
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Михайло Карасьов (1949) /
Критика | Аналітика
Любко Дереш як дзеркало молодіжної прози.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Любко Дереш як дзеркало молодіжної прози.
Любко Дереш ввійшов у когорту «дорослих» авторів як один з її наймолодших представників. Сьогодні йому 27 років і в нього надруковано шість романів. Пише він про молодь, його книги можуть слугувати інструкцією з підліткових угрупувань: хіпі, панки, гопніки, репери, растамани – і до кислотників включно – все це герої творів Дереша. Вони з тих, хто в своєму короткому житті переважно «курив, пив і нещадно волоцюжив», а над могилою своєю волів би бачити конопляні зарості.
Разом з тим, персонажі Дереша демонструють недитячі знання з літератури та музики. Такі собі вундеркінди з недобрими схильностями. «Ось бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою», – кажуть про себе герої «Поклоніння ящірці». Тексти Дереша наповнені духом цього молодіжного прошарку: його молоді люди розумні, чи, скоріше, інформовані; вони не закомплексовані; вони бунтують проти поп-культури вкупі з радянським Тичиною і мильними серіалами для домогосподарок. Чи симпатичні вони? Лише подекуди, бо поруч з вищеописаною психологією крокують наркотики, мат і химерні видіння; а клич трощити стару культуру іде, здебільшого, не через пуританство тієї культури, а через відсутність у молодих людей життєвих орієнтирів.
Але наркотики, цинізм і мат – це лише наслідок. Суть питання криється в психології підлітка взагалі. Здається, письменник це розуміє.
Молода людина, котра ще не встигла усвідомити, що Бог вищий за неї, вважає себе єдиним господарем власного «Я». В романі «Трохи темряви», щоб звільнитися від химерних видінь, Йостек вигукує: «Я сам вибираю, у що вірити, а в що ні! Я сам вибираю, як жити!». Про те ж говорить й інша героїня, Жанна: «І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш». Однак, перешкодою на шляху до свободи постає весь світ: батьки, котрі не дають робити те, що хочеш; суспільна мораль, що диктує свої правила поведінки; врешті, сама людина, яка не може не лише змінити, але й до кінця збагнути свого буття. Звідси між мислячою особою і світом виникає неминучий конфлікт.
Реагуючи на це, герої Дереша сприймають навколишнє як абсурд, хвицають цинізмом та іронією на моральні догми, включаючи життя, смерть і український націоналізм. З іншого боку, вони намагаються втекти від світу, відгородитись від нього. «У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею, – каже герой «Культу» Банзай. – Можливо, летаљний ген божевілля, або потяг до усамітнення за високими мурами». «Ми будемо втікати. Усе життя. Від мудрості натовпу і порад родичів. Будемо носити цеглу і будувати високі мури» – пише Дереш в романі «Поклоніння ящірці».
Закутком, куди втікає автор разом зі своїми персонажами, часто стає химерне, напівусвідомлене потойбіччя. Музикант Джим Моррісон, котрому присвячений один з романів, створивши рок-групу під назвою «Двері», коментував це так: «Є відоме. Є невідоме. Їх розділяють двері, ось ними я і хочу стати». Дереш теж прагне стати такими дверима, але не для того, щоб відкрити шлях у потустороннє, а щоб сховатися за тими дверима від реального світу. Та мусимо констатувати, що вигадані автором стародавні боги і велетенські хробаки, які іноді дуже скидаються на вже відомих персонажів із голлівудського кінематографа, цього завдання не виконують, залишаючись лише елементом для підсилення гостроти сюжету.
В світовій літературі, яка досліджує проблему відгородження молодої особи від навколишнього світу, вершиною, мабуть, є образ патологічно байдужого навіть до себе «Постороннього» Альбера Камю. Але коли душа героя Камю давно відмерла і скам’яніла, то наші ще пручаються. Адже не будемо забувати, що молоді люди, про яких оповідає Любко Дереш, по суті, залишаються дітьми. «Покоління байдужих, – пише автор у «Поклонінні ящірці», – покоління пофігістів. Але то тільки зовні. Усередині муру ми існуємо, ба навіть живемо». І коли героя щось торкає по справжньому, равлик його душі вилазить з хатки. Таких щирих описів маємо цілий масив у «Поклонінні ящірці», коли Дереш оповідає про подорож Михаська і Дзвінки в Карпати та про їхню першу ніч разом. Інколи, немов соромлячись наготи почуття, герой прикриває його іронією, але з тексту фонтанує зовсім інше сприйняття світу, ніж то було на початку роману. Михась із Дзвінкою стоять на вершині гори: «Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилась вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози й дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, усе втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч з тобою і мною, – все навколо відразу наповнюється символами, знаками й віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати».
Тому не дивно, що цих вразливих нігілістів і борців за власну свободу мучить одночасно ще й почуття самотності, богооставленості. Байдужість світу, а світ насправді байдужий до кожного, породжує нагальну потребу мати рідну душу, потребу якщо не слави, то хоч би уваги навколишніх. Герой Дереша Герман «хоче, щоб на нього звернули увагу, від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно всередині» («Трохи темряви»). «Кричи хоч тисячу років, а хочеш – бийся об стіну головою, розтовчи її до крові, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками: МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!, але все одно до тебе нікому не буде діла» – волають душі героїв «Поклоніння ящірці». Заради того, щоб відчувати себе потрібною, Віра-Вікторія («Трохи темряви») здатна на приниження і страждання: «Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов!».
Трагедія нерозуміння й самотності спонукає молодих людей шукати виходу в наркотиках і алкоголі, звідси ж ігнорування моралі, і самогубство як вищий прояв свободи вибору, тобто, та зовнішня оболонка, за якою дехто розпізнає молодіжну прозу. Проте, світ не завжди такий, яким бачиться молоді. З віком людина розуміє, що впокорення свого «Я» перед Богом є постулатом не просто кращим, а істинним. Рух до розуміння цього – це рух, як казав Гессе, від периферії до центру. На жаль, Любко Дереш про таке нам не каже.
Взагалі, твори Дереша талановито віддзеркалюють, але не ведуть до істини. Автор, хоч часом і декоративно, але достатньо правдиво відображає настрої і психологію підлітків. Тільки от дати всьому цьому якесь осмислення йому вдається не завжди. Мова не йде про мораль у байці; мова навіть не про те, щоб рятувати дитячі душі «над прірвою в житі». Хороший твір мусить відбитися на світогляді читача. Адже після читання того ж Селінджера починаєш по іншому дивитися навколо себе, на цих неприкаяних підлітків, дивитися з розумінням і співстражданням. А Любко Дереш якось не проникає із периферії застиглого дзеркального відображення у свідомість чи підсвідомість МОГО буття. Немає в його романах і героя, з котрим би читач звіряв свої вчинки й думки. А якщо письменник і робить спроби пояснити цей світ, то не художніми засобами, а елементарним авторським моралізаторством. Так, коли в романі «Трохи темряви» починає сповідатися Йостек, стає очевидно, що художня література закінчилася, і почалася чиста інформація. Письменник устами персонажів просто розкодовує і пояснює темні місця в тексті, а заодно й втовкмачує читачеві філософську ідею свого твору. Фінал стає підручником з психоаналізу, вказуючи шлях до зцілення: щоб не мучитися своїми фобіями, треба звільнитися від перенесеної в дитинстві травми тощо.
Звичайно, все це можна пояснити проблемами росту. Але рано чи пізно автор позбувається ярлика «молодий письменник». І тоді він, як давньоруський витязь, опиняється на роздоріжжі. Одна дорога веде його на дослідження людських душ на іншому, художньо вищому рівні, а друга повертає по кругу, щоб навік залишити письменника дорослим дядею в дитячій пісочниці. На яку з цих доріг ступить талановитий молодіжний автор Любко Дереш – вирішувати, певно ж, не нам з вами.
2011
* * *
Разом з тим, персонажі Дереша демонструють недитячі знання з літератури та музики. Такі собі вундеркінди з недобрими схильностями. «Ось бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою», – кажуть про себе герої «Поклоніння ящірці». Тексти Дереша наповнені духом цього молодіжного прошарку: його молоді люди розумні, чи, скоріше, інформовані; вони не закомплексовані; вони бунтують проти поп-культури вкупі з радянським Тичиною і мильними серіалами для домогосподарок. Чи симпатичні вони? Лише подекуди, бо поруч з вищеописаною психологією крокують наркотики, мат і химерні видіння; а клич трощити стару культуру іде, здебільшого, не через пуританство тієї культури, а через відсутність у молодих людей життєвих орієнтирів.
Але наркотики, цинізм і мат – це лише наслідок. Суть питання криється в психології підлітка взагалі. Здається, письменник це розуміє.
Молода людина, котра ще не встигла усвідомити, що Бог вищий за неї, вважає себе єдиним господарем власного «Я». В романі «Трохи темряви», щоб звільнитися від химерних видінь, Йостек вигукує: «Я сам вибираю, у що вірити, а в що ні! Я сам вибираю, як жити!». Про те ж говорить й інша героїня, Жанна: «І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш». Однак, перешкодою на шляху до свободи постає весь світ: батьки, котрі не дають робити те, що хочеш; суспільна мораль, що диктує свої правила поведінки; врешті, сама людина, яка не може не лише змінити, але й до кінця збагнути свого буття. Звідси між мислячою особою і світом виникає неминучий конфлікт.
Реагуючи на це, герої Дереша сприймають навколишнє як абсурд, хвицають цинізмом та іронією на моральні догми, включаючи життя, смерть і український націоналізм. З іншого боку, вони намагаються втекти від світу, відгородитись від нього. «У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею, – каже герой «Культу» Банзай. – Можливо, летаљний ген божевілля, або потяг до усамітнення за високими мурами». «Ми будемо втікати. Усе життя. Від мудрості натовпу і порад родичів. Будемо носити цеглу і будувати високі мури» – пише Дереш в романі «Поклоніння ящірці».
