ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлька Гриценко (1990) /
Проза
/
Крик душі
Осіння мрія. Частина 4.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Осіння мрія. Частина 4.
Спогади - найважча із тих найважчих нош, які можуть висіти на плечах людини. Часом вони катують настільки жорстоко, що стоїш на межі між початковим божевіллям і божевіллям останньої стадії. Звісно, показуєш ( чи намагаєшся показати ), що ти сильна і сама можеш керувати напрямом своїх думок. Але правду не сховаєш : думки в сотні разів сильніші за тебе. А ще думки мають властивість матеріалізуватись. Тому думати варто лише про хороше. Щасливі миті мого життя - маленьке, проте дуже гаряче сонце, а спогади про ці миті - густі сірі хмари. І зараз здається, що вони заступили мені увесь світ, що навколо суцільна темрява.
Я прийшла до Андрія на роботу з єдиною метою - побачити його засмучені очі, що завжди таїли загадку. Натомість побачила чоловіка, вигляд якого просто таки кричав : "Я щасливий без тебе!". Набридло робити із себе жертву, тому я обмежилась традиційним "добридень". Наступних п"ять хвилин захоплено спілкувалась з його колегами, хоча погляд мій був прикутий до нього. Андрій так і не обернув голову у мій бік. Ну і нехай. Я більше його не турбуватиму.
Хоча... Впевнена, що років через десять він прибіжить до мене зі сльозами на очах, та вибаченнями на вустах. А я доросла,
проте досі чомусь незаміжня, пожалію привида з минулого і дозволю прилягти поруч. Весь вечір він гвалтуватиме мою свідомість романтичним згадуванням всього, що колись між нами було, а над ранок добереться й до тіла. Коли прокинеться попросить їсти. Потім скаже, що я ідеальна дружина і запропонує вийти за нього заміж. Так, я скажу, що чекала цих слів усе життя ( не вмію брехати ). Так, я поцілую його у ліву щоку і промовлю наступне:
- Знаєш, любий, ти мені більше не потрібний, - скажу з хитрою усмішкою, ховаючи вологі очі. Насправді ж потрібний більше за повітря!
- Ти ж кохаєш мене! Ти ж десять років на мене чекала, - почне моє сонце, нервово добираючи аргументи.
- Кохаю! Кохаю надто сильно, але, на жаль, ненавиджу набагато сильніше! Повертайся до армії своїх прихильниць! Ти мені вже не ідол.
Потім викину його разом із старими фотографіями за двері. Увімкну "скрипку Моцарта" на повну гучність, щоб не чути його жалюгідного скавуління.
- Прощай, минуле, - скажу і змушу себе повірити у щасливе майбутнє.
Так, усе це станеться через десять років, а зараз я витираю туш, що маленьким човником пливе моїм обличчям. Занадто себе жалію? Ні, занадто його люблю.
Виходжу з під"їзду і бачу натовп переляканих людей, що втікають від дощу. Розкриваю парасолю і повільни кроком рушаю до місця призначення. Ні, просто рушаю.
Під розлогим каштаном помічаю старенького дідуся із доволі жалісним виразом обличчя. У нього мокрі очі. І мокрі ноги. Тоненький піджачок багряного кольору, кишені якого рясніють бідністю, розвівається на вітрі. Дідусь замерз, напевно, а я стою навпроти нього - теж заплакана. Починаю щось шукати у власній сумочці, розміром із подорожню валізу. З того, що можна з"їсти лише "Снікерс". Навряд чи дідусь таке їстиме. Гаразд, дам йому грошей. А якщо його пригнічений вигляд - лише фікція і все наперед продумано? Що якщо оту десятку він обміняє на стакан? не дам йому грошей.
Підходжу до старого і простягаю "Снікерс". Він боїться простягнути руку у відповідь. А я ніколи не хвалилась терплячістю, тому всунула батончик йому в кишеню. Пройшла два кроки і повернулась. Віддала дідові свою зелену парасолю ( вона приносила щастя ). Дід узяв її і моїм тілом пронеслась хвиля крижаного болю. У діда не було одного ока. Ні, мені не було гидко, і навіть не страшно. Просто стало шкода.
- Дякую, - сказав захриплим голосом старий так, ніби вже сотню років ні з ким не розмовляв.
- Будь ласка. Мені вона не потрібна. Я люблю дощ, - відповіла піднесено я.
