Слід віддати належне ідеологам та організаторам усієї цієї веремії із вивішуванням червоних прапорів: грандіознішої, продуманішої, а водночас і цинічнішої провокації за останні два десятиліття не було.

Причому за будь-яких розкладів у виграші опиняються залаштункові ляльководи.

У програші ж, принаймні, тактичному, – як противники совєтського тоталітаризму, так і "гарматне м’ясо" провокації у вигляді 260 депутатів, чиї картки голосували за відповідний законопроект, а також силових структур та виконавчої влади України і, ясна річ, самого Віктора Януковича.

Бо ж що означають дружно ухвалені більшістю Верховної Ради зміни до закону "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років"?

Йдеться не просто про копіювання російських законодавчих зразків у визначенні так званого "Прапора Перемоги" і регламентації порядку його використання під час офіційних заходів.

Ідеться, по-перше, про мавпування ідеологем сталінського періоду, які для Росії та України мають прямо протилежний зміст. По-друге, про продовження руйнації позитивних рис міжнародного іміджу України (якщо вони ще збереглися).

По-третє, про спробу поглибити на ближчі роки, якщо не десятиліття, розкол усередині країни. По-четверте, про офіційне визнання нинішньою владою перед українським народом та всім світом свого злочинного характеру.

І, звичайно, йдеться про загрозу свідомо провокованих масових зіткнень, де може пролитися людська кров.

Почнімо з того, що ключове положення змін до закону є відвертою туфтою під оглядом фактів: "Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу і його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни.

Зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати вигляду штурмового прапора 150-тої ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії".

Та хребет нацизму зламали не совєтський народ, не мудра партія (Червона армія, за пізнішим свідченням маршала Жукова, була просто нездатна продовжувати воювати без допомоги союзників), а Об’єднані Нації спільними зусиллями.

А "штурмового прапора 150-тої стрілецької дивізії" ніколи не існувало: було дев’ять однакових прапорів, дев’ять копій прапору СССР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-тої ударної армії й розданих у дивізії.

Мета цієї акції була дуже простою: щоб над урядовими спорудами німецької столиці майоріли не саморобні прапори, під якими бійці справді йшли на штурм, а "правильні" стяги, що їх можна було би сфотографувати і ці фото покласти на стіл самому товаришеві Сталіну.

Так і відбувалося: згаданий у законі прапор (він мав порядковий номер п’ять) тримали у штабі дивізії, аж поки не надійшов наказ установити саме його над Рейхстагом.

На той час капітан Володимир Маков, старші сержанти Олексій Бобров, Газі Заґітов, Олександр Лисименко і сержант Михайло Мінін (171-а стрілецька дивізія) вже підняли великий (але саморобний) прапор на даху Рейхстагу, причепивши його до скульптурної композиції "Німеччина".

Одночасно чимале число невеликих так само саморобних прапорів було піднято на даху і вивішено з вікон будівлі, у якій продовжував точитися бій.

Отож справжнім Прапором Перемоги є встановлений групою "маковців" прапор, який потім кудись зник і не дійшов до наших днів. Та всі ці прапори в очах командування не були гідними почесної ролі. І не лише тому, що були "неправильно" оформлені (без серпа і молота), а й тому, що їх установили "неправильні" прапороносці.

Ну, а подальша історія добре відома – "правильними", себто заздалегідь визначеними "нагорі" прапороносцями стали сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелитон Кантарія (як же у такій важливій справі без співвітчизника товариша Сталіна?).

Ці двоє участі в штурмі не брали і рушили вперед тільки тоді, коли знадобилося підняти саме прапор №5. Але реально всю справу зробив лейтенант Олексій Берест.

Спершу прапор №5 з’явився – далеко не першим – на фронтоні головного під’їзду Рейхстагу, потім за вказівкою керівництва політвідділу, вже на початку травня, його перевісили на купол.

Це не применшує подвигу Олексія Береста, який з боєм прорвався нагору, тягнучи за собою і на собі "прапороносців", – але і не робить прапор №5 реальним символом перемоги над нацизмом.

Та що з того ідеологам та організаторам червонопрапорної веремії – ключове поняття для них "копія прапору СССР". А відтак над Україною – як і було задумано – майорітиме не "Прапор Перемоги", а прапор Совєтського Союзу.

Тієї самої держави, яку німецький філософ-антифашист Карл Ясперс назвав однією із двох чільних злочинних держав ХХ століття.

Для чого сучасній Росії червонопрапорна істерика – зрозуміло. Адже вона є не тільки правонаступницею, а й фактичною спадкоємицею СССР, відтак – разом із ледь перелицьованим гімном сталінської доби, червоними зорями над Кремлем, мавзолеєм Леніна та "традиціями славетних чекістів" – міф "прапора Великої Перемоги" є однією із складових легітимації нинішньої влади та побудованої нею "суверенної демократії".

Ба більше: переважна частина росіян тією чи іншою мірою й сьогодні ототожнюють себе із совєтським народом, тому підґрунтя для значних суспільних конфліктів там немає.

Так само немає і значних проблем внаслідок червонопрапорного шалу і на міжнародній арені: навіть офіційна Польща вже заспокоїлася, не кажучи вже про Західну Європу – з володарями запасів вуглеводневих енергоносіїв світового значення розмовляють лагідно і пробачають їм ще й не такі пустощі, як вихвалення своїм злочинно-тоталітарним державним минулим.

З Україною все не так. По-перше, червоні прапори СССР над нею – це символ відмови від суверенітету, принаймні, від його значної частини (не дарма битий жак Грищенко відмовився піднімати совєтські прапори над українськими посольствами, бо знав, що символізуватиме цей акт).

По-друге, реінкарнація тоталітарної символіки викличе вочевидь негативне ставлення до України з боку колишніх країн комуністичного табору, де така символіка або заборонена на законодавчому рівні, або вважається чимось маргінальним і аморальним (вільних енергоносіїв за прийнятними цінами, щоб перебороти такі настрої, Київ не має, і коштів на підкуп європейських ЗМІ – також...).

І, нарешті, більшість українців не вважає себе совєтськими людьми, як би не нав’язувала офіційна пропаганда їм відповідні ідеологеми (згадаймо, якраз після пишного святкування "визволення України від німецько-фашистських загарбників" у 2004 році й розпочалася Помаранчева революція...).

Утім, не треба забувати й інше: певна частина України, переважно на сході, а частково й на півдні держави, цілком закономірно пов’язує з совєтськими часами найкращі дні свого життя.

Бо ж індустрія та інфраструктура цілих регіонів побудовані саме за цих часів – так, побудовані варварськими і нерідко злочинними методами, але ж побудовані.

Скажімо, той самий Донбас – це переважною мірою витвір СССР. Так, як мережа німецьких автобанів – це витвір нацистів.

Різниця в тому, що за п’ять років перебудови і двадцять років незалежності так і не навчили людей – як свого часу у Німеччині – відділяти, образно кажучи, мух від котлет.

Тим більше, що в Німеччині денацифікація супроводжувалася реальними реформами й "економічним дивом", а вітчизняні чудеса гідні хіба що фільмів жахів та університетських спецкурсів на тему: "Як не робити того, чого не слід робити в жодному разі".

Але саме на це й розраховують організатори червонопрапорного шалу, який неодмінно буде підігрітий напередодні 9 травня телеканалами та FM-станціями.

Бо ж якщо почнуться масові зіткнення, хтось здиратиме прапори, хтось виходитиме з ними на вулиці, а на додаток сотні російські наці із Криму та Одеси під прапором СССР почнуть ходу Львовом...

Це буде щось грандіозне, після чого в очах європейців скомпрометують себе і чинна влада (через червонопрапорність і репресії), й опозиція (бо ж остання, мовляв, протестувала проти перемоги над нацизмом).

Іншими словами, Україна стане ще більш залежною від ляльководів, котрі керують нинішньою владою, а розкол між різними регіонами поглибиться до краю.

Звичайно, якби тут існувала реальна опозиція, вона б устигла до 9 травня зробити десятки тисяч прапорів, плакатів, транспарантів, які стали б гарною, ядучою і зрозумілою контрагітацією проти червонопрапорної совєтчини.

Але політичної опозиції в Україні (крім як у телестудіях) немає. А намагання "зривати червоні ганчірки" – це дія за сценаріями провокаторів.

Утім, спроба відсидітися, відмовчатися теж передбачена цими сценаріями як перший крок до капітуляції. Що ж робити? Часу на роздуми майже не залишилося...

Сергій Грабовський, для УП