ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Рецензії
Василь РУБАН.
До честі Миколи Жулинсього, що він запросив Ігоря в Київ на роботу, але повинна бути державна програма, яка дозволяла б групувати в Києві, столиці великого народу, національну еліту, як вона була в СРСР по перетягуванню талантів із псевдосоюзних республік у Москву. На рівні галузевих уподобань це вже відбувається. Великий боксер Кличко – йому квартиру в Києві, великий майстер футболу Андрій Шевченко – йому теж квартиру, великий поет Павлюк живе в плацкартному вагоні між Києвом і Львовом.
На останній сторінці обкладинки книги «Магма» подано речення про визнання Ігоря Павлюка Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Валерієм Іллею, Михайлом Осадчим та Богданом Рубчаком, проте з київських я чи не першим («ЛУ», 1999 рік) у статті «На білій мапі проступає материк» писав таке: «Що ж до внутрішньої цілісності творчого методу, якому я надаю особливого значення, то тут перед ведуть П. Вольвач та І. Павлюк, у інших авторів він дещо різностильовий». Я вгадав Павлюків стиль за декількома віршами у антології. Він відгукнувся до мене листом із Львова зі словами вдячності за підтримку, бо там, як я здогадувався, його діставали львівські модерністи за традиційність письма та ще й за те, що він «варяг» із Луцька: «Загалом же я тяжко щасливий, що відбувся в очах такої братви...», – писав він мені, а я у листі-відповіді картав за те, що він засидівся в учнях у Єсеніна. Потім він мені прислав свою книгу «Алергія на вічність», котра була легкою для читання і її з задоволенням читали студентки. Коли 2003 року я відбирав вірші для невеличкої українсько-англійської рекламної антології, куди увійшло 15, на мою думку, найкращих українських поетів другої половини ХХ століття, я помістив туди і вірші Павлюка. Антологія починається з імені Павличка і закінчується віршами Павлюка, бо він у цій компанії наймолодший. Хоча антології „Позадесятники” в мене під рукою тоді не було, і я не зміг помістити в підбірку оці строфи:
І сотні раз я гинув на Русі,
Чумацький шлях сік долю, як нагайка.
Реве на ньому, складений із зір,
Той мідний бик з душею Наливайка.
Хай Батьківщина вибрала мене,
Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав, –
Загину я між степом і конем,
Поранений в сплетіння Зодіака.
Динаміка цих рядків, їх історична і космічна обшир, відчайдушність при кожному прочитанні змушує терпнути шкіру. Таких щільних віршів серед тих, які були в збірках «Алергія на вічність» і «Чоловіче ворожіння», було (небагато) мало, вони повинні були прийти в наступних книгах, хоча психологічно я до них не був готовий. Мені здавалось, що Ігор старший чим він є і вже є таким. Варіативно-метафоричний вибух Ігоря Павлюка відбувся вже поза сектором мого бачення, коли він закрутився в лабіринтах Києва, наїжджаючи до своєї бази – Львова, де видаються його книжки. Навіть будучи в цьому році у Львові на книжковому всеукраїнському форумі і зустрівшись там з Ігорем, я не вірив його погрозам, коли він витягував із своєї потертої товстошкірої жовтої сумки дві свіженькі книги віршів у твердих обкладинках і заявляв, що вони сильніші за «Алергію на вічність». (Але диво відбулося) Але це було так. Наповнення строфи ілюзорно – єдино правильним метафоричним рядом сталось.
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
Ми з Павлюком і обов’язкова в таких випадках шанувальниця його поезії довгонога львівська красива поетеса ідемо від Львівського університету ім. Франка через парк на презентацію книги Романа Лубківського, і Павлюк розказує, що коли він вчився в цьому університеті, парку ще не було, а лише кущі. Під кожним кущем він читав вірші львівським закоханим в нього студенткам, а на другий день садив на тому місці дерево. Так виник цей могутній парк. Я його уважно слухаю, дивлюсь на столітні дерева і як автор наступного життєпису Поета, занотовую в пам’яті це свідчення як доконаний факт. Отже любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.
Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч – вини, як хочеш – обмани.
Малюй гріхи свяченою водою.
Другою іпостассю є лірична соціальна замальовка. Відображення нашої сьогоднішньої реальності. Самопізнання.
Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край.
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.
(з циклу «Провінція»)
Третьою іпостассю є глибина Павлюка – поета в минуле.
На білих корах написи червоні.
Зарослі вітром скелі, скрип сосни.
І спогади, неначе сиві коні,
Пасуться вздовж бандурної струни.
Поезії Ігоря Павлюка на позір прозорі. Перший флер їхнього прочитання зачудовує, але він невловимий. На кожному повороті вас чекає несподівана логічна і разом з тим парадоксальна метафора. Павлюк завжди знаходиться в стані творчого пошуку. Свої вірші він може читати цілий вечір напам’ять, він любить літературу, живе в ній, працює у всіх жанрах, весь час подорожує Україною, читає лекції в Києві, Острозі, Львові і Луцьку, іноді в Канаді. Його оптимізм у ставленні до поетичного слова ховає від нас Павлюка, заклопотаного, як і всі смертні, власними проблемами.
Десь у Львові живе його сім’я: жінка і двоє милих доньок. Десь на Майдані Незалежності Ігор Павлюк вартує Помаранчеву революцію, ночує в наметі, пише вірші, дивиться на зорі і приходить до нас у Спілку грітися. Він хоче пережити катарсис разом зі здеградованою в неволі нацією. Він хоче це написати. Він хоче бути і вже є камертоном народної душі. Він радіє, як дитина, вдало написаному рядку. Він єдиний поет – член Спілки письменників, який грів своїм тілом промерзлий асфальт. Він романтик.
Творчість Ігоря Павлюка-поета необхідна нам ще й тому, аби відповісти на питання, чи потрібен життєвий оптимізм в літературі і взагалі в мистецтві, чи ми остаточно зациклимося на абсурді, деструкції, безнадії, помноженій на накидувані нам закордонними дослідниками похмурі демографічні прогнози. Скептиків, які бачать мистецтво як постійний, хоча й злагоджений хор «за упокій», можна було б запитати, чи винен соловей у тому, що його ще не отруїли гербіцидами і він співає свою радісну пісню в лузі на вербі.
Перечитуючи дві останні солідні книги Ігоря Павлюка (раніше він видавав лише невеличкі збірочки), я вже бачу в них критичну масу зрілого матірного поета. Звичайно, там буде відсів, але що там вже є золоте зерно, в цьому немає ніякого сумніву.
Тихо. Чую дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за Вітчизну хто загинув,
А чи кров’ю пісню написав.
Його палітра барвиста, його хода напориста, він подобається молодим поетесам. Він патріот, романтик і оптиміст зі сльозою.
Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу
І покладу перед Богом.
Другий день книжкового форуму у Львові. Львів кишить презентаціями книг у всіх можливих місцях навколо палацу Потоцького. Ми, (кияни) – Ігор Павлюк, Олеся Мудрак, Василь Рубан, Марія Якубовська – сидимо за фуршетним столом в приміщенні Львівської спілки письменників після презентацій, які тут організувала Голова Львівської спілки письменників. Ігор і Олеся після першої чарки, як і в Києві, вже змагаються у читанні власних свіжих віршів. Потім спохоплюються, пригадуючи, де в цей час ще є якась презентація, щоб піти ще й туди. Я сиджу навпроти них і командую. Сержантська школа не вивітриться з мене вже ніколи:
– Сидіть, генії, тут!
Ігор єхидно примружує очі і каже:
– Одного з них я знаю.
Він, звичайно, має на увазі себе. Я думаю: «Нахаба, п’ять років тому він радів, що я його похвалив», – і кажу:
– Хто з нас геніальний знає лише Олеся Мудрак, вона – муза.
Ми всі сміємось. 8 листопада о 19 годині ми були щасливі і потім розбрелись в різні боки нічного Львова.
*Рядок із вірша І. Павлюка.
14.10.2005, с. Лісники
Контекст : http://vasyl-ruban.livejournal.com/1131.html
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Василь РУБАН.
(Есе про творчість Ігоря Павлюка)
Ігор Павлюк пише легко і красиво. Оце лишень прохопився одним рядком про муки творчості. Він із загадкової Волині, котра дала нам Лесю Українку і УПА. Колись давно ця держава лягла в основу Київської Русі. Її князі були кістяком останнього спротиву католицизму і Москві. Її повстанська армія виграла безнадійну війну у двох імперій: Німецької і Російської. Волинь залягла на дно української ментальності, як загадкова Атлантида в основу світової цивілізації. Адже це була найбільша на цій території держава від Чорного моря до Балтики на початку нової ери. І от зараз, в той час коли регіональні талановиті літератори не можуть зв’язати докупи сплюндрований від Дунаю до Кавказу край, з Волині, через Петербург, Забайкалля, Львів, Нью-Йорк – нещодавно, років зо два тому, прибув до Києва Ігор Павлюк, працює в Інституті літератури і живе на підступах до Києва в Ірпені. Можна сказати, що у вояжах від Києва до Львова, де проживає його сім’я, він відбувся як (великий) зрілий поет. Можна сказати й так, що не приїхавши в Київ, він не доріс би до того рівня, який ми бачимо в його двох книгах поезій «Бунт свяченої води» і «Магма». Не доріс би тому, що аура Львова лагідна, філістерська. Аура Києва жорстокіша. Тут стикаються інтереси східних і західних захланних сусідів. Тут живуть цинічні і ліричні поети, які не прощають слабкості. Тут іде змагання між талановитими вискочнями з провінцій.
До честі Миколи Жулинсього, що він запросив Ігоря в Київ на роботу, але повинна бути державна програма, яка дозволяла б групувати в Києві, столиці великого народу, національну еліту, як вона була в СРСР по перетягуванню талантів із псевдосоюзних республік у Москву. На рівні галузевих уподобань це вже відбувається. Великий боксер Кличко – йому квартиру в Києві, великий майстер футболу Андрій Шевченко – йому теж квартиру, великий поет Павлюк живе в плацкартному вагоні між Києвом і Львовом.
На останній сторінці обкладинки книги «Магма» подано речення про визнання Ігоря Павлюка Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Валерієм Іллею, Михайлом Осадчим та Богданом Рубчаком, проте з київських я чи не першим («ЛУ», 1999 рік) у статті «На білій мапі проступає материк» писав таке: «Що ж до внутрішньої цілісності творчого методу, якому я надаю особливого значення, то тут перед ведуть П. Вольвач та І. Павлюк, у інших авторів він дещо різностильовий». Я вгадав Павлюків стиль за декількома віршами у антології. Він відгукнувся до мене листом із Львова зі словами вдячності за підтримку, бо там, як я здогадувався, його діставали львівські модерністи за традиційність письма та ще й за те, що він «варяг» із Луцька: «Загалом же я тяжко щасливий, що відбувся в очах такої братви...», – писав він мені, а я у листі-відповіді картав за те, що він засидівся в учнях у Єсеніна. Потім він мені прислав свою книгу «Алергія на вічність», котра була легкою для читання і її з задоволенням читали студентки. Коли 2003 року я відбирав вірші для невеличкої українсько-англійської рекламної антології, куди увійшло 15, на мою думку, найкращих українських поетів другої половини ХХ століття, я помістив туди і вірші Павлюка. Антологія починається з імені Павличка і закінчується віршами Павлюка, бо він у цій компанії наймолодший. Хоча антології „Позадесятники” в мене під рукою тоді не було, і я не зміг помістити в підбірку оці строфи:
І сотні раз я гинув на Русі,
Чумацький шлях сік долю, як нагайка.
Реве на ньому, складений із зір,
Той мідний бик з душею Наливайка.
Хай Батьківщина вибрала мене,
Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав, –
Загину я між степом і конем,
Поранений в сплетіння Зодіака.
Динаміка цих рядків, їх історична і космічна обшир, відчайдушність при кожному прочитанні змушує терпнути шкіру. Таких щільних віршів серед тих, які були в збірках «Алергія на вічність» і «Чоловіче ворожіння», було (небагато) мало, вони повинні були прийти в наступних книгах, хоча психологічно я до них не був готовий. Мені здавалось, що Ігор старший чим він є і вже є таким. Варіативно-метафоричний вибух Ігоря Павлюка відбувся вже поза сектором мого бачення, коли він закрутився в лабіринтах Києва, наїжджаючи до своєї бази – Львова, де видаються його книжки. Навіть будучи в цьому році у Львові на книжковому всеукраїнському форумі і зустрівшись там з Ігорем, я не вірив його погрозам, коли він витягував із своєї потертої товстошкірої жовтої сумки дві свіженькі книги віршів у твердих обкладинках і заявляв, що вони сильніші за «Алергію на вічність». (Але диво відбулося) Але це було так. Наповнення строфи ілюзорно – єдино правильним метафоричним рядом сталось.
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
Ми з Павлюком і обов’язкова в таких випадках шанувальниця його поезії довгонога львівська красива поетеса ідемо від Львівського університету ім. Франка через парк на презентацію книги Романа Лубківського, і Павлюк розказує, що коли він вчився в цьому університеті, парку ще не було, а лише кущі. Під кожним кущем він читав вірші львівським закоханим в нього студенткам, а на другий день садив на тому місці дерево. Так виник цей могутній парк. Я його уважно слухаю, дивлюсь на столітні дерева і як автор наступного життєпису Поета, занотовую в пам’яті це свідчення як доконаний факт. Отже любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.
Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч – вини, як хочеш – обмани.
Малюй гріхи свяченою водою.
Другою іпостассю є лірична соціальна замальовка. Відображення нашої сьогоднішньої реальності. Самопізнання.
Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край.
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.
(з циклу «Провінція»)
Третьою іпостассю є глибина Павлюка – поета в минуле.
На білих корах написи червоні.
Зарослі вітром скелі, скрип сосни.
І спогади, неначе сиві коні,
Пасуться вздовж бандурної струни.
Поезії Ігоря Павлюка на позір прозорі. Перший флер їхнього прочитання зачудовує, але він невловимий. На кожному повороті вас чекає несподівана логічна і разом з тим парадоксальна метафора. Павлюк завжди знаходиться в стані творчого пошуку. Свої вірші він може читати цілий вечір напам’ять, він любить літературу, живе в ній, працює у всіх жанрах, весь час подорожує Україною, читає лекції в Києві, Острозі, Львові і Луцьку, іноді в Канаді. Його оптимізм у ставленні до поетичного слова ховає від нас Павлюка, заклопотаного, як і всі смертні, власними проблемами.
Десь у Львові живе його сім’я: жінка і двоє милих доньок. Десь на Майдані Незалежності Ігор Павлюк вартує Помаранчеву революцію, ночує в наметі, пише вірші, дивиться на зорі і приходить до нас у Спілку грітися. Він хоче пережити катарсис разом зі здеградованою в неволі нацією. Він хоче це написати. Він хоче бути і вже є камертоном народної душі. Він радіє, як дитина, вдало написаному рядку. Він єдиний поет – член Спілки письменників, який грів своїм тілом промерзлий асфальт. Він романтик.
Творчість Ігоря Павлюка-поета необхідна нам ще й тому, аби відповісти на питання, чи потрібен життєвий оптимізм в літературі і взагалі в мистецтві, чи ми остаточно зациклимося на абсурді, деструкції, безнадії, помноженій на накидувані нам закордонними дослідниками похмурі демографічні прогнози. Скептиків, які бачать мистецтво як постійний, хоча й злагоджений хор «за упокій», можна було б запитати, чи винен соловей у тому, що його ще не отруїли гербіцидами і він співає свою радісну пісню в лузі на вербі.
Перечитуючи дві останні солідні книги Ігоря Павлюка (раніше він видавав лише невеличкі збірочки), я вже бачу в них критичну масу зрілого матірного поета. Звичайно, там буде відсів, але що там вже є золоте зерно, в цьому немає ніякого сумніву.
Тихо. Чую дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за Вітчизну хто загинув,
А чи кров’ю пісню написав.
Його палітра барвиста, його хода напориста, він подобається молодим поетесам. Він патріот, романтик і оптиміст зі сльозою.
Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу
І покладу перед Богом.
Другий день книжкового форуму у Львові. Львів кишить презентаціями книг у всіх можливих місцях навколо палацу Потоцького. Ми, (кияни) – Ігор Павлюк, Олеся Мудрак, Василь Рубан, Марія Якубовська – сидимо за фуршетним столом в приміщенні Львівської спілки письменників після презентацій, які тут організувала Голова Львівської спілки письменників. Ігор і Олеся після першої чарки, як і в Києві, вже змагаються у читанні власних свіжих віршів. Потім спохоплюються, пригадуючи, де в цей час ще є якась презентація, щоб піти ще й туди. Я сиджу навпроти них і командую. Сержантська школа не вивітриться з мене вже ніколи:
– Сидіть, генії, тут!
Ігор єхидно примружує очі і каже:
– Одного з них я знаю.
Він, звичайно, має на увазі себе. Я думаю: «Нахаба, п’ять років тому він радів, що я його похвалив», – і кажу:
– Хто з нас геніальний знає лише Олеся Мудрак, вона – муза.
Ми всі сміємось. 8 листопада о 19 годині ми були щасливі і потім розбрелись в різні боки нічного Львова.
*Рядок із вірша І. Павлюка.
14.10.2005, с. Лісники
Контекст : http://vasyl-ruban.livejournal.com/1131.html
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію