Двох-трьох вихоплених із вірша строф буває достатньо, аби скласти поверхневе уявлення про рівень майстерності автора, його стиль - і підсвідомо визначитися: варте уваги чи ні. Звичайно, книжка "Сенс нестерпного польоту", яка випущена рівненським видавництвом "Азалія", відразу ж була сприйнята мною дещо по-іншому, адже автор - Петро Велесик і його твори мені знайомі. Однак попервах усе-таки звично прогорнув кілька сторінок. Чи не повторює себе поет, чи зумів поглибити таку притаманну йому філософічність в осмисленні життя?
"На платівку згуби намотані вічності звуки.
I це протиріччя, мов камінь, на шиї звиса.
I так безпорадно блукають блукальниці-руки.
Й безвихідь так жалить безжально, неначе оса."
Усе нові й нові рядки зацікавлювали несподіваною образністю, заворожували соковитою мовою, мелодикою звучання. Схотілося прочитати книжку. І, мушу зізнатися, найбільше сподобалося, що не зустрів у ній таких модних нині присвят знайомим чи колегам по перу, звернень до класиків, використання місцевих топонімічних прив'язок (за винятком однієї - цілком простимої - йдеться про вірш "Недобудований собор у Костополі"), відгуків на політичні події. Поет, який не раз засвідчував своє вміння розпоряджатися словом, навіть небезуспішно спробував сили в такому архіскладному жанрі, як вінок сонетів, залишається вірний традиційним формам: точні рими, бездоганна евфонія тільки емоційно підсилюють медитативну спрямованість лірики.
Наскрізними в книжці стали кілька тем: швидкоплинність життя, його тривоги й сумніви, неприйняття покірності й пристосуванства, уболівання за майбутнє України, за долю української мови, викриття наших ворогів. Неспроста тему України я поставив не на перше місце, - хоч вона й дуже важлива і в інтерпретації автора має особливе, бентежне звучання, та все ж визначальна тональність збірки - загальнолюдські цінності, адже, за баченням Григорія Сковороди, смисл людського існування - в подвигові самопізнання. Цього самопізання й прагне Петро Велесик. Така лірика, глибока й хвилююча, по-моєму, здатна знайти свого поціновувача не лише в Україні.
Якою людині бути, щоб не втратити себе, залишити добрий слід? Як протистояти підступам і злу? І взагалі чи можливо знаходити той вихід із конкретної ситуації, який би припиняв терзання й сумніви? Характерний у цьому відношенні вірш, який подаю повністю:

Б'ється лобом луна об дерева,
Як у двері вітри глухі.
На хрещатих дорогах - недремні
Недолугі людські страхи.
I так нагло жбурляє фатум
У незграбну стихію життя.
А у ній - ані крапельки свята -
Лише гребля хитка каяття.

Так, каяття необхідне, бо люди часто не розуміють одне одного - з огляду на посадове становище, чи прірву між духовністю й бездуховністю, чи внаслідок душевної черствості, байдужості, невміння співпереживати. Поет розмірковує про це багатопланово, - і через колоритні епітети, метафори, порівняння перед читачем постає увесь огром світу з його незбагненними суперечностями. Запам'ятовуються, западають у душу, спонукають до роздумів вірші "А буття, неначе камінь з узбіччя...", "Перехресний вогонь", "Травнева паморозь спалила цвіт вишневий...", "В амбразурі касирка громадиться, мов кулемет..."... Цікаво, що автор прекрасно усвідомлює: у кожній людській натурі простежується певна двоїстість. Ось, скажімо, був собі покірний "хлоп", йому допомогли позбутися покірності:
"Та завтра... в знахабнілому гурті
Він враз надривно гавкне на слабкого.
...Якісь ми дивні і якісь не ті,
Мов блекоти об'їлися, їй-Богу."

("З натури").
Але й пихаті можновладці не позбавлені вагнань, почуття болю, то просто вони тільки хитро вдають, буцімто стоять вище цього. Коли одному з таких трапився на шляху ожинник, він зупинився, бо, згадавши дитячі подряпини, злякався ("Ти що, для себе вже одміряв вічність?"). Може, стежка через терни не для нього, хоч і хизується своєю значущістю, а може, то прокинулося в людині щось справжнє, непоказне? Сам поет у "Двійнику" зізнається, що поруч із собою почуває ніби себе іншого, з такими вадами, яких начебто давно уникнув. А в іншому вірші навіть стверджує: "З нас кожен був хоч трохи двійником, З подвійним дном хоч трохи був з нас кожен".
Виняткова щирість, аж ніби оголеність почуттів простежується і в віршах про смисл життя у нашому лукавому світі, про закономірність старіння, про визначену для кожного неминучість недалекого небуття. "Ми поспішаєм кожен день в життя. І від життя все більше відступаєм. І робим вигляд, що не помічаєм, як підкрадається квапливо небуття". Цей мотив тією чи іншою мірою озивається в багатьох творах - десь причаєним смутком, десь вічним сплеском хвиль Чорного моря, бентежним змахом крил голубів, бажанням відтіснити відчуття безвиході спілкуванням із природою... Навіть у назві збірки - "Сенс нестерпного польоту" - і в вірші, що дав цю назву, бринить усе та ж невимовна, жагуча журба:
"Снігопад такий ранній, такий ранній осінній:
Iще ж листя зелене, куди не поглянь,
Вчора ж небо було таке синє-пресинє,
А сьогодні сивини наполохали рань."
До речі, суто пейзажних замальовок у книжці небагато, вони майже завжди мають образне, переносне значення.
"Скажіть, хто не говорить сам на сам,
Кого не розтривожить схлип зозулі?
Яка холодна вранішня роса -
Аж хочеться зіп'ятись на ходулі...", -
це початок вірша далеко не ідилічного, адже подальші гіперболи малюють картину гнітючу, понуру. Виявляється, мова не про природу, а про суспільну атмосферу: "Скінчився український ренесанс?".
Власне, тут приходимо до розуміння, що смисл життя, повноту самопізнання поет оцінює через призму співучасті в долі України, свого багатостраждального народу.
Патріотична тематика у Петра Велесика - аж ніяк не данина часові, я не натрапив у нього на якісь "правильні" загальники чи "охудожнені" банальності. Йому чужа запрограмованість, тим паче творча манірність, претензійність, поза. Ці вірші витримані все в тому ж ключі потаємної, совісливої сповіді - як результату внутрішнього осяяння. Варто перечитати вірші "Посхилялись над водою верби...", "Сумніви", "Усе не так...", "Сполох", щоб зрозуміти: то не "звернення до важливої теми", то - крик душі.
По суті, новий історичний зріз відкриває "Куликове поле" - епіграфом до твору взято повідомлення про те, що московський академік А.Фоменко, використовуючи методи математики й астрономії, дійшов висновку: татаро-монгольські завойовники були регулярною російською армією середніх віків. Говорячи про уроки нападів орди на наш край, поет зауважує:
"Вона й тепер наш човгає поріг,
Прикинувшись найстаршою сестрою.
Народе мій! Розпачливість гірка
Iз тих століть струмує і понині,
I той ординець - не новітній кат -
Солодким словом присипля Вкраїну."
Звертаючись до політичної пильності співвітчизників, Петро Велесик раз у раз викриває притаманну українцям покірність, бо саме вона, як він вважає, часто-густо заважає їм гідно обстоювати свої права. Тема ницої покірності й гордої непокори знайшла відображення й у поемі "На причалі печалі" - про воєнні й післявоєнні злигодні Гриця Скуби, в якого "усе життя - сокира, із назвою короткою: вина". Точніше кажучи - мова не про одного сільського хлопця, який пройшов фронтові дороги, і німецький полон, і сталінські концтабори, адже його поневіряння типові для цілого покоління: "Це ж треба так: увесь народ з виною!". Серед художньо-виражальних засобів чи не найбільший вплив тут справляють метафоричні повтори: "Душа голосить в три струни. Душа голосить і рида, Мов удовиця молода", "На глум, на глум і кобзарі, і душі... І слава наша - як німа струна"...
До найкращих у збірці належить і вірш "Сполох" - проти місцевих пігмеїв, які зневажають українську мову:
"Як не буде в нас мови-розмови,
Упаде, наче грім, Божий гнів:
Захмелілі новітні монголи
З наших питимуть шоломів."
Так, усі ми родом зі свого славного й водночас безрадісного минулого, в якому були безстрашні лицарі, але траплялися й боягузи та зрадники. Чиїх рис увібрали ми більше, якими людьми зуміємо, ні, схочемо (!) стати - ось над чим спонукає задуматися поезія Петра Велесика.
Збірка "Сенс нестерпного польоту" засвідчила нові грані поетичного таланту автора, мало того, гадаю, вона стане помітним явищем на небозводі всієї української поезії. А втім, у мене, як читача, є й певний закид щодо мови творів: автор іноді використовує слова з діалектним наголошуванням, тобто таким, яке не відповідає унормованому літературному, а оскільки над рядками наголоси не проставлені, при читанні твору вряди-годи збиваєшся з ритму, губиш мелодику ("вухналі" з наголосом на передостанньому складі замість останнього, "буськи", "стьоба" (стьобає) з наголосом на останньому замість передостаннього, "на день" з не характерним для нашої мови наголошуванням "на" і т.д.). Проте все те не вважаю суттєвим.