Відгук на роман О. Забужко «Музей покинутих секретів».

«Я не кажу нічого нового. Та й завдання критика – не тільки відкривати нове, а й невтомно нагадувати про вже відкрите». Олександр Стусенко.

Особисто я прихильно відношуся до творчості Оксани Забужко. Але оскільки книгу її читати довелося довго (800 з лишком сторінок тексту!), то якось в перервах між цим заняттям потрапила до моїх рук «Поетика» Аристотеля, де великий мислитель возводить, так би мовити, колони, на яких має триматися художній твір. Сподіваюся, буде цікаво поглянути, як зруйнування цих античних колон може обвалити будівлю навіть сучасного роману.
Почнемо такою цитатою з «Поетики»: «У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші — цілком ви¬падкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги» – то це не стосується до критики поезії».
Прислухаючись до Аристотеля, не будемо ламати списи над тим, про що пише Забужко. Зупинимося коротко тільки на одній тезі, та й то з огляду на співпадіння позиції авторки з нелюбою їй Ліною Костенко. «Музей покинутих секретів», як і «Записки українського самашедшого» – це романи про тих, хто навіть у безнадійній боротьбі з системою не втратив людського в собі. Забужко називає їх «необлічимою армією героїв поразки», Костенко – тими, хто тримає оборону проти «суспільства приматів». Хоча в Забужко ця ідея збовтана і розбавлена багатослів’ям та регулярними статевими актами, але обидві письменниці тягнуть воза таки в одному напрямку. В зв’язку з цим здається дивним «хамський», за висловом Василя Костюка, випад Забужко проти Ліни Костенко, яка, хоч і не називається по імені, але чітко вгадується в її шаржі. Як виправдання, героїня Забужко каже нам, що поетеса, мов, «строїть» із себе жертву режиму, не зазнавши справжніх переслідувань з боку радянської влади. Якщо таким чином письменниця додає емоціональний штрих до характеру героїні (та втратила батька, котрий спробував боротися проти влади), то і об’єктом її агресії слід би вибрати художній образ, а не реальну людину. Інакше ні про що інше, крім як про відсутність в авторки порядності і смаку, такі опуси читачеві не кажуть.
А тепер перейдемо до суті справи. «У тому і вся суть, – писав Аристотель, – що поет повинен якнай¬менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність …До того ж, якщо хтось понанизує підряд моралізуючі міркування, пишні вислови й думки, він не осягне ще мети трагедії, але осягне це трагедія, яка меншою мірою вдається до цих засо¬бів, але замість того має фабулу й зв'язок подій».
Здається, саме тут письменниця завалила першу Аристотелеву колону. Попри те, що роман написаний як художній твір, всі його персонажі, аж до сільського дядька з Золотоноші включно, явно думають і говорять голосом самої Забужко. І, що ще гірше, з притаманною Забужко багатослівністю.
Як наслідок, з героями маємо проблему. Письменниця, безперечно, вміє знайти точне слово, передати психологічну особливість характеру. Але от біда: герой уже ніби й означився і запахом, і поведінкою, і, особливо, вмінням кохатися – означився і потонув у хаосі деталей, важливих лише авторці. В деталях втрачається гострота і вольова спрямованість його вчинків. Ось Адріян: думав-думав про свою Лялюську, котрій запропонував шлюб, а вона відмовилася, тоді подумав, що в неї поняття про шлюб ніби замазане олійною фарбою, по асоціації згадав, що так само фарбою було замазане вікно в шкільному туалеті – і починаються на пів сторінки роздуми спочатку про шкільний туалет, потім про студентський… Або ще приклад такого, вибачте, як біг зайця по мінному полю, речення: «У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» – глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» – із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятися та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій – на яких-небудь галімих плакатниках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, – не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще символічно числиться при професії, хоч хліб, слава Богу, їм не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з’їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер…» і так далі, і тому подібне. Тому навіть трагічна подія, як то смерть художниці Влади Матусевич, глибоко не торкає читача, бо його попереду не торкнув образ Влади аж настільки, щоб читати рефлексії з цього приводу героїні Дарини впродовж десятків сторінок, та ще й з відступами в усі боки, куди веде думка: то про силу і слабкість чоловіків, то про природу любові, то про суспільну мораль соціалістичного суспільства – і аж до того, як дядя Володя «пукав, як у сурму сурмив», голячись у ванній.
Зате там, де Забужко описує подію нехитро і цілеспрямовано, читати стає цікаво, а в напружених моментах, як то останні години життя героїв УПА, навіть захоплююче. Письменниця відступає від «особливостей» свого письма. Все в тексті припасовано до хребта розповіді, немає зайвого. Чітко бачиться протистояння двох сильних натур, Адріяна і «Стодолі», трагічний героїзм боротьби і самопожертви. На жаль, таких сторінок в романі небагато.
Можливо, інтуїтивно відчуваючи непідйомну вагу авторської присутності в романі, Забужко пробує застосувати різні форми оповіді: то репортаж з вкрапленнями від 3-ї особи; то роздуми Адріяна, якому для чоловічої енергетики вставляються в мову матюки; то діалог без будь-яких розпізнавальних знаків на дійових особах. Але це не рятує письменниці, вона тоне в потоці слів і думок, більшість із яких не має до сюжету ніякого відношення. А мудрий Аристотель казав: «Адже на долю одного може випасти без¬межна кількість подій, з яких не всі будуть становити єд¬ність. Так само може бути багато вчинків однієї особи, із яких аж ніяк не можна скласти суцільної дії. …Гомер, складаючи «Одіссею», не зма¬лював усього, що трапилося з героєм, наприклад, як його поранено на Парнасі або як він прикидався божевільним, коли збиралися на війну, — бо ні одна з цих подій не ви¬пливала з іншої на основі ймовірності. …З простих фа¬бул і дій найгірші епізодичні; а епізодичною дією називаю таку, у якій епісодії йдуть один за одним і без імовірності, і без необхідності. Такі фабули складають погані поети че¬рез власну безпорадність, а хороші — з огляду на суддів». Не будемо домислювати, з огляду на що робить так Забужко, але обрізання зайвого, думаю, пішло б роману тільки на користь.
Окремо скажемо кілька слів про мову твору. Можна погодитися з тими, хто говорить про «смакування тексту» Забужко. Дійсно, мова письменниці оригінальна і впізнавана. Так, замість «важливіші» вона пише «передніші», «слідив її очима», замість прийнятого «слідив за нею очима», «стріляти до беззбройної людини» тощо. Але, немов намагаючись досадити Аристотелю, який казав: «Занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки», Забужко і тут передає куті меду. Намагання будувати оригінальні мовні конструкції роблять сказане двозначним: «стояли, себе не торкаючись» – авторка хоче сказати «одне одного не торкалися», а читається, що кожен не торкався до себе; «плакати під цим небом нема кому» в значенні «нема до кого»; «до поразки не признаєшся», що має сприйматися як «не признаєш поразку». В розділах про УПА, закономірно, більше вживається галицького діалекту, іноді через це навіть важко вловити смисл сказаного. Але то хай би собі було, для правдивості – якби ті діалектизми не виглядали аж занадто штучними, вжитими спеціально. Мова стає схожа на мову національно орієнтованих народних депутатів – з канадськими такими інтонаціями. Наприклад: «…був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянсами з певністю розігрувалась би в часи війни інакше, з не порівняно кориснішим для нас вислідом»; чи ще оригінальніше: «Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання».
«Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна», – писав у своїй рецензії на роман Л. Плющ. Думається, жалілися недарма.
Проте, як на нашу з Аристотелем думку, найбільшої шкоди «Музею…» завдало жанрове розмаїття. З цього матеріалу міг би вийти прекрасний детектив, класична сімейна сага, історичний твір, сучасний соціальний чи виробничий роман, твір у жанрі фантастики або містики; а ще, безумовно, любовний та еротичний роман, роман ідей, символічна притча; врешті, документальна публіцистика. Складається враження, що письменниця, не визначилася, що ж вона буде писати, і все перелічене хаотично та разом розмістилося на сторінка її твору. А великий Аристотель казав же, що: «почуття міри — загальна передумова для всіх видів слова». Та до цього ще й додавав: «Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри»; слід розуміти в нашому випадку – жанри (кожен жанр, за Аристотелем, пишеться своїм віршованим розміром). Тому не можна не погодитися зі словами Михайла Наєнка: «Художнього ефекту в романі досягнуто почасти мозаїчним поєднанням фрагментів, які скріплені оповідною тканиною наратора. Про міцність того кріплення (здійсненого переважно свідомістю та оповіддю журналістки Дарини) говорити, на жаль, не доводиться; надто нерівними (в стильовому плані) видаються окремі мозаїчні картини роману».
Дійсно, розмова журналістки Гощинської з бізнесменом-політиком Вадимом про відсутність моралі у представників влади доцільна у полемічному творі, але виглядає інородною в детективі. Для детективу також неприйнятний той стиль, коли в розповіді через непотрібні для розвитку сюжету відступи фактично відсутня дія і читач перебуває у стані крота: він відчуває дію на смак, на дотик, на емоцію персонажа, але не бачить того, що відбувається. А містика про скінченність людських спогадів, одночасні сни героїв про одне й те саме минуле, раптове пересічення між собою персонажів минулого і сьогодення – все це було б добре у фантастичному серіалі, якби не серйозні заявки на реальну соціальну тематику; ті кілька фраз, котрі приснилися вночі Адріяну Ватаманюку і записані ним спросоння на пачці цигарок, взагалі нагадують якийсь код да Вінчі. Врешті, все це можна було б сприйняти, як поетичні алегорії, але, знову ж, на тлі історичного твору описані епізоди набувають вигляду дешевої мелодрами. Історії УПА у романі теж фактично немає, є лише скалки «секретів», які абсолютно не дають картини боротьби.
Навіть Кузьма Прудков, не говорячи вже про Аристотеля, казав: «Ніззя об’ять необ’ятне». Забужко спробувала і, здається, даремно.
Щоправда, відносно поєднання в одному романі різноманітних жанрів існує й протилежна думка. Яна Дубинянська на сторінках «Літакценту» пише: «Роман Забужко якнайкраще ілюструє тезу, яку я давно вже не втомлююся повторювати: все найцікавіше у сучасній світовій літературі (що є, на відміну від української, добре жанрово структурованою) твориться на межі й перетині різних, аж до непоєднуваності, жанрів і напрямів. Це не кон’юнктурне прагнення догодити всім категоріям читачів, а природна багатошарова стереоскопічність, без якої сьогодні вже не можна. „Музей покинутих секретів” — саме така стереокнижка. Наочний взірець того, як це робиться».
Може, дане твердження й справедливе, коли така стереоскопічність є усвідомленим засобом, і на межі жанрів дійсно створюється щось оригінальне. А коли хаотична і спонтанна суміш жанрів нівелює здобутки в кожному з них – то це треба назвати не стереоскопічністю, а якось по іншому. Не втримаюся, щоб не навести один з коментарів до статті Дубинянської в «Літакценті»: «gelia коментує: …Перелічені рецензенткою «складові» «Музею…» – ідеологічний, символічний і т.д. романи – дійсно, «імєют мєсто бить», але чому так нудно його читати? Чому хотілося пропустити (і пропускала) цілі сторінки якихось «уходів в бік»?».
І лише в одному письменниця Забужко слідує за Аристотелем. «Хвилює той, хто сам схвильований, і сердить той, хто сам у гніві», – писав майстер. Без сумніву, роман «Музей покинутих секретів» написаний небайдужою рукою. У Забужко є велика і рідкісна для нашого прагматичного світу здатність проявляти до «героїв поразки» співчуття, прожити їхніми болями якусь частинку свого життя. Може, для читача, який осилить прочитати «Музей…», саме це й переважить усі недоліки, і книга Забужко стане на його полиці до улюблених книг. Щоправда, порадимо поставити десь поруч і «Поетику» Аристотеля. Щоб не втрачати орієнтирів.



2011 рік.

* * *