- А рибка свіжа? – цікавлюсь у опасистої усміхненої тітоньки.
- Та свіжісінька, вдома ще стрибала! – розпливається радісною посмішкою обличчя тітоньки, а її міцні долоні простягають мені пакетик рибки гірчички, - Беріть, котик буде радий!
«Стрибала то й стрибала…» - думаю про себе, підхоплюючи пакетик і мимоволі усміхаюсь сама, дивуючись задоволенню, з яким тітонька продає нам з сином «котячу радість». Купивши заплановані продукти повертаємось додому. Син, виконавши обов’язки помічника, швиденько відпрошується гуляти, а я прямую до кухні впорядковувати куплене. Руде створіння поглядає на мене круглими жовто-зеленими очиськами , і не сходячи з місця, запитливим «няв» цікавиться, чи є у мене для нього щось смачненьке.
- Зараз дам, - відповідаю на його красномовний погляд і відкриваю пакетик з рибою. Звідти щось вистрибує і падає на підлогу, і я, встигнувши подумати: « Правду тітка казала» - з подивом усвідомлюю, що то не рибка з пакета вислизнула, а крихітне жабеня. Декілька секунд ми, заклякнувши, збентежено витріщаємо очі. Потім жабеня розуміє, що час тікати, а я – що реакція кота може виявитись швидшою за мою, і тоді жабеня ніколи не стане жабкою. Вискнувши від переляку, що можу не встигнути, падаю на коліна, намагаючись накрити жабеня долонею. Кіт на несподіваний рух зреагував блискавично, зникнувши у невідомому напрямку. Реакція жабеняти теж виявилась на висоті: воно стрибнуло вбік раніше, аніж моя рука торкнулась підлоги. З жахом розумію, що якщо жабеня зникне під кухонними меблями, дістати його живим буде дуже важко, і з подвоєною енергією починаю ляпати по підлозі долонями, намагаючись вхопити дурненького стрибуна. Нарешті мені це вдається, і я з полегшенням обережно саджу жабеня у банку. Повертаюсь до хатніх справ, час від часу позираючи на полонене золотооке диво, що непорушно завмерло у своїй скляній в’язниці. Взагалі-то всі його порядні родичі вже давно влаштувались на зимівлю. Якщо цього зеленого гостя випустити – швидше за все загине.
З вулиці повертається син, і ми вирішуємо пересадити бранця скляної банки у маленький акваріум на кухонному вікні. Все ж таки там йому буде краще. На новому місці жабеня влаштовується на водоростях і завмирає , байдуже дивлячись кудись у простір. Син деякий час спостерігає за ним, але крихітна істотка не виявляє ніякого бажання рухатись.
- Не лякай його, воно й так шоковане, - кажу синові, і той, погодившись з такою думкою, вирішує за краще поспілкуватись з комп’ютером. А жабеня продовжує сидіти непорушно. І , захопившись своїми справами, ми з сином зовсім забули розповісти про нього голові родини, коли той повернувся з роботи. Та й сів до столу якраз спиною до акваріума. Я не передбачила, що жабеняті саме у цей момент може заманутися пошукати шлях додому. І саме по плечах і обличчю чоловіка.
- Таню, йди швидше сюди! – долинув до мене у вітальню голос чоловіка. І тут я згадала. Уже здогадуючись, що сталось, спішу до кухні.
- Глянь, що у нас в акваріумі звідкілясь взялось і мені прямо на обличчя стрибнуло, - відкриває чоловік долоні мені назустріч. А очі зачудовані, наче в малої дитини.
- Не звідкілясь, ми його разом з котячою рибою на базарі купили. Вибач, я забула тобі сказати, – а сама про себе радію, що не розсердився з несподіванки, адже це не надто приємно, коли тобі за столом ні з того, ні з сього жабенята на обличчя стрибають. Слідом за мною у кухні неквапом з’являється син, і ми разом розповідаємо вранішню пригоду.
- Так його треба у великий акваріум, бо звідси воно весь час вискакуватиме, - авторитетно заявляє чоловік.
- А мух я йому що, малювати буду? Чим я його годуватиму? – протестую я, але син цілком на татовій стороні.
- Воно тепер наше! – заявляє мені чоловіча більшість і йде випускати жабеня у великий акваріум.
- Здохне – самі його звідти виловлювати будете, - бурчу я, усвідомлюючи, що віднині у цій квартирі побільшало ще на одного домашнього улюбленця.
Наступні два дні жабеня сумно просиділо на водоростях у куточку акваріума,не звертаючи уваги на мої спроби пригостити його мотилем, а ми всі безпорадно зазирали на нього крізь скло. На третій день воно зрозуміло, що комашок не буде і варто поцікавитись, чим харчуються інші мешканці цієї «калюжі». Жабеня перебралося до риб’ячої годівнички. Обережно кладу на годівничку купку живого корму. Але маленький страхополох тікає, куди подалі. Та згодом повертається – голод не тітка! «Виживе» - полегшено зітхає наша родина, відкладаючи до тепла питання про те, чи слід відпустити жабеня на волю, чи залишити його повноправним мешканцем акваріуму. Адже, судячи з того, як воно росте, йому тут не так уже й погано.