ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Маріанна Челецька (1979) / Проза

 Мельхіорова осінь



«...А тіло жінки-змії піді мною звивалося й шаленіло,
а її вуста випивали мої, висмоктуючи з рота і язика...»

Валерій Шевчук, повість «Жінка-змія»

Осінь за вікном була схожа на тьмяний мельхіор, який потребує негайного очищення. Листя зігнило вже просто на гілках дерев, а небо уподібнювалося до недопеченого яблука, якого забули витягнути з духовки. Прогнила пліва неба, що подекуди провалювалося у плюш мокрого, спітнілого фотелю, свербіла й облазила, як мертва, зашкарубла шкірка на рані. І лише в окремих місцях пролискувалось рожеве золото, схоже на вицвілий гаманець, якого старанно бережуть від злочинців.
Осінь за вікном була подібна до безсоромної жінки, одягненої у мельхіор і шовк. Але ця жінка сиділа по цей бік вікна, ніби перед екраном телевізора. Вона була зміїного зросту і мала яблучно-блакитний шал в очах. Її називали Діаною, і якби вона не підписувала власні твори псевдонімами, сказали б, що її прізвище Амурська. Та ви все одно не повірите. Тому буде краще, коли вона сама розповість про себе.

Кожну жінку прийнято називати Євою. Мене теж так називали і так писали у шкільних журналах. Може, тому, що я мала неабияку славу фліртувальниці. Але цього ніхто не знав. Оскільки перед серйозними людьми я поставала як фехтувальниця, якою мене зробило бездоганне володіння шпагою. Ви питаєте, звідки шпага? Її я купила в антикварній крамничці за безцінь, бо виросла вже з того віку, коли при боці можна ще носити звичайну розбишацьку палицю. Я добре стріляла з лука. Однак лука я не придбала в антикварній крамничці і тому, коли виросла, перестала захоплюватись цим робінгудством. А якось у мене викликала обридження і шпага. І я почала шукати собі легших і набагато гостріших захоплень. Мене часто прозивали Відьмою, Чарівницею або Зміючкою, і не тому, що саме так я підписувала свої перші оповідання в місцевій періодиці, а швидше через те, що полюбляла залишати після себе багато битого скла. Взагалі я була дуже необережною, що призвело до таких висновків, як заборона користуватися скляним посудом. Тоді споживала страви тільки з мельхіору. Доки він не потьмянів. Врешті-решт, перестала дивитися вікно-телевізор, скинула із себе увесь шовк та мельхіор, ніби зміїну луску, твердо вирішивши – почистити. Якраз тоді я читала Шевчука, а тому зекономила багато часу на пошуки безлюддя. Вогонь, темрява і тиша – ось що мені потрібно. Але я, напевно, погано зрозуміла його героя, тому й переборщила з вогнем, темрявою і тишею.
Невже жінка не може бути сама собою, а, власне, – Спокусою? Хто винен, що Боккаччо розподілив диявола і пекло на користь чоловіка і жінки в нерівномірних пропорціях? Я залишила після себе дуже багато нещасних, щоб змогти відповісти на ці питання. Але, на мою думку, не одні жінки винні в похітливості чоловіків. Останні також здатні на гріх. І може, вони є гіршими спокусниками за нас!? Ви думали про це?.. Але саме ця сильна половина людства звинувачує нас, жінок, у своїй невдоволеності світом – тоді, коли ми, може, просто захищаємо власну честь і зміїну гордість. Це вони придумали всі ознаки Спокуси, назвавши її причиною (чи Причинною?) – Жінку, тобто Єву. Але все має свою межу. Якщо відповідати за гріх Єви, то ж, зрештою, не за гріх первородності? І якщо брати на себе керівництво пеклом (бо чоловіки нічого не тямлять у керуванні такими серйозними закладами!), то ж не перевиховувати нам диявола? Щоб нікого не образити, я хочу, власне, ствердити, що Спокуса як така не залежить ні від чоловіка, ні від жінки. Бо тоді, коли жінка вирішить самоочиститись від накипу світу, то й поза окропом знайдеться хтось, то спокуситься на те, що вділила нам природа. Бо чоловіки завжди фізіологічно слабші за жінок, оскільки останні у будь-який момент можуть назвати речі своїми іменами навіть після першого сеансу гіпнозу. Чоловіки – це стоїки з епікурейськими інстинктами: від одного погляду жінки втрачають контроль над власною свободою. А оскільки вони – волелюбні істоти з якостями світлолюбних рослин, то цю псевдо неволю приписують жіночій спокусі, яка нібито має якийсь прямий зв’язок із яблуком Єви та Адамовою нестійкістю, якою Бог хотів компенсувати фізичну слабкість жінки. Адже Бог понад усе любить справедливість і рівність, навіть у почуттях чисто гріховних.
І тому, коли я побачила осінь з мельхіорово нечистим сумлінням, то зрозуміла: спокуса не є механічним явищем – вона має усі підстави підпадати під закони фізики, зокрема й під силу тяжіння.

Підкоряючись шевчуківським координатам простору і часу, мені потрібно було знайти серед цієї осінньої цвілі – справжнє золото. Що було нелегко. Та, проте, мені конче потрібно було довести існування чоловічої спокуси за умови, що ти ані найменшим жестом не виявиш інтерес до цієї особи протилежної статі. Дамо їм можливість самим розставляти пастки і самим же в них і потрапляти, а те, що пастка неминуча – це факт; фізіологічний закон. У цьому нема проблем. Проблема в іншому: там, де стає темно і тихо, і де горить лише вогонь, – там страшно. І я вирішила все робити навпаки.
Був ще день, який переростав у світле палахкотіння мельхіору на заході. Дерева прогнили досередини так, ніби їх нашпигано сірою тирсою. Небо було схоже на яблучне повидло, яке підгоріло, чи на вицвіле простирадло, якого перепрали і перевикрутили, а тепер розвісили вшир, наче розкрили нерозкаяну душу. Цей палахкий західний вогонь свято пахнув алюмінієм і проржавіло відсвіжував, ніби щойно випрана і висушена під денним палючим сонцем жіноча білизна. І тоді я остаточно розгубилась. Без прикрас і спокус, без макіяжу та зачіски – так ніби осінь, що не почистила свій мельхіор. І так – між люди? Так, між люди. І так – доки не стихне людський поговір. І так – між безлюддя.
Починало темніти, і я не на жарт лякалась – лякалась усього, що шелестить чи шамкає у сухому гіллі. А шамкало листя – зігниле, мокре. Чвакало у калюжах. Мимрило попід деревами. Свистіло ще не опале, бронзово-мельхіорове, зачовгане праскою із накипом. Однак треба було долати свої комплекси. Адже людина тому й неповноцінна, що комплексує від власної природи. Це не її вина. Це спадкове: від Адама і Єви. Я, проте, спробувала роздягнутися. Але не тут, де нікого нема (адже я пам’ятаю про мету свого очищення), а там, де, можливо, очищатиметься якийсь відлюдний спокусник (чи спокусливий відлюдник?), що потім звинуватить мене у своїй нестійкості. Але хай. Я все одно знаю: я його навмисне не провокувала – просто випробовую інстинкт. А якщо ти досить сильний (адже ти представник сильної статі!) і маєш досить чоловічої гордості – ти не опустишся так низько, щоб тобою оволоділа я – наземна жінка, котра хоче відпочити від власної, несправедливої їй прищепленої природою – спокуси.
Знаю: озеро восени холодне. Але відчайдушних рибалок вистачить на всіх можливих відчайдух. А це що там блимає? Вогонь? Ага, перший відчайдуха. Але не рибалка. Невже? Так. Спробуємо і собі. Я почала збирати хмиз. Ні, купатися тепер не полізу: ще корчі схоплять. Спробую погрітися. Чорт! Комарня розвелась. Ні, не буду. Хай уже завтра. Але він дивиться сюди. Який же він тоді спасенник-аскет!? Не буду. Я застебнула блузку. Дивись на нього – зір має стовідсотковий! (Мені б такий у нього випозичити). Ні! Не дочекаєшся. Тихо. Темно. Вогонь. Все, як і в Шевчука. Але стривай-но. І він також... Хай. Не жити ж нам за книжкою. Вогонь. Я присіла навпочіпки і поклала голову на коліна. Мріяти ще вмію. Справді, якщо медитувати, тоді й мельхіор світлішає. Починаю розігрівати до болю очі над вогнем. Тільки осінь і зорі де-не-де пробиваються крізь вицвіле простирадло. Вогонь починає розтоплювати нічну оболонку. Вливається через природу в моє тіло, і я відчуваю, як зароджується у мені поезія. Зміїна шкірка скоцюрблюється над вогнем, шипить, коптиться і швидко перетворюється на попіл. Я переглядаю на місячнім екрані кадри осені, зауважуючи, як вони монтажно упрівають. Мельхіор, срібло, алюміній, олово і золото. Листя починає жовто іскритися. небо вкривається солоною жовто-бароковою (бо сіль йодована) кригою. І я, зрештою, починаю розуміти світ: спокуса – це не єдине, за що чубляться чоловічі та жіночі половини, як колись сперечались іонійці за першооснову буття. Буття, небуття, безбуття, прибуття, відбуття, надбуття, розбуття... І кожна з цих половинок ані мізинця не варта проти того, що створює нам саморозуміння. Бо тільки в самому собі і можна роздобути хоч клаптик істини – мокрий, вицвіло-кленовий листок.
Я вже не тут. І мене звуть не Діана; і не Єва. І я теж сумніваюся, чи справді моє прізвище – Амурська. Добре, що я завжди ношу із собою чималий блокнот і чималу ручку на капіляри. Щоб було красиво. Тема якоїсь при- чи перед-новели вже визріла, як спечене яблуко, яке забули вийняти з духовки. Починаю писати. Самовладна героїня закохується. Дуже урбаністично закохується. У трамваї. А він, він ... одружується.... Тоді він бере її як свою полонянку, каже не хвилюватися... я все зроблю сам... Та що це таке! Самовпевнені чоловіки! Наївна героїня! І чому, чому я завжди пишу про те, що абсолютно протилежне моїй особистості, моєму темпераментові і характеру? Комплекс чи компенсація?.. Ось така, самовладна, і здатна на ім’я Спокуси. Це така «інтригує» Шевчукову прозу. Бо їй, аби провалитись швидше в якусь «вогненну купіль», аби розчинитись у снігу... Мені це ні до чого. Я вільна малювати словом і спокушати думкою, але тілом я... І тут я затремтіла. Позаду мене хтось запалив цигарку:
– Не корч із себе ідіотку! Хочеш роздягатися – роздягайсь. Ти мене вивела із стоїчної зосередженості. Все. Швидко!..
Так, так... Це я пишу. Героїня, як завжди, меланхолійно зітхає, а він змушує її роздягтись. Лагідно: “Я все зроблю сам...”
Але стривай-но: чия це цигарка? Тоді обертаюсь і бачу чиєсь мельхіорово-бронзове обличчя.
– Чого ти хочеш від мене? Чому порушуєш мій спокій? Іди геть, примаро! – це я тільки встигла подумати, як він озвучив її, мою думку.
Що-о-о??? Проганяє мене? Та яке він має право! Бог за справедливість інстинктів! Ага, тобі кортить, нещасний, бо ти ж слабший за мене? Нічого: випробую і я твою чоловічу силу.
– Справжня зміюка! Думаєш спокушати і не залишити слідів? Ні!!! На цей раз будеш моєю! Чуєш?!
Ні, я не чую. Вогонь. темрява. Тиша. Героїня покірно лягає. Вона не знає його імені. Я також. Але ж я випробовую його інстинкти, тому мені зовсім не обов’язково знати його на ім’я!? Що це він робить? Благає навколішки чи шепче якійсь заклинання? Зачекай. Я ще не доспівала своєї! Тоді обертаюсь і йду, як чинила завжди, коли хотіла когось залишити наодинці з нещастям. Але тепер все інакше: я ж очищуюсь, а він мені заважає. Так далі не можна.
– Облиш, – кажу йому, – я сьогодні не в гуморі.
Але він уже ні злий ні мертвий. Як п’яний. Будь ласка? Ку-у-ди..? Тоді виштовхую з грудей повітря. Ну, все. Кінець. Тепер не напишу ні рядка. Куди-и-и..? Та я... я... дуже зла, коли перебивають моє натхнення. З цієї причини не люблю, коли серед ночі із сусідньої кімнати кричать: вимкни світло! лягай уже спати! А тепер ще гірше. Ніч. Вогонь. Починає накрапати дощ. І його зроговіле мельхіорове обличчя страшенно тхне осінню. І небо розсвербілось – до синців і виразок. Бридко, фу! Учепився, як кліщ. Зі злості за чоловічу безсилість і за те, що всі мої філософські теревені про перемогу інстинктів чоловіка над його буйно-чоловічим розумом розбиті на черепки, вириваю і розпихаю ніч, ніби людей у переповненому трамваї. Листя посвистує під ногами. Рука дико гола, рукав – обрізано-обірваний, наче рвана рана. І він залишився ні з чим – з клаптиком шовку та мельхіору, які я поцупила в осені, бо свої зняла ще вдома задля не-спокуси.
Я розізлилась на весь світ. Кожному, аби добре! Гаразд. Якщо вам нудно, то, здається, добре. А мені? Ні, сьогодні або мені добре, або вам ненудно. Чорт! Ці інстинкти – а я гадала, що їх можна перевиховати. Але чоловік комплексує, балансуючи у просторі і часі. Йому конче потрібно укусу змії. Тоді – уколи, пігулки, депресія... І якось вляжеться. А так по-простому, по-жіночому... Ми ж дуже лояльні до світу, навіть тоді, коли світ – тиран. Гаразд. Хай буде по-їхньому. На зло всім! Але вперше і – до останку. Хай. Я бігла битою осінньою дорогою, де розбивалось на скляні дрібки листя, ніби випадало з оправ окулярів. І мені від дрібного бігу починало рябіти в очах. Чим швидше і пильніше розчавлюю листя, тим темніше стає. Хоч уже за горизонтом сіріє. Темно. Тихо. Вогонь. Аби й стовп – то й все одно нічого не видно, навіть власної ґулі не чути (а вона ж має дзенькати, мов телефонний дзвінок, і бриніти, ніби розбиті струни на гітарі). Але першим був, однак, не стовп. Це «щось» гугняво бамкнуло:
– П-о-м-а-л-е-н-ь-к-ооооооооооо!
Але я сприйняла це за відмову.
– Прошу візьми мене, зроби щось. Невже ти вмієш керувати своїми інстинктами? Не вірю. Ти ж також особа сильно-чоловічої статі, – це я, правда, відчула інтуїтивно, тому, випаливши все це, як з гармати, упала на нього, ніби стовп на муху. Але стовп був із мельхіору. Дзенькав чайними ложечками об стигло-молочну порцеляну, в якій стоїчно-преспокійно парував брунатно-кров’яний чай... У нього були якійсь дивні мізантропічні звички: він ганявся за жінкою, щоб убити в траві змію. Бо сам працював змієловом.
– Я переловив усіх змій на планеті, хоч давно мріяв і кував тенета на їхню царицю, яку, кажуть, можна вбити лише в тілі жінки.
– Це неправда, – якщо чесно, я не на жарт злякалась, – це Ви Шевчука начитались. Жінка і змія – абсолютно не тотожні поняття чи явища. Якщо треба когось вбити, то... Але я не буду далі говорити. Пустіть. Я...
– Що? Я повій так швидко не відпускаю. Але Ви засвітились фосфором. Ви та, хто мені потрібен. Ви не дали мені змоги перевірити свою стоїчну філософію на практиці. Ви зруйнували мій спокій. Я Вас мушу вбити.
– Ні, ні! Не переказуйте мені Шевчукову «Жінку-змію»...
– Шевчукову? Це ж я йому і розповів. Пригадуєте, і Ви там були – в джинсовому костюмі!?
– Ні! Я ж не в джинсовому і в мене не голубі очі! І ніхто нікого там не вбив!
– Не вбив? Ви мені спокій отруїли, а кажете – ніхто...
Він ще щось говорив, але я вже не могла нічого чути. Мельхіорове лезо ножа блиснуло у вітрині осені тьмяним вранішнім сонцем... Кипів чайник, булькав, пінуючи густу вуаль; на морі ячали хвилі, шугаючи біломолочним милом, як отара баранів, перед якою постала поганська скульптура вовка; і хмари в небі розшаровувались шматками несвіжого сиру і були схожі на піщано-цигарковий дим, який тлів у попелі згаслого нічного вогнища. А може, тиші? темряви?..
Вітер дув, сміючись, у похоронну трубу. І я бачила з хмари, як земля затягується синім полотном рівнобіжного мороку. Сніг густів, чай скисав. Як на дріжджах, танула мельхіорова осінь... Мені було недобре: рана кровоточила і свербіла, хоч небо затягувалось чайною кіркою. Я боялася, що втрачу багато крові, і тому почала пити якийсь напій, висмоктаний із чоловічого рота, язика, зубів. Він був притхлий. Яйцювата шкаралупа заважала в роті. Але я мусіла конче вмерти – від цієї отруйної слини. Бо я жінка, а жінка не може довго жити без отруйного жала. А оскільки жала вже в мені не було, то мертва слина чужорідного тіла мусіла вбити те, що залишилося від гадюки – тобто шкіру, яку я спалила. Я знала: мені вже не стати Людиною. Без цієї шкіри я – ніщо. Вітер слинив палітурки мого блокнота і витирав руки об блузку без рукава. Слина таким чином швидко висякла, навіть не вбивши мене. Тоді я обмацала місце. Тиша. Темрява. Вогонь. Чи пак, щось гарячо-тепле. Дзвін ударив об вітер:
– Дивно, але я ніколи не думав, що, вбивши змію, зможу одружитися з жінкою.
...Чоловіки, видно, дуже ревниві істоти, коли навіть не можуть терпіти жіночої роздвоєності на “я” і Спокусу... Дивно...
Я подивилась: восково-блакитно. Він ще не знав, що вбив тільки те, від чого я сама давно відмовилась, хоч і не втримала відмови між своїми пальцями. А особу, яка підписується псевдонімами, що більш реальні, ніж моє справжнє прізвище? А особу, яка очистила осінній мельхіор чистим золотом? А...? Таких осіб у мені ще багато, про яких йому навіть не варто знати, адже вбити їх йому все одно не пощастить, бо навіть не вистачить життя, щоб цих моїх зміючок упіймати.
Здається, він заспокоївся. На відміну від мене. Він по-вогненному сліпо доторкнувся до очищеного мельхіору; по-вогненному глухо поклав свою руку на те місце, де, навіть не підозрюючи цього, почало вже клубочитися приспане гіпнотичним вогненним полум’ям дико-спокусливе гаддя.
Я була зворушена: спокуса справді живе незалежно від нас. Як і темрява чи тиша. У безлюдді.

13 лютого 2000 р.
с. Оброшин

Текст опубліковано у літературному часописі ННІ філології та журналістики Житомирського жерж. ун-ту ім.І.Франка "Люблю+Слово (фіLeo+LoґoS)". 2010, № 14. С.17-23.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2010-11-25 13:41:24
Переглядів сторінки твору 906
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.331 / 5.33)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.654 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.810
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Еротична проза
Автор востаннє на сайті 2019.08.08 23:31
Автор у цю хвилину відсутній