ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2021.01.20 08:56
«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать

Сергій Губерначук
2021.01.20 08:02
Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій

Микола Соболь
2021.01.20 04:41
О, Боже!
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму

Олена Малєєва
2021.01.19 20:51
Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.

Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:

Ігор Деркач
2021.01.19 20:09
Які хороші канули часи
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.

***
Воюємо. Я знаю, що залізно

Олена Музичук
2021.01.19 20:00
І за цикли, й за сонети
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...

***
Караюся, але не каюсь

Олена Лоза
2021.01.19 19:38
Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.

Олена Лоза
2021.01.19 19:05
Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:28
Втекли хвилини із мого життя,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.

Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:25
Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
Кремлівські зайди, правнуки монгола.

Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити,
Вони зробили все, аби Донбас

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:21
Нарешті сніг за синіми вітрами
Засипав землю, впав у ручаї.
І звідусіль ці хуртовинні гами
Об вікна б’ються і летять в гаї.

На вулицях великі кучугури,
І діти вже давно чекають їх.
А небо над землею висне хмуро,

Тетяна Левицька
2021.01.19 17:12
В Новий рік рушай, Плането,
без боргів і без печалі!
Хай прозаїків, поетів,
небеса благословляють!

Тих, хто бореться за правду
на війні за - Україну!
За Софію і за Лавру,

Дума Козак
2021.01.19 16:37
Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…

Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!

Олександр Сушко
2021.01.19 11:00
Водохреща. Споліскую гріхи.
Вода - аж чорна. Бульбашки від бруду.
Із осені не мився. Вороги
Платіжки надіслали (ох і люті!).

Вода гаряча коштує як ром,
Побачив суму - запекло у грудях.
Аби сплатити - мушу рік кайлом

Петро Скоропис
2021.01.19 09:52
Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
ще у сумках, і, лопочучи, по інерції ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір зосереджується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під

Сергій Губерначук
2021.01.19 08:52
Не гніти мені душу,
замовкни, та й годі…
Дай домарити мрію про інше життя!
Я міняю цю стужу,
ці гори в погорді –
на небесну любов без знаття й вороття!

Я продам білий світ –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Маріанна Челецька (1979) / Проза

 Мельхіорова осінь



«...А тіло жінки-змії піді мною звивалося й шаленіло,
а її вуста випивали мої, висмоктуючи з рота і язика...»

Валерій Шевчук, повість «Жінка-змія»

Осінь за вікном була схожа на тьмяний мельхіор, який потребує негайного очищення. Листя зігнило вже просто на гілках дерев, а небо уподібнювалося до недопеченого яблука, якого забули витягнути з духовки. Прогнила пліва неба, що подекуди провалювалося у плюш мокрого, спітнілого фотелю, свербіла й облазила, як мертва, зашкарубла шкірка на рані. І лише в окремих місцях пролискувалось рожеве золото, схоже на вицвілий гаманець, якого старанно бережуть від злочинців.
Осінь за вікном була подібна до безсоромної жінки, одягненої у мельхіор і шовк. Але ця жінка сиділа по цей бік вікна, ніби перед екраном телевізора. Вона була зміїного зросту і мала яблучно-блакитний шал в очах. Її називали Діаною, і якби вона не підписувала власні твори псевдонімами, сказали б, що її прізвище Амурська. Та ви все одно не повірите. Тому буде краще, коли вона сама розповість про себе.

Кожну жінку прийнято називати Євою. Мене теж так називали і так писали у шкільних журналах. Може, тому, що я мала неабияку славу фліртувальниці. Але цього ніхто не знав. Оскільки перед серйозними людьми я поставала як фехтувальниця, якою мене зробило бездоганне володіння шпагою. Ви питаєте, звідки шпага? Її я купила в антикварній крамничці за безцінь, бо виросла вже з того віку, коли при боці можна ще носити звичайну розбишацьку палицю. Я добре стріляла з лука. Однак лука я не придбала в антикварній крамничці і тому, коли виросла, перестала захоплюватись цим робінгудством. А якось у мене викликала обридження і шпага. І я почала шукати собі легших і набагато гостріших захоплень. Мене часто прозивали Відьмою, Чарівницею або Зміючкою, і не тому, що саме так я підписувала свої перші оповідання в місцевій періодиці, а швидше через те, що полюбляла залишати після себе багато битого скла. Взагалі я була дуже необережною, що призвело до таких висновків, як заборона користуватися скляним посудом. Тоді споживала страви тільки з мельхіору. Доки він не потьмянів. Врешті-решт, перестала дивитися вікно-телевізор, скинула із себе увесь шовк та мельхіор, ніби зміїну луску, твердо вирішивши – почистити. Якраз тоді я читала Шевчука, а тому зекономила багато часу на пошуки безлюддя. Вогонь, темрява і тиша – ось що мені потрібно. Але я, напевно, погано зрозуміла його героя, тому й переборщила з вогнем, темрявою і тишею.
Невже жінка не може бути сама собою, а, власне, – Спокусою? Хто винен, що Боккаччо розподілив диявола і пекло на користь чоловіка і жінки в нерівномірних пропорціях? Я залишила після себе дуже багато нещасних, щоб змогти відповісти на ці питання. Але, на мою думку, не одні жінки винні в похітливості чоловіків. Останні також здатні на гріх. І може, вони є гіршими спокусниками за нас!? Ви думали про це?.. Але саме ця сильна половина людства звинувачує нас, жінок, у своїй невдоволеності світом – тоді, коли ми, може, просто захищаємо власну честь і зміїну гордість. Це вони придумали всі ознаки Спокуси, назвавши її причиною (чи Причинною?) – Жінку, тобто Єву. Але все має свою межу. Якщо відповідати за гріх Єви, то ж, зрештою, не за гріх первородності? І якщо брати на себе керівництво пеклом (бо чоловіки нічого не тямлять у керуванні такими серйозними закладами!), то ж не перевиховувати нам диявола? Щоб нікого не образити, я хочу, власне, ствердити, що Спокуса як така не залежить ні від чоловіка, ні від жінки. Бо тоді, коли жінка вирішить самоочиститись від накипу світу, то й поза окропом знайдеться хтось, то спокуситься на те, що вділила нам природа. Бо чоловіки завжди фізіологічно слабші за жінок, оскільки останні у будь-який момент можуть назвати речі своїми іменами навіть після першого сеансу гіпнозу. Чоловіки – це стоїки з епікурейськими інстинктами: від одного погляду жінки втрачають контроль над власною свободою. А оскільки вони – волелюбні істоти з якостями світлолюбних рослин, то цю псевдо неволю приписують жіночій спокусі, яка нібито має якийсь прямий зв’язок із яблуком Єви та Адамовою нестійкістю, якою Бог хотів компенсувати фізичну слабкість жінки. Адже Бог понад усе любить справедливість і рівність, навіть у почуттях чисто гріховних.
І тому, коли я побачила осінь з мельхіорово нечистим сумлінням, то зрозуміла: спокуса не є механічним явищем – вона має усі підстави підпадати під закони фізики, зокрема й під силу тяжіння.

Підкоряючись шевчуківським координатам простору і часу, мені потрібно було знайти серед цієї осінньої цвілі – справжнє золото. Що було нелегко. Та, проте, мені конче потрібно було довести існування чоловічої спокуси за умови, що ти ані найменшим жестом не виявиш інтерес до цієї особи протилежної статі. Дамо їм можливість самим розставляти пастки і самим же в них і потрапляти, а те, що пастка неминуча – це факт; фізіологічний закон. У цьому нема проблем. Проблема в іншому: там, де стає темно і тихо, і де горить лише вогонь, – там страшно. І я вирішила все робити навпаки.
Був ще день, який переростав у світле палахкотіння мельхіору на заході. Дерева прогнили досередини так, ніби їх нашпигано сірою тирсою. Небо було схоже на яблучне повидло, яке підгоріло, чи на вицвіле простирадло, якого перепрали і перевикрутили, а тепер розвісили вшир, наче розкрили нерозкаяну душу. Цей палахкий західний вогонь свято пахнув алюмінієм і проржавіло відсвіжував, ніби щойно випрана і висушена під денним палючим сонцем жіноча білизна. І тоді я остаточно розгубилась. Без прикрас і спокус, без макіяжу та зачіски – так ніби осінь, що не почистила свій мельхіор. І так – між люди? Так, між люди. І так – доки не стихне людський поговір. І так – між безлюддя.
Починало темніти, і я не на жарт лякалась – лякалась усього, що шелестить чи шамкає у сухому гіллі. А шамкало листя – зігниле, мокре. Чвакало у калюжах. Мимрило попід деревами. Свистіло ще не опале, бронзово-мельхіорове, зачовгане праскою із накипом. Однак треба було долати свої комплекси. Адже людина тому й неповноцінна, що комплексує від власної природи. Це не її вина. Це спадкове: від Адама і Єви. Я, проте, спробувала роздягнутися. Але не тут, де нікого нема (адже я пам’ятаю про мету свого очищення), а там, де, можливо, очищатиметься якийсь відлюдний спокусник (чи спокусливий відлюдник?), що потім звинуватить мене у своїй нестійкості. Але хай. Я все одно знаю: я його навмисне не провокувала – просто випробовую інстинкт. А якщо ти досить сильний (адже ти представник сильної статі!) і маєш досить чоловічої гордості – ти не опустишся так низько, щоб тобою оволоділа я – наземна жінка, котра хоче відпочити від власної, несправедливої їй прищепленої природою – спокуси.
Знаю: озеро восени холодне. Але відчайдушних рибалок вистачить на всіх можливих відчайдух. А це що там блимає? Вогонь? Ага, перший відчайдуха. Але не рибалка. Невже? Так. Спробуємо і собі. Я почала збирати хмиз. Ні, купатися тепер не полізу: ще корчі схоплять. Спробую погрітися. Чорт! Комарня розвелась. Ні, не буду. Хай уже завтра. Але він дивиться сюди. Який же він тоді спасенник-аскет!? Не буду. Я застебнула блузку. Дивись на нього – зір має стовідсотковий! (Мені б такий у нього випозичити). Ні! Не дочекаєшся. Тихо. Темно. Вогонь. Все, як і в Шевчука. Але стривай-но. І він також... Хай. Не жити ж нам за книжкою. Вогонь. Я присіла навпочіпки і поклала голову на коліна. Мріяти ще вмію. Справді, якщо медитувати, тоді й мельхіор світлішає. Починаю розігрівати до болю очі над вогнем. Тільки осінь і зорі де-не-де пробиваються крізь вицвіле простирадло. Вогонь починає розтоплювати нічну оболонку. Вливається через природу в моє тіло, і я відчуваю, як зароджується у мені поезія. Зміїна шкірка скоцюрблюється над вогнем, шипить, коптиться і швидко перетворюється на попіл. Я переглядаю на місячнім екрані кадри осені, зауважуючи, як вони монтажно упрівають. Мельхіор, срібло, алюміній, олово і золото. Листя починає жовто іскритися. небо вкривається солоною жовто-бароковою (бо сіль йодована) кригою. І я, зрештою, починаю розуміти світ: спокуса – це не єдине, за що чубляться чоловічі та жіночі половини, як колись сперечались іонійці за першооснову буття. Буття, небуття, безбуття, прибуття, відбуття, надбуття, розбуття... І кожна з цих половинок ані мізинця не варта проти того, що створює нам саморозуміння. Бо тільки в самому собі і можна роздобути хоч клаптик істини – мокрий, вицвіло-кленовий листок.
Я вже не тут. І мене звуть не Діана; і не Єва. І я теж сумніваюся, чи справді моє прізвище – Амурська. Добре, що я завжди ношу із собою чималий блокнот і чималу ручку на капіляри. Щоб було красиво. Тема якоїсь при- чи перед-новели вже визріла, як спечене яблуко, яке забули вийняти з духовки. Починаю писати. Самовладна героїня закохується. Дуже урбаністично закохується. У трамваї. А він, він ... одружується.... Тоді він бере її як свою полонянку, каже не хвилюватися... я все зроблю сам... Та що це таке! Самовпевнені чоловіки! Наївна героїня! І чому, чому я завжди пишу про те, що абсолютно протилежне моїй особистості, моєму темпераментові і характеру? Комплекс чи компенсація?.. Ось така, самовладна, і здатна на ім’я Спокуси. Це така «інтригує» Шевчукову прозу. Бо їй, аби провалитись швидше в якусь «вогненну купіль», аби розчинитись у снігу... Мені це ні до чого. Я вільна малювати словом і спокушати думкою, але тілом я... І тут я затремтіла. Позаду мене хтось запалив цигарку:
– Не корч із себе ідіотку! Хочеш роздягатися – роздягайсь. Ти мене вивела із стоїчної зосередженості. Все. Швидко!..
Так, так... Це я пишу. Героїня, як завжди, меланхолійно зітхає, а він змушує її роздягтись. Лагідно: “Я все зроблю сам...”
Але стривай-но: чия це цигарка? Тоді обертаюсь і бачу чиєсь мельхіорово-бронзове обличчя.
– Чого ти хочеш від мене? Чому порушуєш мій спокій? Іди геть, примаро! – це я тільки встигла подумати, як він озвучив її, мою думку.
Що-о-о??? Проганяє мене? Та яке він має право! Бог за справедливість інстинктів! Ага, тобі кортить, нещасний, бо ти ж слабший за мене? Нічого: випробую і я твою чоловічу силу.
– Справжня зміюка! Думаєш спокушати і не залишити слідів? Ні!!! На цей раз будеш моєю! Чуєш?!
Ні, я не чую. Вогонь. темрява. Тиша. Героїня покірно лягає. Вона не знає його імені. Я також. Але ж я випробовую його інстинкти, тому мені зовсім не обов’язково знати його на ім’я!? Що це він робить? Благає навколішки чи шепче якійсь заклинання? Зачекай. Я ще не доспівала своєї! Тоді обертаюсь і йду, як чинила завжди, коли хотіла когось залишити наодинці з нещастям. Але тепер все інакше: я ж очищуюсь, а він мені заважає. Так далі не можна.
– Облиш, – кажу йому, – я сьогодні не в гуморі.
Але він уже ні злий ні мертвий. Як п’яний. Будь ласка? Ку-у-ди..? Тоді виштовхую з грудей повітря. Ну, все. Кінець. Тепер не напишу ні рядка. Куди-и-и..? Та я... я... дуже зла, коли перебивають моє натхнення. З цієї причини не люблю, коли серед ночі із сусідньої кімнати кричать: вимкни світло! лягай уже спати! А тепер ще гірше. Ніч. Вогонь. Починає накрапати дощ. І його зроговіле мельхіорове обличчя страшенно тхне осінню. І небо розсвербілось – до синців і виразок. Бридко, фу! Учепився, як кліщ. Зі злості за чоловічу безсилість і за те, що всі мої філософські теревені про перемогу інстинктів чоловіка над його буйно-чоловічим розумом розбиті на черепки, вириваю і розпихаю ніч, ніби людей у переповненому трамваї. Листя посвистує під ногами. Рука дико гола, рукав – обрізано-обірваний, наче рвана рана. І він залишився ні з чим – з клаптиком шовку та мельхіору, які я поцупила в осені, бо свої зняла ще вдома задля не-спокуси.
Я розізлилась на весь світ. Кожному, аби добре! Гаразд. Якщо вам нудно, то, здається, добре. А мені? Ні, сьогодні або мені добре, або вам ненудно. Чорт! Ці інстинкти – а я гадала, що їх можна перевиховати. Але чоловік комплексує, балансуючи у просторі і часі. Йому конче потрібно укусу змії. Тоді – уколи, пігулки, депресія... І якось вляжеться. А так по-простому, по-жіночому... Ми ж дуже лояльні до світу, навіть тоді, коли світ – тиран. Гаразд. Хай буде по-їхньому. На зло всім! Але вперше і – до останку. Хай. Я бігла битою осінньою дорогою, де розбивалось на скляні дрібки листя, ніби випадало з оправ окулярів. І мені від дрібного бігу починало рябіти в очах. Чим швидше і пильніше розчавлюю листя, тим темніше стає. Хоч уже за горизонтом сіріє. Темно. Тихо. Вогонь. Аби й стовп – то й все одно нічого не видно, навіть власної ґулі не чути (а вона ж має дзенькати, мов телефонний дзвінок, і бриніти, ніби розбиті струни на гітарі). Але першим був, однак, не стовп. Це «щось» гугняво бамкнуло:
– П-о-м-а-л-е-н-ь-к-ооооооооооо!
Але я сприйняла це за відмову.
