ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олексій Кацай
2017.12.12 06:10
Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Світлана Майя Залізняк
2017.12.11 23:17
А домінанта котячих -
вгризтися в горло чи бока.
Лисці смугастенький м'ячик
любо котити... й навтьоки...

Шерсть облизати - і ніжно
муркнути просьбу край тину.
Сила несе центробіжна

Мирослава Шевченко
2017.12.11 23:03
Стліває тихо на світанні
Далеке сяйво зір останніх...
Серед розкиданих світів
Я не знайшов свого пристанку
І в самоті блукав до ранку,
І пове

Олександр Сушко
2017.12.11 17:43
Я - скалозуб. Весела птаха.
Усяке скаче з-під пера.
Пішов на фронт - вернувсь без даху:
Життя людське не сміх - жура.

Щасливих мало в морі хворих.
Той - одинокий, той - сліпий.
А дзвони вперто б'ють на сполох:

Ігор Шоха
2017.12.11 16:23
Погоду роблять мороз-енк-и,
аж репає моя земля:
ті самі «антитимошенки»
і «противсіхи»-одноденки
пандороящика кремля.

***
Нувориші – і ґазди, і ґаздині

Олександр Сушко
2017.12.11 16:00
Гризуться пси. Вояки терті.
Уміють вкласти у гроби.
Ми ж - пішаки на дошці смерті,
Усі заляжем під горби.

"Вперед!", "Ура!" , "Ату!" і "Слава!"
Ревуть розчахнуті роти.
А я кажу, що ця потрава

Олександра Христич
2017.12.11 14:58
Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує

Маркіяна Рай
2017.12.11 14:11
Білим маревом вкрита дорога -
То не сніг, - то моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів.
По мені чиясь ніжка гуляла,

Микола Соболь
2017.12.11 09:19
Пошили біле чорними нитками.
Не прижилося. Неугодне Богу.
Лишило у душі глибокі шрами
На до і після зломлену дорогу.
До надвечір’я ще не били дзвони,
Омило хмари красною зорею.
Ішли на Київ москалів загони…
Святою українською землею.

Олександр Сушко
2017.12.11 07:03
Глибочінь

Іду в офензиву.
Маркітні песиголовці
Здирають шагрань зі своїх думок.

Кучуру тут немає місця:
Його шия не пристосована до вирла,

Сонце Місяць
2017.12.11 06:02
Примітивний такий наїв
чиркати запальничкою
черкати рядки за
стійкою будь-яким
час у відставку
ранкова злива
стерті кути
розплетене сяйво

Ярослав Чорногуз
2017.12.11 04:08
Минулася любов, мов листя облетіло
Із дерева жаги, не збуджує мене.
Вуста мої байдужі, не шепочуть: «Мила,
Яви мені, благаю, личенько ясне!»

Для тебе я чужий. І став таким тоді ще,
Відколи уколов пером твоє єство.
І істина із гір співала птахом в

Володимир Бойко
2017.12.10 23:37
Коли ти справжня є людина,
Роби добро для України.
Як чиниш ти народу шкоду,
То ти є нелюд і скотина.

Ти будь Вкраїни патріотом,
Та мудрим, а не ідіотом.
Роби добро і радість людям –

Олександр Сушко
2017.12.10 22:51
Ох, і надудлився вина!
Аж пити вже не хочу!
Стрічає, начебто, жона,
Пригледівсь – потороча.

Шерепа сварить рогачем,
Наводить, мабуть, порчу.
У шпарці шкрябаю ключем –

Ольга Паучек
2017.12.10 21:22
Сон в отчому домі,
У батьківській хаті
Зірково-прозорий,
Казково-багатий...

Дитинство солодке
Озветься луною
Тривоги розтануть

Ігор Шоха
2017.12.10 20:11
Хто не трудиться, той – п’є.
А куди діватись?
Все людині Бог дає,
особливо не своє
їсти і …сміятись.

***
Научене – терте,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анна Львова
2017.12.05

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Мрець Тривіаліст
2017.11.09

Ярослав Ярік
2017.11.04

Вадим Юний
2017.10.28

Дмитро Ігорович Старицький
2017.10.15

Ґейко Марґо
2017.10.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Назар Назаров / Проза

  Місяць по небу ходить

ностальгійні етюди

вибране




Місяць по небу ходить

Поймає іноді ностальгія, велика і нестерпна, за тими днями, коли ми із сестрою ховалися від дощу під величезними кущами півоній. Коли наші коти каталися у поставленій на бік пластмасовій мисці, бігали за горіхом, який ми їм кидали додолу, і приносили додому з полювання в зубах крота або мишу і показували нам. Коли влітку ми збиралися обідати під виноградною альтанкою, і хтось із нас обов’язково стеріг їжу, щоб її не з’їли коти. Коли зі старої магнітоли чулося «Місяць по небу ходить», а сестра тихо пісдпівувала. Коли у зелених емальованих відрах відстоювалася вода із нашої криниці, бо у ній було багато жовтого піску, який осідав і покривав дно гладеньким, приємним на дотик шаром. Ввечері на терасі біля хати виходив на полювання великий павук, а батько брав мікрофон і під’єднував його до магнітоли, ми співали в нього і розказували вірші. Раз на кілька місяців приїздили в гості дід Митя і баба Галя, мамині батьки, на старому мотоциклі, деркотіння якого боялися кури, коти і ми. А до діда Івана і баби Ліди, батькових батьків, ми раз на тиждень ходили по хліб – через греблю із великою вербою, під якою завжди сидів якийсь рибалка, і тільки нехотя вітався з нами, щоб не розлякати рибу. Якось торба порвалася, хлібина випала і покотилася з гори, а я біг їй навздогін і зловив її лише біля верби. Бабуся пекла хліб для усієї рідні, спершу накладала у піч дрібно наколені дрова, потім чекала, коли вони перегорять на жар, а потім вигортала жар із печі і садовила білий хліб у чорних, масних від олії формах. Затуляла піч, а ми мали поводити себе тихо, щоб хліб добре спікся.
Уночі я брав карту зоряного неба, і все хотів знайти сузір’я Дракона, але мені це ніколи не вдавалося. Я знаходив двох Ведмедиць і Оріона – вночі він був позад хати, а з самого ранку – над коморою. Якось ми пізно ввечері поверталися від маминого брата машиною, батьки довго стояли говорили назовні, а ми із сестрою полягали в багажнику і пильно дивилися крізь скло на зорі, і мені вперше ставало сумно.
Кожної зими бабуся віддирала від стіни великий календар із незмінними котами і чіпляла кнопками новий. Кожної весни із кухні виносили стола і слали сіно, там жило маленьке телятко, кожної весни нове. Улітку на свій день народження бабуся пекла такий самий шоколадний торт, ставила його на ту ж червону пластмасову тацю. І кожної осені телятко кудись зникало, а ми ішли до школи в місто. Прокидалися ми щодня дуже рано, коли Оріон ще був над коморою, і їхали старим москвичем у місто. І коли по радіо передавали «Місяць по небу ходить», ми згадували хліб, який ми носили із печі у хату, котів, від яких ми стерегли стіл, і телятко, яке зникало кожної осені.


Заєць

Коли ми з батьком ходили на прогулянку – чи то до зарослого панського саду, де ріс кислий кизил, чи то просто ішли стежкою у вибалку до його батьків, – то іноді батько зупинявся і казав:
– Мій знайомий Заєць знав, що ви тут будете йти, і залишив цукерки для вас під кущем.
Ми із сестрою кидалися шукати цукерки, а знайшовши, дуже дивувалися – де це батько познайомився із Зайцем, і питали:
– А звідки Заєць знає, як ми любимо ці цукерки із кокосовою стружкою? Напевне, у нього є Зайчиха і Зайченята, які так само люблять цукерки із кокосовою стружкою.
Коли надворі були сильні морози, ми дуже просили батьків:
– А можна запросити Зайця і його сім’ю до нас у хату? Бо Зайченята померзнуть.
Батьки заспокоювали нас:
– Ні, не можна. Вони зараз поховалися у глибокі нори і їдять капустяне листя, яким запаслися ще з осені.
Ми не вірили, і трохи заспокоювалися лише тоді, коли на черговій прогулянці під якоюсь сухою дерезою на снігу знаходили цукерки від Зайця. Це він давав нам знати, що з ним усе добре, що його Зайчиха і Зайченята живі-здорові.
Якось батьків брат, наш дядько, який дуже любив ходити на полювання, підбив піти разом із ним у засідку. Батько дуже не хотів, але дядько його таки впрохав. Отож одного зимового дня спозаранку, коли ми ще спали, вони пішли в поле із рушницями.
Десь після обіду батько, щасливий і мужній, весь у болоті, повернувся додому із повним ягдташем. Спершу він дістав двох диких качок, і ми з сестрою теж тріумфували – таких пістрявих качок ми не бачили ніколи. Правда, було нам було трохи жаль їх:
– Шкода, що вони не зможуть познайомитися із нашими качками, бо ж ці уже мертві, а ті – ще живі.
А потім батько дістав із ягдташа… зайця. Ми із сестрою заціпеніли із жаху. А потім розревілися, ми були у відчаї і били батька по ногах своїми малими кулачками:
– Як ти міг убити зайця – нашого Зайця?! Хто тепер нам носитиме цукерки на прогулянках? А як його зайчиха виживе із Зайченятами?
Батьки не знали, як нас заспокоїти. Батько голосно лаяв свого брата, який потяг його на це бісове полювання. Ми вимагали, щоб батько більше ніколи не ходив на полювання, а він нам це сердечно обіцяв. Але все одно ми не могли витримати всю важкість такої втрати, і не могли дивитися на мертвого Зайця, який лежав біля ягдташа. Його довелося віддати дядькові, бо ми були категорично проти того, щоб їсти такого хорошого друга:
– Він нас так любив і носив такі смачні цукерки із кокосовою стружкою!
А дядька було проголошено вбивцею, бо він на кожному полюванні вбиває таких зайців, іноді по два-три за один день:
– А як же їхні зайченята і ті діти, яким ці зайці носили на прогулянки цукерки?
Ми почали все більше усвідомлювати, який жах за цим усім криється. Тоді батько не витримав нашого розпачу, повів нас у залу, відкрив шафу, і дістав звідти пакет цукерок – наших улюблених, із кокосовою стружкою:
– Та не було ніякого Зайця! Це я сам вам підкладав цукерки під кущі, коли ви відверталися кудись!

Але такий дешевий обман нас не переконував:
– Неправда! Ти просто перед цим купив цукерки в тому ж магазині, де й Заєць їх завжди купує.
Адже вся страшна правда була очевидною – мертвий Заєць лежав у нас на кухонному столі, поряд із двома дикими качками, і від неї нікуди було подітися.

Лише коли ми наїлися досхочу цукерок із пакету, нам трохи полегшало на душі. Але коли ми потім ходили на прогулянки, і все так само знаходили іноді цукерки під кущами, то ми знали, що це батько їх підкладає, аби ми думали, що тоді, на кухонному столі то був інший Заєць, а не наш. Але ми не вірили, бо наш заєць помер одного зимового дня десь у засніженому полі біля нашого села. І зайченята довго плакали за ним, а Зайчиха не знала, як їх заспокоїти в одній зі своїх глибоких і теплих нір, яку їм викопав їхній Заєць.

Проліски

Проліски спершу були щонайменше по коліна, і на них сиділи бджоли із кулак завбільшки. Ці бджоли жили у вуликах великих, як людські хати, а мед їхній був такий солодкий, що його ні людина, ні скотина їсти не могла. Тому його просто доводилося виливати на гній. А вже як кусалися, то жала були завбільшки з виделку, і вкушений або мав померти, або піти до мами жалітися на злу долю і батькових бджіл.

І коти теж були колись великі, як тигри чи леви. Їх закривали на ніч у коморі такій високій, що під стелею літали ластівки і навіть заблукалі дощові хмари, а щоб вони не продряпали кігтями собі шлях до втечі, доводилося оббивати двері залізом і закривати їх на три товсті штаби. Мишей вони за цілу ніч наловлювали багато, і коли вже не могли їх їсти, то складали купами по десять-п'ятнадцять. І миші теж були спершу завбільшки із порося. І лісопильня ще тоді працювала. У її підвалі було вогко і темно, і по пояс запахущої тирси. Ми їздили по неї нашим мотоциклом, нагрібали отакенні мішки, щоб сипати на підстилку свиням. А свині були як добрий бугай, а вже який бугай був завбільшки, то й не питайте.

То вже потім все почало вироджуватися і хиріти, аж поки геть не занепало. Спершу коти поменшали, і їх можна уже було брати на руки, такі вони стали легкі і зовсім кощаві. А миші то й геть ні на що перевелися, якщо одну побачиш на місяць десь під сінником, то й тобі щастя. Що вже казати про бджіл, які стали і дрібні, та й кусатися стали гірше, і мед у них вже не такий солодкий. І все стало менше, навіть прабаба Дуся висохла і стала така легка, що вже не виходила з хати, бо боялася, щоб її не занесло вітром кудись далеко, може навіть за сінник.

І я все більше боявся, що одного дня коти стануть як миші, а миші – дрібні, як бджоли. А бджіл узагалі не буде вже видно. Одного ранку бабу таки підхопив вітер і заніс далеко, бо її ні за сінником, ні в пасіці ми вже не знайшли, а в хаті від неї нічого не залишилося, крім запаху корвалолу. А наступного ранку я прокинувся з ляку, бо мені наснилося, що я виріс.

Стара хата

Влітку мене і сестру часто відвозили до маминих батьків у далеке село. У бабусиному дворі було дві хати. Стара й нова.
Стара була глиняна, крита очеретом. Її стіни були підперті подекуди колодами, щоб не попадали. А всередині стеля трималася на дерев’яних підпорах. Вона теж уже хотіла впасти, натомившись стояти вже сотню років. Долівка була земляна, бугриста і витоптана. Але де-не-де залишилися сліди глини, якою колись її вимазували. У вербну неділю всю долівку застеляли пахучим сіном. Двері в хату були рипучі й розхитані, вони вже не зачинялися щільно, і прабабуся на ніч закривала численні щілини шматочками черепиці, щоб усередину не вскочила жаба. Якби жаба вскочила, то хтось із рідних скоро мав би померти. Так було, коли помер прабабусин брат. Тому вона ретельно забарикадовувала всі лази для жаб.

Із сіней були двері наліво, направо і прямо. Зліва в сарайчику взимку жили кози. Направо була велика кімната, де бабуся варила їсти. А прямо були двері у комору, але вони майже ніколи не відкривалися. Я дуже довго чекав, коли дідусь їх відкриє. Це сталося тільки раз. І я був розчарований – там були лише старі газові балони.

У кімнаті, що справа від сіней, було багато речей. Зліва від дверей була велика піч, яку давно не топили і в якій жили миші. На печі сушилися дріжджі, замішані на хмелю. Під стіною стояла стара скриня, оббита мідними смужками. А в кутку висіла старовинна ікона, писана по дереву, яку купив бабусин прадід на ярмарку, а бабуся потім віддала її якійсь циганці, коли виїжджала назавжди зі свого села.

Десь у тій кімнаті мав починатися підземний хід, який, як розказували, викопав у війну дід, що жив тут раніше, щоб тікати від німців. Або викопав він його ще в революцію, щоб тікати від Денікіна. Другий вихід мав бути в садку. Якось я цілий день вистукував зігнутим пальчиком по долівці, і натрапив на якусь порожнину. Пішов до діда:
– Діду, дай мені лопату…
– Для чого тобі?
– Хоча докопатися до підземного ходу. Ним тікав від Денікіна дід, який тут колись жив.
Але дід Митя розсердився і сказав:
– Не мороч мені голову! Не дам.
Пригадую ще вікна, які хоча й мали дерев’яні рами, але скло було примазане до них глиною, як у мультиках. Між двома вікнами стояла електрична плитка, на якій бабуся готувала нам їсти і варила свиням кашу з картопляними
лушпайками.

У сінях ще був вхід на горище, але там я ніколи не був. Тільки уявляв, як там має бути багато павуків. У сінях у кутку стояла маленька залізна сапа, яку купила бабусина бабуся. Сапа називалася коштура і бабуся нею копала молоду картоплю.

Зі стріхи, коли йшов дощ, лилися довгі цівки води. Якщо схоплювалися бульбашки, то дощ мав скоро скінчитися. А в очереті зі стріхи жили оси.
Прабабуся Дуся була така ж стара, як стара хата, але трохи молодша. Вона була сухенька і добра. Вставала рано і поралася по господарству, поки дід і баба ще спали. Доїла кіз, відкривала курей. Потім прокидалися й дід із бабою, виводили кіз на вигін. Коли я прокидався так рано, як і вони, то бачив, як дід відкривав для кіз ворота, і вони виходили, волочачи за собою довгі цепи, які лунко дзвеніли по встеленому камінчиками дворі. Іноді я ніс із дідом на вигін паколи, щоб припнути їх. А вобіди ми йшли напувати кіз. Воду вони пили тільки теплу, тому ще зранку дід ставив відро з водою на сонце, щоб нагрілося. Бабуся доїла їх, потім удома проціджувала молоко й давала нам його пити, поки воно ще було тепле.
А ввечері, після того, як корови поверталися з тирла, ми йшли забирати кіз із вигону. Улітку вони спали в шалаші, оббитому толлю. Там же біля них бабуся садила квочок на яйця. А ще там було багато старих газет, зв’язаних у великі пачки. Я любив порпатися в тих пачках, шукаючи журнали зі смішним зеленим крокодилом. Але зазвичай були тільки сірі пошарпані сторінки газет, які пахли мишаками й козячими буруб’яшками.

Позаду старої хати були кушарі непроходимого бузку. Нас туди відправляли до вітру, бо в туалеті жив великий павук. Підтиратися доводилося прямо листям бузку – воно було прохолодне і гладеньке на дотик.

Крім нас, у бузку часто сиділи й кури, вони там неслися. Сестра якось знайшла там ціле відерце яєць, зібрала їх, залізла під стіл, що коло старої хати, й почала продавати яйця бабусі. Перші три бабуся таки купила, але решту довелося віддати просто так. Сестра довго згадувала бабусі ті збитки.
Збоку на стіні старої хати на великих залізних кілках висіло багато цікавих речей. Велика стара драбина. Синє коромисло, з яким бабуся ходила до криниці по воду, поки була молодою й поки не провели у двір водогін, вода з якого трохи віддавала мазутою й мала масну плівочку, як її поставиш надовго в відрі. Біля крана водогону лежав шматок шпали, який дід колись для чогось украв. На ній можна було прочитати «Года 190…» а далі збито. Це німці, коли тікали, тягли за собою такий плуг, який ламав рейки. От шматок дід потім приволік до хати.

А біля коромисла висіли старі ковзани зі злізлою зеленою фарбою. На них каталася мама, як була маленькою. Тут же висіла і її скакалка, вицвіла і негнучка від морозу і вітру.

Нижче від бузку і старої хати стояли дерев’яні клітки. У тих клітках жили кролики. Для них дід косив у березі траву і приносив її до хати у великому чорному мішку. Якщо кролик іззість амброзію, то помре. А якось народилося кроленя із двома головами. Замість хвоста в нього була ще одна голова. Але воно зразу й померло, і дід його виніс у кручу.
Круча колись була кар’єром. Його викопали, коли насипали дамбу, щоб перегородити річку. Річка колись була глибока, тому її й називали «Корабельна». Хлопці навіть знайшли якорі біля берега. Але коли вона пересохла, то люди вирішили насипати дамбу й зробити з неї ставок. І там, де колись був старий вигін, зробили велику кручу, щоб брати землю. Колись ми з дідом спутилися в неї. Там було багато сміття, було кілька дохлих кіз. А в прямовисних схилах кручі були нори в’юрків. Це такі кольорові пташки, які їдять бджіл. Коли вони з’являлися зграєю над нашою пасікою, дід брав довгу палицю із прив’язаною на кінці ганчіркою і крутив нею в повітрі, аж поки в’юрки не полякаються й не потікають.
Колись там, де край кручі, ще продовжувалася наша вулиця. Там була хата, у якій жила грекиня. Вона була справжня, бо її звали Стама Вальсамакі і вона годувала мого дядька, коли той був маленьким, хлібом із маслом.
А тепер там хати не було, тому часто ми з дідом сиділи там, чекаючи, поки вже відв’язані кози допасуться досхочу. Дід сідав на траву і починав жалкувати, що я не такий, як мій двоюрідний брат:
– Що це ти не розпитуєш мене про кіно? Я перекрутив багато лєнт у нашому клубі. Уже можна Землю тричі обмотати усією плівкою, яку я прокрутив…

Я починав і сам жалкувати, що не розпитував його про кіно, де були чорно-білі німці, наші й сірі сумні коні.
Біля кручі якось увечері ми з бабусею зловили зайченя. Чи то зловили його не ми, а бабуся попросила зробити це хлопця, який проходив поблизу. Ми зайченя побачили перші, тому воно було наше.
Ми його посадили жити у клітку біля кролів. Заєць, виявляєься, був цілком схожий на кроля. Тільки він був музичніший, бо дуже любив барабанити лапами об дошки клітки. Якось нам бабуся зготувала смачну печеню і сказала, що заєць утік.

Коло кліток кроликів був великий сінник, який дід чогось називав «сапєткою». А коло сінника було багато вишень. Під вишнями були бочки із зерном. Одного разу сестра ходила біля сінника і побачила хвостик, який виглядав із-за бочки. Вона схотіла взяти його собі на згадку й потягла. Але з-за бочки на неї вишкірився якийсь звір із довгими зубами. Сестра жахливо налякалася, і жалілася нам:
– Там таке страшне, із зубами! То чортеня!
Але дід її заспокоїв:
– Та не чортеня то, а тхір. Він їсть курчат, прокушує їм уночі голови. Учора знову двох у кручу виніс.
Потім, уже вдома, вона боялася спати і будила мене вночі:
– Ти добре я закрив двері? Чи не зможе до нас у кімнату залізти тхір і попрокушувати нам голови, як він попрокушував курчатам?
Я сміявся:
– Та не бійся, тхори в хаті не водяться! – але іноді й сам боявся тхора. Врешті, батьки сказали, що тхір у своєму дворі не полює, тому ми заспокоїлися й почали чекати, що тхір прокусить голову комусь із сусідів.
Нова хата була вдень зачинена на замок, на те вона й нова. Там ми тільки спали вночі. А вдень можна було гратися, їсти і спати тількив в літній кухні, яку колись давно збудували із білого каменю студенти.
У літній кухні стояв старий програвач, який можна було скласти, коли він не потрібен, і тоді він схожий на маленьку зелену півкруглу валізку. Я дуже любив слухати старі платівки на 77 обертів. Серед них дуже любив одну польську 1954 року, де якась тітка співала про парасольки. Програвач справді був давній, бо в ньому постійно спадав усередині якийсь пасочок, і його доводилося заново вирізати зі старої соски.
У новій хаті мені подобалося длубатися в тумбочках. У прабабусі в тумбочці було багато «сирникових» коробок, льодяників від кашлю і всіляких пігулок («порошків»), адже замолоду вона була фельдшером. А у веранді в тумбочці було повно старих комплектів листівок із краєвидами Москви і Ленінграда. Я діставав черговий комплект:
– Бабусю, а можна я подивлюсь? – і бабуся із жертовним виразом обличчя казала:
– Мені для тебе нічого не жаль. Забирай собі, я тобі його дарую.
Збоку від літньої кухні із білого каменю було прибудовано дві комори. До них вели три сходинки, а потім велика і висока бетонна тераса. На ній ми дуже любили гратися, бо там було високо і гарно. Під стіною лежав тазик зі старими іграшками нашого двоюрідного брата, целофановий мішок зі старими листами, який потім спалив дід, розібраний чорнобілий телевізор, який уже нічого не показував, крім наших відображень. У перших дверях була комора, де зберігали крупи, борошно і макулатуру. З макулатури іноді вдавалося витягти цікаві книжки, які пахли мишами і цвіллю.

Навпроти бетонної тераси був погріб. Нижче погреба був садок, де росла малина і тигрові лілії. Сестра казала:

– Тигровими їх називають тому, що вони смугасті, як тигри!
А поряд із погребом була літня кухня, але вже не камінна, а дерев’яна. Там у печі прабабуся пекла хліб. А в тумбочці там було багато компасів, гаєчок, болтиків, логарифмічних лінійок, транспортирів та іншого, що бабуся потягла у школі, як була вчителькою.

Коли ми ввечері забирали кіз із вигона, то бачили водоспад. Вода витікала зі ставка невеликим рівчачком, через який вела кладка. А потім вона збігала з великої гранітної брили, порослої лишайником, у калабаню. Калабаня була каламутна і заросла очеретом, вода спадала в неї з оглушливим шумом. Якщо довго слухати той шум, то можна було почути свої улюблені пісні, хоча навколо ніхто не співав. У калабані гарно було ловити рибу, а потім саджати її в садок із густої сітки. Коли ми йшли на рибалку, бабуся давала нам із собою пиріжків із вишнями.

Уже десять років, як бабуся продала своє обійстя в тому селі.
Нові хазяї одразу розваляли стару хату. Глина, очерет і павутина з горища завалили мамині старі зелені ковзани і бабусине синє коромисло.

Прабабусі

Ще звечора в хаті був ледь уловимий дух свята. А зранку нас розбудили дорослі, згортаючи в коридорі килим. Його довелося прибрати, щоб у хату могли заходити люди не роззуваючись, бо саме тієї ночі до світання померла прабабуся Дуся, а наступного дня мав бути похорон. Прабабусю поклали в залі на низькому тапчані і відкрили вікно, щоб напустити холодного жовтневого повітря. Також у хаті вимкнули опалення, і переночувати нам із сестрою довелося в інших баби з дідом, батькових батьків, які жили на вулиці через греблю.

Потім почали сходитися старі баби посидіти біля прабабусі. Для них уздовж стіни поставили багато стільців, і вони приходили по одній, по дві, сиділи недовго, тихо говорячи беззубими ротами, й отримавши пакунок із солодощами, вдоволено йшли геть. Першою прийшла інша наша прабабуся, Маруся, яка батькові була просто бабусею. У чорній хустці, зав’язаній під бороду, у темній куфайці і старих валянках. Вона роздяглася в веранді, і в вітальні ми з нею сиділи разом. Вона не плакала, на її обличчі був вираз певної професійної солідарності покійників, який часто можна бачити у старих бабів. І взагалі, я пригадую лише один раз, коли вона плакала: це було тоді, коли наш собака вкусив за руку бабусю Ліду, її дочку. Це тому, що сліз для старості в неї не залишилося – замолоду вона плакала дуже часто. Після сімдесяти вона ходила на кожен похорон, бо хотіла, щоб прийшли й до неї. Тому коли померла моя інша прабабуся, на похорони в неї вже був професійний погляд. Вона одразу помітила і схвалила те, що інша прабабуся Дуся померла восени, в холод. Таким чином, у родичів ще був щонайменше день, щоб з’їхатися. Якби вона померла влітку, то похорони були б ще того ж дня, а отже – й не такі людні, а це б суперечило законам цього людного жанру.

З гаража батько викотив машину – вона мала на деякий час поступитися іншому транспортові: там дотісували й оббивали чорним шовком просту дерев’яну труну, яку одразу замовили після смерті прабабусі.
Нам із сестрою дали доручення стежити за родичами і п’яницями, які посходилися з усього кутка і між якими іноді було складно знайти різницю.
Потім прабабусю Дусю винесли у двір поперед хати й поставили труну на стільчиках. Приїжджий піп почав розмахувати кадилом і фальшиво співати разом із трошки беззубою попадею. Кадило кілька разів ледь не потрапило в носа сусідці-п’яничці і я тихо захихотів.

Потім прабабусю Дусю відвезли ЗІЛ-ом через греблю на гору.
Десь через рік померла й прабабуся Маруся. Восени вона почала бачити чорного звіра, який бігав по березі. Їй сказали, що то просто мурашники чорніють. Вона їх розруйнувала, але звір все одно продовжував бігати. Пересвідчившись, що смерть у холодну пору року має багато переваг, вона почала помирати на початку грудня. Зранку вона як завжди пішла на город і викопувала лопатою корчики кукурудзи. Потім лягла на ліжко відпочити. Помирала вона кілька днів, і всі родичі почали боятися, що її паралізує і її доведеться довго доглядати. Але прабабуся виправдала сподівання: спочатку їй відібрало правий бік, а потім обидва боки, і останній день вона тільки важко хрипіла, лежачи на високому ліжку із залізними бильцями. Ми із сестрою по черзі тримали її за руку і зовсім не боялися, тільки спершу трішки хотілося плакати. А потім ми звикли, нам навіть здавалося, що вона все так же дихає, коли її поклали на морозному протязі і одягнули на неї нову кохту.

Напевне, ми звикли до того, що прабабуся Маруся іноді помирала, наче тренуючись. Спочатку вона ледь не померла, коли корова переламала їй ногу. Це було восени, коли на ще не зораному городі палять кабачиння й іноді припинають корів. Прабаба, яка звикла все робити сама, намірилася відвести корову до хати, але корова йти не хотіла, тому взяла й перебила бабі ногу. Прабабуся повзла з городу до хати, колоші з неї спали, вона голосно матюкалася, хоча поряд були ми з сестрою, геть малі.
Ще якось, уже влітку, бабуся скотилася в погріб по кам’яних високих сходах, наступивши на мішок із картоплею. Вся в синцях, замазаних зеленкою, вона лежала на тапчані й стогнала:

– Оце прийшла моя смерть. Таки переживе мене Санька...
Санька була сусідка, теж дуже стара баба. Вона хвалилася, що переживе всіх старих бабів на вулиці. Можливо, через це прабабуся Маруся часто сварилася з нею через межу на городі. Санька справді пережила всіх – не лише старих бабів, але й власних дітей, і якось узимку вночі замерзла в хаті разом зі своїм рябим котом.

Рябий кіт заслужив такої кончини, бо він полював на голубів, які жили на старій високій груші. Тих голубів підгодовувала прабабуся Маруся, ще коли була жива, і вони ще й досі сідають на дворі і просять зерна чи крихот.




2008-2010




Найвища оцінка Ніка Новікова 6 Любитель поезії / Майстер-клас
Найнижча оцінка Оля Лахоцька 5.5 Любитель поезії / Майстер-клас


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-10-27 17:44:54
Переглядів сторінки твору 2924
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.444 / 5.75  (4.809 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 5.574 / 6  (4.738 / 5.42)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2014.05.20 22:53
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Оля Лахоцька (Л.П./М.К.) [ 2012-10-28 12:11:52 ]
Чудові оповідання. Особливо сподобався "Заєць" і "Прабабусі", хоча й інші мають свої ізюминки :)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Назар Назаров (М.К./М.К.) [ 2012-10-28 14:02:19 ]
Дякую Вам, Олю! У мене взагалі була думка залишити лише оці два, що Ви згадали, та ще якесь одне, а решту під сукно. Але батьківські почуття не дозволили...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ніка Новікова (Л.П./М.К.) [ 2012-11-09 13:57:15 ]
і правильно зробили :)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Назар Назаров (М.К./М.К.) [ 2012-11-10 12:09:44 ]
мерсі )


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Вітер (Л.П./Л.П.) [ 2012-11-10 16:14:17 ]
прочитала з насолодою, ніби води з джерела напилася )