ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Мессір Лукас
2020.01.18 23:51
Ми сиділи на травичці.
Грали скрипочки й челести.
Я розписував про звички.
Про кохання п’яно-престо.

Ти всміхалася, чи навіть
Реготалася потрхи,
Я вірші читав напам’ять,

Сергій Губерначук
2020.01.18 18:56
Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, горами!
У ліс залітаю,

Оксана Логоша
2020.01.18 18:16
Штормило море.
Навісні вітри
вітрила рвали,рвали чайкам крила,
Кололи скелі на самотні брили.
І був у захваті від отакої гри
Нащадок Тора.
Штормило море.
Мітини рубці-

Тетяна Роса
2020.01.18 16:11
Вітаю вас, Лікарю… О, який ви сьогодні зосереджений… Наче я гордіїв вузол і вам треба вирішити, розплутувати чи розрубати… Лікарю, а ви знаєте, що ви – павук? Па-а-ву-у-у-к… Павучок…. Павучище! Ні-ні, не ображайтесь, бо я теж павук… а-а-а… ні-і-і, я павуч

Козак Дума
2020.01.18 15:46
Мана зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У преЗЕдента в голові туман!

Ігор Деркач
2020.01.18 14:01
Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,

Микола Соболь
2020.01.18 06:10
Війною засмальцьована душа,
Чи відчуваєш насолоду миру?
Написано: "не сотвори кумира",
А ти у пекло бою вируша.

Тобі болить зруйнований Донбас,
Тортури побратимів у полоні
І сльози матерів гірко-солоні

Уляна Світанко
2020.01.17 21:44
Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд

Мессір Лукас
2020.01.17 20:51
Зелена муха – муха гнойова
Між вікон сонно крильцями тріпоче.
Вона жива, о так, іще жива!
На неї хижий кіт націлив очі.

На ложці цукор повагом горить,
Стікає карамеллю до полину,
Я випив три, а може, тридцять три,

Сергій Губерначук
2020.01.17 18:55
Людино, Пасхо Золота!
Яйце, невиїдене Змієм!
Твій Бог забрів у болота,
що живляться з Твоїх помиїв!

Твій Бог з драглистого багна
простягує останні руки,
а Ти на крилах з полотна

Володимир Бойко
2020.01.17 16:42
Але ж – було!
Окрилено і дзвінко
Мелодія виповнювала день.
Була на світі щонайкраща жінка
І світ здавався сповненим пісень.

Але ж – нема
І сліду тих мелодій,

Тетяна Левицька
2020.01.17 14:19
Збирають думи кучугури
свинцевих хмар холодну тугу.
Судомить серце, струм зажури
у венах збільшує напругу.

І черв'ячок свердлить віднині,
горіх волоський мозку - думка.
А після мрії голубині

Вікторія Лимарівна
2020.01.17 14:09
Сяюча зірка у Небі єдина.
Диво з далеких космічних світів.
Саме сьогодні зійшла в надвечір’ї.
Відгук, сполука колишніх життів.

Тих, хто не встиг на землі догоріти!
Хто передчасно в миттєвості зник.
Як відчайдушно хотілося жити!

Козак Дума
2020.01.17 14:00
Я – Україна. Я уже вмираю!
Хто допоможе, людоньки, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…

Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?

Ярослав Чорногуз
2020.01.17 11:45
Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…

Серго Сокольник
2020.01.17 11:32
сюр***

Ніч поринула в сон
Інтернетоновин монітору.
Сон накинув ласо
На думки, і затиснув у шори
На перебіг подій
Погляд зморений сплячого ока...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ящук (1966) / Критика | Аналітика

 Осягнення найвищого смислу
Двох-трьох вихоплених із вірша строф буває достатньо, аби скласти поверхневе уявлення про рівень майстерності автора, його стиль - і підсвідомо визначитися: варте уваги чи ні. Звичайно, книжка "Сенс нестерпного польоту", яка випущена рівненським видавництвом "Азалія", відразу ж була сприйнята мною дещо по-іншому, адже автор - Петро Велесик і його твори мені знайомі. Однак попервах усе-таки звично прогорнув кілька сторінок. Чи не повторює себе поет, чи зумів поглибити таку притаманну йому філософічність в осмисленні життя?
"На платівку згуби намотані вічності звуки.
I це протиріччя, мов камінь, на шиї звиса.
I так безпорадно блукають блукальниці-руки.
Й безвихідь так жалить безжально, неначе оса."

