
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.04.10
10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
2021.04.10
08:53
І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
2021.04.10
07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
2021.04.10
04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
2021.04.09
20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
2021.04.09
16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
2021.04.09
12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
2021.04.09
11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
2021.04.09
09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками.
Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить.
Влада без корупції, як холодець без хрону.
Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток.
Любов за гроші – продажніст
2021.04.09
08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія.
- Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -
2021.04.09
06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
2021.04.08
23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
2021.04.08
21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
2021.04.08
12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
2021.04.08
12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
2021.04.08
08:49
«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Поетичні блюзи Мар’яни Максим’як
Мар’яна Максим’як. ЛЮДИ: Вибрані поезії. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2011. – 64 с.
Без протилежностей нема поступу.
Вільям Блейк
Поетична мова виражає не менше, а більше, ніж мова звичайна. Львівський поет, перекладач і літературознавець Остап Сливинський у передмові до другої збірки поезій Мар’яни Максим’як ( народилась у місті Бучач на Тернопільщині, наразі живе і працює у Львові) «Люди» зазначає: «…у цих віршах більше подиху, ніж письма, уяви чи бачення…рядки найвищою мірою елегійні. Такі, що пишуться, коли розійшлися гості, погасли світла, і лишилося тільки одне світло, непевне, нізвідки, ні для кого».
Називаючи поезію Мар’яни Максим’як елегійною, автор передмови, гадаю, мав на увазі, не тільки і не стільки зовнішні ознаки жанру, він побачив найголовнішу рису – від самого початку поетка обирає єдино можливу для себе норму поетичної поведінки, котру можна назвати принципом медитативної лірики, переважно інтимно-філософського змісту («зустрічаємось по той бік питань / мовчимо / кожен боїться бути першим / зламати тишу»);
Втім, поетеса не зловживає меланхолійними образами. Ми знаємо, що глибина болю і страждання завжди є відповідною глибині любові. Реальність являється поетесі переважно фантасмагоричною, – може, саме це і є її останньою втіхою на останній межі («знаєш / коли залишиться до кінця / цього світу / 20 хвилин / я задзвоню тобі / і буду слухати колір твоїх очей»).
Світлонепечальні вірші не пишуться, щоправда, іноді журба ледве стишується на хвилинку («Вони йшли по воді, обидва такі невпинні. / Він мовчав, бо що ще сказати отут? / Позад них вітросил, попереду золотоклинні / Теплі промені згустком зривались із сонячних рук».)
Використання постійно повторюваних мотивів – річ природна як у музиці, так і в поезії. Монологічно-сповідальну лірику поетеси, її лагідну, спокійну ніжність тону, чистоту почуттів, можна порівняти з лірикою Олександра Олеся: та ж легкість і м’якість вислову, тужливість, душевна проникливість і цнотливість образів.
На межі переходу від простоти до вишуканості поезію чекає безконечна несподіванка. Візьму на себе сміливість висловити декілька здогадок і припущень. Важливий, на мою думку, не ідейний чи етичний переклик різних поетичних систем. Значно суттєвіше для нас уяснити відмінність буття на цих відтінках світовідчуття різних поетів. Поет приречений на самотність, самопожертву, надію, – плинність його життя проявляється як спонтанність незлічених взаємодій, що творять поетичний текст в його найбезпосереднішому вимірі. Відтак, дослідження поетичної реальності – це розгляд різних ситуацій безпосереднього спілкування, коли сприймач (читач) ніби присутній при творенні і відразу на нього реагує; присутній ігровий ефект, хоча це умовна, впорядкована гра, в якій багато маскувань і ставкою у цій грі завжди є достовірний образ alter ego автора. Цю паралель можна вести без кінця. Містке англійське слово performance є ключовим поняттям поезієлогії, що досліджує створене поетичною уявою і зосереджене на людській дії.
Мар’яна Максим’як шукає віршові форми, вдосконалює звукоструктуру поезії, рухаючись від легких ритмічних конструкцій до верлібру. Формальна структура її віршів, оркестровка рядка прозора, сприймається легко, співзвучна простоті її поетичного вислову («а час піском мені шепоче, / що ти підеш у жовті дні…Мені затісно, мало місця. Я відчуваю, як стікає час…Моя тінь рудішає потроху / – я до осені готуюся неквапом…Консервую рани восени, коли болить кохання… залишається поміж нас /
тонка нитка води»).
Поетка відчуває музичність слова. Її поетична уява живиться здебільшого тугою і замріяністю осінніх і весняних настроїв, відтворює колоритні пейзажі («останній день біля моря / вітер бавиться папірцем від морозива / чайка малює серпневе небо… Місто-місто, мов пригорща теплих солодких дахів»). Притаманна її поетичній мові асоціативність вимагає уважного прочитання, бо перевага поезій авторки у великій густині кожного вірша, у раціонально переосмисленій ґрадації ліричних подій, у несподівано поставленому акценті. Приваблюють їхня легкість, ґраційність, одухотвореність, розмаїття висловлених почуттів, а також, як на мене, відсутність публіцистики і декларативності, – поезія безкорисливих почуттів, насичена імпровізаційними блюзовими нотами, що споконвічно вирізняються наспівністю, кантиленністю і будуються на чуттєвій складовій життя.
наче все тільки мить
ніби все то одна лише днина
зранку така обнадійлива
а звечора прозора й крихка
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетичні блюзи Мар’яни Максим’як
Без протилежностей нема поступу.
Вільям Блейк
Поетична мова виражає не менше, а більше, ніж мова звичайна. Львівський поет, перекладач і літературознавець Остап Сливинський у передмові до другої збірки поезій Мар’яни Максим’як ( народилась у місті Бучач на Тернопільщині, наразі живе і працює у Львові) «Люди» зазначає: «…у цих віршах більше подиху, ніж письма, уяви чи бачення…рядки найвищою мірою елегійні. Такі, що пишуться, коли розійшлися гості, погасли світла, і лишилося тільки одне світло, непевне, нізвідки, ні для кого».
Називаючи поезію Мар’яни Максим’як елегійною, автор передмови, гадаю, мав на увазі, не тільки і не стільки зовнішні ознаки жанру, він побачив найголовнішу рису – від самого початку поетка обирає єдино можливу для себе норму поетичної поведінки, котру можна назвати принципом медитативної лірики, переважно інтимно-філософського змісту («зустрічаємось по той бік питань / мовчимо / кожен боїться бути першим / зламати тишу»);
Втім, поетеса не зловживає меланхолійними образами. Ми знаємо, що глибина болю і страждання завжди є відповідною глибині любові. Реальність являється поетесі переважно фантасмагоричною, – може, саме це і є її останньою втіхою на останній межі («знаєш / коли залишиться до кінця / цього світу / 20 хвилин / я задзвоню тобі / і буду слухати колір твоїх очей»).
Світлонепечальні вірші не пишуться, щоправда, іноді журба ледве стишується на хвилинку («Вони йшли по воді, обидва такі невпинні. / Він мовчав, бо що ще сказати отут? / Позад них вітросил, попереду золотоклинні / Теплі промені згустком зривались із сонячних рук».)
Використання постійно повторюваних мотивів – річ природна як у музиці, так і в поезії. Монологічно-сповідальну лірику поетеси, її лагідну, спокійну ніжність тону, чистоту почуттів, можна порівняти з лірикою Олександра Олеся: та ж легкість і м’якість вислову, тужливість, душевна проникливість і цнотливість образів.
На межі переходу від простоти до вишуканості поезію чекає безконечна несподіванка. Візьму на себе сміливість висловити декілька здогадок і припущень. Важливий, на мою думку, не ідейний чи етичний переклик різних поетичних систем. Значно суттєвіше для нас уяснити відмінність буття на цих відтінках світовідчуття різних поетів. Поет приречений на самотність, самопожертву, надію, – плинність його життя проявляється як спонтанність незлічених взаємодій, що творять поетичний текст в його найбезпосереднішому вимірі. Відтак, дослідження поетичної реальності – це розгляд різних ситуацій безпосереднього спілкування, коли сприймач (читач) ніби присутній при творенні і відразу на нього реагує; присутній ігровий ефект, хоча це умовна, впорядкована гра, в якій багато маскувань і ставкою у цій грі завжди є достовірний образ alter ego автора. Цю паралель можна вести без кінця. Містке англійське слово performance є ключовим поняттям поезієлогії, що досліджує створене поетичною уявою і зосереджене на людській дії.
Мар’яна Максим’як шукає віршові форми, вдосконалює звукоструктуру поезії, рухаючись від легких ритмічних конструкцій до верлібру. Формальна структура її віршів, оркестровка рядка прозора, сприймається легко, співзвучна простоті її поетичного вислову («а час піском мені шепоче, / що ти підеш у жовті дні…Мені затісно, мало місця. Я відчуваю, як стікає час…Моя тінь рудішає потроху / – я до осені готуюся неквапом…Консервую рани восени, коли болить кохання… залишається поміж нас /
тонка нитка води»).
Поетка відчуває музичність слова. Її поетична уява живиться здебільшого тугою і замріяністю осінніх і весняних настроїв, відтворює колоритні пейзажі («останній день біля моря / вітер бавиться папірцем від морозива / чайка малює серпневе небо… Місто-місто, мов пригорща теплих солодких дахів»). Притаманна її поетичній мові асоціативність вимагає уважного прочитання, бо перевага поезій авторки у великій густині кожного вірша, у раціонально переосмисленій ґрадації ліричних подій, у несподівано поставленому акценті. Приваблюють їхня легкість, ґраційність, одухотвореність, розмаїття висловлених почуттів, а також, як на мене, відсутність публіцистики і декларативності, – поезія безкорисливих почуттів, насичена імпровізаційними блюзовими нотами, що споконвічно вирізняються наспівністю, кантиленністю і будуються на чуттєвій складовій життя.
наче все тільки мить
ніби все то одна лише днина
зранку така обнадійлива
а звечора прозора й крихка
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію