Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.19
01:27
Не в своїй, не в Палестині,
був Ґолем* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні.
Хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу",
час покаже, мо й пробачу.
був Ґолем* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні.
Хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу",
час покаже, мо й пробачу.
2025.11.18
22:11
Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
2025.11.18
19:20
Я стомився, мила, буть твоєм рабом,
Ну бо народився вільним козаком.
Вже при кожнім кроці весь тремчу, як гусь.
На жінок на інших глянути боюсь.
Серіал відомий я дивиться стану,
Кажеш, проміняв тебе на "Роксолану".
Ну бо народився вільним козаком.
Вже при кожнім кроці весь тремчу, як гусь.
На жінок на інших глянути боюсь.
Серіал відомий я дивиться стану,
Кажеш, проміняв тебе на "Роксолану".
2025.11.18
18:38
Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховают
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховают
2025.11.18
15:05
Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.
І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.
І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.
2025.11.18
14:41
У будь-якому віці,
У лісі, біля гаю
Так хочеться почути
Омріяне "кохаю".
Палкі плекати вірші,
Підказані Пегасом.
І відчувати поруч
У лісі, біля гаю
Так хочеться почути
Омріяне "кохаю".
Палкі плекати вірші,
Підказані Пегасом.
І відчувати поруч
2025.11.17
22:04
Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
2025.11.17
20:06
Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескид чорторию,
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескид чорторию,
2025.11.17
18:09
Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Всередині прозорої кулі
Тетяна Землякова. Ройбуш на тиші: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2010. – 44 с. (Сер. Двітисячідесятники).
Вільне, бурхливе, творче життя спрагло кличе до себе новітню поезію. Молоді поети – суверенні особистості з індивідуальними якостями орієнтації у світі. Вони не миряться з ортодоксальними приписами й догмами, що нівелюють і впокорюють їхні буремні душі. Деколи болісно роздвоюються – всесвіт у собі, в ім’я себе, тільки для них, і, водночас, без них.
Тетяна Землякова, яка прийшла в літературу сьогодні, зізнається, що їй теж не вельми комфортно – «іду узбіччям двадцятиріччя, / повільним кроком ... в обіймах наїжачених думок, / нетривких», хоча визнає із неприхованим викликом, що «хвалити бога, / і знов дорога, / вже не узбіччя двадцітиріччя. / яка різниця? / всеодно молодість» ( підкреслення моє – Т. Д.).
Забаглива своєрідність поетки пояснюється просто: вона з покоління двітисячідесятників (термін Сергія Пантюка), котре не бажає покладатися на долю, а зухвало, прицільно, направлено, іноді штовхаючись, рухається уперед. Максималізм юності жорстко й жорстоко оцінює творчість попередників. На їхню думку, має місце повільне згасання нині сущих «живих класиків». Млявість і невиразність поезії зрілих не відбивають живизни сучасності, переважно, віддзеркалюють перебіг минувшини, що пережита особисто. Для насмішкуватої та гордої молодості тільки своє – найдорожче й непомильне. Наївність і якась особлива щиросердність каскаду емоційних станів логічно сусідять із праґматично практичним ставленням до реальності: «ляж горілиць, / перевтілюючись у сяйво оріону, / хай заздрять крони столітніх вимірів. / твій вимріяний ікс, / сполохає крикливий півень, / переплутавши альфу і омегу».
Сміливість завжди екстравагантна і являє собою одну з привабливих рис молодої поетки. Пікантність окремих деталей додає романтичності просторовій та фоновій атмосфері, демаскує різкість і прямолінійність калейдоскопу сучасності, підкреслює органічний смак прозорості й текучості живої уяви: «тепер надовго не лишать у спокої сумніви, / стишать крок і глузуватимуть за спиною / вона затисне себе у власних долонях, / аби ніхто і ніколи не впізнав у ній більше / марево колишньої тиші».
Що визначає художню цінність живописної картини? Поєднання форм, кольорів, ліній, а тема, сюжет – тільки засіб допоміжний. Тобто, не про що, а як! Якби поезія висловлювала тільки думки, тільки переказувала сюжети, тільки малювала пейзажі – вона була би не потрібна, достатньо було би прози: художньої, наукової, документальної, публіцистичної тощо. Те, що звично називається формою, є, по суті, змістом поезії, а сюжет, думки, факти – тільки її форма. Ця думка, шкода, не моя. Вона належить Валєрію Яковичу Брюсову, і має до нашої теми безпосередній стосунок.
Зміст ліричних етюдів Тетяни Землякової народжений словомелодикою, чи мелоритмікою, і завжди втілений у єдино можливу форму – vers libres, де вільне римування є повноцінним і повноправним засобом творення «поетичної плоті». Ця форма дозволяє авторці вийти за межі версифікаційних кліше, знайти тривожні, незнайомі досі шляхи осягнення нового, чи то в ім’я віри у неповторність свого творчого покликання, чи то в ім’я торжества абстрактної мрії досягнення ідеалу.
а пам’ять шукає притулку між довгими віями
сну,
дихає видивом днів з минулого.
заснула,
на лівому плечі вересня,
невмиваного протягом двох тижнів,
так ніжно,
візьме в обійми дощ,
і ти прокинешся не по роках дорослою
так млосно,
в думках тиснява
і не пригадаю вчорашнього ранку,
бо пам’ять блукає росами
боса.
Кожному своє – скажете ви. Думаю, кожен поет знає, відчуває, прагне показати всі звиви й переміни внутрішнього життя, в якому химерно переплітаються реальна дійсність і намріяне майбутнє. Мимоволі виникає символічний образ скляної прозорої кулі, всередині якої все змішано, і тим не менше, все видно, як на долоні: моральні й понятійні категорії – час, простір, ідея, надії, мрії, котрі в свідомості поета матеріалізуються і сприймаються на дотик. Нарешті, зло, що переповнило наш грішний світ.
І тому послухаємося лукаво іронічної поради Тетяни Землякової –
...докинь монетку
і маєш вісім подихів,
аби придумати heppi end.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Всередині прозорої кулі
Тетяна Землякова. Ройбуш на тиші: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2010. – 44 с. (Сер. Двітисячідесятники).Вільне, бурхливе, творче життя спрагло кличе до себе новітню поезію. Молоді поети – суверенні особистості з індивідуальними якостями орієнтації у світі. Вони не миряться з ортодоксальними приписами й догмами, що нівелюють і впокорюють їхні буремні душі. Деколи болісно роздвоюються – всесвіт у собі, в ім’я себе, тільки для них, і, водночас, без них.
Тетяна Землякова, яка прийшла в літературу сьогодні, зізнається, що їй теж не вельми комфортно – «іду узбіччям двадцятиріччя, / повільним кроком ... в обіймах наїжачених думок, / нетривких», хоча визнає із неприхованим викликом, що «хвалити бога, / і знов дорога, / вже не узбіччя двадцітиріччя. / яка різниця? / всеодно молодість» ( підкреслення моє – Т. Д.).
Забаглива своєрідність поетки пояснюється просто: вона з покоління двітисячідесятників (термін Сергія Пантюка), котре не бажає покладатися на долю, а зухвало, прицільно, направлено, іноді штовхаючись, рухається уперед. Максималізм юності жорстко й жорстоко оцінює творчість попередників. На їхню думку, має місце повільне згасання нині сущих «живих класиків». Млявість і невиразність поезії зрілих не відбивають живизни сучасності, переважно, віддзеркалюють перебіг минувшини, що пережита особисто. Для насмішкуватої та гордої молодості тільки своє – найдорожче й непомильне. Наївність і якась особлива щиросердність каскаду емоційних станів логічно сусідять із праґматично практичним ставленням до реальності: «ляж горілиць, / перевтілюючись у сяйво оріону, / хай заздрять крони столітніх вимірів. / твій вимріяний ікс, / сполохає крикливий півень, / переплутавши альфу і омегу».
Сміливість завжди екстравагантна і являє собою одну з привабливих рис молодої поетки. Пікантність окремих деталей додає романтичності просторовій та фоновій атмосфері, демаскує різкість і прямолінійність калейдоскопу сучасності, підкреслює органічний смак прозорості й текучості живої уяви: «тепер надовго не лишать у спокої сумніви, / стишать крок і глузуватимуть за спиною / вона затисне себе у власних долонях, / аби ніхто і ніколи не впізнав у ній більше / марево колишньої тиші».
Що визначає художню цінність живописної картини? Поєднання форм, кольорів, ліній, а тема, сюжет – тільки засіб допоміжний. Тобто, не про що, а як! Якби поезія висловлювала тільки думки, тільки переказувала сюжети, тільки малювала пейзажі – вона була би не потрібна, достатньо було би прози: художньої, наукової, документальної, публіцистичної тощо. Те, що звично називається формою, є, по суті, змістом поезії, а сюжет, думки, факти – тільки її форма. Ця думка, шкода, не моя. Вона належить Валєрію Яковичу Брюсову, і має до нашої теми безпосередній стосунок.
Зміст ліричних етюдів Тетяни Землякової народжений словомелодикою, чи мелоритмікою, і завжди втілений у єдино можливу форму – vers libres, де вільне римування є повноцінним і повноправним засобом творення «поетичної плоті». Ця форма дозволяє авторці вийти за межі версифікаційних кліше, знайти тривожні, незнайомі досі шляхи осягнення нового, чи то в ім’я віри у неповторність свого творчого покликання, чи то в ім’я торжества абстрактної мрії досягнення ідеалу.
а пам’ять шукає притулку між довгими віями
сну,
дихає видивом днів з минулого.
заснула,
на лівому плечі вересня,
невмиваного протягом двох тижнів,
так ніжно,
візьме в обійми дощ,
і ти прокинешся не по роках дорослою
так млосно,
в думках тиснява
і не пригадаю вчорашнього ранку,
бо пам’ять блукає росами
боса.
Кожному своє – скажете ви. Думаю, кожен поет знає, відчуває, прагне показати всі звиви й переміни внутрішнього життя, в якому химерно переплітаються реальна дійсність і намріяне майбутнє. Мимоволі виникає символічний образ скляної прозорої кулі, всередині якої все змішано, і тим не менше, все видно, як на долоні: моральні й понятійні категорії – час, простір, ідея, надії, мрії, котрі в свідомості поета матеріалізуються і сприймаються на дотик. Нарешті, зло, що переповнило наш грішний світ.
І тому послухаємося лукаво іронічної поради Тетяни Землякової –
...докинь монетку
і маєш вісім подихів,
аби придумати heppi end.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
