Хлопчина прокидався і засинав у невтішному горі, воно притлумлювалося лиш на час короткого сну. А коли сну не було, він безнадійно виглядав батька й матір, що разом з конячиною замерзли в хурделиці. Без дорослих у хаті ставало холодно й голодно, та односельці не давали загинути дитині: хто хліба, хто одежину, хто дровець принесе, бо не так уже й важко цілому селу допомогти сиротині.
З рокам хлопчина зробився юнаком, який уже сам собі давав раду і кожній родині чимось оддячував за допомогу в лиху годину. Та хоч би скільки віддячував, усе одно почувався боржником. Своїм боржником його вважали люди, бо люди хай і з доброї волі допомагають, але все ж полюбляють мати якусь вигоду.
Так би вони й жили у взаємній щирості та доброті, якби одного дня не дійшла звістка, що сусідні поселення пожираються чорними багатолапими страховиськами. Усі заквапились ховатися й тікати.
Та хіба ж сховаєшся чи втечеш від багатолапого?
Порятувати від страховиськ міг тільки велетень, який жив неподалік. Він був такий великий, що лиш голос величезного хору долинав до нього. Тоді юнак-сирота зібрав усіх односельців і привів їх до велетня. Той вислухав багатоголосе прохання і мовив, що не може їх врятувати, бо страховиська поїли всю дичину в навколишніх лісах і його бойовий змій конає з голоду. Почувши це, юнак вигукнув:
— Скажіть велетню, що я нагодую змія!
Поки хор переказував ці слова, сирота ступив у змієву пащу. Вогненний змій зразу ожив, підхопив велетня і поніс на переможний бій!
Скоро всі багатолапі страховиська були знищені, люди щасливо повернулись у свої домівки й засвітили радісні вогні.
Лиш у сирітській хаті не світилось. Але те помітили тільки згодом, бо юнак був нічий, тому одразу помітити його відсутність не було кому. Зате його досі пам'ятають у кожній родині.