Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – такі джерела,
які не напувають, а біжать
моїх думок пісенним а капела,
вриваючись у тиху благодать
западин кулуарного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
які не напувають, а біжать
моїх думок пісенним а капела,
вриваючись у тиху благодать
западин кулуарного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
2026.04.30
09:39
Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
2026.04.30
05:47
Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
2026.04.29
23:51
Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
2026.04.29
22:02
ми переважно сумні
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
2026.04.29
21:39
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
2026.04.29
12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, потім з
2026.04.29
11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Рецензії
Люсія
Базілеус любив кіно – авторське, документальне і поетичне – як дзеркало фантазму. В кіно він шукав відповіді і співзвучності своїм думкам і переживанням. Після перегляду фільму “Люсія і секс” (2001) культового іспанського режисера Хуліо Медема, Базілеусу так сподобалась головна героїня, що він одного разу, нібито блаженний, прокинувся від того, що уві сні намагався стягнути із себе ковдру і вкрити нею милу, якої поряд не було і не могло бути...
Усе змішалося: містичні роздвоєння і збіги, дзеркальні відображення і символи фільму та власна гра у реальність і вигадку. А ще Базілеус переконався, що такого “магічного реалізму” – чуттєвого і емоційного – він ще не бачив. І справа тут зовсім не в секс-стихії фільму. Чоловіка до болю пропекло жіноче обличчя однієї з героїнь – усе в сльозах і напрузі (фінальна сцена кінострічки). Її тихий, без голосіння плач стискав серце. “Так правдиво передати душевні втрати, біль, муки, страждання, безвихідь, розпач і забуття може лише талановита акторка” – думав Базілеус.
Немає сенсу переповідати сюжет стрічки і шукати та вербалізувати приховану істину. Фільм краще дивитися і насолоджуватися. Для Базілеуса стали незабутніми і невитравними дві сцени кінострічки. Які ж саме?
Освідчення в коханні
Заплющивши очі на сласність Люсії, можна намалювати її портрет: чорнява струнка дівчина з поставою іспанської грандеси, видовжений злегка овал лиця, чорнично-карі очі рідкісної краси. У характері домінує жива, бурхлива реакція на події, суцільне павутиння нервових переживань, прихований динаміт почуттів. Люсія – мінлива, бентежна і поетична.
Сидячи в кафе, дівчина, ніби чорна пантера перед стрибком, розповідає Лоренцо (він її бачить уперше) відверто і з неприхованим хвилюванням: “Я знаю тебе і вже давно потайки слідкую за тобою. Я читала твою книгу кілька разів і тепер я більше нічого не читаю. Вона запала мені в душу і не відпускає... Я закохалася у тебе до нестями і захворіла... Мине час, і коли ми поживемо разом, сподіваюся, що ти, нарешті, покохаєш мене...”
Монолог Люсії так ошелешив Лоренцо, що було видно, як спазми стискають горло. Його внутрішню боротьбу та залишкові вагання (вірити чи ні дівчині) перекреслив ураз побачений у кафе на телеекрані епізод, де страхітлива собака стрибає на опудало, хапає його зубами і душить. “Я вже закохався!” – сказав Лоренцо, підійшовши до дівчини...
Зустріч на острові
Дивовижний острів, котрий не має коріння, що зв’язувало його б із дном. Сумна Люсія поволі йде до будинку і дивиться під ноги, втомлено сідає за стіл, випиває каву і чує, чує всім своїм єством чиїсь кроки над головою (на другому поверсі). Зі стелі звисає великий клубок ниток, як метафора таємниць, і видається, що вже не вистачить життя, щоб розплутати всі вузлики... Кроки стихають, з’являється тінь-силует на стіні. Подих дівчини стає прискореним, здригаються плечі. Вона встає і бачить коханого та вдихає повітря з такою силою, що хочеться стати молекулою, яка вривається в її легені... Захлинаючись від щастя, Люсія не йде, а пливе, хитаючись, ніби зелені водорості на дні океану...
Згодом Базілеус перегляне всі фільми Медема – режисера-містика і романтика. Безперечно, кінострічки залишать незгладимий слід у його душі. Мине час, і щось із побаченого забудеться. Утім, Люсія, “із заплющеними очима”, вхопивши за руку один раз, Уже не відпустить...
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Люсія
…Прокинусь. Але ще довго
З заплющеними очима
За руку тебе тягтиму…
Гренуіль де Маре
Базілеус любив кіно – авторське, документальне і поетичне – як дзеркало фантазму. В кіно він шукав відповіді і співзвучності своїм думкам і переживанням. Після перегляду фільму “Люсія і секс” (2001) культового іспанського режисера Хуліо Медема, Базілеусу так сподобалась головна героїня, що він одного разу, нібито блаженний, прокинувся від того, що уві сні намагався стягнути із себе ковдру і вкрити нею милу, якої поряд не було і не могло бути...Усе змішалося: містичні роздвоєння і збіги, дзеркальні відображення і символи фільму та власна гра у реальність і вигадку. А ще Базілеус переконався, що такого “магічного реалізму” – чуттєвого і емоційного – він ще не бачив. І справа тут зовсім не в секс-стихії фільму. Чоловіка до болю пропекло жіноче обличчя однієї з героїнь – усе в сльозах і напрузі (фінальна сцена кінострічки). Її тихий, без голосіння плач стискав серце. “Так правдиво передати душевні втрати, біль, муки, страждання, безвихідь, розпач і забуття може лише талановита акторка” – думав Базілеус.
Немає сенсу переповідати сюжет стрічки і шукати та вербалізувати приховану істину. Фільм краще дивитися і насолоджуватися. Для Базілеуса стали незабутніми і невитравними дві сцени кінострічки. Які ж саме?
Освідчення в коханні
Заплющивши очі на сласність Люсії, можна намалювати її портрет: чорнява струнка дівчина з поставою іспанської грандеси, видовжений злегка овал лиця, чорнично-карі очі рідкісної краси. У характері домінує жива, бурхлива реакція на події, суцільне павутиння нервових переживань, прихований динаміт почуттів. Люсія – мінлива, бентежна і поетична.
Сидячи в кафе, дівчина, ніби чорна пантера перед стрибком, розповідає Лоренцо (він її бачить уперше) відверто і з неприхованим хвилюванням: “Я знаю тебе і вже давно потайки слідкую за тобою. Я читала твою книгу кілька разів і тепер я більше нічого не читаю. Вона запала мені в душу і не відпускає... Я закохалася у тебе до нестями і захворіла... Мине час, і коли ми поживемо разом, сподіваюся, що ти, нарешті, покохаєш мене...”
Монолог Люсії так ошелешив Лоренцо, що було видно, як спазми стискають горло. Його внутрішню боротьбу та залишкові вагання (вірити чи ні дівчині) перекреслив ураз побачений у кафе на телеекрані епізод, де страхітлива собака стрибає на опудало, хапає його зубами і душить. “Я вже закохався!” – сказав Лоренцо, підійшовши до дівчини...
Зустріч на острові
Дивовижний острів, котрий не має коріння, що зв’язувало його б із дном. Сумна Люсія поволі йде до будинку і дивиться під ноги, втомлено сідає за стіл, випиває каву і чує, чує всім своїм єством чиїсь кроки над головою (на другому поверсі). Зі стелі звисає великий клубок ниток, як метафора таємниць, і видається, що вже не вистачить життя, щоб розплутати всі вузлики... Кроки стихають, з’являється тінь-силует на стіні. Подих дівчини стає прискореним, здригаються плечі. Вона встає і бачить коханого та вдихає повітря з такою силою, що хочеться стати молекулою, яка вривається в її легені... Захлинаючись від щастя, Люсія не йде, а пливе, хитаючись, ніби зелені водорості на дні океану...
Згодом Базілеус перегляне всі фільми Медема – режисера-містика і романтика. Безперечно, кінострічки залишать незгладимий слід у його душі. Мине час, і щось із побаченого забудеться. Утім, Люсія, “із заплющеними очима”, вхопивши за руку один раз, Уже не відпустить...
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
