Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Рецензії
«Кохання скерцо журавлине»
«Не судіть за любов»… «Кленовий осені вогонь»… «Неутрачений рай»…
Все це назви книжок члена Червоноградського літературно-мистецького об’єднання ім. Василя Бобинського та Національної спілки письменників України Марії Мохналь. З новою збіркою «На скрижалях вересня» поетеса приходить до читачів учетверте.
Зосереджую увагу на цих назвах неспроста… Адже, насамперед, за назвами книжок можна розгледіти свідомі (чи й неусвідомлені) уподобання і нахили автора, зрозуміти яким богам (чи й ідолам) покликана служити його муза. Отож, не важко здогадатися, що любов і осінь – це ті два надійні крила, які здіймають поетичне слово Марії Мохналь над буденністю існування.
Чому любов? Мабуть, тому що
Любов’ю святою горіти –
Найбільше багатство земне.
Чому саме осінь? Може, тому що свій День народження авторка святкує у вересні, а можливо, ще й тому, що осінь – це і є пора довгоочікуваного прозріння.
Настало нарешті прозріння
І темінь розвіялась вмить.
Відчувши Господнє спасіння,
Йому я лиш хочу служить.
«Прозріння» – так називається перший розділ збірки. Як і «кохання дається не кожному, // не всім доля щастя несе», так і болісну мить прозріння дано пізнати не всім. Лише тим, хто духовно доріс до каяття, нехай і запізнілого. А яке каяття без сповіді? Тож не дивно, що відкриває збірку знаковий, на мою думку, вірш «Сповідь»:
Не заздрила комусь, не обмовляла,
Повік нікому не бажала зла.
Єдиний гріх у тому, що кохала
Й кохання щире в вірші заплела…
Справді, кохання ліричної героїні – святе і грішне, вимолене і вистраждане, нестямне й жагуче («Божевільний приступ кохання // Розтривожив єство усе»). В її осені, гірко-солодкої як вересовий мед, – дивовижно-блаватові очі квітня. («Мені всміхнулась доля вереснево, // А із душі вихлюпує весна…) Її душа то «палає полум’ям свічі» у млосних обіймах чорної ночі, то, «до крапельки спустошена» вкривається інеєм відчаю під скляною кригою «білої туги»:
І за віщо покара така,
Я ж народжена вічно горіти.
Чомусь те високе раювання окриленої щастям жіночої душі – таке нетривале й ефемерне, а те падіння у пекельну муку неминучого розчарування – схоже на запрограмоване самою Природою падіння співочої пташки на терновий кущ. Бо тільки так народжується справжня «пісня про любов» перед очима Вічності – кожного разу, як в останнє. І так без кінця…
Знову прощання, після якого «…на душі так тоскно й сумовито, // мов хтось у мене долю відібрав»… І прощення, бо «найголовніше – це прощати»… І очікування нового почуття, до болю схожого на воскресіння (чи спасіння), коли душа вже «навіки буде у полоні // княгині на ім’я Любов.»
Варто підкреслити, що тембр сповідальності притаманний усій збірці. В другому розділі «Сокровенне» поетеса вустами ліричної героїні звертається до уявного образу коханого і, видається мені, до своїх читачів також:
Ви повірте у щирість мою,
Бо фальшивити просто не вмію,
Доброту і любов віддаю,
А взамін щось узяти не смію.
Ось така вона – лірична героїня віршів Марії Мохналь, «народжена з любові й для любові», здатна «закохати в себе цілий світ» і схильна до самопожертви, «просто жінка» і жінка-«загадка»:
Я ще мужня така, ще Всевишній дає мені сили,
І об долі каміння колюче ще не розіб’юсь.
І, можливо, тоді, сподіваюся, буду щаслива,
Коли зіркою раптом в житті засвічуся комусь.
Ось такий він – ювілейний вересень Марії Мохналь, оповитий серпанком засмути і осяяний надією, задивлений у незнаний вирій і закоханий у незабутню весну, заспокоєний «піснею, що з душі виплива // і у небо вривається» і заслуханий у притишену музику дощу, щедрий на добро і спраглий любові:
Воно, мов спалах блискавки вночі,
Мов пісня, що у синє небо лине.
Воно до щастя вічного ключі –
Мого кохання скерцо журавлине.
Життя надто складне, щоб упродовж відведеного нам на цій землі часу, розібратися у всіх його тонкощах і перипетіях, і, на жаль, надто коротке, щоб розмінювати його дорогоцінні хвилини на дріб’язок ницих почуттів. Авторка, якій судилась, м’яко кажучи, нелегка жіноча доля, розуміє це як ніхто:
Коли дотліє щастя попелище,
Важливо залишатися собою.
Найбільша цінність, що дається з вище, –
На зло відповідати всім любов’ю.
Як на мене, це дуже корисна порада для тих, чия душа завмирає від нестерпного болю образ. Стан, коли «холод в серці і холод в словах», знайомий чи не кожному. Звісно, знайомий він і Марії Мохналь. Проте вона вже знає, у чому її порятунок і захисток:
Та серед хаосу і мук
Іще знаходжу чим радіти.
Не зупиняють серця стук
Любов, поезія і діти.
Тому – «добре, що герой ліричний // заходить іноді у дім», надихаючи поетесу на нові твори. Добре, що «попереду – великі сподівання». Добре, що душу «окрилює талант» і «ще не втрачено нічого». І добре, що є народжені прозрінням сокровенні рядки, викарбувані на «скрижалях вересня»:
Сповідь серця мого не для всіх,
За собою не чую провини.
Хто сказав, що кохання – то гріх?
Це ж душі найцінніші перлини.
Найінтимніша радості мить,
Ясний спалах зорі на світанні.
Ниций серцем лиш може судить,
Або той, хто не знає кохання.
Тож не судімо за любов…
2011
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Кохання скерцо журавлине»
«Не судіть за любов»… «Кленовий осені вогонь»… «Неутрачений рай»…
Все це назви книжок члена Червоноградського літературно-мистецького об’єднання ім. Василя Бобинського та Національної спілки письменників України Марії Мохналь. З новою збіркою «На скрижалях вересня» поетеса приходить до читачів учетверте.
Зосереджую увагу на цих назвах неспроста… Адже, насамперед, за назвами книжок можна розгледіти свідомі (чи й неусвідомлені) уподобання і нахили автора, зрозуміти яким богам (чи й ідолам) покликана служити його муза. Отож, не важко здогадатися, що любов і осінь – це ті два надійні крила, які здіймають поетичне слово Марії Мохналь над буденністю існування.
Чому любов? Мабуть, тому що
Любов’ю святою горіти –
Найбільше багатство земне.
Чому саме осінь? Може, тому що свій День народження авторка святкує у вересні, а можливо, ще й тому, що осінь – це і є пора довгоочікуваного прозріння.
Настало нарешті прозріння
І темінь розвіялась вмить.
Відчувши Господнє спасіння,
Йому я лиш хочу служить.
«Прозріння» – так називається перший розділ збірки. Як і «кохання дається не кожному, // не всім доля щастя несе», так і болісну мить прозріння дано пізнати не всім. Лише тим, хто духовно доріс до каяття, нехай і запізнілого. А яке каяття без сповіді? Тож не дивно, що відкриває збірку знаковий, на мою думку, вірш «Сповідь»:
Не заздрила комусь, не обмовляла,
Повік нікому не бажала зла.
Єдиний гріх у тому, що кохала
Й кохання щире в вірші заплела…
Справді, кохання ліричної героїні – святе і грішне, вимолене і вистраждане, нестямне й жагуче («Божевільний приступ кохання // Розтривожив єство усе»). В її осені, гірко-солодкої як вересовий мед, – дивовижно-блаватові очі квітня. («Мені всміхнулась доля вереснево, // А із душі вихлюпує весна…) Її душа то «палає полум’ям свічі» у млосних обіймах чорної ночі, то, «до крапельки спустошена» вкривається інеєм відчаю під скляною кригою «білої туги»:
І за віщо покара така,
Я ж народжена вічно горіти.
Чомусь те високе раювання окриленої щастям жіночої душі – таке нетривале й ефемерне, а те падіння у пекельну муку неминучого розчарування – схоже на запрограмоване самою Природою падіння співочої пташки на терновий кущ. Бо тільки так народжується справжня «пісня про любов» перед очима Вічності – кожного разу, як в останнє. І так без кінця…
Знову прощання, після якого «…на душі так тоскно й сумовито, // мов хтось у мене долю відібрав»… І прощення, бо «найголовніше – це прощати»… І очікування нового почуття, до болю схожого на воскресіння (чи спасіння), коли душа вже «навіки буде у полоні // княгині на ім’я Любов.»
Варто підкреслити, що тембр сповідальності притаманний усій збірці. В другому розділі «Сокровенне» поетеса вустами ліричної героїні звертається до уявного образу коханого і, видається мені, до своїх читачів також:
Ви повірте у щирість мою,
Бо фальшивити просто не вмію,
Доброту і любов віддаю,
А взамін щось узяти не смію.
Ось така вона – лірична героїня віршів Марії Мохналь, «народжена з любові й для любові», здатна «закохати в себе цілий світ» і схильна до самопожертви, «просто жінка» і жінка-«загадка»:
Я ще мужня така, ще Всевишній дає мені сили,
І об долі каміння колюче ще не розіб’юсь.
І, можливо, тоді, сподіваюся, буду щаслива,
Коли зіркою раптом в житті засвічуся комусь.
Ось такий він – ювілейний вересень Марії Мохналь, оповитий серпанком засмути і осяяний надією, задивлений у незнаний вирій і закоханий у незабутню весну, заспокоєний «піснею, що з душі виплива // і у небо вривається» і заслуханий у притишену музику дощу, щедрий на добро і спраглий любові:
Воно, мов спалах блискавки вночі,
Мов пісня, що у синє небо лине.
Воно до щастя вічного ключі –
Мого кохання скерцо журавлине.
Життя надто складне, щоб упродовж відведеного нам на цій землі часу, розібратися у всіх його тонкощах і перипетіях, і, на жаль, надто коротке, щоб розмінювати його дорогоцінні хвилини на дріб’язок ницих почуттів. Авторка, якій судилась, м’яко кажучи, нелегка жіноча доля, розуміє це як ніхто:
Коли дотліє щастя попелище,
Важливо залишатися собою.
Найбільша цінність, що дається з вище, –
На зло відповідати всім любов’ю.
Як на мене, це дуже корисна порада для тих, чия душа завмирає від нестерпного болю образ. Стан, коли «холод в серці і холод в словах», знайомий чи не кожному. Звісно, знайомий він і Марії Мохналь. Проте вона вже знає, у чому її порятунок і захисток:
Та серед хаосу і мук
Іще знаходжу чим радіти.
Не зупиняють серця стук
Любов, поезія і діти.
Тому – «добре, що герой ліричний // заходить іноді у дім», надихаючи поетесу на нові твори. Добре, що «попереду – великі сподівання». Добре, що душу «окрилює талант» і «ще не втрачено нічого». І добре, що є народжені прозрінням сокровенні рядки, викарбувані на «скрижалях вересня»:
Сповідь серця мого не для всіх,
За собою не чую провини.
Хто сказав, що кохання – то гріх?
Це ж душі найцінніші перлини.
Найінтимніша радості мить,
Ясний спалах зорі на світанні.
Ниций серцем лиш може судить,
Або той, хто не знає кохання.
Тож не судімо за любов…
2011
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