Закутком, куди втікає автор разом зі своїми персонажами, часто стає химерне, напівусвідомлене потойбіччя. Музикант Джим Моррісон, котрому присвячений один з романів, створивши рок-групу під назвою «Двері», коментував це так: «Є відоме. Є невідоме. Їх розділяють двері, ось ними я і хочу стати». Дереш теж прагне стати такими дверима, але не для того, щоб відкрити шлях у потустороннє, а щоб сховатися за тими дверима від реального світу. Та мусимо констатувати, що вигадані автором стародавні боги і велетенські хробаки, які іноді дуже скидаються на вже відомих персонажів із голлівудського кінематографа, цього завдання не виконують, залишаючись лише елементом для підсилення гостроти сюжету.
В світовій літературі, яка досліджує проблему відгородження молодої особи від навколишнього світу, вершиною, мабуть, є образ патологічно байдужого навіть до себе «Постороннього» Альбера Камю. Але коли душа героя Камю давно відмерла і скам’яніла, то наші ще пручаються. Адже не будемо забувати, що молоді люди, про яких оповідає Любко Дереш, по суті, залишаються дітьми. «Покоління байдужих, – пише автор у «Поклонінні ящірці», – покоління пофігістів. Але то тільки зовні. Усередині муру ми існуємо, ба навіть живемо». І коли героя щось торкає по справжньому, равлик його душі вилазить з хатки. Таких щирих описів маємо цілий масив у «Поклонінні ящірці», коли Дереш оповідає про подорож Михаська і Дзвінки в Карпати та про їхню першу ніч разом. Інколи, немов соромлячись наготи почуття, герой прикриває його іронією, але з тексту фонтанує зовсім інше сприйняття світу, ніж то було на початку роману. Михась із Дзвінкою стоять на вершині гори: «Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилась вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози й дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, усе втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч з тобою і мною, – все навколо відразу наповнюється символами, знаками й віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати».
Тому не дивно, що цих вразливих нігілістів і борців за власну свободу мучить одночасно ще й почуття самотності, богооставленості. Байдужість світу, а світ насправді байдужий до кожного, породжує нагальну потребу мати рідну душу, потребу якщо не слави, то хоч би уваги навколишніх. Герой Дереша Герман «хоче, щоб на нього звернули увагу, від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно всередині» («Трохи темряви»). «Кричи хоч тисячу років, а хочеш – бийся об стіну головою, розтовчи її до крові, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками: МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!, але все одно до тебе нікому не буде діла» – волають душі героїв «Поклоніння ящірці». Заради того, щоб відчувати себе потрібною, Віра-Вікторія («Трохи темряви») здатна на приниження і страждання: «Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов!».
Трагедія нерозуміння й самотності спонукає молодих людей шукати виходу в наркотиках і алкоголі, звідси ж ігнорування моралі, і самогубство як вищий прояв свободи вибору, тобто, та зовнішня оболонка, за якою дехто розпізнає молодіжну прозу. Проте, світ не завжди такий, яким бачиться молоді. З віком людина розуміє, що впокорення свого «Я» перед Богом є постулатом не просто кращим, а істинним. Рух до розуміння цього – це рух, як казав Гессе, від периферії до центру. На жаль, Любко Дереш про таке нам не каже.
Взагалі, твори Дереша талановито віддзеркалюють, але не ведуть до істини. Автор, хоч часом і декоративно, але достатньо правдиво відображає настрої і психологію підлітків. Тільки от дати всьому цьому якесь осмислення йому вдається не завжди. Мова не йде про мораль у байці; мова навіть не про те, щоб рятувати дитячі душі «над прірвою в житі». Хороший твір мусить відбитися на світогляді читача. Адже після читання того ж Селінджера починаєш по іншому дивитися навколо себе, на цих неприкаяних підлітків, дивитися з розумінням і співстражданням. А Любко Дереш якось не проникає із периферії застиглого дзеркального відображення у свідомість чи підсвідомість МОГО буття. Немає в його романах і героя, з котрим би читач звіряв свої вчинки й думки. А якщо письменник і робить спроби пояснити цей світ, то не художніми засобами, а елементарним авторським моралізаторством. Так, коли в романі «Трохи темряви» починає сповідатися Йостек, стає очевидно, що художня література закінчилася, і почалася чиста інформація. Письменник устами персонажів просто розкодовує і пояснює темні місця в тексті, а заодно й втовкмачує читачеві філософську ідею свого твору. Фінал стає підручником з психоаналізу, вказуючи шлях до зцілення: щоб не мучитися своїми фобіями, треба звільнитися від перенесеної в дитинстві травми тощо.
Звичайно, все це можна пояснити проблемами росту. Але рано чи пізно автор позбувається ярлика «молодий письменник». І тоді він, як давньоруський витязь, опиняється на роздоріжжі. Одна дорога веде його на дослідження людських душ на іншому, художньо вищому рівні, а друга повертає по кругу, щоб навік залишити письменника дорослим дядею в дитячій пісочниці. На яку з цих доріг ступить талановитий молодіжний автор Любко Дереш – вирішувати, певно ж, не нам з вами.
2011
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію