“Отак влада може вчиняти
з меншостями...”

Серж Аведікян

Французький актор і режисер вірменського походження Серж Аведікян зняв анімаційну стрічку “Chienne d’histoire”, відому в нас як “Собачий острів”. 15-хвилинний фільм отримав у 2010 році “Золоту пальмову гілку” на кінофестивалі в Каннах як кращий короткометражний фільм. Музику до фільму створив Мішель Карскі, а малюнки – Тома Асуелос.
Фільм розповідає про трагічну, злочинну подію, що відбулась 1910 року у Стамбулі і про яку влада Туреччини не згадує протягом століття. Також немає жодної інформації про це і в навчальних посібниках з історії.
Отже, 100 років тому в Туреччині з’явилась еліта, яка здобула освіту в Західній Європі і захоплювалась прагматизмом (приміром, німців) у вирішенні проблем. Нова влада міста (молодотурки – Талаат, Енвер, Джемаль та інші) захотіла довести європейськість своєї країни і вивезла понад 30 тисяч бездомних собак на острів та залишила їх там здихати...
Пустельний, скелястий острів Сивріада (Оксія), що у Мармуровому морі, відомий ще з часів Візантії тим, що сюди засилали священиків на муки, страждання і смерть.
Перші кадри фільму “Собачий острів” нічим особливим не віщують біду. Розмірене, гомінке життя міста. Бачимо велетенський храм Софії, колоритний ринок, перукарів на вулиці і... собак. Їх багато. Вони не злі, нікого не кусають і нікому не заважають. Годують їх перехожі або ж собаки самі шукають поживу в діжках для сміття.
Анімаційна картина має реалістичний фон – старі фотографії Стамбула, які ніби оживають. Панораму міста (вулиці, дерева, будинки, човни) передано правдиво кольорами сепії. А собаки і люди – це вже експресивні малюнки аквареллю чи гуашшю.
Згодом у сцені, коли сучка народжує під деревом цуценят, з’являється тривожна мелодія вірменського дудука. Надалі ця музика глядача вже не відпустить!
Режисер демонструє життя міста у формі контрастів: бідність простих мешканців з одного боку і палац губернатора з довгими червоними доріжками та яскраво голубими вікнами з другого.
Першою запах смерті у фільмі відчує чорна сучка. Відчує, ще не побачивши жандармів, озброєних жахливими величезними кліщами, мотузками і металевими клітками. Агонію, приречене скавучання собак із зашморгами на шиї вже не зможе заглушити плюскіт води та жалібні крики чайок у порту. Вночі баржі з клітками вийдуть у море.
Крізь металеві ґрати, ніби собачими очима, видно острів у тумані. Ці очі, як більма, пропікають глядача до потилиці. Собак викинуто на скелі й рухливі силуети тварин, ніби чорні мурашки, вкривають увесь острів. Емоційний глядач, що любить братів наших менших, переживає какофонію звуків: гавкіт і валування накочує клубок у горлі, який не проковтнути...
Згодом постають кадри, де великий туристичний корабель проходить повз острів. Ще живі тварини зграєю шубовстають у воду, побачивши людей. На палубі їх помічають. Хтось фотографує, хтось малює ескізи, а хтось – закриває очі, щоб не бачити собак. Але ніхто, ніхто(!) не допоможе собакам. І вони тонуть – зникають чорні цяточки силуетів на голубій воді.
У фіналі стрічки небо темніє від тисяч грифів-стерв’ятників, а сірі скелі стають рожевими від крові. Білий місяць кидає холодні промені на скелети тварин на фоні далеких вогнів у оселях мешканців Стамбула. І насамкінець, музика (не перших октав) – музика смерті ставить крапку в цій собачій історії...

І фронт тих злих філософем
Про європейськість сто літ тому
Молодотурків зі Стамбула
Повернеться страшним лицем
І до вірмен – в п’ятнадцятому:
Час вмерти і для вас настав...

Режисер Серж Аведікян (дід якого жив за 120 км від Стамбула і знав, що відбувалося з собаками) у своїх інтерв’ю проводить паралель між масовим знищенням собак та геноцидом вірмен у Туреччині, який стався вже через п’ять років. Півтора мільйона безневинно убієнних вірмен, а скільки розсіяних по світу – несть їм числа...

2011