- І він тебе любить, - сказав дідусь і пошкандибав вгору парком, залишивши мене під зливою. Мокре заплутане волосся лізло в очі, а власну туш я відчула на смак. Вперше в житті зрозуміла, що означає промокнути до нитки. Так у нас кажуть. Але я не до нитки промокла, а до самої душі.
Душа, що вмирала від спраги цілу вічність, нарешті отримала бажану насолоду.
Я прийшла до Андрія на роботу з єдиною метою - побачити його засмучені очі, що завжди таїли загадку. Натомість побачила чоловіка, вигляд якого просто таки кричав : "Я щасливий без тебе!". Набридло робити із себе жертву, тому я обмежилась традиційним "добридень". Наступних п"ять хвилин захоплено спілкувалась з його колегами, хоча погляд мій був прикутий до нього. Андрій так і не обернув голову у мій бік. Ну і нехай. Я більше його не турбуватиму.
Хоча... Впевнена, що років через десять він прибіжить до мене зі сльозами на очах, та вибаченнями на вустах. А я доросла,
проте досі чомусь незаміжня, пожалію привида з минулого і дозволю прилягти поруч. Весь вечір він гвалтуватиме мою свідомість романтичним згадуванням всього, що колись між нами було, а над ранок добереться й до тіла. Коли прокинеться попросить їсти. Потім скаже, що я ідеальна дружина і запропонує вийти за нього заміж. Так, я скажу, що чекала цих слів усе життя ( не вмію брехати ). Так, я поцілую його у ліву щоку і промовлю наступне:
- Знаєш, любий, ти мені більше не потрібний, - скажу з хитрою усмішкою, ховаючи вологі очі. Насправді ж потрібний більше за повітря!
- Ти ж кохаєш мене! Ти ж десять років на мене чекала, - почне моє сонце, нервово добираючи аргументи.
- Кохаю! Кохаю надто сильно, але, на жаль, ненавиджу набагато сильніше! Повертайся до армії своїх прихильниць! Ти мені вже не ідол.
Потім викину його разом із старими фотографіями за двері. Увімкну "скрипку Моцарта" на повну гучність, щоб не чути його жалюгідного скавуління.
- Прощай, минуле, - скажу і змушу себе повірити у щасливе майбутнє.
Так, усе це станеться через десять років, а зараз я витираю туш, що маленьким човником пливе моїм обличчям. Занадто себе жалію? Ні, занадто його люблю.
Виходжу з під"їзду і бачу натовп переляканих людей, що втікають від дощу. Розкриваю парасолю і повільни кроком рушаю до місця призначення. Ні, просто рушаю.
Під розлогим каштаном помічаю старенького дідуся із доволі жалісним виразом обличчя. У нього мокрі очі. І мокрі ноги. Тоненький піджачок багряного кольору, кишені якого рясніють бідністю, розвівається на вітрі. Дідусь замерз, напевно, а я стою навпроти нього - теж заплакана. Починаю щось шукати у власній сумочці, розміром із подорожню валізу. З того, що можна з"їсти лише "Снікерс". Навряд чи дідусь таке їстиме. Гаразд, дам йому грошей. А якщо його пригнічений вигляд - лише фікція і все наперед продумано? Що якщо оту десятку він обміняє на стакан? не дам йому грошей.
Підходжу до старого і простягаю "Снікерс". Він боїться простягнути руку у відповідь. А я ніколи не хвалилась терплячістю, тому всунула батончик йому в кишеню. Пройшла два кроки і повернулась. Віддала дідові свою зелену парасолю ( вона приносила щастя ). Дід узяв її і моїм тілом пронеслась хвиля крижаного болю. У діда не було одного ока. Ні, мені не було гидко, і навіть не страшно. Просто стало шкода.
- Дякую, - сказав захриплим голосом старий так, ніби вже сотню років ні з ким не розмовляв.
- Будь ласка. Мені вона не потрібна. Я люблю дощ, - відповіла піднесено я.
- І він тебе любить, - сказав дідусь і пошкандибав вгору парком, залишивши мене під зливою. Мокре заплутане волосся лізло в очі, а власну туш я відчула на смак. Вперше в житті зрозуміла, що означає промокнути до нитки. Так у нас кажуть. Але я не до нитки промокла, а до самої душі.
Душа, що вмирала від спраги цілу вічність, нарешті отримала бажану насолоду.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію