Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Цвіркун на палімпсесті
Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.
Прозаїк з міста Луцька Володимир Лис – багаторазовий призер «Коронації слова», а цей роман – переможець конкурсу «Гранд-Коронація Слова-2010», що зайвий раз підтверджує майже аксіомне – трагічний досвід соціальних катастроф і потрясінь національної історії досі є для митців джерелом, котре дотепер невичерпане (хтось із сучасників іронічно зауважив: у нашої літератури одне майбутнє – її минуле).
Дійсно, це хороша історична сучасна проза. Так, я не обмовилась, бо, на мою думку, сучасним можна назвати все, що пишеться сьогодні й про все на світі (майже за М. Цвєтаєвою – «сучасність – не дочасність, а всечасність»), але обов’язково – непересічно, нешаблонно, не за готовим стандартом, хай і добрим! Наратив письменника В. Лиса перетворив національну історію 20-го століття в матеріал для художнього і філософького напрацювання, з додаванням романтичного, пригодницького, з присмаком містики й міфології.
Головний герой Яків згадує прожите життя. Саме поважний часовий люфт (Якову доходить 100 років!) дає можливість реально усвідомити пережите. Плинність подій з глибин пам’яті письменник подає хронологічно ( юність, зрілість, старість), проте часопросторова організація тексту скоріше ґотична, ніж традиційно лінійна. Через вертикальний зріз епохи, що оголює наскрізні, стрижневі цінності людського життя (Бог, Істина, Добро, Краса тощо), письменник актуалізує історію життя Якова скоріше як почуттєву, ніж подієву; як метаісторію, котра оцінює події, передусім, з точки зору моралі. Текстологічна модель роману втілює концепцію «безперервного рукопису»: розповідь, що вільно, майже поковзом, перетікає з одного часу в інший – гармонійна інверсія форми й змісту, коли зміст вибудовує форму, а форма тримає зміст.
Багатошаровий лексичний лад тексту слугує основою мовної конструкції романа. Від автора – мовний стиль межово-традиційний (нагадує мені блискучі сторінки прози Володимира Дрозда): «І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею... до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів навидимий чорний птах Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама».
Типові діалектні «перли», котрими розцвічена мова Якова: «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...». А це приклад діалогу між росіянкою Альоною та дідом: « – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо... Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде. – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковськой бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...». Мова польки Зосі – «як же швидко скончило шє наше щєнстє, муй коханечку...». Розумію, що у ворожому, байдужому світі можна зберегти себе тільки тримаючись за своє, рідне. Але чи ж виправдовує себе це буквальне, фотографічне копіювання рідної мови персонажів у художньому творі? Воно додає яскравості, та, на мою думку, більше штучної, ніж природної. От і я, читаючи роман, не раз ловила себе на думці, що цей лексичний «вінігрет» заважає мені сприймати суть того, що відбувається.
Усе минає, та не все забувається. У свій час Шарль Бодлер назвав людську пам’ять палімпсестом, що створив Господь. Пам’ять столітнього Якова – універсальний і найповніший палімпсест, відтак, його образ, створений самобутнім прозаїком Володимиром Лисом, є яскравим втіленням живих сил людської натури, невичерпності природних ресурсів людини, підкресленого життєвого оптимізму, про що яскраво свідчить й літературне обрамлення тексту: за мотто слугує хоку невідомого японського поета ХVІІІ ст.: «Чуєш, як грає цвіркун?.. // Слухає небо крізь ніч // Серце комахи», філософським відлунням якого закінчується роман – «Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цвіркун на палімпсесті
Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.Прозаїк з міста Луцька Володимир Лис – багаторазовий призер «Коронації слова», а цей роман – переможець конкурсу «Гранд-Коронація Слова-2010», що зайвий раз підтверджує майже аксіомне – трагічний досвід соціальних катастроф і потрясінь національної історії досі є для митців джерелом, котре дотепер невичерпане (хтось із сучасників іронічно зауважив: у нашої літератури одне майбутнє – її минуле).
Дійсно, це хороша історична сучасна проза. Так, я не обмовилась, бо, на мою думку, сучасним можна назвати все, що пишеться сьогодні й про все на світі (майже за М. Цвєтаєвою – «сучасність – не дочасність, а всечасність»), але обов’язково – непересічно, нешаблонно, не за готовим стандартом, хай і добрим! Наратив письменника В. Лиса перетворив національну історію 20-го століття в матеріал для художнього і філософького напрацювання, з додаванням романтичного, пригодницького, з присмаком містики й міфології.
Головний герой Яків згадує прожите життя. Саме поважний часовий люфт (Якову доходить 100 років!) дає можливість реально усвідомити пережите. Плинність подій з глибин пам’яті письменник подає хронологічно ( юність, зрілість, старість), проте часопросторова організація тексту скоріше ґотична, ніж традиційно лінійна. Через вертикальний зріз епохи, що оголює наскрізні, стрижневі цінності людського життя (Бог, Істина, Добро, Краса тощо), письменник актуалізує історію життя Якова скоріше як почуттєву, ніж подієву; як метаісторію, котра оцінює події, передусім, з точки зору моралі. Текстологічна модель роману втілює концепцію «безперервного рукопису»: розповідь, що вільно, майже поковзом, перетікає з одного часу в інший – гармонійна інверсія форми й змісту, коли зміст вибудовує форму, а форма тримає зміст.
Багатошаровий лексичний лад тексту слугує основою мовної конструкції романа. Від автора – мовний стиль межово-традиційний (нагадує мені блискучі сторінки прози Володимира Дрозда): «І ось тепер у суцільній темряві, вона відчула, як до спальні щось влетіло. Воно було велике, хоч і безшелесне. Воно покружляло довкола широкого ліжка й зависло над нею... до кімнати, до спальні їхнього жаского кохання, залетів навидимий чорний птах Він був справді невидимий, але Зося чула, зримо відчувала його присутність. Птах завмер, широко розставивши крила. Він дивився – це теж знала – кудись убік, а Зося тремтіла й боялася, щоб не подивився на неї. Бо відала: тоді він стане зримим, видимим, а невидимим чорним птахом стане вона сама».
Типові діалектні «перли», котрими розцвічена мова Якова: «їден, куперація, зновика, пощитала, фершалка, дохтурка, не тра, зара, типерка, тильки, влюбетися, заштрик...». А це приклад діалогу між росіянкою Альоною та дідом: « – Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо... Тебе сколько сейчас? – Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде. – Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковськой бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...». Мова польки Зосі – «як же швидко скончило шє наше щєнстє, муй коханечку...». Розумію, що у ворожому, байдужому світі можна зберегти себе тільки тримаючись за своє, рідне. Але чи ж виправдовує себе це буквальне, фотографічне копіювання рідної мови персонажів у художньому творі? Воно додає яскравості, та, на мою думку, більше штучної, ніж природної. От і я, читаючи роман, не раз ловила себе на думці, що цей лексичний «вінігрет» заважає мені сприймати суть того, що відбувається.
Усе минає, та не все забувається. У свій час Шарль Бодлер назвав людську пам’ять палімпсестом, що створив Господь. Пам’ять столітнього Якова – універсальний і найповніший палімпсест, відтак, його образ, створений самобутнім прозаїком Володимиром Лисом, є яскравим втіленням живих сил людської натури, невичерпності природних ресурсів людини, підкресленого життєвого оптимізму, про що яскраво свідчить й літературне обрамлення тексту: за мотто слугує хоку невідомого японського поета ХVІІІ ст.: «Чуєш, як грає цвіркун?.. // Слухає небо крізь ніч // Серце комахи», філософським відлунням якого закінчується роман – «Можна типерка уже й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. – Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