Усе нові й нові рядки зацікавлювали несподіваною образністю, заворожували соковитою мовою, мелодикою звучання. Схотілося прочитати книжку. І, мушу зізнатися, найбільше сподобалося, що не зустрів у ній таких модних нині присвят знайомим чи колегам по перу, звернень до класиків, використання місцевих топонімічних прив'язок (за винятком однієї - цілком простимої - йдеться про вірш "Недобудований собор у Костополі"), відгуків на політичні події. Поет, який не раз засвідчував своє вміння розпоряджатися словом, навіть небезуспішно спробував сили в такому архіскладному жанрі, як вінок сонетів, залишається вірний традиційним формам: точні рими, бездоганна евфонія тільки емоційно підсилюють медитативну спрямованість лірики.
Наскрізними в книжці стали кілька тем: швидкоплинність життя, його тривоги й сумніви, неприйняття покірності й пристосуванства, уболівання за майбутнє України, за долю української мови, викриття наших ворогів. Неспроста тему України я поставив не на перше місце, - хоч вона й дуже важлива і в інтерпретації автора має особливе, бентежне звучання, та все ж визначальна тональність збірки - загальнолюдські цінності, адже, за баченням Григорія Сковороди, смисл людського існування - в подвигові самопізнання. Цього самопізання й прагне Петро Велесик. Така лірика, глибока й хвилююча, по-моєму, здатна знайти свого поціновувача не лише в Україні.
Якою людині бути, щоб не втратити себе, залишити добрий слід? Як протистояти підступам і злу? І взагалі чи можливо знаходити той вихід із конкретної ситуації, який би припиняв терзання й сумніви? Характерний у цьому відношенні вірш, який подаю повністю:

Б'ється лобом луна об дерева,
Як у двері вітри глухі.
На хрещатих дорогах - недремні
Недолугі людські страхи.
I так нагло жбурляє фатум
У незграбну стихію життя.
А у ній - ані крапельки свята -
Лише гребля хитка каяття.


Так, каяття необхідне, бо люди часто не розуміють одне одного - з огляду на посадове становище, чи прірву між духовністю й бездуховністю, чи внаслідок душевної черствості, байдужості, невміння співпереживати. Поет розмірковує про це багатопланово, - і через колоритні епітети, метафори, порівняння перед читачем постає увесь огром світу з його незбагненними суперечностями. Запам'ятовуються, западають у душу, спонукають до роздумів вірші "А буття, неначе камінь з узбіччя...", "Перехресний вогонь", "Травнева паморозь спалила цвіт вишневий...", "В амбразурі касирка громадиться, мов кулемет..."... Цікаво, що автор прекрасно усвідомлює: у кожній людській натурі простежується певна двоїстість. Ось, скажімо, був собі покірний "хлоп", йому допомогли позбутися покірності:
"Та завтра... в знахабнілому гурті
Він враз надривно гавкне на слабкого.
...Якісь ми дивні і якісь не ті,
Мов блекоти об'їлися, їй-Богу."

("З натури").
Але й пихаті можновладці не позбавлені вагнань, почуття болю, то просто вони тільки хитро вдають, буцімто стоять вище цього. Коли одному з таких трапився на шляху ожинник, він зупинився, бо, згадавши дитячі подряпини, злякався ("Ти що, для себе вже одміряв вічність?"). Може, стежка через терни не для нього, хоч і хизується своєю значущістю, а може, то прокинулося в людині щось справжнє, непоказне? Сам поет у "Двійнику" зізнається, що поруч із собою почуває ніби себе іншого, з такими вадами, яких начебто давно уникнув. А в іншому вірші навіть стверджує: "З нас кожен був хоч трохи двійником, З подвійним дном хоч трохи був з нас кожен".
Виняткова щирість, аж ніби оголеність почуттів простежується і в віршах про смисл життя у нашому лукавому світі, про закономірність старіння, про визначену для кожного неминучість недалекого небуття. "Ми поспішаєм кожен день в життя. І від життя все більше відступаєм. І робим вигляд, що не помічаєм, як підкрадається квапливо небуття". Цей мотив тією чи іншою мірою озивається в багатьох творах - десь причаєним смутком, десь вічним сплеском хвиль Чорного моря, бентежним змахом крил голубів, бажанням відтіснити відчуття безвиході спілкуванням із природою... Навіть у назві збірки - "Сенс нестерпного польоту" - і в вірші, що дав цю назву, бринить усе та ж невимовна, жагуча журба:
"Снігопад такий ранній, такий ранній осінній:
Iще ж листя зелене, куди не поглянь,
Вчора ж небо було таке синє-пресинє,
А сьогодні сивини наполохали рань."

До речі, суто пейзажних замальовок у книжці небагато, вони майже завжди мають образне, переносне значення.
"Скажіть, хто не говорить сам на сам,
Кого не розтривожить схлип зозулі?
Яка холодна вранішня роса -
Аж хочеться зіп'ятись на ходулі...", -

це початок вірша далеко не ідилічного, адже подальші гіперболи малюють картину гнітючу, понуру. Виявляється, мова не про природу, а про суспільну атмосферу: "Скінчився український ренесанс?".
Власне, тут приходимо до розуміння, що смисл життя, повноту самопізнання поет оцінює через призму співучасті в долі України, свого багатостраждального народу.
Патріотична тематика у Петра Велесика - аж ніяк не данина часові, я не натрапив у нього на якісь "правильні" загальники чи "охудожнені" банальності. Йому чужа запрограмованість, тим паче творча манірність, претензійність, поза. Ці вірші витримані все в тому ж ключі потаємної, совісливої сповіді - як результату внутрішнього осяяння. Варто перечитати вірші "Посхилялись над водою верби...", "Сумніви", "Усе не так...", "Сполох", щоб зрозуміти: то не "звернення до важливої теми", то - крик душі.
По суті, новий історичний зріз відкриває "Куликове поле" - епіграфом до твору взято повідомлення про те, що московський академік А.Фоменко, використовуючи методи математики й астрономії, дійшов висновку: татаро-монгольські завойовники були регулярною російською армією середніх віків. Говорячи про уроки нападів орди на наш край, поет зауважує:
"Вона й тепер наш човгає поріг,
Прикинувшись найстаршою сестрою.
Народе мій! Розпачливість гірка
Iз тих століть струмує і понині,
I той ординець - не новітній кат -
Солодким словом присипля Вкраїну."

Звертаючись до політичної пильності співвітчизників, Петро Велесик раз у раз викриває притаманну українцям покірність, бо саме вона, як він вважає, часто-густо заважає їм гідно обстоювати свої права. Тема ницої покірності й гордої непокори знайшла відображення й у поемі "На причалі печалі" - про воєнні й післявоєнні злигодні Гриця Скуби, в якого "усе життя - сокира, із назвою короткою: вина". Точніше кажучи - мова не про одного сільського хлопця, який пройшов фронтові дороги, і німецький полон, і сталінські концтабори, адже його поневіряння типові для цілого покоління: "Це ж треба так: увесь народ з виною!". Серед художньо-виражальних засобів чи не найбільший вплив тут справляють метафоричні повтори: "Душа голосить в три струни. Душа голосить і рида, Мов удовиця молода", "На глум, на глум і кобзарі, і душі... І слава наша - як німа струна"...
До найкращих у збірці належить і вірш "Сполох" - проти місцевих пігмеїв, які зневажають українську мову:
"Як не буде в нас мови-розмови,
Упаде, наче грім, Божий гнів:
Захмелілі новітні монголи
З наших питимуть шоломів."

Так, усі ми родом зі свого славного й водночас безрадісного минулого, в якому були безстрашні лицарі, але траплялися й боягузи та зрадники. Чиїх рис увібрали ми більше, якими людьми зуміємо, ні, схочемо (!) стати - ось над чим спонукає задуматися поезія Петра Велесика.
Збірка "Сенс нестерпного польоту" засвідчила нові грані поетичного таланту автора, мало того, гадаю, вона стане помітним явищем на небозводі всієї української поезії. А втім, у мене, як читача, є й певний закид щодо мови творів: автор іноді використовує слова з діалектним наголошуванням, тобто таким, яке не відповідає унормованому літературному, а оскільки над рядками наголоси не проставлені, при читанні твору вряди-годи збиваєшся з ритму, губиш мелодику ("вухналі" з наголосом на передостанньому складі замість останнього, "буськи", "стьоба" (стьобає) з наголосом на останньому замість передостаннього, "на день" з не характерним для нашої мови наголошуванням "на" і т.д.). Проте все те не вважаю суттєвим.

Контекст :



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст http://zhurnal.lib.ru/j/jashuk_w_i/
Дата публікації 2006-12-07 23:25:54
Переглядів сторінки твору 2102
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.345 / 5  (4.383 / 5.22)
* Рейтинг "Майстерень" 4.291 / 5  (4.275 / 5.15)
Оцінка твору автором 4
* Коефіцієнт прозорості: 0.749
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2014.08.25 19:55
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2006-12-09 11:44:02 ]
Цікава стаття. А було би взагалі добре відкрити сторінку Петра Велесика і там анонсувати його поетичну творчість. А "Осягнення найвищого смислу" прив'язати, як рецензію. Останнє технічно беремо на себе.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ящук (Л.П./Л.П.) [ 2006-12-09 16:59:22 ]
А як можна відкрити "за нього"? Не впевнений, чи його твори є в ел. варіанті.