, і просто в уявленні Заходу склався раз на завше певний образ «Росії», що жив, суґерував і гіпнотизував, як гіпнотизує – інерційно – донині. Боротися з тим ірраціональним уявленням літературно-раціональними засобами дуже трудно. Радикально той образ може перебороти лише безпосередня з «Росією» знайомість, і науку того безпосереднього знайомства аж надто дошкульно одержують нині німці, чехи й словаки, а поновний курс тієї науки мають поляки і, почасти, болгари з румунами та мадярами. Кошти такої «науки», розуміється, неспівмірно великі...
Знаємо з власного досвіду, коли, почувши, що, напр., московське селянство не знало права власносте, західньо-европейський інтелектуаліст (часто економіст чи історик) робить із здивовання великі очі й лагідно старається вам вияснити, що то, може, у вас промовляє ваше національне почуття, «цілком зрозуміла», мовляв, нехіть до москалів і таке інше. Такому західньо-европейцеві незнаними і фантастичними залишаються ті, напр., цілком реальні границі культур, часто антиномічних, що перетинають терени совімперії. Що для нього минуле Кавказу? Руїни блискучої мусульманської культури Туркестану? Античні пам’ятки Чорномор’я? З цілої нашої історії він знає хіба дотла зромантизованого Мазепу, та й то не від Вольтера навіть, а від Байрона, Ліста й (маляра) Антона Вернета. А в уяві навіть найтонших представників Заходу, як поет Р. М. Рільке, і с т о т н о ї різниці немає поміж катедрою св. Софії у Києві і яким-небудь Васілієм Блаженним на Красній площі у Москві: всуґерований, задавнений, аж якось закляклий образ «єдиної», «великої», «безкрайньої» (часом навіть «степової»!) «Росії» – тяжить і застує, і деформує навіть найочевиднішу (Рільке був і в Києві, і в Москві) дійсність. (ком.: Наші часті нарікання на це – нічого не поможуть, а енергії й нервів на це – шкода. Радикальним ліком на всі ті явища буде єдино власна державність («Carthagina delendam esse»). Емоційні ж відрухи – з «зоологічним шовінізмом» включно – тут мало поможуть. Скорше пошкодять.)
Такий інтелектуаліст уявляє собі большевизм, як «велику російську революцію», не розуміючи, що, як писав колись в своїй блискучій статті напередодні революції 1905 р. Джозеф Конрад («Революція і автократія») і «еволюція» і «революція» – при з а х о в а н і й с и с т е м і «Р о с і ї» – є порожніми словами, а властиво кпинами з їх змісту. Для такого інтелектуаліста якийсь «запльомбований вагон», в якім, мовляв, Людендорф злісно прислав Леніна, щоб пошкодити «союзній Росії», – більш важлива історична подія, аніж, скажім, історіо-софічний сенс перенесення Леніним столиці з quasi-европеїзованого Петербургу до н а ц і о н а л ь н о ї Москви. Інтелектуаліст такий був би здивований, але пояснив би це собі «випадковістю», що, напр., Чека, пізніше НКВД, міститься на Луб’янці, саме там, де за часів старомосковської держави був т. зв. Питошний Пріказ, себто ті ж самі льохи й камери тайної поліції.
Цей інтелектуаліст, перераціоналізований або переспіритуалізований і завжди більш або менш снобістичний, давно вже перестав мислити категоріями історизму: доба технократії змеханізувала його інтелект і випарила інтуїцію. ( ком.: Навіть останній найблискучіший культуролог й історіософ О. Шпенґлер, передчувши ту апокаліпсу, дав їй зневірену, чорнопесимістичну і, кінець-кінцем, «москвофільську» інтерпретацію. В результаті німецька сила не принесла на Схід р. 1941 «Европи», лише покірно улягла всуґерованій Шпенґлером «потузі білих варварів зі Сходу» і сама заразилась большевизмом.) І та страшна самовбивча руїна Европи, що пронеслася в апокаліптичних роках другої світової війни (з її гітлерівською «інтродукцією») – теж була історично й культурно детермінована, хоча б у блискучо «обґрунтованій», але у висновках е в р о п е й с ь к о-с а м о в б и в ч і й історіософії Освальда Шпенґлера. Цей тип інтелектуаліста є ще досі панівний (яскравий приклад А. Тойнбі, вже не згадуючи Еліота, Сартра і легіонів «розкаяних комуністів» та «бувших троцькістів» у змеханізованій літературі нашої доби). Парості ж нового, що могли б закільчитися, є пильно обсервовані силами, монопольно озброєними друкарством, фільмом, радіом. І ті сили, справді, за «Бісами» Достоєвського, «згашають кожного генія ще немовлям».
Такі умовини доби сприяють дальшому триванню большевизму, і він, хоч як внутрішньо розкладається, підлягає навіть якійсь своєрідній «консервації», захованню його тими самими силами, дійсно, за всяку ціну, аж наступить знову «сприятливий момент» і з новітньої Мекки «нової віри» він знов «ідеологічно» засяє на цілий світ.