***
…Ви? …та, ні… чекайте!… я просто – змерзла..!
Про що Ви..? …я не знаю, що казати…
Ви – говоріть! … бо Ви раптово – щезли…
а в мене – осінь і… як в казематах…

Чому ж..? …та – ні, – звичайно, і Ви – заходьте…
Хіба ж мені втямки було… перерва...
Неперевершено! … Про зорі – в тернах…
…так. Буде HYLEYS... Із бісквітним тортом…

Хвилинку! …світлячки? …ловили щастя?
Це так незвично, як… політ на линві…
Та дайте ж руку! (Дощ? …таки невчасно…)
Ну… Я – піду! Не вистачало зливи!

…а що про світло? …знову..? …Ви – про німби…
Над нами – небо, десь як на кшталт провин…
Та… ні... я вже давно воскресла… ніби…
…чи я люблю Вас..? А – Ви мене..? А – Ви?!


Сергій Осока

***
О Боже – Ви? Не думав я, не відав,
чого Ви так… Чи думали – я вмер?
Ні, на перерву вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні не їстиму тепер).

Ви кажете, щоб я заходив днями?
Як просто Ви… по давньому сліду…
Та я при Вас і дихати не втямлю!
Та я на Вас очей не підведу!

Ви думали – отак тоді пішов я,
писав щось, наче світлячків ловив.
Ні, я чорнів, здихав над кожним словом,
аж поки в нім не засвітились Ви!

Не вірите? Ви й досі там, як перше,
У Вас там німб довкола голови.
І Вам тепер себе не перевершить.
Ви є у мене. Нащо мені Ви?

Лиш не дивіться, я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І коло Вас поліг.
А тіло що ж… не знає слова „пізно”…
Йому слова байдужі взагалі

А я вже вичах. Ви ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене не стрепене.
Ідіть. Чекайте, подивіться в вічі.
Ідіть. Не йдіть. Ви любите мене?