ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.12.15 07:04
Віряни, як правило, доктринальні книги не читають, бо слово «вірити» наказує передусім «слухати», а не читати. Але як могло статися, що ті, хто збирав біблійні книги воєдино, поєднав непоєднуване? Відповідь напрошується сама: канонізація несумісних книг

Микола Соболь
2019.12.15 06:04
Весь день мела. Покрила білий світ
Пухка завія сніжна і прекрасна
Встелила тротуари рясно-рясно
Й дерева похилили пальці віт.
Померзли бідні. Певна річ – зима.
Червоне сонце небосхил не гріє,
У паморозі втратило надію
Та й дня, мені здається, що не

Галина Сливка
2019.12.15 00:04
Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов прича

Уляна Світанко
2019.12.14 21:26
Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Зараз знаю - звикаєш до всього,

Ігор Деркач
2019.12.14 20:19
Душею досягаю вище неба,
за обрії, до райдуги дуги,
коли ще відчувається потреба
побачити лани, гаї, луги.

Почути ще дитячу колискову,
яку несуть на крилах журавлі.
У висі долинає наша мова,

Любов Бенедишин
2019.12.14 19:56
Пекло, якого немає...
Донорство кровопивць...
Права рука вбиває,
Ліва - хапає "вбивць".

12.2019

Олена Побийголод
2019.12.14 16:17
Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він так шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

Олександр Сушко
2019.12.14 15:39
Я - Божий раб, слуга небес, невільник,
Шепоче отченаш щодня гортань.
Хрест на душі, на шиї, на могилі...
А решта - це житейська суєта.

Ходжу у храм, поводжуся святенно,
Є чорна ряса, дуля в рукаві.
Гріха боюся та...грішу щоденно,

Любов Бенедишин
2019.12.14 14:49
«НЕМА ПУТІ НАЗАД. ЛИШ ВИХІД Є» Бенедишин Л., Шлях до Воскресіння. «Плай», 2019, 72 с. Так довго тривати не могло. Погані віршовані твори не пишуть хіба що ліниві. Натомість добра поезія – вона або протестна або ніяка. Протест на тлі засилля сіризни є н

Олександр Олехо
2019.12.14 14:00
Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.

Сергій Губерначук
2019.12.14 13:31
Сонячний зайчик – пустунець
з мене – на тебе,
з тебе – на мене!

Що він і хто?!
Не приховуй його на колінцях у себе!

Уїдливе вухате сонечко,

Ігор Герасименко
2019.12.14 11:46
Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів
допомагало подолати втому,

Володимир Бойко
2019.12.14 10:12
Народ наш є. І буде. Хоч тирани,
Заброди загребущі вікові,
З суміжних територій Кацапстану
Лаштують лицедійство на крові.

Як в трилері, вигулькує з болота
Мерзенної потвори голова,
Патьоками московської гидоти

Іван Потьомкін
2019.12.14 09:55
Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
лолись стежки її

Козак Дума
2019.12.14 09:46
Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть – «зачекай».
І ніжусь в плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…

Марія Дем'янюк
2019.12.14 08:40
Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.

Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Публіцистика

 Червонопрапорна провокація
Сергій Грабовський, для УП _ П'ятниця, 29 квітня 2011, 12:00

Слід віддати належне ідеологам та організаторам усієї цієї веремії із вивішуванням червоних прапорів: грандіознішої, продуманішої, а водночас і цинічнішої провокації за останні два десятиліття не було.

Причому за будь-яких розкладів у виграші опиняються залаштункові ляльководи.

У програші ж, принаймні, тактичному, – як противники совєтського тоталітаризму, так і "гарматне м’ясо" провокації у вигляді 260 депутатів, чиї картки голосували за відповідний законопроект, а також силових структур та виконавчої влади України і, ясна річ, самого Віктора Януковича.

Бо ж що означають дружно ухвалені більшістю Верховної Ради зміни до закону "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років"?

Йдеться не просто про копіювання російських законодавчих зразків у визначенні так званого "Прапора Перемоги" і регламентації порядку його використання під час офіційних заходів.

Ідеться, по-перше, про мавпування ідеологем сталінського періоду, які для Росії та України мають прямо протилежний зміст. По-друге, про продовження руйнації позитивних рис міжнародного іміджу України (якщо вони ще збереглися).

По-третє, про спробу поглибити на ближчі роки, якщо не десятиліття, розкол усередині країни. По-четверте, про офіційне визнання нинішньою владою перед українським народом та всім світом свого злочинного характеру.

І, звичайно, йдеться про загрозу свідомо провокованих масових зіткнень, де може пролитися людська кров.

Почнімо з того, що ключове положення змін до закону є відвертою туфтою під оглядом фактів: "Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу і його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни.

Зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати вигляду штурмового прапора 150-тої ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії".

Та хребет нацизму зламали не совєтський народ, не мудра партія (Червона армія, за пізнішим свідченням маршала Жукова, була просто нездатна продовжувати воювати без допомоги союзників), а Об’єднані Нації спільними зусиллями.

А "штурмового прапора 150-тої стрілецької дивізії" ніколи не існувало: було дев’ять однакових прапорів, дев’ять копій прапору СССР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-тої ударної армії й розданих у дивізії.

Мета цієї акції була дуже простою: щоб над урядовими спорудами німецької столиці майоріли не саморобні прапори, під якими бійці справді йшли на штурм, а "правильні" стяги, що їх можна було би сфотографувати і ці фото покласти на стіл самому товаришеві Сталіну.

Так і відбувалося: згаданий у законі прапор (він мав порядковий номер п’ять) тримали у штабі дивізії, аж поки не надійшов наказ установити саме його над Рейхстагом.

На той час капітан Володимир Маков, старші сержанти Олексій Бобров, Газі Заґітов, Олександр Лисименко і сержант Михайло Мінін (171-а стрілецька дивізія) вже підняли великий (але саморобний) прапор на даху Рейхстагу, причепивши його до скульптурної композиції "Німеччина".

Одночасно чимале число невеликих так само саморобних прапорів було піднято на даху і вивішено з вікон будівлі, у якій продовжував точитися бій.

Отож справжнім Прапором Перемоги є встановлений групою "маковців" прапор, який потім кудись зник і не дійшов до наших днів. Та всі ці прапори в очах командування не були гідними почесної ролі. І не лише тому, що були "неправильно" оформлені (без серпа і молота), а й тому, що їх установили "неправильні" прапороносці.

Ну, а подальша історія добре відома – "правильними", себто заздалегідь визначеними "нагорі" прапороносцями стали сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелитон Кантарія (як же у такій важливій справі без співвітчизника товариша Сталіна?).

Ці двоє участі в штурмі не брали і рушили вперед тільки тоді, коли знадобилося підняти саме прапор №5. Але реально всю справу зробив лейтенант Олексій Берест.

Спершу прапор №5 з’явився – далеко не першим – на фронтоні головного під’їзду Рейхстагу, потім за вказівкою керівництва політвідділу, вже на початку травня, його перевісили на купол.

Це не применшує подвигу Олексія Береста, який з боєм прорвався нагору, тягнучи за собою і на собі "прапороносців", – але і не робить прапор №5 реальним символом перемоги над нацизмом.

Та що з того ідеологам та організаторам червонопрапорної веремії – ключове поняття для них "копія прапору СССР". А відтак над Україною – як і було задумано – майорітиме не "Прапор Перемоги", а прапор Совєтського Союзу.

Тієї самої держави, яку німецький філософ-антифашист Карл Ясперс назвав однією із двох чільних злочинних держав ХХ століття.

Для чого сучасній Росії червонопрапорна істерика – зрозуміло. Адже вона є не тільки правонаступницею, а й фактичною спадкоємицею СССР, відтак – разом із ледь перелицьованим гімном сталінської доби, червоними зорями над Кремлем, мавзолеєм Леніна та "традиціями славетних чекістів" – міф "прапора Великої Перемоги" є однією із складових легітимації нинішньої влади та побудованої нею "суверенної демократії".

Ба більше: переважна частина росіян тією чи іншою мірою й сьогодні ототожнюють себе із совєтським народом, тому підґрунтя для значних суспільних конфліктів там немає.

Так само немає і значних проблем внаслідок червонопрапорного шалу і на міжнародній арені: навіть офіційна Польща вже заспокоїлася, не кажучи вже про Західну Європу – з володарями запасів вуглеводневих енергоносіїв світового значення розмовляють лагідно і пробачають їм ще й не такі пустощі, як вихвалення своїм злочинно-тоталітарним державним минулим.

З Україною все не так. По-перше, червоні прапори СССР над нею – це символ відмови від суверенітету, принаймні, від його значної частини (не дарма битий жак Грищенко відмовився піднімати совєтські прапори над українськими посольствами, бо знав, що символізуватиме цей акт).

По-друге, реінкарнація тоталітарної символіки викличе вочевидь негативне ставлення до України з боку колишніх країн комуністичного табору, де така символіка або заборонена на законодавчому рівні, або вважається чимось маргінальним і аморальним (вільних енергоносіїв за прийнятними цінами, щоб перебороти такі настрої, Київ не має, і коштів на підкуп європейських ЗМІ – також...).

І, нарешті, більшість українців не вважає себе совєтськими людьми, як би не нав’язувала офіційна пропаганда їм відповідні ідеологеми (згадаймо, якраз після пишного святкування "визволення України від німецько-фашистських загарбників" у 2004 році й розпочалася Помаранчева революція...).

Утім, не треба забувати й інше: певна частина України, переважно на сході, а частково й на півдні держави, цілком закономірно пов’язує з совєтськими часами найкращі дні свого життя.

Бо ж індустрія та інфраструктура цілих регіонів побудовані саме за цих часів – так, побудовані варварськими і нерідко злочинними методами, але ж побудовані.

Скажімо, той самий Донбас – це переважною мірою витвір СССР. Так, як мережа німецьких автобанів – це витвір нацистів.

Різниця в тому, що за п’ять років перебудови і двадцять років незалежності так і не навчили людей – як свого часу у Німеччині – відділяти, образно кажучи, мух від котлет.

Тим більше, що в Німеччині денацифікація супроводжувалася реальними реформами й "економічним дивом", а вітчизняні чудеса гідні хіба що фільмів жахів та університетських спецкурсів на тему: "Як не робити того, чого не слід робити в жодному разі".

Але саме на це й розраховують організатори червонопрапорного шалу, який неодмінно буде підігрітий напередодні 9 травня телеканалами та FM-станціями.

Бо ж якщо почнуться масові зіткнення, хтось здиратиме прапори, хтось виходитиме з ними на вулиці, а на додаток сотні російські наці із Криму та Одеси під прапором СССР почнуть ходу Львовом...

Це буде щось грандіозне, після чого в очах європейців скомпрометують себе і чинна влада (через червонопрапорність і репресії), й опозиція (бо ж остання, мовляв, протестувала проти перемоги над нацизмом).

Іншими словами, Україна стане ще більш залежною від ляльководів, котрі керують нинішньою владою, а розкол між різними регіонами поглибиться до краю.

Звичайно, якби тут існувала реальна опозиція, вона б устигла до 9 травня зробити десятки тисяч прапорів, плакатів, транспарантів, які стали б гарною, ядучою і зрозумілою контрагітацією проти червонопрапорної совєтчини.

Але політичної опозиції в Україні (крім як у телестудіях) немає. А намагання "зривати червоні ганчірки" – це дія за сценаріями провокаторів.

Утім, спроба відсидітися, відмовчатися теж передбачена цими сценаріями як перший крок до капітуляції. Що ж робити? Часу на роздуми майже не залишилося...

Сергій Грабовський, для УП


Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/29/6148648/





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2011-04-29 13:34:38
Переглядів сторінки твору 4025
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Культурологічна тематика
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-12 22:00:15 ]
Праздник со слезами...
07/05/2011

Александр Давидов

С центральных улиц убраны все машины, через каждые 5 метров – полицейские. Красная площадь и пространство вокруг Кремля оцеплены военными на расстоянии нескольких десятков метров. Эта зловещая атмосфера – вовсе не эпизод из произведений Дж.Оруэлла – так Москва готовится к проведению военного парада по случаю 9 мая.

На репетицию этого мероприятия попасть российскому гражданину не представляется возможным. Пригласительные билеты строго ограничены и распространяются лишь «среди своих». Улицы, выходящие на Красную площадь, перекрыты таким образом, чтобы российской охлос, пришедший поглазеть на отечественные танки и ракеты, не смог даже краешком глаза увидеть происходящее у стен Кремля. Ведь в понедельник здесь, в кругу избранных, особо приближенных вельмож и «патрицианских семей» «национальный лидер» Владимир Путин со своим «ручным президентом» будет упиваться ощущением власти и могущества, которые он имеет на обломках развалившегося СССР. А такое «императорское» действо «быдлу» смотреть не положено. Так что извольте испить свои 50 грамм и гулять восвояси.

Между тем, пока Путин и его команда бряцают оружием, пытаясь кого-то напугать, российские старики и ветераны Войны, которые, по идее и должны быть настоящими героями, влачат жалкое существование, едва сводя концы с концами.

У российских властителей есть Кремль и благотворительные концерты с участием мировых звезд шоу-бизнеса. А еще есть город Москва, в котором чиновники обманным путем попытались отобрать квартиру у ветерана Войны, 87-летней Ольги Морозовой. Старушку уговорили пройти лечение в пансионате, а за это время переоформили документы на ее жилье в пользу города. После этого представители Департамента жилищной политики города Москвы попросили ветерана освободить занимаемую жилую площадь.

В другом российском городе, Челябинске, 84-летняя участница ВОВ Любовь Севастьянова живет в подвале. Несмотря на заверения чиновников и даже обещания помощи со стороны сенатора Михаила Маргелова, ситуация не меняется несколько месяцев.

Вот еще некоторые заголовки на эту тему: «В Омской области чиновники отказали ветерану ВОВ в жилье», «Петербургские власти выселяют семью ветеранов-блокадников в общежитие», «Ветерану ВОВ власти отказывают в получении аккумулятора для инвалидной коляски», «Чиновники отказывают ветеранам в предоставлении благоустроенного жилья» и т.д. Стоит заметить, что это только случаи, попавшие в поле зрения российской популистской прессы. Сколько еще стариков и ветеранов, о которых никто не знает, живет в России на улицах или в подвалах, и умирает от стояния в бесконечных очередях, так и не успев получить от государства положенное им по праву – не известно никому.

9 мая российским гражданам с трибун опять будут рассказывать о том, как Запад отбирает у России лавры победителя, а «враждебные режимы» в соседних странах «переписывают историю» (это выражение стало хитом в Кремле), дабы затмить «величие России».

Вот только почему-то некоторые студенты российского города Красноярск даже не знают, когда началась и закончилась Война, и только 20% могут назвать точные даты. Остальным 80% известен лишь год. Неужели так на них повлиял «враждебный Запад» или проклятые «латвийские фашисты»?

Конечно, Медведев будет говорить с трибуны и о том, как в России свято чтят и хранят память об уроках Великой Отечественной войны и какое уважение оказывают в обществе ее ветеранам. За примерами и здесь далеко ходить не надо.

В Ленинградской области год назад преступники ограбили и избили 89-летнего (!) ветерана Василия Артемьева. У него забрали все медали и старинную икону. Старик чудом выжил.

А другому участнику Великой Отечественной, 83-летнему Василию Игнатьеву, не повезло. Бандиты, пробравшиеся в его дом, избили ветерана ногами, оставив его лежать на полу, после чего подожгли жилище. С собой преступники унесли 2 банки консервов. Прибывшие пожарные не смогли ничем помочь…

И конечно, кульминацией почтения к павшим воинам и еще живым героям Второй Мировой со стороны молодого российского поколения, явилась многотысячная толпа, кричавшая нацистские лозунги и вскидывавшая 11 декабря 2010 года возле Кремля руки в гитлеровском приветствии.

Кто-то может сказать, что все это – пессимизм и сгущение красок. Но это не единичные случаи – это общая тенденция в сегодняшней России. Вся память о Второй Мировой войне ограничивается лишь чиновничьим популизмом, пиар-проектами и угрозами в адрес Запада и соседних стран.

В Кремле имеют 100 млн. рублей (!) на бряцание оружием и другие показушные мероприятия. Зато на аккумулятор для инвалидного кресла 92-летнего Владимира Синельникова денег нет.

Я уверен, что нынешний парад имени Владимира Путина пройдет также безупречно, как и всегда. Камера покажет только блестящие картинки имперского пафоса, оставив за кадром отсутствие одежды и дедовщину в российской армии; технику, сгнившую и распроданную на запчасти российскими прапорщиками; и толпы быдла в российских парках, для которых 9 мая – лишь очередной повод отдохнуть и напиться.

В общем, военные отчитаются, «Единая Россия» поставит галочку, организаторы получат свои вознаграждения, и все будут довольны. Вот только что будет с ветеранами и с Российским государством, которое об них вытирает ноги?

P.S. Все меньше и меньше ветеранов приходят на традиционную встречу, да и не мудрено, ведь время берет свое, да и не только: тяжелые социальные условия, когда только ордена и медали - самое дорогое, что у них осталось, и слезы уже 65 лет стекающие с их глаз. Ряды ветеранов редеют не только из-за времени и социальных невзгод, а из-за самого кощунственного - МАССОВОГО УБИЙСТВА ВЕТЕРАНОВ северокавказскими бандами и российскими военнослужащими под руководством российского правительства, как это было в Абхазии. Да, да, того самого государства, которое стало так называемым правопреемником СССР, победу которому и принесли эти ветераны. 2400 ветеранов ВОВ были зверски убиты в Абхазии, а тысячи других были изгнаны с родной земли, и среди них был тот самый Мелитон Кантария, водрузивший знамя победы над Рейхстагом.

http://www.apsny.ge/analytics/1304829821.php

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-12 22:04:36 ]
Когда настанет пора Покаяния
09/05/2011

Сосо Чхапелия
8 Мая 2011года Президент РФ в связи с Днём Победы обратился к лидерам СНГ и особенной чести удостоил народ Грузии, проигнорировав высшее руководство страны. Президент РФ обратился к народу Грузии: "Россия всегда была и остается приверженной вековым традициям добрососедства и дружбы с грузинским народом. Мы хотим видеть Грузию процветающим и свободным государством, живущим в мире со своими соседями».

Господин Президент РФ, думаю, обращение такого высокого политического лидера огромной страны к народу должно быть проникнуто душой, в противном случае народ не приемлет неискреннего обращения и грош цена такому обращению.

Господин Президент РФ, ещё в августе 2008 года Вы на фоне «Искандеров», «Точка У», градов, авиабомбёжек и наземных карательных акций посылали пламенный привет братскому грузинскому народу, который мы не позабыли и, увы, будем помнить веками. Мы не позабыли пламенные приветы Ваших предшественников во время войны между Россией и Грузией, которую Вы упорно хотите вписать в историю, как юго-осетинский и абхазо - грузинский конфликт.

Господин Президент РФ, ещё в августе 2008 наш соотечественник Вахтанг Кикабидзе от лица народов Грузии дал Вам ответ, когда отказался от Ордена Чести. Очень жаль, что на протяжении 200 летнего совместного сосуществования в едином государстве, понятие Чести между Вами, господин Президент, и нашим народом, так сильно разнятся.

Господин Президент РФ, у Вас, как политика мировой державы, осталось очень мало времени в историческом измерении. Хотелось, чтоб Вы ознакомились с предисловием первого русского издания «Ледокол» Виктора Суворова и смогли бы набраться храбрости и Покаяться перед народом Грузии и Россиянами, перед памятью павших ветеранов, которые ковали одну общую Победу. Внимательно вдумайтесь в Ваше обращение и сами постарайтесь найти ответ – за такой исход они плечом к плечу переносили все тяготы военного времени?

Не думаю, чтоб герои Советского Союза Егоров и Кантария, в момент водружения Знамени Победы над Рейхстагом, могли предположить, что их сыновья и внуки будут противостоять в смертельной схватке из за имперских принципов Кремля - которая многие века проводит политику «разделяй и властвуй». В итоге, потомки Егорова изгонят из своего собственного дома героя СССР (правопреемница Россия) Мелитона Кантария, того самого Мелитона Кантария, чья историческая фотография водружения Знамени над Рейхстагом облетела весь мир и теперь трепетно хранится в музее Славы в Москве.

Господин Президент РФ, возможно Вы, как и многие россияне, не знаете, что легендарный герой Отечественной войны Мелитон Кантария последние дни доживал в роли беженца в собственной стране, увы, благодаря политике Кремля.

В прошлом году помпезно на весь мир показали открытие мемориала в Москве на Поклонной горе демонстрируя дань уважения грузинским ветеранам Отечественной войны, но, почему то, никто не вспомнил о судьбе Мелитона Кантария и тысячах других ветеранов, которые зверски были убиты «гарантом и оплотом мира» на Кавказе.

Господин президент РФ, 26 августа 2008 года, когда Вы заявили о признании независимости Цхинвальского района и Абхазской АР Грузии, где каялись, что нелегко было принимать данное решение, вряд ли Вы тогда его принимали на основе глубокого анализа Ваших же слов - "Россия всегда была и остается приверженной вековым традициям добрососедства и дружбы с грузинским народом. Мы хотим видеть Грузию процветающим и свободным государством, живущим в мире со своими соседями» - это совершенно очевидно.

Господин Президент РФ, на основе вышеизложенного, увы, нет веры Вашему обращению в народе Грузии, нет.

http://www.apsny.ge/analytics/1304995189.php

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-12 22:05:19 ]
Виктор Суворов. Предисловие к первому русскому изданию «Ледокола».

(и только к первому – из остальных изданий это предисловие было вырезано).

К моему русскому читателю.

Простите меня.

Если не готовы прощать, не читайте дальше этих строк, проклинайте меня и мою книгу – не читая. Так делают многие.

Я замахнулся на самое святое, что есть у нашего народа: я замахнулся на единственную святыню, которая у народа осталась, - на память о Войне, о так называемой «великой отечественной войне». Это понятие я беру в кавычки и пишу с малой буквы.

Простите меня.

Вторая мировая война – это термин, который коммунисты приучили нас писать с малой буквы. А я пишу этот термин с большой буквы и доказываю, что Советский Союз – главный её виновник и главный зачинщик. Советский Союз – участник Второй мировой войны с 1939 года, с самого её первого дня. Коммунисты сочинили легенду о том, что на нас напали и с того момента началась «великая отечественная война».

Эту легенду я вышибаю из-под ног, как палач вышибает табуретку. Надо иметь жестокое сердце или не иметь его вообще, чтобы работать палачом, тем более – палачом, убивающим национальные святыни великого народа. Своего собственного народа. Нет ничего страшнее, чем выполнять работу палача. Эту роль я принял на себя добровольно. И она доводит меня до самоубийства.

Я знаю, что в миллионах наших домов и квартир на стенах висят фотографии тех, кто не вернулся с войны. Такие фотографии висят и в моем доме. Я не хочу оскорблять память миллионов погибших, но срывая ореол святости с войны, которую затеяли коммунисты на нашу общую беду, я словно невольно оскорбляю память о тех, кто с войны не вернулся.

Простите меня.

Сейчас Россия лишилась насильственно прививаемой ей идеологии, и потому память о справедливой войне осталась как бы единственной опорой общества. Я разрушаю её. Простите меня, и давайте искать другую опору.

Но не подумайте, что, разрушая и оскорбляя святыни, я нахожу в этом удовлетворение. «Ледокол» не принес мне радости. Наоборот. Работа над книгой опустошила меня. У меня пустая душа, а мозг переполнен номерами дивизий. Носить в мозгу такую книгу я долго не мог.Её НАДО было написать. Но для этого надо было бежать из страны. Для этого надо было стать предателем. Я им стал.

Эта книга принесла столько горя в мой дом! Мой отец – Резун Богдан Васильевич – прошел войну с первого до самого последнего дня, он был ранен несколько раз, и тяжело, почти смертельно. Его я сделал отцом предателя. Как он с этим живет? Не знаю – у меня не хватает смелости это представить… Кроме того, я разрушил его представление о войне, как войне великой, освободительной, отечественной. Мой отец был моей первой жертвой. Я у него просил прощения. Он меня не простил.

И я снова прошу прощения у своего отца. Перед всей Россией. На коленях.
Эта книга несла горе всем, кто рядом со мной.

Чтобы написать «Ледокол», я пожертвовал всем, что у меня было: ради книги своей жизни, которая мне не дает ничего, кроме бессонных ночей и яростных нападок критики. Сейчас «Ледокол» признан во многих странах. Но не всегда так было…

Мои приговоры заслужены мной полностью. Я не прошу прощения за свое предательство и не желаю прощения за него. Простите за книгу. Мои приговоры к смертной казни справедливы до последней точки. И пусть не хлопочут те, кому предписано приводить их в исполнение: я сам себя накажу.

Я не боюсь смерти. Страшно было умереть, не написав этой книги, не высказав того, что открылось мне. Страшно было, когда все издатели русских книг на Западе грубо или вежливо мне отказали.

Книга вышла уже на одиннадцати языках. В Германии выдержала восемь изданий, в Польше три издания только за май 1992 года. Но на русском языке ни один издатель, начиная с 1980 года, так и не решился опубликовать ее полный текст. Вот это было страшно. Сейчас первый из трех томов, наконец, выходит на русском языке, и потому я больше ничего не боюсь. Ругайте книгу, ругайте меня. Проклинайте.

- Но – проклиная – попробуйте понять и – простить.

Мою дерзкую книгу, мой вызов обществу простили многие. Среди зарубежных издателей русских книг храбрецов не нашлось, но главы из «Ледокола» публиковали свободные русские газеты и журналы. Меня сразу и до конца поддерживали правозащитники Владимир Буковский, Эдуард Кузнецов, Ирина Ратушинская, Игорь Геращенко, Арина и Александр Гинзбурги, Ирина Алексеевна Иловойская, главный редактор «Русской мысли» - газеты, в течение семи лет публиковавшей главы из моей книги, славный триумвират из русской службы Би-Би-Си в составе Леонида Владимирова, Всеволода Новгородцева, Алексея Леонидова. В трудные годы моей жизни меня поддерживали многие люди, и каждому из них я благодарен. Мне пришлось пробивать «Ледокол», доказывать и настаивать, пришлось отнимать время и нервы у многих. Защищая свою идею, я был вынужден огрызаться, обижать и оскорблять противников и оппонентов, а иногда – рвать глотки. Всех, кого невольно обидел, еще раз прошу:

простите меня.

Я предатель, изменник… Таких не прощают, но я все равно прошу:

ПРОСТИТЕ МЕНЯ.


Виктор Суворов.
21 октября 1992 года.
Бристоль.
http://www.apsny.ge/analytics/1304995189.php

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-12 22:14:57 ]
Путем колорадского жука ("Пестрая ленточка")
11/05/2011

Гела Васадзе
Прошедшие праздники невольно заставили задуматься о символах, символах, которые окружают нас и создают определенные парадигмы в нашем сознании. Сейчас речь идет о конкретном символе, а именно о георгиевской ленточке, ставшей для многих символом победы над нацизмом и памяти жертв второй мировой войны.

9 мая нынешнего года ведущие одного из центральных грузинских телеканалов ПИК вышли в эфир с георгиевскими лентами на груди. Старая грузинская поговорка гласит – незнание это не грех. Георгиевская ленточка, это пожалуй единственный идеологически удачный проект энергетической империи. На самом деле, то, что до сих пор автора проекта Наталью Лосеву не наградили званием героя России, вопиющая несправедливость. В условиях тотального отсутствия дефицита идей, способных хоть как то консолидировать общество, тема георгиевских ленточек, как символа связи времен и поколений оказалась наиболее востребованной. Настолько востребованной, что было бы грех не использовать эту идею для экпорта в страны постсоветского пространства.

Конечно, георгиевская лленточка не имеет ничего общего ни со второй мировой войной, ни с победой над нацизмом. Визуальная близость с цветами колодки ордена Славы ни что иное, как плутовство. Почему ленточка георгиевская. А не ленточка боевой славы, тоже в общем то понятно. Речь идет об элементарном психологическом ходе, цель которого отметить не просто особую роль России в победе над нацизмом, но и создать логическую цепочку, согласно которой, все кто против фашизма неизбежно должны быть вместе с РФ и наоборот. Еще раз повторюсь с точки зрения пропаганды шаг абсолютно гениальный шаг. Тем более, что за каких то шесть лет властям РФ удалось превратить ленточку в индикатор, прочно внедренный в сознание людей. Все просто, есть в Армении георгиевские ленточки, значит они против фашизма, нет в Грузии георгиевских ленточек, значит они за фашизм. Неправда ли удобная схема, этакий путь колорадского жука, уничтожающий прошлые символы, и заменющий их символами новой «империи», точнее постимперии.

Властям РФ сегодня невозможно предложить своим географическим соседям какую-либо позитивную идею. Как итог объективно существующий русский мир, мир где понимают русский язык и любят русскую культуру скукоживается подобно шагреневой коже. То, что такая позитивная идея потенциально существует не хотят признавать не только российские власти (их интерес понятен), но и большинство российских обывателей. Приведу историческую аналогию. В свое время Российская империя вместе с имперским сапогом и всеми прелестями российской бюрократии, несла покоренным народам и европейскую культуру. По сути, сама российская культура после Петра была европейской, конечно, со своими особенностями. Именно в этом была привлекательность России как империи, и несмотря на то, что уже в девятнадцатом веке законы, по которым жило российское общество сильно отличались от европейских, за неимением лучшего, покоренные народы получали прогрессивные идеи именно из Санкт-петербурга. Достаточно вспомнить наших тергдалеулни.

Сегодня ситуация принципиально иная, путинская РФ пытается создать идеологию на противопоставлении западным ценностям. Это контрпродуктивно, ибо реальный выход для той же России это именно развитие гражданского общества, основанного на этих самых ценностях. Ничего лучшего человечество просто не придумало, как минимум это касается иудео-христианской цивилизации. Пример такого противопоставления есть в российской истории. Речь идет о государстве Ивана Грозного, логичным итогом которого стал более чем двухсотлетний период стагнации и петровские реформы, выведшие страну в состав ведущих европейских держав. На самом деле проблема гораздо глубже, ибо любая попытка стран постсоветского пространства вырваться из замкнутого круга отсутствия ценностных ориентиров развития общества, будь то Грузия или Украина, воспринимается как угроза национальным интересам России. Вот и получается, что вместо свободы и гражданского общества, нам предлагают георгиевскую ленточку.

Действительно незнание это не грех, однако, следует помнить, что всегда найдутся добрые люди, которые увидят в элементарной ошибке грехопадение и даже злой умысел. Критикам невдомек, что не ошибается только тот, кто ничего не делает. Да и критика бывает разной, от дружеского совета до радостного гиканья и криков «ату его ату». Желание быть большими католиками, чем Папа Римский понятно и порой даже похвально. Но, право же, не стоит думать, что кто-то любит родину больше тебя. В грехе честолюбия очень легко потерять те самые ценности, к которым стремится наша страна и повторить путь колорадского жука. В общем то именно этого и добиваются те, кто сеет вражду, спекулируя на общем горе. Не понимание этого и есть непростительный грех в нашей ситуации.

http://www.apsny.ge/analytics/1305169170.php

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-13 10:33:06 ]
• До речі, комуністи ряду країн (підконтрольних кремлю) збираються 22 червня навідатися до Львова. Напевно, аби спинити дію пакта Рібентропа-Молотова?

Цікаво, що робитиме українська влада в цілому, і львівські "свободівці і свободівки" зокрема, ото потішаться одні з одними - до червоного туману в очах, і за одним сценарієм із кремля...

•..................
З однієї передачі
............................................
М. КОРОЛЕВА: Подождите, подождите. Ну, допустим, у этих людей есть свои основания ненавидеть красный флаг. Они не могут…

Ш : И у Гитлера были свои основания, почему же Гитлера-то осуждаете, а Бандеру – нет?

К : Но они не идут на нас войной. Они вот не хотят его видеть у себя. Это другая страна. Все, мы закрыли эту дверь.

М.ШЕВЧЕНКО: Я ничего не говорю. Коммунисты проиграли, коммунисты должны с таким жалобным писком вообще отползти в сторону. Коммунисты, в руках которых была огромная армия, огромная страна, у которой было 25 миллионов, в этой партии, которой были двадцать… там, не знаю, какие-то миллионы в КГБ и в армии, просто со звуком лопнувшего, ну, допустим, шарика резинового – выберем мягкий образ – просто исчезли. Поэтому на кого им жаловаться? Естественно, красный флаг будут топтать, потому что Россия же не будет защищать красный флаг. Россия же сегодня живет под флагом, под которым генерал Власов воевал во время Второй мировой войны, понимаете? Да, вот, трехцветный русский флаг – это флаг власовской армии, если кто не знает. Поэтому как может страна, у которой власовский флаг является главным ее флагом государственным, иметь какие-то претензии к другой политической силе, которая…

М. КОРОЛЕВА: Подождите, это вы про наш российский флаг нынешний?

М.ШЕВЧЕНКО: Да, российский трехцветный флаг – это был официальным флагом власовской русской освободительной армии. Вы не в курсе?...

М. КОРОЛЕВА: А вообще парады с техникой нужны? Дело в том, что Дмитрий Медведев уже после парада сказал, что, ну, в общем, скорее всего это теперь будет каждый год, что это надо проводить каждый год.

М.ШЕВЧЕНКО: Ну, так как у нас теперь парады с техникой сочетаются, как я прочитал, по-моему, в «Московском Комсомольце», с вечером в каком-то стриптиз клубе московском центральном под лозунгом «Спасибо деду за победу»…

М. КОРОЛЕВА: Было, было. Афиша гуляла по Интернету.

М.ШЕВЧЕНКО: Ну, пьяная толпа мечется с криками «Победа, победа!», и непонятно, что она празднует, то ли победу футболистов или хоккеистов, то ли победу в великой войне, понимаете? Мне кажется, что современное население Москвы к той победе не имеет вообще никакого отношения. Это просто другое и в этническом, и в моральном, и в духовном смысле по преимуществу население. Напиться водки, погулять, поорать, толпами побродить, послушать попсу, которая будет на 9 мая петь. И вот вся эта гульба в дни, когда надо бы молчать скорбно, потому что 27 миллионов человек лежит в земле, понимаете? Сережка с Малой Бронной, там, Витька с Моховой и так далее и так далее и так далее. Подо Ржевом убиты, труп на трупе лежат. А у нас все гульба и все парады идут. Дни скорби объявлять надо бы. Я не сторонник этих парадов современной России.

М. КОРОЛЕВА: И это журналист Максим Шевченко, сегодня это было его особое мнения. И я Марина Королева, счастливо...

http://echo.msk.ru/programs/personalno/774052-echo/

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-13 14:16:26 ]
Спецоперація: "Червона Капела"
П'ятниця, 13 травня 2011, 12:35
Юрій Шведа, для УП

Інформація щодо подій 9 травня у Львові набирає обертів. Усі канали телебачення рясніють кадрами про побоїще, яке нібито організували представники ВО "Свобода" над престарілими ветеранами, котрі хотіли покласти квіти на могили своїх загиблих побратимів. Президент терміново доручає генпрокуратурі розібратись у суті конфлікту, а Держдума Росії приймає із цього приводу навіть спеціальну постанову. Конфлікт на Пагорбі Слави у Львові набирає міжнародного резонансу.

Губернатор області пише заяву про відставку, а комуністи звертаються з вимогою про вилучення Львова зі списку міст, де передбачене проведення Євро-2012. Галицька європейськість, демократичність та толерантність серйозно "підмочені".

Такою є загальна фабула сюжету.

Між тим ситуація є не такою простою та однозначною, як це намагаються сьогодні представити ті, у чиїх руках знаходяться загальнонаціональні засоби впливу на громадську думку й режисери цього нехитрого сюжету.

Про бажання відсвяткувати День Перемоги у Львові ще задовго до цієї події заявили ряд проросійських організацій – партія "Родіна", "Русское единство", комуністи та інші організації, які користуються тут не надто великою популярністю. Мова йшла про марш вулицями міста з так званими прапорами Перемоги. Для пересічних галичан – червоними радянськими прапорами.

У свідомості більшості галичан ця акція аж надто виразно асоціювалась з подіями "золотого" вересня 1939 року, коли в результаті пакту Молотова-Ріббентропа Червона Армія ввійшла до Львова й приєднала Західну Україну до складу УРСР.

Не вдаючись до характеристики морально-правових засад даного договору зазначу, що дуже швидко результатом цього "возз'єднання" стали масові репресії щодо місцевого населення – переслідування, тюрми, заслання в Сибір. Як результат – цілковите неприйняття місцевим населенням радянського режиму, започаткування ним широкого народного спротиву.

Не бачити таких аналогій не могли не лише мешканці Львова, але й самі організатори подібних святкувань.

Не розуміти наслідків подібних маніфестацій не могли хіба лише наївні простачки!

Тому припускати, що агресія львів'ян була спонтанною й некерованою, зоологічною – це видавати бажане за дійсне!

Немає жодного сумніву, що ті, хто стояв за цією "миролюбною" акцією, добре розуміли її наслідки. А розуміючи – чому навмисно провокували? Та, мабуть, саме тому, що діяли за погодженим сценарієм.

Тому що саме такого результату намагалися досягнути.

У попередні роки, позбавлені політичного підтексту вшанування загиблих радянських воїнів відбувалися скромно, за участю ветеранів, військових та влади. Віддавалася шана загиблим і вшановувалися живі. Вони відбувалися цілком у дусі європейських – а не радянських! – християнських традицій.

Населення, якщо й не вітало цих заходів, то, принаймні, з розумінням ставилося до їхнього проведення. Жодних ексцесів і нарікань не виникало.

Чому саме цього разу дійшло до побоїща?

Насамперед, тому що організатори святкування Дня Перемоги намагалися перетворити його в цілком конкретну політичну маніфестацію. Окрилені рішенням Верховної Ради про використання червоного прапора в урочистостях – вони мали на меті продемонструвати звитягу совєтського, тоталітарно-сталінського реваншу!

І зрозуміло, що до такого виклику галичани не могли залишитися байдужими.

Намагаючись не допустити такого розвитку подій, сесія Львівської міської та обласної рад звернулись із закликами не проводити подібних заходів. Такою ж була й ухвала суду.

Однак якщо на сцені висить рушниця – вона до кінця дійства повинна вистрілити! І вона вистрілила.

Думати, що це стало для когось несподіванкою, що про це не здогадувались спеціальні органи, які мали б працювати над забезпеченням порядку та безпеки – наївно. А раз так, маємо всі ознаки спецоперації. Чи простіше – добре спланованої політичної провокації.

Для чого й для кого потрібне було її проведення?

Думаю, що переслідувала вона кілька цілей:

1) відвернути увагу населення від різкого падіння соціальних стандартів життя, фактичного провалу соціально-економічної політики;

2) розпалити в черговий раз протистояння між Сходом та Заходом. На цьому ґрунті не допустити консолідації населення, яке останнім часом намітилося на фоні антиурядової політики – Податковий Майдан, акції освітян мали загальнонаціональний характер;

3) представити Львівщину – регіон, де найвиразніші антивладні настрої – у непривабливому світлі, як для всієї України, так і для Заходу. Особливо напередодні проведення ЄВРО-2012;

4) продемонструвати історичну та політичну солідарність із Росією;

5) пересварити між собою основні політичні сили Галичини – "Батьківщина" вже заявила, що "Свобода" виступила інструментом реалізації даного сценарію;

6) дискредитувати ВО "Свобода", яка здобула найбільшу підтримку на місцевих виборах.

Зрозуміло, що подібний багатоцільовий сценарій не розроблявся в штабах ветеранських чи партійних організацій. Його реалізація потребувала політичної волі, чималих організаційних та матеріально-фінансових ресурсів, інформаційного супроводу.

Очевидно, що реалізація подібного плану була б неможливою при негативній зорієнтованості спеціальних органів та місцевої влади.

"Червоні комісари", вчергове виставивши на амбразури сивочолих ветеранів з орденськими планками, за їхніми спинами перед телевізійними камерами таки витягнули червоні прапори! Чим і спровокували агресію.

Спецоперація вдалася. Тепер можна й по домівках за орденами чи "командирськими".

Керівник місцевої організації КПУ, зрозумівши, що їх використали як гарматне м'ясо поспішив заявити, що місцеві комуністи не причетні до появи червоного прапора. Але його голос так і не був ніким почутий.

Що важить його голос і сльози розпачу в очах учорашніх героїв? Москва сльозам не вірить!

На кону – влада.

Юрій Шведа, спеціально для УП


http://www.pravda.com.ua/articles/2011/05/12/6188285/

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-13 18:50:27 ]
Дима

Як це не дивно, у мене лише помірні претензії до львівської «Свободи». Вони виконували ту програму, яку самі й декларували. Втілювали те, у що вірять. Очікувати іншого було б наївно. Тому маю я до них лише два запитання.

По-перше, чи зауважують вони, що їхні прийоми ідентичні діям активістів «Родіни» й «Русского єдінства», тільки з оберненим ідеологічним знаком? Тут справжньою метою організаторів атаки є не захист інтересів скривджених, а збільшення агресивного потенціалу суспільства, що множить їм прихильників. Це те саме «роздмухування пожежі світової революції», та сама логіка «що гірше, то краще», чим вирізнялися колишні більшовики. Я не вірю в переможність антикомуністів, які перейняли методи комуністів. Навпаки, для мене переконливими є слова канцлера ФРН Конрада Аденауера, який свого часу сказав, що «подолати комунізм … зможе лише переконане християнство», тобто духовна альтернатива комуністичній ідеології.

По-друге, чи визнають «свободівці», що ухиляння від лобової сутички далеко не завжди є ухилянням від боротьби? Чи знають вони про один із прийомів джіу-джіцу, коли ти, бачучи, що твій суперник розігнався до нападу, раптово відступаєш, тим самим даючи йому впасти під дією інерції? Це не є «ганебний відступ» – о, ні! І якби «Свобода» вишикувала вздовж львівських вулиць колишніх жертв комуністичних злочинів чи їхні фотографії, стенди з розповідями та фотографіями катувань і промовисті плакати – ось і був би це «шпіцрутен ганьби»! І не треба було б тих «прапороносців» шмагати нагайками – їх шмагала б сама історія, яка неминуче потрапляла б у камери навіть кремлівських телеоператорів.

Ще один приклад. Уявімо собі, як давні армії виходять на поле бою, намагаючись зайняти найвигідніші позиції. Стратеги однієї армії роблять усе, щоб спрямувати загони суперниці в найнебезпечнішу місцину ландшафту: в болото, в глибоку річку тощо. Чи буде «ганебним відступом», якщо ці загони не піддадуться на провокацію й не підуть у завідома програшне місце? Вочевидь, що ні. Навпаки, стратегічно мудро було б остерегтися провокації й зробити прямо навпаки. То чому штабні стратеги «Свободи» такі до болю прогнозовані? Чому так легко передбачити, що достатньо в Кремлі натиснути сотні разів натискувану кнопочку, як із львівської «коробочки» неминуче й у сотий раз вискочать заведені фігурки?

Проте найбільше розчарування у мене викликали партії національно-демократичного флангу. Про плановану провокацію у Львові було відомо давно. Я був певен, що наші центристські партії змагатимуться щодо кращої та мудрішої відповіді провокаторам. Але, наскільки мені відомо, молебень за всіма невинно убієнними у Другій світовій війні, незалежно від ідеологічних прапорів, проведений 8-го травня біля пам’ятника Шевченку, був єдиною політичною акцією цих партій. Рішення суду про заборону будь-яких акцій 9 травня прикрило фактичну неспроможність наших політичних стратегів знайти нестандартну й привабливу для молоді форму протесту. Адже не важко було зрозуміти, що молебень не стане для молоді прийнятною альтернативою «активному спротиву». Цим самим демократичні партії фактично оголили поле вибору, а тому в «меню» активного політичного протесту проти червонопрапорної наруги львівська молодь могла віднайти лише одну «страву», а саме: «агресивна лобова атака».

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-05-13 18:59:59 ]

Як на мене, то все однозначно. Українців укотре виштовхують у ту царину, де ми найслабші.
Помахати кулаками - це, подобається комусь чи ні, не для нас. Це як малюк із дитсадка почне пропонувати дорослому злочинцеві вирішити всі питання на кулаках. Зрозуміло, що то злочинець ставить малюка-українця в таке дурне становище, але цей шлях - безвихідь.
Боротися за правду і примножувати добро потрібно лише так, як вказав Христос. І все.

Прикро, що ВО "Свобода", яка стараннями нинішньої української влади одноосібно керує Львовом, не змогла протиставити комуністичній ідеології християнську.
А заодно і ветеранів війни зігріти християнським підходом, а не комуністичною непримиренністю.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-05-14 16:29:54 ]
Виктор Шендерович, журналист, Friday, 13.05.2011

«Мы – наследники победы! 1945-2011»

Наверное, не мне одному лез в глаза и резал их в майские праздничные дни этот плакат вдоль магистралей…
Как говорится, семь на восемь (избыток размера у нас по традиции восполняет нехватку вкуса); георгиевская ленточка, куда ж без нее!

Мы пахали...

Стало быть, наследники победы?

Каждое слово тут стоит того, чтобы помедлить перед произнесением.

Во-первых, кто «мы»?
Вот этот, бредущий мимо меня по аллее от метро полунищий старик в стоптанных сандалиях и орденских колодках на выцветшем пиджаке, – колодках, надетых, как и в прошлые годы, за много дней до дня Победы, с вызовом и отчаянием? Нет, он не наследник – он солдат той Победы. Один из миллионов ее солдат, павших и живых…

Его дата на этом плакате – 1945, и только: это год его пожизненной славы, оправдание и смысл его жизни.

2011 год – чужой для него; кто бы он ни был, этот старик, закоренелый сталинист или «проклятый» солдат из астафьевской прозы, наше время для него – время личного унижения и наглой профанации его подвига.

А кто наследники?
Вот эти, газпромо-лукойловские, козырные-мажорные? Нет, они наследники не Победы, а вот как раз – товарища Сталина! Не в плане идеологии, разумеется (у этих нет никакой идеологии вообще), а в умении конвертировать народную беду и народный подвиг в личные рейтинги и державную показуху. Этим молодцам каждый май – только повод для пафоса, для бесконечных фанфар и несгибаемого кобзона.

Вот они, оба двое, наше все и заместитель, более всего озабоченные вопросом – не вырвется ли сосед на пол-ноздри вперед на финишной прямой перед Мавзолеем…

Те, у кого есть нервы, отводят глаза, остальным – гулянье!
Сувенирная георгиевская ленточка, с петлиц перекочевав на антенны автомобилей и дамские сумочки, продолжила свой путь – в этом году я видел ее уже на собачках и на причинных местах у алкашей.

Я пишу эти строки девятого мая, а в паре сотен метров от меня, в парке «Сокольники», массовики предлагают отдыхающим изобразить кошечку, цаплю и обезьяну…

Как вы думаете, кто лучше получается у отдыхающих?

Не дай бог попробовать остановиться, вспомнить, просто помолчать...
В молчании рождаются мысли, а это не наш путь! И когда в ток-шоу у Киры Прошутинской вдруг возникает тема цены, которую мы заплатили за Победу, эту неуместную тему резко обрывает профессионал Пушков: «А вот какую заплатили, такую и заплатили!».

И – аплодисменты в зале.

Эти аплодисменты – от страха.
Задавленного застарелого страха, что вот сейчас закончатся фанфары и державное компостирование мозга, настанет тишина – и в тишине прозвучит правда, выдержать которую мозг не в состоянии.

«Пиррова победа»? – ну, разве что в переносном смысле…
Пирр потерял в той битве три с половиной тысячи солдат и офицеров – маршал Жуков, автор концепции «бабы еще нарожают», закладывал в план победных баталий гибель сотен тысяч людей…
Брали к датам, крошили своих без счета, не нашли времени посчитать и потом: 66 лет прошло, а все – плюс-минус семь миллионов…
«Россия – щедрая душа!»

«Мы за ценой не постоим» – это имели право сказать только те, кто платил!
Те, кому заплатили – мы, дети и внуки воевавших и погибших, – просто обязаны поинтересоваться ценой.

Если, конечно, мы люди, а не кошечки и обезьянки.

«Война не окончена, пока не похоронен последний солдат».
Стало быть, та война не окончена, – и похоже, мы давно упустили последний шанс. Могилы у моего деда – и тысяч других, павших за Родину, уже не будет.

Но до скончания веков будут парады, и громыхание техники в парализованном городе, и разнообразное политбюро, карабкающееся на трибунку, чтобы покрасоваться по беспроигрышному случаю.

Оригинал на сайте The New Times
http://newtimes.ru/articles/detail/38761/


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-05-14 16:40:17 ]

"...сидит на параде верховный,
( а хули, ведь это не он,
под пули и скрежет зубовный
в огонь поднимал батальон.)
...солдаты в России – сироты,
хоть их не слышны голоса,
но встали погибшие роты,
дивизии и корпуса...

под Брянском, под Минском, под Оршей,
стоят миллионы теней....
для русского сердца нет горше,
и праздника нету больней...
Стоят под Берлином, чуть строже,-
на волжском стоят берегу...
Сидит... ты прости его, Боже.
....а я - не могу....не могу."


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-05-14 16:54:15 ]
З російських форумів
http://echo.msk.ru/blog/shenderovich/774685-echo/

14.05.2011 | 10:57
lvovjanin

а я не можу зрозуміти, чому люди не знають (не хочуть знати), що ВCВ почалася 1 вересня 1939 року (#)

А СРСР вступив у неї 17 вересня того ж року на боці нацистів. Тому і цифри на плакатах повинні бути "1939-1945". Тому що цю війну СРСР починав в одній ролі з одними союзниками, а потім, заплативши величезну ціну за це божевілля, опинився в стані своїх ворогів, і відбивався, а потім і добивав разом з колишніми ворогами свого союзника.

А, добивши, тут же відгородився залізною завісою і став переписувати історію, в тому числі і переорюючи кладовища:

===
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24098082.html

пише: Хуторянин Звідки: Хутір Михайлівський
13.05.2011 16:52

Львів має, на жаль, давні традиції "цвинтарних воєн".
На місці т.зв. Марсова Поля (де і розгорталися "події" 9 травня) у 1915-16 роках було кладовище російських солдатів, загиблих в Першу світову.

Трохи нижче, під горою були два великих кладовища Українських Галицьких стрільців, загиблих у ту ж війну.
Поруч - згаданий Меморіал Орлят Польських.

На іншому кінці міста був ще один меморіал-поховання Галицьких Січових Стрільців.

Цих кладовищ не торкнувся ніхто за час бурхливої ​​історії міста з 1918 по 1945 рік, ні ЗУНР, ні поляки, ні навіть німці. (!)

І тільки після 1945 року почалося "торжество пролетарського інтернаціоналізму".
У короткий термін були знищені всі згадані кладовища, знищені просто варварськи. Були знесені десятки пам'ятників. З могил і меморіалів були здерті всі прикраси, мармур і граніт. Мармур цей пішов потім на "спорудження" пам'ятника Леніну, що було всім наочно показано під час його зносу.
Туди ж пішли плити зі знесеного єврейського кладовища.
Меморіал Орлят Польських після пограбування був залишений "на наругу і розруху".
Остаточно він був перетворений у якийсь гараж, могили та каплиці були зруйновані і "закатані під асфальт".

Особливо не пощастило військовому кладовищу .. Після того, як були знесені "поля" поховань Галицьких Стрільців, на їх місці організували радянське військове кладовище. Але на початку 70-х, на загальній хвилі меморіаломаніі, кладовище це знесли (приблизно так само варварськи), пірамідки бетонні розбили, могили зарівняти, дерева вирубали. Все це робилося на очах у всіх, у багатьох на кладовищі були поховані близькі і друзі, але це не дуже хвилювало тодішніх комуно-патріотів. Злодії - вони і є злодії. Грошей не вистачило, і під кінець «будівництва» за ніч руками курсантів МВС зняли всю бруківку з вул. Калініна і замостили площу перед меморіалом. Замість парадної «стели» зваляли з дощок і гетинакса «тимчасовий варіант», який і простояв до кінця 90-х, ганебно розвалюючись. Плити з іменами покосилися, поле заросло бур'яном, бруківка проросла травою. Нікому з теперішніх «борців» за славу Росії ніякого діла до цього не було, немає і не буде. «Нам, типу, западло руки тачкою бруднити!» Ніколи не побачити цих панів-товаришів на меморіалах в проміжках між «оргмеропріятіямі».

Багато років за спробу просто покласти квіти на місце колишніх кладовищ УПА можна було запросто заробити термін, і вже як мінімум, вилетіти з "вовчим квитком" з роботи, інституту.
Але ж у Львові живі тисячі їхніх рідних і близьких!
Ні слова тут не додано і не перебільшено, навпаки, чимало "деталей" пропущено і пом'якшено. Я навмисне підкреслюю, що ні про яких «бандерівців» не йдеться. І ні про який «націоналізм» не може бути й мови. «Імперці всіх країн» ділять народ Україну на «хороших» і «поганих», правильних і неправильних.

Кортить братві. Знову затівається нова «акція», тепер вже 22 червня, в яку втягується і Російська Православна церква, вірний загін КПРС-НКВС. Нічого святого немає ні в організаторів, ні в "учасників", адже саме 22-24 червня 1941 року в тюрмах Львова та інших міст Заходу України перед безславним і ганебним втечею комуністи розстріляли сотні і тисячі людей, в тому числі священиків, вчителів. Живі ще свідки цих «подвигів» НКВД, їх діти та онуки.
За багато років ворожнеча стала поступово загасати. Але останнім часом її знову посилено розігрівають. І тут чим більше крові - тим краще!

Стартувала президентська виборча кампанія в Росії, не інакше. «Все для Народного Фронту!»

Вибачте за довгу цитату, але зараз російські ЗМІ мусолять незначний епізод на Личаківському кладовищі, соромлячись сказати про дійсно серйозні події, які відбулися там після Перемоги. Перемоги вересня 1939 року, коли за допомогою нацистів був захоплений Львів.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-05-16 20:29:31 ]
В. Новодворская “Кто кого победил во Львове”

“Пусть квитки (цветочки) завянут, только бы пулеметик не заржавел” — эту западэнскую пословицу времен ОУН и УПА, Степана Бандеры и Романа Шухевича не мешало бы усвоить тем провокаторам из Севастополя и Одессы, лужковско-рогозинским выкормышам, которые на московские доллары отправились в свободный антисоветский Львов (то есть в западный монастырь) со своим заплесневевшим уставом, состоящим из сталинских портретов, краденых георгиевских ленточек и серпасто-молоткастых красных тряпок. Как всегда, провокаторы хорошо выбрали время: 9 мая, праздник рисковавших жизнью фронтовиков, которые вспоминают молодость, товарищей и “битвы, где вместе рубились они”, — и любимый день задарма примазавшихся к ним мародеров, не воевавших ни дня, зачастую родившихся после 1945 года, мизинца себе не уколовших ради Родины, вырядившихся, как вороны в павлиньи перья, в символику георгиевских кавалеров (еще бы ордена себе понаделали из марципана), таскающих по Красной площади ржавые баллистические жестянки и глазеющих на салют, как на ярмарочный фейерверк.



Несть им числа — от нацепивших георгиевские ленты пошляков-телеведущих до Путина с Медведевым, дорвавшихся до ежегодного пиара на костях 27 миллионов погибших в ту войну. И еще прибавьте к ним совков, втершихся в немцовскую “Солидарность” и накинувшихся с проклятиями на Николая Храмова, настоящего антисоветчика и диссидента, только за то, что он справедливо заметил (вслед за блестящим журналистом и одним из столпов диссидентского сообщества Александром Подрабинеком), что 9 мая праздновать нам нечего, празднуют его одни невежественные и тупые вечно советские граждане. День 9 мая — корпоративный праздник фронтовиков (минус вохра, “Смерш” и НКВД). Отвяжитесь вы от них, штатские, нестроевые, тыловые крысы с чужими ленточками, вас на передовой не стояло и в окопах не лежало. Сначала повоюйте (только не в Афгане, не в Чечне и не в Грузии), а потом поговорим.

Я тоже ветеран войны против тоталитаризма со стажем в 43 года, и даже с орденом за это от Литвы. Мы тоже воевали, я и мои товарищи-диссиденты, и многие полегли в бою. Да, мы проиграли войну, мы не смогли освободить Россию от СССР, но кто посмеет бросить в нас за это камень? Мы тоже шли на смерть, и у нас тоже есть свои корпоративные праздники: 21 и 22 августа — дни революции 1991 года и 4 октября — день падения советской власти. Мы ветераны проигранной войны, и как нам не понять и не почтить фронтовиков 1941-1945 годов, которые свою войну тоже проиграли. Как писал Иосиф Бродский: “Скажите там, чтоб больше не будили, и пусть никто не потревожит сны… Что из того, что мы не победили, что из того, что не вернулись мы!” Павел Коган, Михаил Кульчицкий, Борис, сыгранный Баталовым в фильме “Летят журавли”, ополченцы, защищавшие Москву, солдаты из Брестской крепости, Виктор Некрасов, Василь Быков, Вячеслав Кондратьев, Василий Гроссман, Юрий Левитанский — все они, живые и мертвые, хотели как лучше, а получилось как всегда. Для своей страны они ничего не сумели сделать, она сгнила в сталинском концлагере, Восточную Европу, страны Балтии, Западную Украину и Западную Беларусь, несчастную Бессарабию — нынешнюю Молдову с их помощью поработили и загнали в коммунистическое стойло.



А Германию перевоспитывали и делали продвинутой демократией Великобритания и США. Свою же часть Германии мы сделали филиалом своего ГУЛАГа. Так что всем нам, не фронтовикам, 9 мая пристало не салюты устраивать, а слезы лить. Ведь мы проиграли не только свою войну, но и свою жизнь, свое будущее. Конечно, сражаться с Гитлером — это было правильно и похвально. Но и сражаться со Сталиным тоже было правильно и достойно вечной памяти. Здесь равны все ветераны: и те, кто брал Берлин, и те, кто пошел в РОА, к Власову. Опять-таки здесь прав Коля Храмов. И если у Власова в Манифесте были плохие строки, то у Красной Армии манифесты были никак не лучше. А советский гимн звучит куда хуже гимна РОА. И как же завидна доля украинских патриотов (у нас их окрестили националистами), которые в рядах ОУН и УПА под национальными флагами сражались и с фашистами, и с большевиками! Нам даже 8 мая нечего отмечать. Мир тихо и скромно празднует окончание Второй мировой войны. А для нас она не кончилась до сих пор. Россия — последний агрессор, последний защитник пакта Молотова-Риббентропа. Риббентропа давно повесили и похоронили, а вот Молотов воскрес в Примакове, в Лаврове, в Путине и Медведеве. Мы продолжаем оккупацию Молдовы, то есть Приднестровья, Грузии, то есть Самачабло (Южная Осетия) и Абхазии, японских островов, части финской и эстонской территории. И совсем смешно, когда мы требуем в день 9 мая благодарности и аплодисментов от порабощенных нами народов: украинцев, эстонцев, литовцев, латышей и молдаван. Для них этот день — день национальной трагедии. И для Грузии с Чечней — тоже. В этот день за ними окончательно захлопнулась дверца советской клетки и они стали рабами Сталина и НКВД. НКВД, окончательно развязав себе руки, со свежими силами занялся карательными операциями против украинских и литовских повстанцев.



Читайте Солженицына и Леонида Бородина! Смотрите фильм “Вишневые ночи”! Западная Украина сражалась до 1956 года, западэнцы шли в ГУЛАГ целыми районами. А провокаторы из отряда “Москва-Севастополь” притащили им красные флаги и сталинские портреты в расчете на то, что в свалке затопчут несколько ветеранов и можно будет повизжать всласть. Партия Олега Тягнибока “Свобода” очень выросла в моих глазах. Она и львовские городские власти отстояли национальное достоинство. В Украине участие в торжествах в честь 9 мая (так же как и в Молдове, Грузии, странах Балтии и Восточной Европы) — знак национальной измены. И георгиевские ленточки с красными флагами — тоже. А российский консул меня просто потряс. Дело дипломатов гасить конфликты, а не разжигать. Отозвать бы его и отправить прямо в Мекку. Пусть там жжет Коран у стен главной святыни. Или послать в Нью-Йорк — там он, видимо, будет возлагать цветы на Ground Zero в знак памяти о террористах, таранивших самолетами башни-близнецы. Возлагать венки к памятнику воинам-поработителям во Львове — это аналогично двум предлагаемым хеппенингам.

Хорошо учат будущих дипломатов у нас в МГИМО. И вообще, хватит уже вещим совкам искать повсюду хазар для отмщения. За эти глупости история уже отомстила, и отомстила именно нам. И, судя по стилистике 9 мая, Россия лежит в могиле, куда более глубокой, чем бункер Рейхсканцелярии. И не надо тащить на наши похороны львовян. У них, может статься, еще будет свадьба с европейским приданым.

Валерия Новодворская


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2011-05-16 21:58:01 ]
Львівська міськрада - Пшонці: висновки Могильова упереджені
Понеділок, 16 травня 2011, 17:30

Висновки міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова про події у Львові 9 травня є упередженими й корисливими, стверджує Львівська міська рада.

Про це йдеться у зверненні Львівської міськради до генерального прокурора та прокурора Львівської області щодо подій 9 травня, ухваленому на її позачерговій сесії 16 травня.

"9 травня у Львові відбулися безпрецедентні грубі порушення працівниками органів внутрішніх справ Конституції та законів України, які виразилися в перевищенні службовим становищем та невиконанні рішення суду", - йдеться у зверненні.

Львівські депутати нагадують, що Львівський окружний адмінсуд напередодні тих подій заборонив проводити 9 травня у Львові будь-які заходи, крім офіційних. "З метою контролю за виконанням рішення суду депутати Львівської міської та Львівської обласної рад разом із помічниками прибули до "пагорбу Слави"…", - зазначає міськрада.

За словами депутатів, там з’ясувалося, що "працівники органів внутрішніх справ, замість забезпечення виконання рішення суду та недопущення проведення політичними партіями і громадськими організаціями заборонених заходів, активно сприяли представникам ультрарадикальних проросійських партій "Родіна" та "Рускоє єдінство", які прибули до Львова з півдня України, їх провести".

"Зокрема працівники органів внутрішніх справ забезпечили шляхом застосування сили до львів’ян доступ зазначених осіб до "пагорбу Слави", після чого надали їм можливість розправити червоні прапори, що прямо було заборонено судом, рішеннями Львівської обласної та Львівської міської рад", - обурюється Львівська міськрада.

"Крім цього, цих осіб у автобусах, які доставили їх до місця вчинення злочину, супроводжували працівники міліції", - додається у зверненні.

На вимогу депутатів припинити порушення Конституції та законів України, представники правоохоронних органів застосували до них "звірячу фізичну силу з використанням спецзасобів, що супроводжувалося принизливими і нецензурними висловлюваннями".

Львівські депутати зазначають, що прокуратура Львівської області почала перевірку, факти неправомірного застосування працівниками МВС фізичної сили зняті на відео, судово-медичні експертизи виявили на тілі потерпілих численні характерні тілесні ушкодження.

Натомість Могильов 13 травня у Верховній Раді заявив, що працівники МВС 9 травня діяли правомірно, хоча перевірка ще не завершена, обурюється Львівська міськрада. Також міністр зробив висновок про невинуватість особи, яка застосувала зброю й поранила одного з помічників депутата міськради, - хоча провадження у справі не завершено.

Такі висновки Могильова, на переконання міськради, "свідчать про його пряму зацікавленість та упередженість у результатах дослідження та перевірки, розцінюються, як спроби тиску при їх проведенні".

Львівська міська рада закликає генпрокурора і прокурора області вжити всі передбачені законодавством заходи для об’єктивного, повного, всебічного і неупередженого розслідування по вказаних фактах.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-05-20 15:45:03 ]
Що ж, розслідування на місці (неофіційне) подій 9-го травня у Львові виявило цікаві речі. Не говоримо про дурнувату нашу нинішню владу, про делегації провокаторів, говоримо про львівську частину "постановки". Її, за словами компетентного джерела, втілював "свободівець" Михальчишин (той самий юний мудрагель, син відомого шахіста, який нині проживає за межами України, і виступає, вельми патріотично, за збірну Словенії).
Для цього використали згуртовані ряди фанів футбольного клубу "Карпати" Львів. Не надто тямовитим хлопакам на їхнє запитання, мовляв, а що маємо робити?, дали пояснення - БОРОНИТИ КРАЙ!
Ото й боронили - на найнижчому рівні, ледь не на тваринному...
А їхні керівники, себто "інтелектуали" "свободівці і свободівки" де були? Не з "фанами", зрозуміло, а досить далеко за їхніми спинами...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Комаров (Л.П./Л.П.) [ 2011-06-03 15:56:04 ]
Та не все там так складно, як вимальовують. Одеський барига Марков задумав рвонути в депутати. Обов'язок такий в наші часи, без цього бариганство не йде. Став підшуковувати партійку для купівлі. Продавався якраз пакет партії "Родіна", давно забутої, ось і взяв "по случаю". З грошиками і "прихильники" З'явилися. Для розкрутки іміджу і привід підійшов якраз - 9 Травня. Став би він тратитися якби не знав який гам підніметься? А тут "хлопци Тягнибока" теж не проти про себе нагадати в черговий раз, а то щось нових заводів чи росту врожаїв не споглядається, та і буржуазія галицька не схудла. Словом вигідно обом героям - ми захищаємо одеських бабуль від "бандєровской мразі", а ми рятуємо Україну від "промосковської бандитської влади". Вигідно всім і пару сотих відсотка кожен собі на якийсь час намалює. Та і є можливість перевірити в бою" своїх партійців, хай відробляють гроші, відібрати "перспективну" молодь для внесення в партійні списки. Не словом, а ділом!