ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
Черепашка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Черепашка
В автобусі «Джанкой - Керч» їхав хлопчик з батьками і тримав на колінах невеличку клітку з хом’ячком. Присутність дитини і кумедної тваринки сприяла тому, що попутники розговорилися.
- А в мене в дитинстві була черепашка… - замислено мовила немолода жінка, що сиділа неподалік. - Одного разу тато привіз мені її з Сімферополя - сухопутну, маленьку, з коричневим панцирем. Спочатку вона мене боялась і два дні навіть голову не висовувала, а коли зголодніла і набралася сміливості, я побачила, що в неї на шийці шкіра така суха і зморщена, як в старенької бабці. Як в мене зараз. Я тоді ще тата спитала: «А чого в черепашки зморшки - вона що вже стара?» На що він розсміявся, узяв мене на руки і сказав, що ця черепашка ще зовсім молода, і що черепахи живуть аж триста років. «Якщо ти, Едіє (мене звати Едіє), будеш за черепашкою добре доглядати, то навіть твої онуки зможуть гратися з нею… А зараз клади її в коробку, бо нам час іти збирати каміння».
Я тоді була мала і тільки буквально могла розуміти слова «час збирати каміння». У нас був сад і баштан, а земля тут, самі бачите, кам’яниста. Але і персики, і хурма, і груші, і дині у нас родили чудово. І от ми, дорослі й діти, після кожної оранки весною збирали каміння - виносили його на плечах у плетених корзинах і висипали в ями на дорозі. Здавалось, уже все визбирали, а наступного року його знов на городі стільки ж, ніби й не збирали. Воно наче з-під землі лізло, те каміння…
А через кілька років одного весняного ранку камінь полетів у наше вікно. Війна вже відкотилася десь на захід, і тут прийшли енкаведисти: «Всім виходити і сідати у вантажівку! Чекаємо 15 хвилин, хто не встигне - розстріл!» Братики плакали, я кликала свою черепашку, мама поспішно зав’язувала в покривало одяг, а батько шукав по шухлядах документи. Його ледь не застрелили, коли ми виходили з хати, бо він кинувся не до машини, а в протилежний бік, до обори. Енкаведисти подумали, що батько зібрався тікати, а він просто хотів відкрити хвіртку і випустити нашого ішака. Вже потім, через багато років, нам розказували, що після вивезення господарів залишені напризволяще віслюки збивалися в табуни і блукали селищами, а зимою їх, голодних, відстрілювали як собак…
Свою черепашку я тоді так і не знайшла, і всю дорогу плакала, бо довелось поїхати без неї. Десь вона, певно, залізла під ліжко… А потім у поїзді я плакала вже не тільки через черепашку - у вагонах було тісно, ми хотіли їсти і пити, їхали більше тижня, багато хто захворів. У нашому вагоні спочатку помирали старі, а потім і діти. Від дизентерії помер мій братик Талят, його тіло конвоїри викинули на одній зі станцій, і ми так і не дізнались ніколи, де його поховали і чи поховали взагалі… (Едіє-ханим втирає сльози). Пізніше, коли ми поселилися в землянці на околиці узбецького кишлака і мати з батьком робили саман, щоб збудувати хатину, я викопала маленьку ямку, поховала в ній братові капчики і поклала зверху кілька камінців - хотіла, щоб у Талята була могилка, як у наших дідуся і бабусі в Криму…
На могилу дідуся і бабусі я потрапила аж у 1988 році. Вже й сама бабусею була. Відвідавши цвинтар, ми пішли на нашу вулицю. Непросто було відшукати будинок, у якому я росла - там усе так змінилося за 44 роки. Виноградника вже не було, спереду прибудували веранду, з’явився паркан і якісь кущі… Але це був наш будинок, я тут росла, він снився мені всі ці роки. Ми стояли, дивились через ворота на подвір’я, молились і плакали. А на подвір’ї в піску гралась білява дівчинка. Її мама визирнула з будинку, покликала її і сказала російською: «Піди спитай, що потрібно цим людям». Я кажу: «Нічого. Просто ми тут жили колись…» Дівчинка побігла до мами. Я не встигла спитати, чи є в неї черепашка - в тата розболілося серце, і ми пішли...
