ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Гуменчук (1986) /
Проза
Осиротіла осінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Осиротіла осінь
На безіменній вулиці забутого та спорожнілого міста квітла Людина. Бліда і тендітна, самотня і прекрасна, вона дружила тільки з Людиною-Склом та з Осінню. Утрьох вони височіли у своїй недосяжності над брудними потоками лайки, осуду, заздрості та чварів, що залишило по собі людство. Минула ціла епоха з того часу, як останній представник шляхетного потворства покинув цю зграю осиротілих будинків.
Людина-Квітка боялася холодного вітру, боялася, що Осінь залишить її раніше, ніж вона засне, боялася, що до неї дістануть бризки тих брудних потоків, що омивали мури будинку, в якому вона жила. Людина-Скло розвіювала її страхи, як розвівають попіл, жбурляючи його в обличчя усім чотирьом вітрам одночасно. Вона згиналась та обіймала Людину-Квітку так міцно, наскільки це дозволяло крихке та негнучке від природи тіло. Її спина приймала на себе удари зими та огидних крапель, що втілювали собою людство. Такі ж ганебні, сліпі та вперті, ладні заплямувати все ідилічне.
А Осінь просто спостерігала. На те вона й Осінь...
Ніхто не знав звідки, коли і заради чого принесла його нечестива течія. Сиві будинки перешіптувалися, ніби своїм молотом із посмішкою, викарбуваною на бойку, він розбиває вікна і двері, після чого нишпорить темними та інтимними закутками. Це був поціновувач прекрасного. Вишуканість його смаку могла сперечатися хіба що з його ж стерв’ятництвом. На понівечених дошках та тваринах, що ставали на захист міста, він залишав печатку усміхненого обличчя. Понад усе Людина-Квітка боялася побачити цю посмішку.
Хіба може зістаритися й без того занедбане місто? Хіба можна відібрати подих у того, в кого вже немає душі?
Тієї ночі, вмираючи під тиском залізної посмішки, Людина-Скло поранила собою свою кохану, до котрої вже тягнулися криві та скривавлені пальці.
Безмовна Осінь могла тільки плакати над скляними крихтами, змиваючи з них нечистотні краплі людських пороків. А зранку на околицях міста в пилюці лежало понівечене та зів’яле тіло Людини-Квітки. Над нею плакав поціновувач прекрасного.
З того часу в осінньому повітрі завжди відчувається терпкий присмак туги та самотності. Над тілами відданості та прекрасного осиротіла Осінь поклялася зводити з розуму кожного, хто називає себе людиною.
26.09.2010.
Людина-Квітка боялася холодного вітру, боялася, що Осінь залишить її раніше, ніж вона засне, боялася, що до неї дістануть бризки тих брудних потоків, що омивали мури будинку, в якому вона жила. Людина-Скло розвіювала її страхи, як розвівають попіл, жбурляючи його в обличчя усім чотирьом вітрам одночасно. Вона згиналась та обіймала Людину-Квітку так міцно, наскільки це дозволяло крихке та негнучке від природи тіло. Її спина приймала на себе удари зими та огидних крапель, що втілювали собою людство. Такі ж ганебні, сліпі та вперті, ладні заплямувати все ідилічне.
А Осінь просто спостерігала. На те вона й Осінь...
Ніхто не знав звідки, коли і заради чого принесла його нечестива течія. Сиві будинки перешіптувалися, ніби своїм молотом із посмішкою, викарбуваною на бойку, він розбиває вікна і двері, після чого нишпорить темними та інтимними закутками. Це був поціновувач прекрасного. Вишуканість його смаку могла сперечатися хіба що з його ж стерв’ятництвом. На понівечених дошках та тваринах, що ставали на захист міста, він залишав печатку усміхненого обличчя. Понад усе Людина-Квітка боялася побачити цю посмішку.
Хіба може зістаритися й без того занедбане місто? Хіба можна відібрати подих у того, в кого вже немає душі?
Тієї ночі, вмираючи під тиском залізної посмішки, Людина-Скло поранила собою свою кохану, до котрої вже тягнулися криві та скривавлені пальці.
Безмовна Осінь могла тільки плакати над скляними крихтами, змиваючи з них нечистотні краплі людських пороків. А зранку на околицях міста в пилюці лежало понівечене та зів’яле тіло Людини-Квітки. Над нею плакав поціновувач прекрасного.
З того часу в осінньому повітрі завжди відчувається терпкий присмак туги та самотності. Над тілами відданості та прекрасного осиротіла Осінь поклялася зводити з розуму кожного, хто називає себе людиною.
26.09.2010.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію