Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?
Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.
Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Вслухаючись чуйно в розриви ракет,
Бо вибухи їхні звучать за рікою,
А десь наді мною стрекоче "шахед".
За вибухом вибух, гудіння "шахедів"
І свист, або шурхіт, всіляких ракет, -
У темному небі я добре розгледів
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.
Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
Захлиналась лінія життя.
Виходила дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.
Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.
Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
Тло повсякчас одне
осені бажання
поет прохає осені
що зробиш
ще не летять птахи
у вирій
листячко не вяне
але поетові кортить
що тричі збуджується ранком,
між вапнякового каміння
у необачності світанків,
у віддзеркаленні примарнім ,
неговіркого павутиння,
на лавах парків, у книгарнях,
між мурашиного сп’яніння …
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.
Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
розбійники з великої дороги.
Ця візія «у мене на виду»,
чи сплю, чи то дрімаю на ходу,
отямлюсь і дивуюся із того,
які я миролюбні діалоги
з юрбою войовничою веду.
Та й наяву є видива чимало –
торкатися губами спраглих уст,
лебідкою кружляти над землею
і слухати дощів осінній блюз.
Чудесно бути пристрастю, в якої
від божевілля ревно зносить «дах»,
від насолод медових серце млоїть,
Нами добре знаний -
Прохолодні ночі
Та густі тумани.
Поруділі трави
І нудьга осіння, -
Це все серпня справи,
Це його уміння.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.
Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
ВІДПОВІДЬ НА КОМЕНТАР, або поетичні світи мають право бути різними
Доброго дня, Ярославе. Думала, у Вас вистачить гумору не тільки для своїх "виховних" пародій, але бачу, що Ви налаштовані серйозно. Тому теж відповідатиму серйозно.
Перше. Я не зірка. І поетом/поетесою себе ніколи не називаю і не вважаю. Мене абсолютно влаштовує визначення, яке колись сказав про себе Татчин: "я автор своїх текстів".
Друге. Текст написаний не про якусь конкретну "зірочку" (бо епіграф - це ж не присвята), а узагальнююче.
Третє. Якщо вже долучати сюди конкретику, то я й інші неодноразово намагалися поділитися і своїм досвідом, і своїми думками, і конкретними порадами. І що у відповідь? "А вас чого це хвилює?", "Я вважаю нижче свого достоїнства з вами розмовляти", "А ви чого сюди прийшли?" Пам"ятаєте? Це там, де Ви дозволили собі назвати іншого автора "виродком". Коли я поділилася своїм баченням із "зірочкою" в сонеті 66 Шекспіра, вона відповіла мені через Валерія Хмельницького. Мабуть, безпосередньо мені відповідати теж нижче її достоїнства. Це не "незалежність характеру", як Ви сказали. Це елементарне хамство і невміння себе поводити. Але це безпосередньо не стосується поезії, а лише вихованості.
Четверте. Ми всі вчимося. Завжди. І якщо на цьому шляху знаходяться люди, які хочуть нам допомогти, то не варто бігти від них на п"єдестал. Бо він може виявитися всього лише унітазом (вибачте). Це має бути зрозумілим однозначно.
П"яте. Кожна "зірочка", яка не вміє сприймати критику, стає жертвою "зіркової хвороби". Тим більше, що в даному випадку - з Л. Н. - про це взагалі не йдеться, бо до "зірочки" їй ще ой, як далеко.
З надією на Ваше розуміння.
На жаль, коли йдуть такі серйозні "бої" навколо молодої обдарованої і перспективної творчої особистості, тут уже не до гумору.
До речі зауважу, що мої пародії у переважній більшості таки виховні без лапок. Бо висміюють смислові недоліки. Є серед них пародії-компліменти, як на Ваш вірш чи на Павлюка, але то – швидше винятки, ніж правило. Але це – окрема розмова.
Це – Ваше право вважати себе автором своїх текстів, я це право цілком визнаю, як і за шановним Сергієм Татчином. Але, думаю, що Ви з ним творчі особистості, якими керує чи не виключно розум, інтелект.
Я належу до іншого типу творчих особистостей, які живуть більше серцем і емоціями, тому є романтиком. І знаю, що і в поезії, і особливо, в музиці, емоції справді щирі глибокі правдиві дають значно більше насолоди, аніж голий інтелект. Є піаністи, які мають віртуозну техніку, але їхня гра – беземоційна, її слухати довше ніж півгодини – неможливо. Насолода від інтелектуальних досягнень – короткочасна, а від емоційних – вічна.
Я вважаю, що слово «текст» є абсолютно неприйнятним словом для поезії. Воно – мертве, канцелярське слово, і може застосовуватись, як на мене, тільки для характеристики поезії у коментарях, критичних чи наукових статтях, зрештою – прозі.