– Прошу візьми мене, зроби щось. Невже ти вмієш керувати своїми інстинктами? Не вірю. Ти ж також особа сильно-чоловічої статі, – це я, правда, відчула інтуїтивно, тому, випаливши все це, як з гармати, упала на нього, ніби стовп на муху. Але стовп був із мельхіору. Дзенькав чайними ложечками об стигло-молочну порцеляну, в якій стоїчно-преспокійно парував брунатно-кров’яний чай... У нього були якійсь дивні мізантропічні звички: він ганявся за жінкою, щоб убити в траві змію. Бо сам працював змієловом.
– Я переловив усіх змій на планеті, хоч давно мріяв і кував тенета на їхню царицю, яку, кажуть, можна вбити лише в тілі жінки.
– Це неправда, – якщо чесно, я не на жарт злякалась, – це Ви Шевчука начитались. Жінка і змія – абсолютно не тотожні поняття чи явища. Якщо треба когось вбити, то... Але я не буду далі говорити. Пустіть. Я...
– Що? Я повій так швидко не відпускаю. Але Ви засвітились фосфором. Ви та, хто мені потрібен. Ви не дали мені змоги перевірити свою стоїчну філософію на практиці. Ви зруйнували мій спокій. Я Вас мушу вбити.
– Ні, ні! Не переказуйте мені Шевчукову «Жінку-змію»...
– Шевчукову? Це ж я йому і розповів. Пригадуєте, і Ви там були – в джинсовому костюмі!?
– Ні! Я ж не в джинсовому і в мене не голубі очі! І ніхто нікого там не вбив!
– Не вбив? Ви мені спокій отруїли, а кажете – ніхто...
Він ще щось говорив, але я вже не могла нічого чути. Мельхіорове лезо ножа блиснуло у вітрині осені тьмяним вранішнім сонцем... Кипів чайник, булькав, пінуючи густу вуаль; на морі ячали хвилі, шугаючи біломолочним милом, як отара баранів, перед якою постала поганська скульптура вовка; і хмари в небі розшаровувались шматками несвіжого сиру і були схожі на піщано-цигарковий дим, який тлів у попелі згаслого нічного вогнища. А може, тиші? темряви?..
Вітер дув, сміючись, у похоронну трубу. І я бачила з хмари, як земля затягується синім полотном рівнобіжного мороку. Сніг густів, чай скисав. Як на дріжджах, танула мельхіорова осінь... Мені було недобре: рана кровоточила і свербіла, хоч небо затягувалось чайною кіркою. Я боялася, що втрачу багато крові, і тому почала пити якийсь напій, висмоктаний із чоловічого рота, язика, зубів. Він був притхлий. Яйцювата шкаралупа заважала в роті. Але я мусіла конче вмерти – від цієї отруйної слини. Бо я жінка, а жінка не може довго жити без отруйного жала. А оскільки жала вже в мені не було, то мертва слина чужорідного тіла мусіла вбити те, що залишилося від гадюки – тобто шкіру, яку я спалила. Я знала: мені вже не стати Людиною. Без цієї шкіри я – ніщо. Вітер слинив палітурки мого блокнота і витирав руки об блузку без рукава. Слина таким чином швидко висякла, навіть не вбивши мене. Тоді я обмацала місце. Тиша. Темрява. Вогонь. Чи пак, щось гарячо-тепле. Дзвін ударив об вітер:
– Дивно, але я ніколи не думав, що, вбивши змію, зможу одружитися з жінкою.
...Чоловіки, видно, дуже ревниві істоти, коли навіть не можуть терпіти жіночої роздвоєності на “я” і Спокусу... Дивно...
Я подивилась: восково-блакитно. Він ще не знав, що вбив тільки те, від чого я сама давно відмовилась, хоч і не втримала відмови між своїми пальцями. А особу, яка підписується псевдонімами, що більш реальні, ніж моє справжнє прізвище? А особу, яка очистила осінній мельхіор чистим золотом? А...? Таких осіб у мені ще багато, про яких йому навіть не варто знати, адже вбити їх йому все одно не пощастить, бо навіть не вистачить життя, щоб цих моїх зміючок упіймати.
Здається, він заспокоївся. На відміну від мене. Він по-вогненному сліпо доторкнувся до очищеного мельхіору; по-вогненному глухо поклав свою руку на те місце, де, навіть не підозрюючи цього, почало вже клубочитися приспане гіпнотичним вогненним полум’ям дико-спокусливе гаддя.
Я була зворушена: спокуса справді живе незалежно від нас. Як і темрява чи тиша. У безлюдді.

13 лютого 2000 р.
с. Оброшин

Текст опубліковано у літературному часописі ННІ філології та журналістики Житомирського жерж. ун-ту ім.І.Франка "Люблю+Слово (фіLeo+LoґoS)". 2010, № 14. С.17-23.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2010-11-25 13:41:24
Переглядів сторінки твору 1078
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.312 / 5.33)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.638 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.810
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Еротична проза
Автор востаннє на сайті 2020.12.27 20:31
Автор у цю хвилину відсутній