Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
18:55
Усе життя - велике синє поле,
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
2026.11.22
18:46
ІІІ. ЕПОХА БАРОКО: Тінь, пристрасть і застигла мить
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
2026.11.22
18:27
Напівбрати-напівкати,
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Цвіркун на палімпсесті
Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.
Прозаїк з міста Луцька Володимир Лис – багаторазовий призер «Коронації слова», а цей роман – переможець конкурсу «Гранд-Коронація Слова-2010», що зайвий раз підтверджує майже аксіомне – трагічний досвід соціальних катастроф і потрясінь національної історії досі є для митців джерелом, котре дотепер невичерпане (хтось із сучасників іронічно зауважив: у нашої літератури одне майбутнє – її минуле).
Дійсно, це хороша історична сучасна проза. Так, я не обмовилась, бо, на мою думку, сучасним можна назвати все, що пишеться сьогодні й про все на світі (майже за М. Цвєтаєвою – «сучасність – не дочасність, а всечасність»), але обов’язково – непересічно, нешаблонно, не за готовим стандартом, хай і добрим! Наратив письменника В. Лиса перетворив національну історію 20-го століття в матеріал для художнього і філософького напрацювання, з додаванням романтичного, пригодницького, з присмаком містики й міфології.
Головний герой Яків згадує прожите життя. Саме поважний часовий люфт (Якову доходить 100 років!) дає можливість реально усвідомити пережите. Плинність подій з глибин пам’яті письменник подає хронологічно ( юність, зрілість, старість), проте часопросторова організація тексту скоріше ґотична, ніж традиційно лінійна. Через вертикальний зріз епохи, що оголює наскрізні, стрижневі цінності людського життя (Бог, Істина, Добро, Краса тощо), письменник актуалізує історію життя Якова скоріше як почуттєву, ніж подієву; як метаісторію, котра оцінює події, передусім, з точки зору моралі. Текстологічна модель роману втілює концепцію «безперервного рукопису»: розповідь, що вільно, майже поковзом, перетікає з одного часу в інший – гармонійна інверсія форми й змісту, коли зміст вибудовує форму, а форма тримає зміст.
Багатошаровий лексичний лад тексту слугує основою мовної конструкції романа. Від автора – мовний стиль межово-традиційний (нагадує мені блискучі сторінки прози Володимира Дрозда): «І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею... до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів навидимий чорний птах Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама».
Типові діалектні «перли», котрими розцвічена мова Якова: «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...». А це приклад діалогу між росіянкою Альоною та дідом: « – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо... Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде. – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковськой бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...». Мова польки Зосі – «як же швидко скончило шє наше щєнстє, муй коханечку...». Розумію, що у ворожому, байдужому світі можна зберегти себе тільки тримаючись за своє, рідне. Але чи ж виправдовує себе це буквальне, фотографічне копіювання рідної мови персонажів у художньому творі? Воно додає яскравості, та, на мою думку, більше штучної, ніж природної. От і я, читаючи роман, не раз ловила себе на думці, що цей лексичний «вінігрет» заважає мені сприймати суть того, що відбувається.
Усе минає, та не все забувається. У свій час Шарль Бодлер назвав людську пам’ять палімпсестом, що створив Господь. Пам’ять столітнього Якова – універсальний і найповніший палімпсест, відтак, його образ, створений самобутнім прозаїком Володимиром Лисом, є яскравим втіленням живих сил людської натури, невичерпності природних ресурсів людини, підкресленого життєвого оптимізму, про що яскраво свідчить й літературне обрамлення тексту: за мотто слугує хоку невідомого японського поета ХVІІІ ст.: «Чуєш, як грає цвіркун?.. // Слухає небо крізь ніч // Серце комахи», філософським відлунням якого закінчується роман – «Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цвіркун на палімпсесті
Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.Прозаїк з міста Луцька Володимир Лис – багаторазовий призер «Коронації слова», а цей роман – переможець конкурсу «Гранд-Коронація Слова-2010», що зайвий раз підтверджує майже аксіомне – трагічний досвід соціальних катастроф і потрясінь національної історії досі є для митців джерелом, котре дотепер невичерпане (хтось із сучасників іронічно зауважив: у нашої літератури одне майбутнє – її минуле).
Дійсно, це хороша історична сучасна проза. Так, я не обмовилась, бо, на мою думку, сучасним можна назвати все, що пишеться сьогодні й про все на світі (майже за М. Цвєтаєвою – «сучасність – не дочасність, а всечасність»), але обов’язково – непересічно, нешаблонно, не за готовим стандартом, хай і добрим! Наратив письменника В. Лиса перетворив національну історію 20-го століття в матеріал для художнього і філософького напрацювання, з додаванням романтичного, пригодницького, з присмаком містики й міфології.
Головний герой Яків згадує прожите життя. Саме поважний часовий люфт (Якову доходить 100 років!) дає можливість реально усвідомити пережите. Плинність подій з глибин пам’яті письменник подає хронологічно ( юність, зрілість, старість), проте часопросторова організація тексту скоріше ґотична, ніж традиційно лінійна. Через вертикальний зріз епохи, що оголює наскрізні, стрижневі цінності людського життя (Бог, Істина, Добро, Краса тощо), письменник актуалізує історію життя Якова скоріше як почуттєву, ніж подієву; як метаісторію, котра оцінює події, передусім, з точки зору моралі. Текстологічна модель роману втілює концепцію «безперервного рукопису»: розповідь, що вільно, майже поковзом, перетікає з одного часу в інший – гармонійна інверсія форми й змісту, коли зміст вибудовує форму, а форма тримає зміст.
Багатошаровий лексичний лад тексту слугує основою мовної конструкції романа. Від автора – мовний стиль межово-традиційний (нагадує мені блискучі сторінки прози Володимира Дрозда): «І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею... до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів навидимий чорний птах Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама».
Типові діалектні «перли», котрими розцвічена мова Якова: «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...». А це приклад діалогу між росіянкою Альоною та дідом: « – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо... Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде. – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковськой бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...». Мова польки Зосі – «як же швидко скончило шє наше щєнстє, муй коханечку...». Розумію, що у ворожому, байдужому світі можна зберегти себе тільки тримаючись за своє, рідне. Але чи ж виправдовує себе це буквальне, фотографічне копіювання рідної мови персонажів у художньому творі? Воно додає яскравості, та, на мою думку, більше штучної, ніж природної. От і я, читаючи роман, не раз ловила себе на думці, що цей лексичний «вінігрет» заважає мені сприймати суть того, що відбувається.
Усе минає, та не все забувається. У свій час Шарль Бодлер назвав людську пам’ять палімпсестом, що створив Господь. Пам’ять столітнього Якова – універсальний і найповніший палімпсест, відтак, його образ, створений самобутнім прозаїком Володимиром Лисом, є яскравим втіленням живих сил людської натури, невичерпності природних ресурсів людини, підкресленого життєвого оптимізму, про що яскраво свідчить й літературне обрамлення тексту: за мотто слугує хоку невідомого японського поета ХVІІІ ст.: «Чуєш, як грає цвіркун?.. // Слухає небо крізь ніч // Серце комахи», філософським відлунням якого закінчується роман – «Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