- А в мене в дитинстві була черепашка… - замислено мовила немолода жінка, що сиділа неподалік. - Одного разу тато привіз мені її з Сімферополя - сухопутну, маленьку, з коричневим панцирем. Спочатку вона мене боялась і два дні навіть голову не висовувала, а коли зголодніла і набралася сміливості, я побачила, що в неї на шийці шкіра така суха і зморщена, як в старенької бабці. Як в мене зараз. Я тоді ще тата спитала: «А чого в черепашки зморшки - вона що вже стара?» На що він розсміявся, узяв мене на руки і сказав, що ця черепашка ще зовсім молода, і що черепахи живуть аж триста років. «Якщо ти, Едіє (мене звати Едіє), будеш за черепашкою добре доглядати, то навіть твої онуки зможуть гратися з нею… А зараз клади її в коробку, бо нам час іти збирати каміння».
Я тоді була мала і тільки буквально могла розуміти слова «час збирати каміння». У нас був сад і баштан, а земля тут, самі бачите, кам’яниста. Але і персики, і хурма, і груші, і дині у нас родили чудово. І от ми, дорослі й діти, після кожної оранки весною збирали каміння - виносили його на плечах у плетених корзинах і висипали в ями на дорозі. Здавалось, уже все визбирали, а наступного року його знов на городі стільки ж, ніби й не збирали. Воно наче з-під землі лізло, те каміння…
А через кілька років одного весняного ранку камінь полетів у наше вікно. Війна вже відкотилася десь на захід, і тут прийшли енкаведисти: «Всім виходити і сідати у вантажівку! Чекаємо 15 хвилин, хто не встигне - розстріл!» Братики плакали, я кликала свою черепашку, мама поспішно зав’язувала в покривало одяг, а батько шукав по шухлядах документи. Його ледь не застрелили, коли ми виходили з хати, бо він кинувся не до машини, а в протилежний бік, до обори. Енкаведисти подумали, що батько зібрався тікати, а він просто хотів відкрити хвіртку і випустити нашого ішака. Вже потім, через багато років, нам розказували, що після вивезення господарів залишені напризволяще віслюки збивалися в табуни і блукали селищами, а зимою їх, голодних, відстрілювали як собак…
Свою черепашку я тоді так і не знайшла, і всю дорогу плакала, бо довелось поїхати без неї. Десь вона, певно, залізла під ліжко… А потім у поїзді я плакала вже не тільки через черепашку - у вагонах було тісно, ми хотіли їсти і пити, їхали більше тижня, багато хто захворів. У нашому вагоні спочатку помирали старі, а потім і діти. Від дизентерії помер мій братик Талят, його тіло конвоїри викинули на одній зі станцій, і ми так і не дізнались ніколи, де його поховали і чи поховали взагалі… (Едіє-ханим втирає сльози). Пізніше, коли ми поселилися в землянці на околиці узбецького кишлака і мати з батьком робили саман, щоб збудувати хатину, я викопала маленьку ямку, поховала в ній братові капчики і поклала зверху кілька камінців - хотіла, щоб у Талята була могилка, як у наших дідуся і бабусі в Криму…
На могилу дідуся і бабусі я потрапила аж у 1988 році. Вже й сама бабусею була. Відвідавши цвинтар, ми пішли на нашу вулицю. Непросто було відшукати будинок, у якому я росла - там усе так змінилося за 44 роки. Виноградника вже не було, спереду прибудували веранду, з’явився паркан і якісь кущі… Але це був наш будинок, я тут росла, він снився мені всі ці роки. Ми стояли, дивились через ворота на подвір’я, молились і плакали. А на подвір’ї в піску гралась білява дівчинка. Її мама визирнула з будинку, покликала її і сказала російською: «Піди спитай, що потрібно цим людям». Я кажу: «Нічого. Просто ми тут жили колись…» Дівчинка побігла до мами. Я не встигла спитати, чи є в неї черепашка - в тата розболілося серце, і ми пішли...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію