ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
Пожежа
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пожежа
Семен Федорович сьогоднi встав похмурим та невдоволеним. Ходив по подвiр’ю , наче сновида. Його настрою буцiмто спiвчувала природа: хмари повзли валом, зачипляючи стрiху. I те небесне безладдя вiдгукувалося в старих напрацьованих руках та ногах, водночас хапаючи то за серце, то за печiнку. Дивлячись на нього , баба Настя почала мовчки пiдсовувати пiсля снiданку то редьку, настояну на самогонi, то горобину на меду: мовляв, розтирайся та видужуй, смакуй та вилiковувайся. Так вона завжди говорила сама собi, коли починалася недуга. Але дiд наче й не звернув уваги на тi мовчазнi послуги, i , що найцiкавiше, - не потягнувся до чарки. Щось бентежило його розум та душу, не давало спокiйно виконувати селянськi справи: лежав на дровiтнях недоточений рубанок, поза вуглом стояла коса, чекаючи дiдових рук. А вiн зiбрався та пiшов на город, де так гарно розрослися кукурудза та картопля, млiли зеленуватi кабачки та червонiло помiдорове угiддя.
Пiд хмарами все воно було потемнiлим, чекаючи вiд дiда пiдтримки, допомоги, наче благало спасти вiд темряви: «Сонечка!»
Семене, Семене, швидше йди до хати! Аварiя в Чорнобилi.Сповiстили по радiо, щоб мешканцi нашого села збирали грошi й документи, бо зараз
над’їдуть автобуси i будуть вивозити людей кудись у безпечне мiсце, а будинки та всi речi – дезактивувати. Що ж це робиться на бiлому свiтi? Де
ж ми, - розпачливо вигукувала вона перед занiмiлим чоловiком, - тепер житимемо? На кого хату покинемо i все, що зросло? Дивись, який чудовий сад! А тварин куди?
Плачучи вiд несподiваної гiркої новини, Анастасiя Степанiвна метушилася туди-сюди i все прихлопувала себе по бокам. – Ой, божечки, божечки! Що ж його робити? Та ще й ти захворiв!
Хмари котилися одна за одною, випираючи то збоку, то зверху, пiдштовхуючи та пермiшуючись в собi. Здавалося, що це їх вина в усьому, що сталося. Це вони своєю темною силою притягли за собою дурну звiстку.
Нiкуди не поїду, - якось скреготнув, а не вимовив чоловiк.
Як, не поїдеш? Зараз вiйськовi вже будуть. Збирай, що треба!
А в нас є що збирати? – запитав боляче.
Через деякий час пройшла машина голови сiльської ради з гучномовцем. Люди метушилися, не звертаючи уваги на негоду, а вона
змагалася з горем, вiдображаючи даремнi клопоти i наснагу, впертiсть людини в досягненнi мети.
Вiйськовi в противогазах i без них випроводжували людей, пiдсаджуючи на автобуси, машини, пiдводи… Враження таємної вiйни не залишало.
Бабка Анастасiя вивела з двору корову i теля, намагаючись прив’язати налигачами до автобусу. Дiд мовчав, а водiй несамовито репетував:
З глузду з’їхала , стара, чи що? Куди ти їх тягнеш? Чи не бачиш,
що й людей треба наверх пiднiмати? Чи, може, тварина вгониться за
автобусом?
Дiд Семен повiльно пiдiйшов до дружини, поклав руку на плече:
- Залишаймося тут, Настю, нiкуди не поiдемо. Вже роки не тi, щоб чогось боятися. Скiльки проживемо, стiльки й буде…
Бабка зворушливо розплакалася. Корова i теля почали знову жувати щирицю в яслах, а бабка пiшла до кухнi готувати страви. I тiльки дiд сумно дивився на автобуси й вози, машини й мотоцикли, що тягнулися з рiдного гнiзда кулись в незнане, немов птахи з пожежi.
Пiд хмарами все воно було потемнiлим, чекаючи вiд дiда пiдтримки, допомоги, наче благало спасти вiд темряви: «Сонечка!»
Семене, Семене, швидше йди до хати! Аварiя в Чорнобилi.Сповiстили по радiо, щоб мешканцi нашого села збирали грошi й документи, бо зараз
над’їдуть автобуси i будуть вивозити людей кудись у безпечне мiсце, а будинки та всi речi – дезактивувати. Що ж це робиться на бiлому свiтi? Де
ж ми, - розпачливо вигукувала вона перед занiмiлим чоловiком, - тепер житимемо? На кого хату покинемо i все, що зросло? Дивись, який чудовий сад! А тварин куди?
Плачучи вiд несподiваної гiркої новини, Анастасiя Степанiвна метушилася туди-сюди i все прихлопувала себе по бокам. – Ой, божечки, божечки! Що ж його робити? Та ще й ти захворiв!
Хмари котилися одна за одною, випираючи то збоку, то зверху, пiдштовхуючи та пермiшуючись в собi. Здавалося, що це їх вина в усьому, що сталося. Це вони своєю темною силою притягли за собою дурну звiстку.
Нiкуди не поїду, - якось скреготнув, а не вимовив чоловiк.
Як, не поїдеш? Зараз вiйськовi вже будуть. Збирай, що треба!
А в нас є що збирати? – запитав боляче.
Через деякий час пройшла машина голови сiльської ради з гучномовцем. Люди метушилися, не звертаючи уваги на негоду, а вона
змагалася з горем, вiдображаючи даремнi клопоти i наснагу, впертiсть людини в досягненнi мети.
Вiйськовi в противогазах i без них випроводжували людей, пiдсаджуючи на автобуси, машини, пiдводи… Враження таємної вiйни не залишало.
Бабка Анастасiя вивела з двору корову i теля, намагаючись прив’язати налигачами до автобусу. Дiд мовчав, а водiй несамовито репетував:
З глузду з’їхала , стара, чи що? Куди ти їх тягнеш? Чи не бачиш,
що й людей треба наверх пiднiмати? Чи, може, тварина вгониться за
автобусом?
Дiд Семен повiльно пiдiйшов до дружини, поклав руку на плече:
- Залишаймося тут, Настю, нiкуди не поiдемо. Вже роки не тi, щоб чогось боятися. Скiльки проживемо, стiльки й буде…
Бабка зворушливо розплакалася. Корова i теля почали знову жувати щирицю в яслах, а бабка пiшла до кухнi готувати страви. I тiльки дiд сумно дивився на автобуси й вози, машини й мотоцикли, що тягнулися з рiдного гнiзда кулись в незнане, немов птахи з пожежi.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію