Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.25
12:27
І п’є весна солодкий сік берези,
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.
Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.
Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
2026.03.25
12:04
Так сон повільно, ніжно тане,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.
У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.
У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
2026.03.25
05:33
Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
2026.03.25
03:43
Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
2026.03.24
20:26
Як горить у небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
2026.03.24
18:05
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
2026.03.24
15:07
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
2026.03.24
14:43
І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
2026.03.24
11:59
Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
2026.03.24
06:25
Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
2026.03.23
21:20
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.03.23
15:48
Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
2026.03.23
13:23
Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
2026.03.23
11:25
Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
2026.03.23
09:36
Допоки є мама у сина,
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
2026.03.23
07:25
Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оля Лахоцька /
Проза
Казка про двері
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Казка про двері
Він усе життя вчився відкривати двері. Він знав про них все: і яка міцність дерев'яних, металевих чи кам'яних дверей, і в чому перевага неоднорідних дверей над однорідними, і де у них найслабші місця, і яку тактику використати, зустрівшись віч-на-віч з невідомими дверима. Це на той випадок, якщо доведеться їх висаджувати, зламувати або підпалювати, коли не піддасться замок.
Що складніше — двері чи замки — питання спірне. Ніхто з досвідчених не мав на нього однозначної відповіді, хоча воно обговорювалося спокон віків, відтоді, здається, як стоїть світ. Довгими безхмарними вечорами старі майстри, збувшись щоденних турбот, всідалися на дерев'яні лавки обабіч своїх обійсть, невеличкими групками, по троє-п'ятеро, а біля них збиралися спочатку хлопчаки-підлітки, а затим і їхні батьки, друзі, родичі. І починалося…
З того, що вони говорили, можна було вивчити історію всесвіту і проникнути в суть будь-якої речі. Тож не дивина, що молодші слухали їх, затамувавши подих.
Не було питання, на яке вони не знали б відповіді, не було речі, на якій би вони не розумілися.
Одного вони тільки не зробили у своєму житті – вони не були ТАМ. У місці, в якому полягала мета життя кожної істоти. Вони знали, як туди дістатися, які перепони можуть виникнуть на шляху і як їх подолати.
Але вони були з тих, що не дійшли. Бо ті, яким пощастило дійти ТУДИ – вже не поверталися.
Час від часу він дізнавався, що у дорогу вирушав новий воїн з їхнього поселення, і чекав, затамувавши подих, що станеться цього разу. І тривожно билося його серце, коли через тиждень-два воїн повертався знесилений, похмурий і мовчазний. Минало багато часу, поки невдаха мирився зі своєю поразкою, одружувався і заводив дітей. Що ж, як не пощастило цього разу – можливо, пощастить нащадкам…
Він наполегливо тренувався. Щодня, весь вільний час. Він був міцний і витривалий, знав безліч способів, як впоратися з будь-якими дверима.
Він навіть вивчив кілька заборонених прийомів – на випадок, якщо двері все-таки не піддадуться і доведеться пробивати дірку в стіні чи пробиратися через горішнє вікно...
Обачливо обходив стороною дівчат. Вперто обривав будь-які стосунки, що зігрівали йому серце, і відвертався від друзів. В їхньому поселенні були й такі, що не дочекалися свого Птаха… Бо він прилітає тільки до самотніх.
Рік за роком він терпляче чекав. Не приносив додому зайвих речей – тільки те, найнеобхідніше, що можна було взяти в дорогу. Лягав спати, поклавши під голову зібраний дорожній мішок.
І ось Птах постукав. Точніше, навіть не встиг це зробити – тільки вдарив крильми об шибку його вікна і прокричав хрипким високим голосом.
Він вирушив відразу, перестрибнувши через підвіконня на мокру від роси нічну траву і побіг вуличкою рідного селища навздогін за сизо-білою крилатою грудочкою, що показувала йому дорогу.
Прощавайте, – думав він, віддаляючись від притихлих нічних хат. – Може, я ніколи вас більше не побачу, але як я хотів би, щоб так і було!
Не одну ніч і не один день він біг і біг, не дозволяючи собі передихнути. Стійко прорубував дорогу через густий непрохідний ліс. Зціпивши зуби, пробирався через топкі мочари. Неймовірним зусиллям змушував себе зробити наступний крок, бредучи палючою пустелею.
Зараз має відкритися друге дихання, – твердив він собі, коли згасала свідомість і тіло відмовлялося йти. – Я мушу. Це МІЙ Птах, і я нізащо його не втрачу.
Коли попереду врешті з'явилася вода, він кинувся в неї, не роздумуючи. А протилежного берега навіть не видно – тільки маленький сизий клубочок над головою, та й того видно лиш уривками, коли підіймаєш голову від води.
Птах зник за хвилину перед тим, як він відчув під ногами дно. Все ще вишукуючи в блакиті знайому грудочку, він вибрався на берег. Озирнувся – і нічого не зміг розгледіти: середину ріки застилав глибокий туман, берега, від якого він відплив, більше не видно.
Він глянув на нову землю і застиг від побаченого: весь простір, куди тільки сягало око, був заставлений ДВЕРИМА. Ось воно, – подумав він. – Те, ради чого сюди йдуть. Я таки дійшов.
Одне не вкладалося ні в які пояснення: всі двері були відкриті.
Геть усі.
Жодних зачинених дверей.
Вони вільно оберталися на петлях туди-сюди, немовби від подуву легкого вітерцю. Ніяких стін. Ніде. Йди, куди хочеш, куди душа бажає. Куди ж я піду? – тоскно подумав він.
Все, чому він вчився, що було смислом його життя, стало марним. Він ще раз озирнувся туди, де за туманом танули обриси протилежного берега. І з сумом подумав про десятки хлопців і дівчат, які досі витрачають сили на те, чого не існує. Повернутися? – подумав він. – Сказати, що все, чим вони живуть – вигадка?
А хто ж повірить? І як повернутися? В нього тепер немає провідника, щоб потрапити назад. Та й узагалі невідомо, чи існує шлях назад… Він ще трохи постояв, безтямно роздивляючись, як двері погойдуються на петлях, вбитих в одвірки, а тоді…
А тоді він кинувся зачиняти двері. Це неправильно, – кричав він, з зусиллям грюкачи різноманітними дверима – дерев'яними, скляними, армованими. – Не можна так розчаровувати людей! Ви, тупі безмозкі двері, якби ви знали, як ми у вас вірили!
Він довго-довго і наполегливо метався від одних дверей до інших, він працював, аж упрів… Але двері не бажали зачинятися – на них не було замків. Просто не було. Виглядало, ці двері й не здогадувалися про існування таких речей, як замок і дверна ручка. Вони й далі похитувалися туди-сюди чи то від сили вітру, чи то від сили обертання Землі… Здавалося, ось-ось він впаде і помре від безсилля…
– А що ти робиш?
Він здригнувся, почувши збоку приємний мелодійний голос, і озирнувся. Поблизу в одному з дверних проємів сиділа дівчина – сиділа на чомусь такому, що нагадувало гойдалку, – згори до її сидіння спускалися дві зелені шворки, сплетені з листя і квітів.
А сама дівчина… Ось так і мала б виглядати мрія, – подумав він, зачаровано розглядаючи її личко. Тонка, як найдорожчий папір, гладесенька шкіра. По плечах спадають розкішні русяві кучері. Рукою, що наче виточена з білого мармуру, вона тримається за зелене плетиво, а ніжка в шовковій туфельці торкається землі.
– Зачиняю двері, – пояснив він дещо суворо, але лагідно, щоб її не злякати.
Два маленькі темні віночки над її очима на мить опустилися вниз, а затим знову злетіли вгору. В блакитних, як небо, очах відбилося непідробне здивування:
– А що таке двері?
– Ну… це такі заслони в будинку, щоб ніхто не увійшов і не забрав твої речі – терпляче відгукнувся він, дещо дивуючись дівчачій наївності.
– А навіщо комусь мої речі? – ще більше здивувалася дівчина.
Вона не розуміє, – сумно подумав він. – Не розуміє найпростіших понять… Що ж тут пояснювати? Живе собі в гарному світі, гойдається на гойдалочці… І навіть не знає, що таке двері.
– Добре, – сказав він. – Якщо навколо нас не двері, тоді що це?
– Це модуляторні вітряки часопростору, які перетворюють імпульсні коливання матерії під час її трансформації в частоти досягнутого плану на етапах наближення до нуль-фази. Щоб метелики не пошкодили пилок зі своїх крилець, коли входитимуть у стан суперпозиції, – дуже доброзичливо пояснила дівчина.
Він мужньо вислухав її пояснення, докладаючи зусиль, щоб залишатися незворушним. Щоб жодним мускулом не видати того факту, що з усієї її тиради йому зрозумілі тільки вітряки і метелики… Навіть відвів очі, щоб здаватися серйозним.
Якийсь час роздивлявся, як монотонно гойдається на завісах те, що він вважав дверима, і думав про майбутнє. Це нічого, що вона така розумна, – міркував він. – Такій красі можна простити все, навіть розум, – і він зітхнув, відчувши як від її погляду щемить серце…
– Послухай, – сказав він. – Я дуже довго був у дорозі і стомився. Можна у вас трохи перепочити? Покажи, будь ласка, де тут живуть люди.
Два пухнасті віночки над її очима затремтіли і хитнулися вниз. А коли вони знову піднялися вгору, він побачив в блакитних очах вже знайоме непідробне здивування:
– А що таке люди?…
Що складніше — двері чи замки — питання спірне. Ніхто з досвідчених не мав на нього однозначної відповіді, хоча воно обговорювалося спокон віків, відтоді, здається, як стоїть світ. Довгими безхмарними вечорами старі майстри, збувшись щоденних турбот, всідалися на дерев'яні лавки обабіч своїх обійсть, невеличкими групками, по троє-п'ятеро, а біля них збиралися спочатку хлопчаки-підлітки, а затим і їхні батьки, друзі, родичі. І починалося…
З того, що вони говорили, можна було вивчити історію всесвіту і проникнути в суть будь-якої речі. Тож не дивина, що молодші слухали їх, затамувавши подих.
Не було питання, на яке вони не знали б відповіді, не було речі, на якій би вони не розумілися.
Одного вони тільки не зробили у своєму житті – вони не були ТАМ. У місці, в якому полягала мета життя кожної істоти. Вони знали, як туди дістатися, які перепони можуть виникнуть на шляху і як їх подолати.
Але вони були з тих, що не дійшли. Бо ті, яким пощастило дійти ТУДИ – вже не поверталися.
Час від часу він дізнавався, що у дорогу вирушав новий воїн з їхнього поселення, і чекав, затамувавши подих, що станеться цього разу. І тривожно билося його серце, коли через тиждень-два воїн повертався знесилений, похмурий і мовчазний. Минало багато часу, поки невдаха мирився зі своєю поразкою, одружувався і заводив дітей. Що ж, як не пощастило цього разу – можливо, пощастить нащадкам…
Він наполегливо тренувався. Щодня, весь вільний час. Він був міцний і витривалий, знав безліч способів, як впоратися з будь-якими дверима.
Він навіть вивчив кілька заборонених прийомів – на випадок, якщо двері все-таки не піддадуться і доведеться пробивати дірку в стіні чи пробиратися через горішнє вікно...
Обачливо обходив стороною дівчат. Вперто обривав будь-які стосунки, що зігрівали йому серце, і відвертався від друзів. В їхньому поселенні були й такі, що не дочекалися свого Птаха… Бо він прилітає тільки до самотніх.
Рік за роком він терпляче чекав. Не приносив додому зайвих речей – тільки те, найнеобхідніше, що можна було взяти в дорогу. Лягав спати, поклавши під голову зібраний дорожній мішок.
І ось Птах постукав. Точніше, навіть не встиг це зробити – тільки вдарив крильми об шибку його вікна і прокричав хрипким високим голосом.
Він вирушив відразу, перестрибнувши через підвіконня на мокру від роси нічну траву і побіг вуличкою рідного селища навздогін за сизо-білою крилатою грудочкою, що показувала йому дорогу.
Прощавайте, – думав він, віддаляючись від притихлих нічних хат. – Може, я ніколи вас більше не побачу, але як я хотів би, щоб так і було!
Не одну ніч і не один день він біг і біг, не дозволяючи собі передихнути. Стійко прорубував дорогу через густий непрохідний ліс. Зціпивши зуби, пробирався через топкі мочари. Неймовірним зусиллям змушував себе зробити наступний крок, бредучи палючою пустелею.
Зараз має відкритися друге дихання, – твердив він собі, коли згасала свідомість і тіло відмовлялося йти. – Я мушу. Це МІЙ Птах, і я нізащо його не втрачу.
Коли попереду врешті з'явилася вода, він кинувся в неї, не роздумуючи. А протилежного берега навіть не видно – тільки маленький сизий клубочок над головою, та й того видно лиш уривками, коли підіймаєш голову від води.
Птах зник за хвилину перед тим, як він відчув під ногами дно. Все ще вишукуючи в блакиті знайому грудочку, він вибрався на берег. Озирнувся – і нічого не зміг розгледіти: середину ріки застилав глибокий туман, берега, від якого він відплив, більше не видно.
Він глянув на нову землю і застиг від побаченого: весь простір, куди тільки сягало око, був заставлений ДВЕРИМА. Ось воно, – подумав він. – Те, ради чого сюди йдуть. Я таки дійшов.
Одне не вкладалося ні в які пояснення: всі двері були відкриті.
Геть усі.
Жодних зачинених дверей.
Вони вільно оберталися на петлях туди-сюди, немовби від подуву легкого вітерцю. Ніяких стін. Ніде. Йди, куди хочеш, куди душа бажає. Куди ж я піду? – тоскно подумав він.
Все, чому він вчився, що було смислом його життя, стало марним. Він ще раз озирнувся туди, де за туманом танули обриси протилежного берега. І з сумом подумав про десятки хлопців і дівчат, які досі витрачають сили на те, чого не існує. Повернутися? – подумав він. – Сказати, що все, чим вони живуть – вигадка?
А хто ж повірить? І як повернутися? В нього тепер немає провідника, щоб потрапити назад. Та й узагалі невідомо, чи існує шлях назад… Він ще трохи постояв, безтямно роздивляючись, як двері погойдуються на петлях, вбитих в одвірки, а тоді…
А тоді він кинувся зачиняти двері. Це неправильно, – кричав він, з зусиллям грюкачи різноманітними дверима – дерев'яними, скляними, армованими. – Не можна так розчаровувати людей! Ви, тупі безмозкі двері, якби ви знали, як ми у вас вірили!
Він довго-довго і наполегливо метався від одних дверей до інших, він працював, аж упрів… Але двері не бажали зачинятися – на них не було замків. Просто не було. Виглядало, ці двері й не здогадувалися про існування таких речей, як замок і дверна ручка. Вони й далі похитувалися туди-сюди чи то від сили вітру, чи то від сили обертання Землі… Здавалося, ось-ось він впаде і помре від безсилля…
– А що ти робиш?
Він здригнувся, почувши збоку приємний мелодійний голос, і озирнувся. Поблизу в одному з дверних проємів сиділа дівчина – сиділа на чомусь такому, що нагадувало гойдалку, – згори до її сидіння спускалися дві зелені шворки, сплетені з листя і квітів.
А сама дівчина… Ось так і мала б виглядати мрія, – подумав він, зачаровано розглядаючи її личко. Тонка, як найдорожчий папір, гладесенька шкіра. По плечах спадають розкішні русяві кучері. Рукою, що наче виточена з білого мармуру, вона тримається за зелене плетиво, а ніжка в шовковій туфельці торкається землі.
– Зачиняю двері, – пояснив він дещо суворо, але лагідно, щоб її не злякати.
Два маленькі темні віночки над її очима на мить опустилися вниз, а затим знову злетіли вгору. В блакитних, як небо, очах відбилося непідробне здивування:
– А що таке двері?
– Ну… це такі заслони в будинку, щоб ніхто не увійшов і не забрав твої речі – терпляче відгукнувся він, дещо дивуючись дівчачій наївності.
– А навіщо комусь мої речі? – ще більше здивувалася дівчина.
Вона не розуміє, – сумно подумав він. – Не розуміє найпростіших понять… Що ж тут пояснювати? Живе собі в гарному світі, гойдається на гойдалочці… І навіть не знає, що таке двері.
– Добре, – сказав він. – Якщо навколо нас не двері, тоді що це?
– Це модуляторні вітряки часопростору, які перетворюють імпульсні коливання матерії під час її трансформації в частоти досягнутого плану на етапах наближення до нуль-фази. Щоб метелики не пошкодили пилок зі своїх крилець, коли входитимуть у стан суперпозиції, – дуже доброзичливо пояснила дівчина.
Він мужньо вислухав її пояснення, докладаючи зусиль, щоб залишатися незворушним. Щоб жодним мускулом не видати того факту, що з усієї її тиради йому зрозумілі тільки вітряки і метелики… Навіть відвів очі, щоб здаватися серйозним.
Якийсь час роздивлявся, як монотонно гойдається на завісах те, що він вважав дверима, і думав про майбутнє. Це нічого, що вона така розумна, – міркував він. – Такій красі можна простити все, навіть розум, – і він зітхнув, відчувши як від її погляду щемить серце…
– Послухай, – сказав він. – Я дуже довго був у дорозі і стомився. Можна у вас трохи перепочити? Покажи, будь ласка, де тут живуть люди.
Два пухнасті віночки над її очима затремтіли і хитнулися вниз. А коли вони знову піднялися вгору, він побачив в блакитних очах вже знайоме непідробне здивування:
– А що таке люди?…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
