«Ростемо ж ми, гей!»

Київ – Найбільшою культурною подією в Україні вважається вручення Національної премії імені Тараса Шевченка новим лауреатам. Цього року їх кількість значно зросла проти минулого. Хто поповнив армію обраних (за історію премії – лауреатів понад 500)? Чи обійшлося без звичних скандалів навколо премії? Чи співмірні за резонансом у суспільстві авторитетність премії та нагороджених нею творів? Ці та інші питання хвилюють бодай частину українського суспільства.

В Україні присудження літературних премій загалом є справою таємничою. Між оголошенням, що той чи інший комітет «приймає на розгляд» твори і до такого ж оголошення, що «премія присуджується», рік. Зрідка у пресі з’являються рецензії на номіновані твори. Як правило, похвальні.

Щодо Шевченківської премії, то обговорення творів відбувається ширше. Це і статті, і зустрічі з претендентами, і читацькі форуми в інтернеті. Щоправда, сторінка Комітету з премії імені Тараса Шевченка форуму не має, до того ж, оновлювалася востаннє в минулому році. Повідомлень про цьогорічних уже попередньо визначених лауреатів там не існує. Як і про вартість премії – торік вона дорівнювала 180000 гривень. (Суму планувалося збільшити – на прохання Комітету це робить Президент України). Від часів свого існування – з 1961 року – премія змінювала i назву, i грошовий еквівалент – із 2500 радянських карбованців до кількох десятків, а згодом сотень тисяч гривень.

Національній премії імені Тараса Шевченка наступного року виповниться 50 літ. Про відзначення ювілею існує указ колишнього Президента України Віктора Ющенка. Кроків до виконання указу не було. Про утворення комітету з підготовки і проведення заходів не відомо. Можливо, комітет діє, але прозорості цих дій суспільство не спостерігає. Не відомо, чи готується передбачене указом видання енциклопедичного довідника «Шевченківські лауреати: 1962-2011», присвячене 50-літтю премії. Чи вийде у спеціалізованому видавництві «Українська енциклопедія» імені Миколи Бажана, яке перебуває під загрозою виселення за ухвалою Київської ради від 29 жовтня 2009 року? (Пам’ятна акція «Живий ланцюг» на захист видавництва – за участю громадськості та відомих письменників – Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Павла Мовчана).

Таємниця – чи отримають цьогорічні лауреати новий лауреатський значок – із портретом молодого Тараса Шевченка.

З’ясувати подробиці святкового дійства неможливо. За інформацією з кількох джерел, голова Комітету з премії академік Микола Жулинський написав заяву про звільнення. Ймовірно, це викликане не лише зміною влади в країні, а й гучним скандалом навколо імені його дружини Галини Жулинської – оприлюднено заяву письменників та діячів культури, які вимагають від пані Жулинської повернення їхніх коштів, вкладених у кредитну спілку. За зізнанням пані Жулинської в «Газеті по-українськи», вона не може пояснити, куди поділа 25 мільйонів чужих гривень, але її чоловік, пан Жулинський, мовляв, дав згоду на відчуження майна і покриття збитків. Скандал розгоряється. Тимчасом, поки що на рівні повідомлень неофіційних, головою Комітету з Шевченківської премії може стати відомий поет і громадський діяч Борис Олійник.

Ощасливлені

У списку претендентів, допущених до остаточного туру, було 31 ім’я. Порівняно з минулим роком – більше. Один із членів Комітету з премії Андрій Курков сказав виданню «Контекст», чому: «Тому що нам видалася кращою цього року ситуація… Цього року «короткий список» буде на третину довшим…».

Хто ж вони – вже визначені цьогорічні лауреати найвищої мистецької нагороди країни? – Більшість імен відомі не лише у колах літераторів та мистців, а й великою мірою – i в країні, і за її межами. Це Оксана Пахльовська, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», за книгу «Ave, Europa!»; Галина Пагутяк – письменниця, за роман «Слуга із Добромиля»; Дмитро Іванов, поет – за книгу «Село в терновому вінку»; Михайло Андрусяк, письменник, – за трилогію «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів»; художник Кость Лавро – за ілюстрації до творів та монументальні розписи в Державному театрі ляльок; Микола Бабак і Олександр Найден, мистці, – за монографію «Народна ікона Середньої Наддніпрянщини»; Віктор Ковтун, художник, – за цикл полотен «Мій край – Слобожанщина»; Степан Ганжа, килимар, – за серію килимів; Левко Колодуб, композитор, – за Симфонію №9 «Sensilis moderno», симфонію №10 «За ескізами юних літ», симфонію №11 «Нові береги»; Богдан Козак, актор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, – за виставу «Євангеліє від Тараса».

Нагороди, згідно з усталеною традицією, 9 березня повинен вручати Президент України Віктор Янукович.

Вітаючи майбутніх лауреатів, слід зазначити, що присутність їхніх творів у культурному просторі України сьогодні вища, ніж лауреатів упродовж років раніше. Це добра тенденція, яку варто плекати. В умовах, коли існують тенденції інші. – Про що знаний критик Євген Баран пише в статті з приводу виходу в світ книги Феодосія Рогового «Я світові потрібен як приклад, як можливість»: «Виходить на те, що творчість одного із найталановитіших українських письменників другої половини ХХ століття, лауреата Шевченківської премії, яку він отримав за свій стражденний роман «Свято останнього млива» (написаний на початку 70-х, видрукований аж 1982 року, а премією відзначений 1992-го, українській культурі, літературі зокрема, не потрібна!? Бо як інакше пояснити, що всі названі мною книги фактично виходили коштом упорядника Юрія Рогового, і тираж кожної з цих книг не перевищував ста (100!) примірників».

Справді, твори увінчаних лаврами півтисячі лауреатів лишаються маловідомими – наклади мізерні, програми наповнення ними бібліотек міфічні. На зорі нинішнього тисячоліття було ініційовано літературно-мистецький проект «Бібліотека Шевченківського комітету».За інформацією сайту видавництва «Український письменник», де серія втілюється, за ці роки у ній вийшло 5 книг. Зростання кількості талантів явно випереджує зростання видавничих потужностей та інших, не святкових, реалій в українському житті. Але це окрема тема.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.