Пишу майже завжди римовані вірші, бо рима – це музика поезії, маю певний хист від народження, тому вважаю себе поетом, так як і Ігор Павлюк і чимало інших творчих особистостей. До речі і Вас вважаю талановитою поетесою і Сергія Осоку – талановитим поетом.
Можу погодитися з Вашими міркуваннями стосовно певної зазнайкуватості, «зіркової хвороби» Лілії Ніколаєнко.
Але вона просто не знала, хто перед нею, трохи прихворіла
«зірковою хворобою» і забула про те, що вона королева тільки для тих, хто був на уманському фестивалі(і то - відносно), а не загалом – на «ПМ»і. А Ви тут, образно кажучи – королева-мати для усіх нас. І тому, Ви ж самі сказали, що оце невміння поводити себе не стосується поезії, а стосується лише вихованості. Але суто емоційно Ви образилися, як і Сергій Осока, на її відповіді, і Ви, і він, у своїх висновках-прогнозах, передбаченнях, Ви з ним взяли на себе роль пророків і передбачили, раз вона уражена зірковою хворобою, то вона безперспективна поетеса.
Е ні, даруйте, тут не згоден. Хвороби минають, а талант залишається. Вже після уманського фестивалю, читаючи її нові твори, я побачив силу її обдарування, вона вчиться в класиків і в неї виходить, виходить. Вже її справедливо і несправедливо побили добряче, а за одного битого, як мовиться, двох небитих дають.
Я беру на себе сміливість вилікувати її від цієї хвороби, (бо ми несемо відповідальність за тих, кого приручили) навчити вихованості і поваги, бо бачу великий творчий потенціал у Лілії (вона, хоч і не зовсім переможець в Уманському фесті (див. м-л Софії Кримовської), але ще й лауреат конкурсу «Золотий тризубець», і багато тут на «ПМ» шановних авторів з високим рейтингом, як наприклад, Любов Бенедишин, визнають це.
Ось саме через це «неадекватне» встановлення безперспективності молодої і обдарованої поетеси Сергієм Осокою я і назвав його отим неґречним словом і не заберу його назад, поки він не вибачиться перед нею за свої «неадекватні» коментарі типу «ні уму ні серцю» (я не цитую прямо, бо це займає багато місця) без пояснень конкретних, що він мав на увазі.
А стосовно прогнозів що «вона безперспективна школярка» (С.Осока – цитата не дослівна, бо вже знищені ті коментарі РМ) хто з нас правий, покаже час, тому пропоную повернутися до цієї розмови через рік-два.
Я вважаю, що Лілія має високий потенціал, що її творчість це – майбутнє справді суто класичного напряму поезії, який потребує плекання уважного і чуйного.
І що працювати з молоддю треба так, (бодай наближатися до цього рівня) як це робив Павло Тичина – передплачував районні газети, читав там вірші початківців, потім викликав їх у Київ і в залі засідань НСПУ привселюдно цитував їхні вдалі рядки… Вони піднімалися, щасливі і окрилені і йшли в поезію впевнено. І такими стали Микола Сом, якому Тичина за свої гроші купив костюм у важкі повоєнні роки, Петро Засенко й інші.
І ще одне – дуже важливе. Уолт Уітмен, Михайль Семенко, Павло Мовчан, Сергій Жадан, Сергій Осока, Наталка Білоцерківець, (з якою я пропрацював в одній редакції і сидів в одній кімнаті понад 10 років), Іван Андрусяк, Чорнява Жінка – то один світ, а Вільям Шекспір, П»єр Ронсар, Тарас Шевченко, Василь Симоненко, Ігор Павлюк (хоч і не в чистому вигляді), і з Вашого дозволу, Ярослав Чорногуз та Лілія Ніколаєнко і багато тут присутніх – інший світ. Світи інтелекту і емоцій, так умовно їх назвемо. І чи варто одне одного ненавидіти, якщо ми різні? Побільше поетів – хороших і різних, вже не пригадую, хто це сказав, але сказав правильно.
У мене особисто склалися дуже приязні взаємини із автором протилежного напряму СонцеМісяцем, якого всі тут знають, а я навіть не знаю його ні справжнього імені, і ніколи не бачив його особисто в реальному світі. Але не раз, через симпатію і повагу до його творів – віршів і коментарів - і собі писав коментарі в такому химерному і сюрреалістичному ключі, як він, а він, у свою чергу, навіть на своїх сторінках, у відповідь, писав прозорі за змістом класичні вірші і сонети. І це було і є приємно і цікаво.
То чому б і надалі цим різним світам не взаємовідштовхуватися, а взаємопроникати або хоча б співіснувати поруч із повагою і розумінням?!
З повагою
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
