Оповідання

— Повимирали там всі, чи що? — невдоволено бурчав Микола, шарпаючи двері веранди.
У хаті не світилося, але він помітив, як у першому вікні сіпнулася фіранка — хтось виглянув і зник. «Мабуть, Марія… ховається… А може, Надійка? Не люблять мене… Нехай…»
Микола, ледь тримаючись на ногах, обійшов веранду. Припадав обличчям до шибок, зазираючи у щілинки між веселими навіть у сутінках фіранками. Пляшка, визираючи наполовину із розхлябаної нагрудної кишені брезентової куртки, дзенькала об скло, що відділяло від нього хисткою, але незаперечною перегородкою той світ, який він одного разу покинув, не усвідомлюючи втрати, і до якого не було вороття навіть тоді, коли горілка послабляла пута.
— Е-е-е! Байдуже!.. Хай ви там!.. — пробурчав навпаки небайдуже, з гіркотою та погрозою.
Взявся за підвіконня, щоб випростатися. Тонка стінка веранди здригнулася від необережних рухів. Задрижали й розлогі стебла бальзаміну по той бік скла, скинувши на підвіконня кілька пурпурових квіточок. Микола подивився на квіточку, яка притулилася до шибки, з несподіваною дитинною пильністю. Спотворена хмелем хвиля ніжності прокотилася обличчям і відкотилася знову, поглинута сутінками отруєної душі.
Микола гойднувся, щоб рушити. Пляшка гльокнула, наче якась істота зробила великий ковток. Микола відкашлявся, тримаючись рукою за жердку. Ледь почвалав, шарпаючи чобітьми зарошену траву.
У вікнах з веселими фіранками засвітилося нескоро — аж коли Микола проскрипів безреброю хвірткою свого забур’яненого притулку.

Марія звикла до Миколиних відвідин. Дверей не відчиняла, хоча вже давно перестала боятися п’яного колишнього. Перестала боятися, коли відболіло і заніміло, коли страх випалив у серці своє лігво і сам згорів у ньому.
Марія жила дітьми. Надійка про батька згадувала рідко. Андрій писав із війська, що повернеться і буде вмовляти батька лікуватися. Марія не намагалася доньку розжалобити до батька, та і не знала як. А синовим турботам не суперечила, але й не заохочувала. В ній теж умерло щось, визначення чому вона не знала і не шукала, щоб ні в який спосіб не скаламучувати осілий бруд минулого.

Микола увійшов до своєї веранди. Сів-упав на лаву. Довго сіпав то однією, то другою ногою, щоб скинути чоботи. Але зопрілі онучі наче прикип’ятили кирзу до шкіри. Нахилився, щоб стягти неслухняне взування руками. Пляшка швидко звільнилася із нещільного полону кишені, ковзнула коліньми і горлечком дзьобнула зачовгану глиняну долівку, а потім відкотилася під стіл.
Микола невдоволено плямкнув і завмер, слідкуючи за втечею пляшки. В очах застрибав гострий вогник.
Із лави він упав на долоні й подався навколішки за втікачкою, мугикаючи і гублячи цівки п’яної слини.

Сьогодні йому було чомусь невесело і самотньо. Максим лишився вдома, а непохмелена Максимова дружина випхала друзяку Миколу за двері. Той хотів притишити жінку запропонованою пляшкою, однак отримав черевиком межи очі. З надбитою губою і невитраченим частуванням мусив залишатися цього вечора один.
Заробив пляшку у Пантюхи. У нього горілка добра. Набив руку, сволота… у нього ж півсела пасеться. Добра і буряком не тхне. Цупка — вип’єш чарку, а здається, ніби поле сам виорав!
Обідешній хміль після батракування у Соменка теж іще не вийшов і блукав закутками невдоволеного Миколиного нутра. А тут ще й ця Пантюшина здобич закотилася!..

Нарешті пляшка постала на хатньому столі і відсвічувала зеленим, упіймавши боком око вуличного ліхтаря — стояла і прикрашала темну порожнечу.
Присунув пляшку до себе, порозмітавши з оголених дощок столу старі крихти й недопалки. Посидів, тримаючись однією рукою за зеленооку, а другою підпираючи неголену щоку.
Намагався щось заспівати. Невиразні слова, знайшовши у просторі чорної хати щасливий отвір, вислизали в нього, употочені тонким струмком життя, що теж рухався назовні.
Микола дістав із іншої кишені небагатого сидора, що дав йому Соменко. Це добре. Бо Пантюха і юшки позавчорашньої не увіллє!..
У Соменковому згорткові лежала обібрана цибулина, груба скибка хліба, два яйця з дрібно почавленою шкаралупою і лаштик сала, понадрізуваний, як китиця, на вузькі смужки. До сала рясно поналипали м’які крихти. Запахло хлібом. Микола потяг ніздрями гарний дух і почав з сала до рота збирати вологі крихти. Жадібно надкусив цибулину і… розплакався.

По той бік вікна навпроти сидів кіт і дивився в убогий закуток свого господаря. Миколині сльози покликали кота, він прочинив лапами кватирку й шубовснув до хати. Опинився на столі і жалібно почав гризти краєчок сала, мимоволі волочачи його разом з газетою до краю столу. Увесь харч полетів на долівку. Але Микола квилив і не реагував на втрату вечері.
Жовток із яйця витік у густу калюжку. Кіт злизав її і повернувся до сала.
Миколині думки розокремлено блукали у темряві свідомості, не тулячись купи.
Чоловікові ставало недобре, гірш, як було, бо обличчям, долонями та шиєю знову почали повзати малі й великі таргани. Вони залазили в голову, в черево, під повіки. Ускрізь ворушилися під шкірою. Як блискуче чорне лушпиння, вони вкривали лежанку, підлогу, стелю. Вони були — хоч заплющ очі — були! І не давали заснути.

Микола втомився отак сидіти, притискаючи коміра до шиї. Порятунку однак не було. Проте милосердний сон зморив і Миколу, і тарганів. Нещасний впустив голову на стіл і заснув.
Снилося йому, як Андрійко біжить крутим берегом, радісно викрикуючи і сміючись. Підстрибує він і підстрибує його голос. Від реготу аж захлинається. Раптом спотикається і котиться крутосхилом. А Микола злякався, біжить до сина! Від страху за дитину в грудях так тисне, аж задихається батько! Син же на іншому березі!..
І по той бік річечки поспішає до сина Марія. Важко їй бігти, великий живіт притримує обома руками. Плаття підібгалося, білі стегна здригаються. Але Марія встигає підбігти до Андрійка, доки той не упав у воду.
А потім вони удвох біжать назад, тривожно озираючись на Миколу, котрий так і лишився стояти на іншому березі.
За ними й кіт біжить, тягнучи китицю сала. Кіт озирається на Миколу і губить сало. Одну мить розгублено стоїть, а оговтавшись, біжить за жінкою з дитям.
Річка почорніла на очах і закишіла тарганами. Вони витекли на Миколин берег. Чоловік почав тонути. Чорна напасть шелестіла вже коло рота, і Микола заволав:
— Господи! — та й прокинувся від свого крику, опинившись у ранкові.

Прокинулися й мухи, торкаючись липкими лапками билець ліжка, потрісканої стелі, старої лампочки, запацьорених шибок. Вони голосно гупалися об скло і падали на крила, дригаючи усім тілом набридливу пісню.
У Миколі прокинулася раптова злість. Вчорашній хміль обвалив його назад в злежаний барліг, у якому хтозна як опинився вчора. Ще раз сіпнув себе уперед і, упіймавши мить рівноваги, пішов уздовж стіни до столу.
Гарикнув на всю порожню оселю, обвалив обидва кулаки на стіл. Потім вийняв із пляшки газетну затичку і десяток ковтків зробив без зупинки. Зітхнув, ще раз гарикнув і допив так само неспокійно й жадібно.

Стара Охремиха вже два дні не бачила небожа. Взяла йому почату пачку цигарок, що забув на підвіконні зять. Взяла й мисочку квашеної капусти, яка ще й на початку літа лишалася в її погребі смачною.
Охремиха йшла до Миколи поза хлівами — через дві порожні садиби було зовсім близько. Бузок з акаціями поріс, як на цвинтарі. Але відколи Миколи опинився у материній хаті, Охремиха протоптала у хащах незаростаючу стежечку, що майже ховалася у лопухах і глухій кропиві.
Стара раніше лихілася на Миколу, а зараз лаяла більше за звичкою, ніж од злості. Коли руки не дуже боліли, прала його дрантя у ночвах з дощовою водою і дякувала Богові, що покійна сестра Лизаветка не встигла побачити, до чого її син дожив.
Миколина тітка розгублено стояла в порозі. Небіж лежав на брудному матраці. Подушка з’їхала на край, а голова закинулась неприродно — нерухомо тирчало гостре підборіддя, обриси якого пом’якшувалося сивою щетиною.
Охремисі холодно зробилося у спині, а в колінах — надміру гаряче.
Муркнув кіт і прожогом зіскочив з лежанки, шурхнувши у прочинені двері.
Затерплою рукою тітка ледь поставила миску з капустою на лежанку. Для чогось обтерла руки об спідницю, долонею обвела пришерхлі вуста і боязко покликала:
— Миколо!
Микола мовчав.
Охремиха заголосила, що аж голос зірвався на страшне шкварчання. Стояла, плачучи над сестриним синочком і не могла зрушити з місця.
Так і застав її Максим. Запізнілий гість не розумів бабиних сліз. Бо ж Микола лежав у ліжку, як і раніше, бувало, лежав. Тільки от руки по-дитячому у кулачки стис. Смішно якось стис. Як от Андрійко-немовля на карточці у рамці.
Максимові затрусилися руки. Він став ладнувати самокрутку, розтрушуючи тютюн крізь тремтячі пальці. Хотів заліпити слиною і спересердя аж тупнув ногою, бо на одвислій губі вже теліпалася готова самокрутка.
— Шафа помер! — не вірячи своєму голосові, сказав Максим.
Охремиха отямилась від присутності іншої людини і вибігла із хати. Минаючи свій двір, поспішала до Марії. Сама Марія вже поспішала назустріч, бо хтось переказав, що баба Охремиха голосить у сестриній хаті. Марія здогадалася про все. Надійка бігла за матір’ю. В обох обличчя побіліли і аж всохли.

Ховали наступного дня. Всі, хто доводився хоч яким родичем Миколі, знесли такі-сякі харчі. Пантюха приніс банку горілки, буркнувши: «Він мені часто підсобляв… Мені не жалко…»
Охремиха вишкребла з бочечки усю капусту, обклавши її солоними огірками і скропивши сльозами.
Марія встигла прибрати в хаті колишнього. Вимела з підвіконь мертвих мух і купки цигаркового попелу. На одному з підвіконь сірниками було викладено літери МА. Далі сірники лежали у безладі: чи то слово у Миколи не склалося, чи то миші позбивали сірники прудкими лапками.
Марія жахалася пустки. Скільки років вона сюди не заходила? У великій кімнаті було порожнісінько. Залишилося кілька обдертих стільців. Між вікнами криво теліпалася весільна фотографія Миколи й Марії. Надійчиної картки тут не було, бо Марія пішла від Миколи вагітною. Ніщо у хаті більше не нагадувало про спільне життя у минулому. Хіба що ікона. Скорботна і ніжна Діва Марія з Ісусиком. Колись свекруха Лизавета благословляла образом перед походом до клубу, де брали шлюб всі молодята. Свекрухи нема. І Миколи вже нема — спився.
Перед Маріїні очі Охремиха шкарубкими пальцями стерла порох з квіточок із фольги довкруг ікони. Гукнула Марію, щоб та подала чистого відпрасованого рушника. Баба вміло, як голівку дитини, напнула ікону вишитим рушником. Молода жінка не заважала старій, не втручалася. Натомість принесену з собою маленьку іконку поставила поруч з домовиною.

Андрієві снилося, як мама тривожно гукає його малого, а він біжить з гори стежечкою і регоче. Потім котиться травичкою униз: і смішно йому, і боляче — бо колінця обдер.
— Утікай, синку! — кричить мама і показує кудись.
Андрійко озирається, але нічого тривожного не бачить. Тільки кіт підбіг і муркоче.
— Мамо, це ж кіт! Чого ти злякалася?
Кіт побільшав, наблизився до Андрія і почав вилизувати поранені коліна хлопченяти.

Наступного дня Андрій отримав несподівану відпустку за гарну службу, хоча вже й до повернення лишалося кілька місяців. Ото буде радість для мами і сестрички! Та й для батька!..
З маминою телеграмою хлопець розминувся.
Із станції, не чекаючи автобуса, вирішив іти пішки аж до села. Хотілося рідного лісу, рідної околиці. Та й до села зайде якраз навпроти садиби баби Охремихи, а там і до батька близенько.
Біля батькової хати стояв ріденький гурт, піп з півчими.
Андрій майже біг. Безребра хвіртка, зіпершись одним плечем об ворота, гойдалася од вітру. Хлопець зупинився під поглядами односельців і навіщось поправив хвіртку, яка знов упала на плече.
На порозі стояла мама, обіймаючи Надійку. Підбіг кіт, який наснився напередодні, вдоволено муркнув, тернувшись об Андріїв черевик. Туди-сюди сновигали баби з чавунами й горнятками, носячи в обидва боки у тому чорному посудові чорне терпіння й сум.

Теплий літній світ милувався собою. Йому не боліло. Навкруги зеленіло, дзижчало і цвірінькало. Було гаряче, але повітря, проціджене молодими садками, пилося легко.
Миколу винесли. Йому лишилося подолати останню відстань — до свіжої ями.
Домовину вклали на підводу. Рушили.
Позаду, вмочуючи тихі лапки у теплу порохняву дороги, йшов за людьми кіт. Не пожвавлюючи ходи, дотримуючись лише йому зрозумілої дистанції, він ішов аж до цвинтаря. І серед усіх істот, які були учасниками ходи, лише кіт міг посвідчити останню мить життя Миколи Шафаренка. Але це нікого не цікавило.
1997