ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Багрянцева
2019.02.17 01:12
Ця історія знову почнеться для нас із кінця.
Не тривожся даремно, минуле пустивши за вітром.
Знаю, серце твоє крижане не зумію зігріти.
Знаю, вперте мовчання не буде ніяк до лиця.

Може, завтра зійдуть нанівець всі важливі слова.
І роздмухає хтось н

Вероніка Новікова
2019.02.17 00:27
Бачу тебе просту, гілля смаглявих рук,
в жилах свята вода, сповнена темних звуків.
Груди твої гіркі - грона зимових вин,
полум'я губить глузд поміж твоїх колін.

Хто ти мені така? Згуба моя й усе.
Може заснув би з ким, тільки печеш у серці.
Жінка

Юрій Сидорів
2019.02.16 12:19
Бузиною заварюють в Хотові
Для гурманів чаї бергамотові.
Дозріває полин
Між дерев і рослин.
І його культивують у Хотові.

Завалили метро у Батурині
Наркомани, «Паміром» обкурені.

Вероніка Новікова
2019.02.16 00:47
Темна чи світла буде твоя сторона,
іди до горіха, спускайся в старий підвал.
Спалимо ковдру і, може, старий диван.
Заліземо вище, до Інчиного вікна.

Там, за вікном, хтось провалився в тінь.
Скло у руці, зіниці блищать, як сталь.
Краще тримайся, мо

Віктор Кучерук
2019.02.16 00:13
Не так, як сусід подарунками
До свята дружину лишень, -
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень!
Пробач, що плекати обновами
Тебе не навчуся чомусь, -
Що тільки з вітанням віршованим
Щоранку до тебе горнусь.

Ірина Вовк
2019.02.15 21:10
Якось дниною ясною
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей «СТРІТЕННЯМ» зоветься…

Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:

Іван Потьомкін
2019.02.15 12:45
Ейн сомхім ал ганес На Бога покладайся, а розуму тримайся. Бог то Бог, та не будь і сам плох. Богу молись, а до берега гребись. Боже, поможи, а сам не лежи. Надія в Бозі, коли хліб у стозі. Ейн ані ела бедАат Бідний лише той, хто не має знань.

Олександр Сушко
2019.02.15 12:32
Дописав елегію таки,
Прочитай, мій братику, не бійся.
Космос чхнув, посипались зірки,
Захитався в піднебессі місяць.

Ласий люд до незвичайних тем,
А мені екзотики не треба.
Про любов писати - це святе,

Ігор Деркач
2019.02.15 10:13
Зима минає. Літо наступає.
Але нічого кращого немає
як на порядку денному – весна,
коли сигнали подає вона, –
зима минає.

Але коли – ніхто не доганяє.
Бо це не те, що буча затяжна.

Віктор Кучерук
2019.02.15 00:01
Мерехтлива віхола лютнева,
Попелом сріблястим уночі, –
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.

Сонце Місяць
2019.02.14 21:45
у вечір подібний на цей
без будь~ яких панацей
змальований трохи криво
та прискіпливим олівцем

мов деінде альтернатива
дощовий чи сум чи то дзен
градієнт карамельно~ сивий

Олександр Сушко
2019.02.14 21:06
Поете! Не сиди у хаті пнем!
Від компа геть! Існуднув як, ой леле!
Немає мавки - пишеться сумне,
А є красуня - радісне й веселе.

Ти з виду - кремез, ще не у літах,
Цікавити повинні пані пишні.
А в тебе - тьху! - в паперах борода,

Ярослав Чорногуз
2019.02.14 21:05
Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Ігор Деркач
2019.02.14 19:27
Коли любов'ю пахне і весна
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.

І навіть лютий майже не лютує,

Вероніка Новікова
2019.02.14 17:06
Цей вірш я писала нікому, тож він нічий.
Складала, як дім чи казку, з простих речей.
Ховаючи світло сорому, страху тінь
У темінь північну з виру його очей.

У темені цій північній горять ліси,
Як губи горять, які цілували мідь.
Хай спогад про це бе

Микола Дудар
2019.02.14 16:21
Фітотерапія
поучні… роки
затікають вії
хліб хіба з муки?
і тіла не з крови
більше - не з води
все воно із Мови
й зникне теж туди…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02

Надін Ко
2018.12.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Храмченко / Проза / Художня проза

 Говард Лавкрафт *Селефаїс* (переклад на українську мову)
Celephais Селефаїс

Уві сні Куранес побачив місто в долині, понад ним морське узбережжя, засніжену вершину, що височіла понад морем, яскраво розписані галери, що випливали з гавані у бік віддалених країв, туди, де море зустрічається з небом. Також у сні він дістав ім'я Куранес, а коли прокидався, називали його іншим ім'ям.

Можливо, для нього було природнім наснити нове ім'я; оскільки був він останнім зі свого роду, самотнім серед байдужих численних мешканців Лондону, тому, не багато було тих, хто розмовляв з ним і нагадував, ким він був. Його гроші та землі були розтрачені, його не хвилювало те, як до нього ставилися люди, він надавав перевагу снам і любив їх описувати. Багато хто сміявся з того, що він писав, тому, за деякий час він почав писати суто для себе, а потім взагалі перестав писати.

Що дужче він віддалявся з навколишнього світу, то прекраснішими ставали його сни; було б марною справою викладати їх на папері. Куранес не був прихильником сучасності і не мислив так, як це робили інші письменники. Вони ж намагалися здерти з життя його шати, прикрашені міфами, і показати голу огидність, себто - брудну реальність. Лише Куранес прагнув краси. Коли ні правді, ні досвіду не вдалося її проявити, він почав шукати її у фантазіях та ілюзіях, та знайшов її на самому порозі серед туманних спогадів з дитячих казок та снів.

Не багато є таких, хто знає, які дива відкриті для них у історіях і видіннях їхньої юності; коли ж ми діти, ми слухаємо і мріємо, ми думаємо напівсформованими думками, а в зрілості намагаємося згадати, нам нудно, нас отруює прозаїчність життя. Але дехто з нас пробуджується вночі від сну з дивними ілюзіями про пагорби і сади неіснуючої краси, про фонтани, що цвірчать під сонцем, про золоті скелі, що височіють над морями, про долини, що простягаються до сонних міст з бронзи і каменю, та про вигаданих героїв на білих конях, що їдуть вздовж густих лісів; в такі миті ми розуміємо, що повернулися через ворота зі слонової кості назад, у світ див, що належав нам до того, як ми стали мудрими і нещасними.

У світ свого дитинства Куранес потрапив випадково. Йому наснився сон про дім, де він народився; про великий кам'яний будинок, сповитий плющем. В ньому мешкали тринадцять поколінь його роду. Він сподівався, що зустріне смерть саме там. Ніч була місячною і він вислизнув у насичену пахощами літню ніч, йшов садами, вниз терасами, повз великі дуби, що ростуть у парку, вздовж довгого білого шляху, що він до селища. Селище здавалося давнім, наче його роз'їло так само, як і місяць, що звужувався на межі. Куранесу стало цікаво, що ховається у невеличких будинках з гостроверхими дахами - сон чи смерть. Вулиці були вкриті паростками високої трави, ставні з обох боків були побиті чи широко розкриті і покриті павутинням. Куранес не барився. Він крокував впевнено, наче крокував до певної мети. Він не смів протистояти цьому поклику, боячись, що таким чином доведе, що ілюзія, така сама, як і спонукання та очікування свідомого життя, що не мають нічого на меті. Далі він звернув на вузьку стежку, яка вела геть із головної вулиці, до каскаду скель і доводила до кінця всіх речей, до провалля, безодні, де і все селище і весь світ раптово переходили в беззвучну пустку вічності, де навіть небо було пустим і не освічувалося щербатим місяцем та пильними очима зірок. З довірою він швидко спускався у безодню, у вир, яким він плив вниз, вниз, вниз; повз темряву, відсутність форми, небачені сни, ледь сяючі сфери, що могли б бути частково баченими снами, і крилаті істоти, що наче висміювали мрійників всіх світів. Далі розколина відкрила перед ним темряву. Він побачив місто у долині, що яскраво майоріло на обрії, далеко внизу, на фоні моря та неба. А біля його узбережжя височіла гора, вкрита снігом.

Куранес прокинувся якраз тоді, коли оглядав місто, однак він з першого погляду був впевнений, що це і є Селефаїс, в долині Оот-Наргай біля підніжжя Танарійських Гір, де його дух провів цілу вічність довжиною з годину одного літнього опівдня дуже давно, коли він втік від няні. Тоді теплий морський бриз його заколисав, коли він дивився на хмари, сидячи на верхівці скелі. Його дуже розізлило те, що його знайшли, розбудили і відвели додому, бо як після пробудження він хотів поплисти на золотій галері в ті чарівні краї, де море зустрічається з небом. Тепер він настільки ж обурився, через те, що прокинувся, оскільки нарешті через сорок довгих років він віднайшов легендарне місто.

Але через три ночі Куранес знову повернувся в Селефаїс. Як і до того, спочатку йому наснилося селище, що спало, чи померло, безодня, через яку потрібно тихо проплисти; потім знову з'явилася розколина й перед ним постали сяючі мінарети. Він бачив граційні галери, що причалювалися у синій гавані, він спостерігав за тим, як на горі Аран на морському бризі гойдалися гінкго. Але цього разу сон не перервався і він наче на крилах повільно наближався до трав’янистого боку пагорбу, доки його ноги не торкнулися нарешті землі, вкритої дерном. Він повернувся в Долину Оот-Наргай і легендарний Селефаїс.

Куранес спускався пагорбом, вкритим пахучими травами і яскравими квітами, біля джерела Наракса, дерев'яним мостом, на якому він вирізав своє ім'я так багато років тому, також через гомінливий гай, аж до великого кам'яного мосту, що біля міських воріт. Все було як і в старі часи - ні колір мармурових стін не вицвів, ні відполіровані бронзові статуї не потемніли. Куранес подумав, що не потрібно боятися, бо все йому тут було знайомим; навіть вартові на захисних валах були ті ж, такими ж молодими, якими він їх запам’ятав. Коли він ввійшов в місто через бронзові ворота і вздовж доріг, вимощених оніксом, купці та наїзники на верблюдах вітали його так, наче він ніколи і не покидав місто; так само було й в бірюзовому храмі Нат-Гортат, де монахи у вінках з орхідей сказали йому, що не існує такого поняття як час у Оот-Наргаї, лише вічна молодість. Далі Куранес пішов на прогулянку Вулицею Колон до стіни, спрямованої в бік моря. Там збиралися торговці та моряки, а також дивні люди з тих країв, де море зустрічається з небом. Там він затримався надовго, не відриваючи погляду від яскравої гавані, де брижі виблискували під невідомим сонцем, а галери з далеких країв легко ковзали по воді. Він також пильно вдивлявся на гору Аран, що по-царському височіла над берегом, на нижніх схилах якої гойдалися дерева, а біла верхівка торкалась небес.

Більш за все Куранес бажав подорожувати галерою до далеких місць, про які він чув багато дивовижних казок, тому почав розшукувати капітана, який згодився взяти його на борт ще давно. Він знайшов цього чоловіка, Атіба, який сидів на тій самій скрині зі спеціями, що й до того, а Атіб, здавалося, навіть і не здогадувався, що стільки часу минуло. Потім обидвоє підпливли на човнах до галери і віддаючи накази веслярам, почали відпливати в хвилясте Серенське море, що веде до небес. Впродовж кількох днів вони ковзали зигзагами по воді, доки нарешті досягли горизонту, де море зустрічається з небом. Тут галера не зупинилася, а легко здійнялась в синє небо серед пухнастих хмар рожевого відтінку. А далеко під кілем Куранес міг бачити дивні землі та ріки, та міста неперевершеної краси, що мляво розляглися під сонцем, яке, здавалося, ні віддалялося, ні зникало. Нарешті Атіб повідомив, що подорож майже добігла кінця і що скоро вони ввійдуть в гавань Сераннії, міста рожевих мармурових хмар, збудованого на ефірному узбережжі, де у небо дме західний вітер; але як тільки стало видно найвищу різьблену вежу міста, пролунав якийсь звук і Куранес прокинувся в своїй мансарді в Лондоні.

Впродовж довгих місяців Куранес марно шукав чудове місто Селефаїс і галери, що пливуть небом; його сни відносили його до багатьох чудових і нечуваних місць, але ніхто з зустрічних не міг сказати, як знайти Оот-Наргай, що біля підніжжя Танарійських Гір. Одної ночі він летів над темними горами, де ледь виднілися самотні вогники в таборах, розкиданих на великій відстані одне від одного, і дивні неохайні зграї, що озивалися дзвіночками, в які дзвонили їх ватажки, а у найвіддаленішій частині горбистої країни, настільки далекій, що лише небагатьом вдалося її побачити, він знайшов страшенно стару стіну чи то кам'яну мостову, що звивалася зигзагом через пасма гір та долин; настільки велетенськими вони були, що важко повірити в те, що вони були викладені людськими руками, і настільки довгі, що й кінця-краю не видно. За тією стіною, коли лише почало сіріти, він ввійшов в країну чудернацьких садів і вишневих дерев, а коли зійшло сонце, він побачив таку красу червоних і білих квітів, зеленого листя та галявин, білих стежок, кришталевих струмків, блакитних озерець, вирізьблених мостів, пагод з червоними дахами, що він на мить і забув начисто про Селефаїс. Але він знову про нього згадав, коли спускався білою стежкою до пагоди з червоним дахом. Він мав намір розпитати людей про цю країну, але виявилось, що там їх немає, є лише птахи, і бджоли, і метелики. Іншої ночі Куранес підіймався вологими кам'яними спіральними нескінченними сходами і нею прийшов до вікна башти, що виходило на велику рівнину і річку, на яку падало місячне сяйво; у тихому місті, що простягалося від берегу річки, йому здалося, що він осягнув вже знайомі йому замальовки та плани. Він би спустився і розпитав би про те, як потрапити до Оот-Наргай, якби не грізна ранкова зоря, що виринала вдалині, з-за горизонту, виводячи на світло руїни та старовинність міста, застій ріки, вкритої очеретом, і смерть, що почала кружляти над цими краями з тих часів, коли король Кинаратоліс повернувся додому з війни і потерпів від помсти богів.

Отже, Куранес шукав чудове місто Селефаїс та галери, що відпливають до Сераннії просто в небо, та дарма, однак він тим часом споглядав чимало див на своєму шляху, а одного разу ледве зміг втекти від найвеличнішого з жерців. Його неможливо описати. Обличчя йому закриває жовта шовкова маска, а живе він сам самісінький у кам’яному монастирі у холодному, пустельному плато долини Ленг. З часом його почали дратувати безрадісні дні і він почав вживати наркотичні засоби, щоб збільшити тривалість сну. Значною мірою на його стан впливав гашиш, одного разу відіславши його в ту частину всесвіту, де не існує форми, лише сяючі гази, що знають таємниці буття. А фіолетовий газ розповів йому, що ця частина всесвіту знаходиться за межами вічності. Газу не було відомо нічого про планети та організми до того, але він ідентифікував Куранеса, як одну з форм вічності, що є матеріальною, має енергію і підпорядковується силі тяжіння. Куранеса тепер почало надто хвилювати повернення до всіяного мінаретами Селефаїсу і він збільшив дозу наркотиків; але, зрештою, в нього закінчилися кошти і він більше не міг їх купувати. Тоді одного літнього дня він залишив свою мансарду і пішов блукати безцільно вулицями, перейшов через міст і прямував туди, де будинків ставало все менше. Ось де справдилося видіння і він зустрів лицарський кортеж з Селефаїсу, що забрав його туди назавжди.

Лицарі були статними, на конях, одягнені в сяючу броню, костюми герольдів з золотої тканини, що звеличували їх і привертали увагу. Їх було так багато, що Куранес сплутав їх з армією, але вони прийшли з миром; оскільки Оот-Наргай був витвором саме його уяви, його було обрано головним божеством на всю вічність. Вони подарували Куранесу коня і поставили його на чолі кавалькади і поїхали всі разом через низини Суррей вперед у рідні краї Куранеса та його предків. Дивовижно як вершники неслися галопом крізь час; де б вони не проїжджали, крізь які селища, у сутінках вони бачили лише такі будинки і селян, яких міг бачити ще Чосер, чи люди, що жили до нього, а інколи вони бачили лицарів верхи на конях у супроводі кількох васалів. Коли стемніло, вони почали їхати жвавіше і жвавіше, здавалось, що вони летіли повітрям. Коли почало сіріти, вони натрапили на селище, яке Куранес бачив в дитинстві заселеним, а вві сні - сонним чи мертвим. Зараз воно оживало і селяни, що встали о такій ранній порі, робили реверанси перед вершниками. Стукіт підків понісся разом з ними вниз по вулиці і припинився у проході, що веде до безодні снів. Куранес до того заходив у безодню лише вночі і йому було страшенно цікаво, яка ж вона вдень; отож, він з хвилюванням дивився, як колонна наближається до неї. Коли вони наблизилися до безодні, десь з заходу вирвався золотий промінь і закрив пейзаж блискучими завісами. Безодня була вируючим хаосом рожевої і темно-синьої розкоші, невидимі голоси тріумфуюче співали, тим часом, як група лицарів граційно пливла вниз по блискучих хмарах і сріблястому промінню. Нарешті, вершники спускалися вниз, їх коні збивали копитами ефір так, наче вони рухалися золотою пустелею; а сяючі випари відділялися і давали ще більше блиску, блиску міста Селефаїс, морського узбережжя, вкритої снігом верхівки гори, що височіла над морем і строкатих галер, що відпливають з гавані у бік далеких країв, де море зустрічається з небом.

Куранес став правителем долини Оот-Наргай та всіх сусідніх земель, що з'являлися йому у снах. В нього був двір і у Селефаїсі, і у оздобленій хмарами Сереннії. Він і досі там править, і буде правити там вічно, попри те, що під скелями в Іннсмуті хвилі з насмішкою бавились тілом волоцюги, який тинявся напівзалюдненим селищем на світанку; з насмішкою побавилися і винесли його на камені біля вкритих плющем Башт Тревор, де помітно огрядний і дуже огидний багатий пивний король насолоджується нещодавно придбаною атмосферою родового маєтку вимерлої шляхти.

Оригінал:

Celephais
by
H. P. Lovecraft

Written in early November 1920

Published May 1922
in
The Rainbow

Celephais
In a dream Kuranes saw the city in the valley, and the seacoast beyond, and the snowy peak overlooking the sea, and the gaily painted galleys that sail out of the harbour toward distant regions where the sea meets the sky. In a dream it was also that he came by his name of Kuranes, for when awake he was called by another name.

Perhaps it was natural for him to dream a new name; for he was the last of his family, and alone among the indifferent millions of London, so there were not many to speak to him and to remind him who he had been. His money and lands were gone, and he did not care for the ways of the people about him, but preferred to dream and write of his dreams. What he wrote was laughed at by those to whom he showed it, so that after a time he kept his writings to himself, and finally ceased to write.

The more he withdrew from the world about him, the more wonderful became his dreams; and it would have been quite futile to try to describe them on paper. Kuranes was not modern, and did not think like others who wrote. Whilst they strove to strip from life its embroidered robes of myth and to show in naked ugliness the foul thing that is reality, Kuranes sought for beauty alone. When truth and experience failed to reveal it, he sought it in fancy and illusion, and found it on his very doorstep, amid the nebulous memories of childhood tales and dreams.

There are not many persons who know what wonders are opened to them in the stories and visions of their youth; for when as children we listen and dream, we think but half-formed thoughts, and when as men we try to remember, we are dulled and prosaic with the poison of life. But some of us awake in the night with strange phantasms of enchanted hills and gardens, of fountains that sing in the sun, of golden cliffs overhanging murmuring seas, of plains that stretch down to sleeping cities of bronze and stone, and of shadowy companies of heroes that ride caparisoned white horses along the edges of thick forests; and then we know that we have looked back through the ivory gates into that world of wonder which was ours before we were wise and unhappy.

Kuranes came very suddenly upon his old world of childhood. He had been dreaming of the house where he had been born; the great stone house covered with ivy, where thirteen generations of his ancestors had lived, and where he had hoped to die. It was moonlight, and he had stolen out into the fragrant summer night, through the gardens, down the terraces, past the great oaks of the park, and along the long white road to the village. The village seemed very old, eaten away at the edge like the moon which had commenced to wane, and Kuranes wondered whether the peaked roofs of the small houses hid sleep or death. In the streets were spears of long grass, and the window-panes on either side broken or filmily staring. Kuranes had not lingered, but had plodded on as though summoned toward some goal. He dared not disobey the summons for fear it might prove an illusion like the urges and aspirations of waking life, which do not lead to any goal. Then he had been drawn down a lane that led off from the village street toward the channel cliffs, and had come to the end of things to the precipice and the abyss where all the village and all the world fell abruptly into the unechoing emptiness of infinity, and where even the sky ahead was empty and unlit by the crumbling moon and the peering stars. Faith had urged him on, over the precipice and into the gulf, where he had floated down, down, down; past dark, shapeless, undreamed dreams, faintly glowing spheres that may have been partly dreamed dreams, and laughing winged things that seemed to mock the dreamers of all the worlds. Then a rift seemed to open in the darkness before him, and he saw the city of the valley, glistening radiantly far, far below, with a background of sea and sky, and a snowcapped mountain near the shore.

Kuranes had awakened the very moment he beheld the city, yet he knew from his brief glance that it was none other than Celephais, in the Valley of Ooth-Nargai beyond the Tanarian Hills where his spirit had dwelt all the eternity of an hour one summer afternoon very long ago, when he had slipt away from his nurse and let the warm sea-breeze lull him to sleep as he watched the clouds from the cliff near the village. He had protested then, when they had found him, waked him, and carried him home, for just as he was aroused he had been about to sail in a golden galley for those alluring regions where the sea meets the sky. And now he was equally resentful of awaking, for he had found his fabulous city after forty weary years.

But three nights afterward Kuranes came again to Celephais. As before, he dreamed first of the village that was asleep or dead, and of the abyss down which one must float silently; then the rift appeared again, and he beheld the glittering minarets of the city, and saw the graceful galleys riding at anchor in the blue harbour, and watched the gingko trees of Mount Aran swaying in the sea-breeze. But this time he was not snatched away, and like a winged being settled gradually over a grassy hillside til finally his feet rested gently on the turf. He had indeed come back to the Valley of Ooth-Nargai and the splendid city of Celephais.

Down the hill amid scented grasses and brilliant flowers walked Kuranes, over the bubbling Naraxa on the small wooden bridge where he had carved his name so many years ago, and through the whispering grove to the great stone bridge by the city gate. All was as of old, nor were the marble walls discoloured, nor the polished bronze statues upon them tarnished. And Kuranes saw that he need not tremble lest the things he knew be vanished; for even the sentries on the ramparts were the same, and still as young as he remembered them. When he entered the city, past the bronze gates and over the onyx pavements, the merchants and camel-drivers greeted him as if he had never been away; and it was the same at the turquoise temple of Nath-Horthath, where the orchid-wreathed priests told him that there is no time in Ooth-Nargai, but only perpetual youth. Then Kuranes walked through the Street of Pillars to the seaward wall, where gathered the traders and sailors, and strange men from the regions where the sea meets the sky. There he stayed long, gazing out over the bright harbour where the ripples sparkled beneath an unknown sun, and where rode lightly the galleys from far places over the water. And he gazed also upon Mount Aran rising regally from the shore, its lower slopes green with swaying trees and its white summit touching the sky.

More than ever Kuranes wished to sail in a galley to the far places of which he had heard so many strange tales, and he sought again the captain who had agreed to carry him so long ago. He found the man, Athib, sitting on the same chest of spice he had sat upon before, and Athib seemed not to realize that any time had passed. Then the two rowed to a galley in the harbour, and giving orders to the oarmen, commenced to sail out into the billowy Cerenarian Sea that leads to the sky. For several days they glided undulatingly over the water, till finally they came to the horizon, where the sea meets the sky. Here the galley paused not at all, but floated easily in the blue of the sky among fleecy clouds tinted with rose. And far beneath the keel Kuranes could see strange lands and rivers and cities of surpassing beauty, spread indolently in the sunshine which seemed never to lessen or disappear. At length Athib told him that their journey was near its end, and that they would soon enter the harbour of Serannian, the pink marble city of the clouds, which is built on that ethereal coast where the west wind flows into the sky; but as the highest of the city’s carven towers came into sight there was a sound somewhere in space, and Kuranes awaked in his London garret.

For many months after that Kuranes sought the marvellous city of Celephais and its sky-bound galleys in vain; and though his dreams carried him to many gorgeous and unheard-of places, no one whom he met could tell him how to find Ooth-Nargai beyond the Tanarian Hills. One night he went flying over dark mountains where there were faint, lone campfires at great distances apart, and strange, shaggy herds with tinkling bells on the leaders, and in the wildest part of this hilly country, so remote that few men could ever have seen it, he found a hideously ancient wall or causeway of stone zigzagging along the ridges and valleys; too gigantic ever to have risen by human hands, and of such a length that neither end of it could be seen. Beyond that wall in the grey dawn he came to a land of quaint gardens and cherry trees, and when the sun rose he beheld such beauty of red and white flowers, green foliage and lawns, white paths, diamond brooks, blue lakelets, carven bridges, and red-roofed pagodas, that he for a moment forgot Celephais in sheer delight. But he remembered it again when he walked down a white path toward a red-roofed pagoda, and would have questioned the people of this land about it, had he not found that there were no people there, but only birds and bees and butterflies. On another night Kuranes walked up a damp stone spiral stairway endlessly, and came to a tower window overlooking a mighty plain and river lit by the full moon; and in the silent city that spread away from the river bank he thought he beheld some feature or arrangement which he had known before. He would have descended and asked the way to Ooth-Nargai had not a fearsome aurora sputtered up from some remote place beyond the horizon, showing the ruin and antiquity of the city, and the stagnation of the reedy river, and the death lying upon that land, as it had lain since King Kynaratholis came home from his conquests to find the vengeance of the gods.

So Kuranes sought fruitlessly for the marvellous city of Celephais and its galleys that sail to Serannian in the sky, meanwhile seeing many wonders and once barely escaping from the high-priest not to be described, which wears a yellow silken mask over its face and dwells all alone in a prehistoric stone monastery in the cold desert plateau of Leng. In time he grew so impatient of the bleak intervals of day that he began buying drugs in order to increase his periods of sleep. Hasheesh helped a great deal, and once sent him to a part of space where form does not exist, but where glowing gases study the secrets of existence. And a violet-coloured gas told him that this part of space was outside what he had called infinity. The gas had not heard of planets and organisms before, but identified Kuranes merely as one from the infinity where matter, energy, and gravitation exist. Kuranes was now very anxious to return to minaret-studded Celephais, and increased his doses of drugs; but eventually he had no more money left, and could buy no drugs. Then one summer day he was turned out of his garret, and wandered aimlessly through the streets, drifting over a bridge to a place where the houses grew thinner and thinner. And it was there that fulfillment came, and he met the cortege of knights come from Celephais to bear him thither forever.

Handsome knights they were, astride roan horses and clad in shining armour with tabards of cloth-of-gold curiously emblazoned. So numerous were they, that Kuranes almost mistook them for an army, but they were sent in his honour; since it was he who had created Ooth-Nargai in his dreams, on which account he was now to be appointed its chief god for evermore. Then they gave Kuranes a horse and placed him at the head of the cavalcade, and all rode majestically through the downs of Surrey and onward toward the region where Kuranes and his ancestors were born. It was very strange, but as the riders went on they seemed to gallop back through time; for whenever they passed through a village in the twilight they saw only such houses and villagers as Chaucer or men before him might have seen, and sometimes they saw knights on horseback with small companies of retainers. When it grew dark they travelled more swiftly, till soon they were flying uncannily as if in the air. In the dim dawn they came upon the village which Kuranes had seen alive in his childhood, and asleep or dead in his dreams. It was alive now, and early villagers curtsied as the horsemen clattered down the street and turned off into the lane that ends in the abyss of dreams. Kuranes had previously entered that abyss only at night, and wondered what it would look like by day; so he watched anxiously as the column approached its brink. Just as they galloped up the rising ground to the precipice a golden glare came somewhere out of the west and hid all the landscape in effulgent draperies. The abyss was a seething chaos of roseate and cerulean splendour, and invisible voices sang exultantly as the knightly entourage plunged over the edge and floated gracefully down past glittering clouds and silvery coruscations. Endlessly down the horsemen floated, their chargers pawing the aether as if galloping over golden sands; and then the luminous vapours spread apart to reveal a greater brightness, the brightness of the city Celephais, and the sea coast beyond, and the snowy peak overlooking the sea, and the gaily painted galleys that sail out of the harbour toward distant regions where the sea meets the sky.

And Kuranes reigned thereafter over Ooth-Nargai and all the neighboring regions of dream, and held his court alternately in Celephais and in the cloud-fashioned Serannian. He reigns there still, and will reign happily for ever, though below the cliffs at Innsmouth the channel tides played mockingly with the body of a tramp who had stumbled through the half-deserted village at dawn; played mockingly, and cast it upon the rocks by ivy-covered Trevor Towers, where a notably fat and especially offensive millionaire brewer enjoys the purchased atmosphere of extinct nobility.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : http://www.dagonbytes.com/thelibrary/lovecraft/celephais.htm



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2010-01-10 23:15:16
Переглядів сторінки твору 4691
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.207 / 5.25  (4.554 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.242 / 5.2)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.673
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.01.08 21:51
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2010-01-11 00:00:57 ]
Переклад приємний стилістично, але потребує виправлень. Наприклад: "як і спонукання і очікування" - це неправильно, правильно: "як і спонукання та очікування", перегляньте весь текст. І будь-ласка, обов'язково давайте посилання на оригінал. Якщо не маєте прямого лінку, то залийте текст перекладеного уривку, напр., на online disk і дайте посилання, щоб можна було скачати та порівняти Ваш переклад з оригіналом.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Храмченко (Л.П./Л.П.) [ 2010-01-11 00:06:14 ]
Дякую, візьму до уваги зауваження, лінк я давала, але його чомусь не відображає( хіба краще текс оригіналу додам.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2010-01-11 00:15:43 ]
Переклад приємний стилістично, але потребує виправлень. Наприклад: "як і спонукання і очікування" - це неправильно, правильно: "як і спонукання та очікування", перегляньте весь текст. І будь-ласка, обов'язково давайте посилання на оригінал. Якщо не маєте прямого лінку, то залийте текст перекладеного уривку, напр., на online disk і дайте посилання, щоб можна було скачати та порівняти Ваш переклад з оригіналом.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Храмченко (Л.П./Л.П.) [ 2010-01-11 00:21:24 ]
о, тепер є і посилання, і оригінал відразу до порівняння)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Храмченко (Л.П./Л.П.) [ 2010-01-11 00:27:00 ]
о, тепер є і посилання, і оригінал відразу до порівняння)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Орест Даниш (Л.П./Л.П.) [ 2011-02-08 11:14:18 ]
Чудовий переклад! Лише повиправляти очеп"ятки... Словом, я б із задоволенням придбав Лавкрафта у Вашому перекладі. Гадаю, цим усе сказано.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Храмченко (Л.П./Л.П.) [ 2011-02-26 01:36:41 ]
Щиро дякую! За очеп"ятки ніяк не візьмуся О_о