ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Рецензії
«Кохання скерцо журавлине»
«Не судіть за любов»… «Кленовий осені вогонь»… «Неутрачений рай»…
Все це назви книжок члена Червоноградського літературно-мистецького об’єднання ім. Василя Бобинського та Національної спілки письменників України Марії Мохналь. З новою збіркою «На скрижалях вересня» поетеса приходить до читачів учетверте.
Зосереджую увагу на цих назвах неспроста… Адже, насамперед, за назвами книжок можна розгледіти свідомі (чи й неусвідомлені) уподобання і нахили автора, зрозуміти яким богам (чи й ідолам) покликана служити його муза. Отож, не важко здогадатися, що любов і осінь – це ті два надійні крила, які здіймають поетичне слово Марії Мохналь над буденністю існування.
Чому любов? Мабуть, тому що
Любов’ю святою горіти –
Найбільше багатство земне.
Чому саме осінь? Може, тому що свій День народження авторка святкує у вересні, а можливо, ще й тому, що осінь – це і є пора довгоочікуваного прозріння.
Настало нарешті прозріння
І темінь розвіялась вмить.
Відчувши Господнє спасіння,
Йому я лиш хочу служить.
«Прозріння» – так називається перший розділ збірки. Як і «кохання дається не кожному, // не всім доля щастя несе», так і болісну мить прозріння дано пізнати не всім. Лише тим, хто духовно доріс до каяття, нехай і запізнілого. А яке каяття без сповіді? Тож не дивно, що відкриває збірку знаковий, на мою думку, вірш «Сповідь»:
Не заздрила комусь, не обмовляла,
Повік нікому не бажала зла.
Єдиний гріх у тому, що кохала
Й кохання щире в вірші заплела…
Справді, кохання ліричної героїні – святе і грішне, вимолене і вистраждане, нестямне й жагуче («Божевільний приступ кохання // Розтривожив єство усе»). В її осені, гірко-солодкої як вересовий мед, – дивовижно-блаватові очі квітня. («Мені всміхнулась доля вереснево, // А із душі вихлюпує весна…) Її душа то «палає полум’ям свічі» у млосних обіймах чорної ночі, то, «до крапельки спустошена» вкривається інеєм відчаю під скляною кригою «білої туги»:
І за віщо покара така,
Я ж народжена вічно горіти.
Чомусь те високе раювання окриленої щастям жіночої душі – таке нетривале й ефемерне, а те падіння у пекельну муку неминучого розчарування – схоже на запрограмоване самою Природою падіння співочої пташки на терновий кущ. Бо тільки так народжується справжня «пісня про любов» перед очима Вічності – кожного разу, як в останнє. І так без кінця…
Знову прощання, після якого «…на душі так тоскно й сумовито, // мов хтось у мене долю відібрав»… І прощення, бо «найголовніше – це прощати»… І очікування нового почуття, до болю схожого на воскресіння (чи спасіння), коли душа вже «навіки буде у полоні // княгині на ім’я Любов.»
Варто підкреслити, що тембр сповідальності притаманний усій збірці. В другому розділі «Сокровенне» поетеса вустами ліричної героїні звертається до уявного образу коханого і, видається мені, до своїх читачів також:
Ви повірте у щирість мою,
Бо фальшивити просто не вмію,
Доброту і любов віддаю,
А взамін щось узяти не смію.
Ось така вона – лірична героїня віршів Марії Мохналь, «народжена з любові й для любові», здатна «закохати в себе цілий світ» і схильна до самопожертви, «просто жінка» і жінка-«загадка»:
Я ще мужня така, ще Всевишній дає мені сили,
І об долі каміння колюче ще не розіб’юсь.
І, можливо, тоді, сподіваюся, буду щаслива,
Коли зіркою раптом в житті засвічуся комусь.
Ось такий він – ювілейний вересень Марії Мохналь, оповитий серпанком засмути і осяяний надією, задивлений у незнаний вирій і закоханий у незабутню весну, заспокоєний «піснею, що з душі виплива // і у небо вривається» і заслуханий у притишену музику дощу, щедрий на добро і спраглий любові:
Воно, мов спалах блискавки вночі,
Мов пісня, що у синє небо лине.
Воно до щастя вічного ключі –
Мого кохання скерцо журавлине.
Життя надто складне, щоб упродовж відведеного нам на цій землі часу, розібратися у всіх його тонкощах і перипетіях, і, на жаль, надто коротке, щоб розмінювати його дорогоцінні хвилини на дріб’язок ницих почуттів. Авторка, якій судилась, м’яко кажучи, нелегка жіноча доля, розуміє це як ніхто:
Коли дотліє щастя попелище,
Важливо залишатися собою.
Найбільша цінність, що дається з вище, –
На зло відповідати всім любов’ю.
Як на мене, це дуже корисна порада для тих, чия душа завмирає від нестерпного болю образ. Стан, коли «холод в серці і холод в словах», знайомий чи не кожному. Звісно, знайомий він і Марії Мохналь. Проте вона вже знає, у чому її порятунок і захисток:
Та серед хаосу і мук
Іще знаходжу чим радіти.
Не зупиняють серця стук
Любов, поезія і діти.
Тому – «добре, що герой ліричний // заходить іноді у дім», надихаючи поетесу на нові твори. Добре, що «попереду – великі сподівання». Добре, що душу «окрилює талант» і «ще не втрачено нічого». І добре, що є народжені прозрінням сокровенні рядки, викарбувані на «скрижалях вересня»:
Сповідь серця мого не для всіх,
За собою не чую провини.
Хто сказав, що кохання – то гріх?
Це ж душі найцінніші перлини.
Найінтимніша радості мить,
Ясний спалах зорі на світанні.
Ниций серцем лиш може судить,
Або той, хто не знає кохання.
Тож не судімо за любов…
2011
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Кохання скерцо журавлине»
«Не судіть за любов»… «Кленовий осені вогонь»… «Неутрачений рай»…
Все це назви книжок члена Червоноградського літературно-мистецького об’єднання ім. Василя Бобинського та Національної спілки письменників України Марії Мохналь. З новою збіркою «На скрижалях вересня» поетеса приходить до читачів учетверте.
Зосереджую увагу на цих назвах неспроста… Адже, насамперед, за назвами книжок можна розгледіти свідомі (чи й неусвідомлені) уподобання і нахили автора, зрозуміти яким богам (чи й ідолам) покликана служити його муза. Отож, не важко здогадатися, що любов і осінь – це ті два надійні крила, які здіймають поетичне слово Марії Мохналь над буденністю існування.
Чому любов? Мабуть, тому що
Любов’ю святою горіти –
Найбільше багатство земне.
Чому саме осінь? Може, тому що свій День народження авторка святкує у вересні, а можливо, ще й тому, що осінь – це і є пора довгоочікуваного прозріння.
Настало нарешті прозріння
І темінь розвіялась вмить.
Відчувши Господнє спасіння,
Йому я лиш хочу служить.
«Прозріння» – так називається перший розділ збірки. Як і «кохання дається не кожному, // не всім доля щастя несе», так і болісну мить прозріння дано пізнати не всім. Лише тим, хто духовно доріс до каяття, нехай і запізнілого. А яке каяття без сповіді? Тож не дивно, що відкриває збірку знаковий, на мою думку, вірш «Сповідь»:
Не заздрила комусь, не обмовляла,
Повік нікому не бажала зла.
Єдиний гріх у тому, що кохала
Й кохання щире в вірші заплела…
Справді, кохання ліричної героїні – святе і грішне, вимолене і вистраждане, нестямне й жагуче («Божевільний приступ кохання // Розтривожив єство усе»). В її осені, гірко-солодкої як вересовий мед, – дивовижно-блаватові очі квітня. («Мені всміхнулась доля вереснево, // А із душі вихлюпує весна…) Її душа то «палає полум’ям свічі» у млосних обіймах чорної ночі, то, «до крапельки спустошена» вкривається інеєм відчаю під скляною кригою «білої туги»:
І за віщо покара така,
Я ж народжена вічно горіти.
Чомусь те високе раювання окриленої щастям жіночої душі – таке нетривале й ефемерне, а те падіння у пекельну муку неминучого розчарування – схоже на запрограмоване самою Природою падіння співочої пташки на терновий кущ. Бо тільки так народжується справжня «пісня про любов» перед очима Вічності – кожного разу, як в останнє. І так без кінця…
Знову прощання, після якого «…на душі так тоскно й сумовито, // мов хтось у мене долю відібрав»… І прощення, бо «найголовніше – це прощати»… І очікування нового почуття, до болю схожого на воскресіння (чи спасіння), коли душа вже «навіки буде у полоні // княгині на ім’я Любов.»
Варто підкреслити, що тембр сповідальності притаманний усій збірці. В другому розділі «Сокровенне» поетеса вустами ліричної героїні звертається до уявного образу коханого і, видається мені, до своїх читачів також:
Ви повірте у щирість мою,
Бо фальшивити просто не вмію,
Доброту і любов віддаю,
А взамін щось узяти не смію.
Ось така вона – лірична героїня віршів Марії Мохналь, «народжена з любові й для любові», здатна «закохати в себе цілий світ» і схильна до самопожертви, «просто жінка» і жінка-«загадка»:
Я ще мужня така, ще Всевишній дає мені сили,
І об долі каміння колюче ще не розіб’юсь.
І, можливо, тоді, сподіваюся, буду щаслива,
Коли зіркою раптом в житті засвічуся комусь.
Ось такий він – ювілейний вересень Марії Мохналь, оповитий серпанком засмути і осяяний надією, задивлений у незнаний вирій і закоханий у незабутню весну, заспокоєний «піснею, що з душі виплива // і у небо вривається» і заслуханий у притишену музику дощу, щедрий на добро і спраглий любові:
Воно, мов спалах блискавки вночі,
Мов пісня, що у синє небо лине.
Воно до щастя вічного ключі –
Мого кохання скерцо журавлине.
Життя надто складне, щоб упродовж відведеного нам на цій землі часу, розібратися у всіх його тонкощах і перипетіях, і, на жаль, надто коротке, щоб розмінювати його дорогоцінні хвилини на дріб’язок ницих почуттів. Авторка, якій судилась, м’яко кажучи, нелегка жіноча доля, розуміє це як ніхто:
Коли дотліє щастя попелище,
Важливо залишатися собою.
Найбільша цінність, що дається з вище, –
На зло відповідати всім любов’ю.
Як на мене, це дуже корисна порада для тих, чия душа завмирає від нестерпного болю образ. Стан, коли «холод в серці і холод в словах», знайомий чи не кожному. Звісно, знайомий він і Марії Мохналь. Проте вона вже знає, у чому її порятунок і захисток:
Та серед хаосу і мук
Іще знаходжу чим радіти.
Не зупиняють серця стук
Любов, поезія і діти.
Тому – «добре, що герой ліричний // заходить іноді у дім», надихаючи поетесу на нові твори. Добре, що «попереду – великі сподівання». Добре, що душу «окрилює талант» і «ще не втрачено нічого». І добре, що є народжені прозрінням сокровенні рядки, викарбувані на «скрижалях вересня»:
Сповідь серця мого не для всіх,
За собою не чую провини.
Хто сказав, що кохання – то гріх?
Це ж душі найцінніші перлини.
Найінтимніша радості мить,
Ясний спалах зорі на світанні.
Ниций серцем лиш може судить,
Або той, хто не знає кохання.
Тож не судімо за любов…
2011
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію