3. ПАХОЩІ ВЕСНИ

…Весна потроху, не кваплячись, завойовувала місто. Святослав нетерпляче чекав, аж, нарешті, зазеленіють парки, сквери і у своєму ли́сті сховають кулеподібні нарости паразитної омели, яка нестримно перекидалася з дерева на дерево, висотуючи з них життєдайні соки, і особливо кидалась у вічі взимку – у безлистяну пору. Його вражала байдужість муніципальних можновладців до цієї вічнозеленої пошесті – ракових пухлин на легенях міста. Він майже щодня прогулювався Стрийським парком, ідучи на роботу чи повертаючись додому, і завжди це прикре видовище псувало йому настрій.
Ось і сьогодні така сама картина. Вирішив трішки змінити маршрут, пішов іншою доріжкою і – аж зупинився від запаморочливого запаху хвої: це групка смерек обдаровувала його своїм живичним ароматом. Йому страшенно захотілося в ліс, власне – в сосновий ліс.
– А для чого відмовляти собі в маленьких забаганках? – набрав Соломіїн номер телефону. – Запрошую на побачення. До лісу.
– Коли: зараз? – здивувалася вона. – Ти що, захмелів?
– Так, і давно. Погоджуйся, бо запропоную іншій. Зустрічаємось о 15.00. Я візьму машину.
– Ну, якщо іншій, – відповіла у цьому ж тоні, – тоді згода. Я нині після обіду якраз вільна.
Від самої думки про ліс настрій у нього покращав. В інститут прийшов уже в доброму гуморі, пожартував зі своїми "мишками" (так вони зі Соломією називали його чарівних співробітниць) і щопівгодини поглядав на годинник, чекаючи полудня. На роботі все складалося якнайкраще: працівники цього дня обходилися без його «керівних» важелів впливу, тому, дочекавшись обідньої перерви, не затримувався. Подався до маршрутки та й поїхав додому за своїм "Опелем".
Невдовзі вже сидів за кермом і прямував до центру. Соломія чекала в умовленому місці, загадково посміхнулася:
– Все гаразд? З яких причин потягнуло до лісу? Може з'явилися гриби? Весняні?.. – знала про його пристрасть до збирання цих дарів природи.
– Через півгодини твій сарказм як мітлою змете. Ще й дякувати будеш, – бачив, що вона втішена зустріччю, любила "податися в мандри" машиною.
Вибралися з міста і хвилин через двадцять опинилися в сосняку. Моросив дрібнесенький дощик, і від того насичена вологою глиця видавалася особливо пахучою. Святослав обійняв Соломію за плечі, і вони поволі стали підніматися пологим схилом між сосен. Під ногами м’яко вгиналася опала хвоя, злегка шаруділа. Зупинилися. Святослав повернув Соломію до себе: її губи, злегенька зрошені крапельками дощу, заклично блищали.
– Ти зараз неймовірно красива і… зваблива, – припав довгим поцілунком до її вуст.
Вона відповіла, як завше, пристрасно, втискаючись усім тілом у нього. Віддавалася цій пристрасті сповна, не жартувала і не гралася з ним. Він цілував її з насолодою, вдивляючись у напівзаплющені, наче від сором’язливості, очі, погладжуючи густе, в кучериках, злегка зволожене мрякою, волосся, і від того поцілунку, змішаного з духмяністю хвої, враз захмелів, мов від гарного вина. Їх вуста роз’єднувалися лише на мить, щоб перехопити дух, і знову в жагучому пориві зливалися і спрагло впивалися цим нектаром захмеління.
Дощик, тим часом, вирішив заявити про себе наполегливіше: посилився, і вже пробивався через густу соснову крону долі. Парі "мандрівників" не хотілося повертатися до міста. Перебралися до машини, розмістившись на задньому сидінні. Через декілька хвилин у салоні потеплішало, від їх дихання вікна запітніли: стало наче затишніше – вони виявилися ізольованими від навколишнього світу. Збуджені від поцілунків між соснами, не могли стриматися від розвитку любощів. У шаленому пориві звільняли одне одного від зайвого одягу, щоб дати можливість своїм розімлілим тілам відчути поезію дотику …

До міста вирушили, аж добре стемніло. Дощ так і не вщух, але на душі в обох було сонячно.
– Ти мав рацію. Ми таки побували в райському куточку. Просто аж повертатися не хочеться, – Соломія (вона в дорозі завжди сиділа в машині на задньому сидінні) обережно обійняла його за шию, прихилила голову до плеча (він відчув запах її волосся) і ніжно поцілувала у щоку. – Спасибі за чарівний вечір…
Наступного дня вони обмінялися новими поетичними строфами, навіяними спогадами про вчорашній вечір.
Кожна нова зустріч додавала їм творчої наснаги. Їх поетичні діалоги на той час могли б скласти окрему збірочку інтимної лірики, вони навіть розмірковували, а чи не опублікувати її, однак Соломія не наважувалася оприлюднювати ці плоди свого поетичного одкровення.
Інколи вони переводили свої діалоги у жартівливо-саркастичне русло. Причім, вона ніколи не хотіла програвати, останнє слово завжди мало бути за нею. В одному з таких словесних «двобоїв», на рахунку її мобільного телефону не стало коштів і вона лише встигла відповісти: "Забракло грошей, але я не здаюся". Святослав не забарився поспівчувати їй, надіславши відповідь:

"…Словесна перепалка не вщухала,
і кожне слово потрапляло в ціль,
і пера в дуелянтів не дрижали,
і схвальні вигуки лунали звідусіль.
Та зла фортуна зовсім не дрімала –
й одному з них козирний випав туз,
а «візаві» на своєму стояла:
– Я без набоїв, але не здаюсь..."

Їх бурлескно-травестійні поетичні строфи, інколи – на перший погляд – їдкі й дошкульні, все ж пломеніли неприхованою взаємною симпатією, зачаруванням, закоханістю авторів. Переважно – це були імпровізації у відповідь одне одному.
І їй, і йому писалося настільки легко, що написане практично не потребувало редагування.
Ці декількамісячні діалоги навели Святослава на думку упорядкувати, нарешті, й плоди своєї двадцятип’ятилітньої творчості. До цього кроку його давно спонукали і рідні, і друзі, і колеги по гурту. Він завжди відбувався жартом, що слава знайде його вже у вічності, бо така доля більшості талановитих особистостей. Його поезії, правда, публікувалися раніше в різних періодичних виданнях, однак окремими збірками не видавались.
Така ідея заполонила його, він навіть уявляв собі структуру майбутньої збірки.
Якось непомітно злетіло два місяці після Різдвяних свят, і на обрії, крізь пастельне маєво Великого посту, що починався, вже проглядався Великдень. "Саме час підсумовувати вислід своїх трудів на поетичній ниві", – остаточно вирішив Святослав.
Поділився своїм наміром із Соломією. Вона задум схвалила.
– Від сьогодні, аж до Великодня, встановлюємо новий розпорядок наших стосунків, – хитрувато посміхаючись, мовила вона. – Один день у тижні і лише для творчої роботи, на все інше – табу. Даю тобі можливість зосередитися на збірці.
– І ти зможеш півтора місяці обійтися без поцілунків? – він знав її особливу пристрасть до цих пестощів.
– Ну, поцілунки можна залишити. Але не більше.
Святослав і справді з головою занурився в упорядкування своїх творчих здобутків. Весь позаробочий час він проводив за комп’ютером, набираючи, редагуючи, правлячи, вичитуючи, знову правлячи написане за минулих двадцять з гачком років. Обсяг збірки, згрупованої у декілька розділів, видавався доволі містким. Впродовж цього періоду обоє учасників флірту намагалися дотримуватися встановлених ними ж правил своїх взаємостосунків: їх зустрічі не виходили поза межі стриманості, майже платонічності, зате відзначалися результативністю у підготовці збірки. Соломія, на прохання Святослава, уважно перечитувала кожен розділ, робила свої зауваження, варті уваги, тож по закінченні впорядкування пообіцяв їй після Великодня "розкішний пікнік" за межами міста…

…Великодні свята пролетіли так швидко, як, зрештою, блискавично тікає за обрій і кожен день нашого життя. Початок травня видався теплим і сонячним. Погода сприяла як селянам – у весняно-польових турботах, так і містянам – у відпочинку на лоні природи. Тож Святослав, пам’ятаючи про обіцяний Соломії виїзд «за місто», задумав організувати його в себе на дачі. До цього спричинилася ще одна подія – його уродини. З друзями мав намір зустрітися пізніше, а цей день хотів провести у товаристві Соломії..
Напередодні обкосив обійстя, яке завдяки теплому дощику перед Великоднем і сталою сонячною погодою останніх тижнів, обросло молодою соковитою травою. За день трава підсохла на сонці, видаючи медвяний дух свіжого сіна. Косовиця і сушіння сіна були його улюбленими заняттями на дачі. Він любив спостерігати, як покоси скошеної трави під палючими променями сонця поволі підсихають, випаровуючи вологу, змінюючись у кольорі від яро-зеленого до солом'яно-золотистого.
Хотів, щоб і Соломія теж надихалася цими п’янкими пахощами, уявила себе десь у горах, на полонині між копицями пахучого сіна.
Спланував забаву на п’ятницю (з нагоди дня народження відпросився з роботи, і в Соломії якраз випав вільний день).
Близько десятої заїхав за Соломією. Зателефонував. Попросила зачекати хвилин із п'ятнадцять, доки збереться. Щоб не гаяти часу, зайшов у магазин: докупив потрібних продуктів. Повернувся до машини, побачив Соломію, що вже наближалася до нього. Була у джинсах і легенькій сорочці з накинутою на плечі курткою. Неодмінна усмішка на миловидному личку.
– Привіт! Не гніваєшся, що затрималась? Давала настанови мамі, чим сьогодні годувати сина, – і розповіла, що зранку ще бігала на базар по продукти, бо холодильник за тиждень спорожнів.
– Доброго ранку! Як можна гніватися на жінку, яку… чекаєш? Радий тебе бачити, – поцілував її у щоку. – Їдьмо?
–Їдьмо. Але, найперше, вітаю з днем народження, наразі неофіційно, поцілунком у щоку. На жаль, враховуючи особливості жіночого організму, сьогодні для мене не дуже вдалий день для зустрічі, маєш зрозуміти, – трохи сором’язливо і винувато глянула на нього.
– Що ж, будемо милуватися природою і насолоджуватися життям таким, яке нам сьогодні дається, – без нотки розчарування вимовив він. – Мені з тобою добре так чи так.
Дача зустріла їх квітковими пуп’янками яблунь, тьохканням солов'їв і запахом свіжого сіна.
– Боже! Яка благодать! – не стримала свого захоплення Соломія, – в тебе тут, як у раю!
Святослав виніс надвір два стільці і невеличкий столик, сервірував його. Заварив чаю з торішніх запасів розмаїття сушених трав, аромат якого гармонійно доповнив натуральні пахощі живої природи. Зібрався налити в чарки домашнього вина, що зберігалось у пивниці, однак Соломія зупинила його.
– Хочу (тепер уже – офіційно) привітати тебе з уродинами. Не могла не висловити своїх побажань декількома поетичними строфами, які тобі, сподіваюсь, будуть до душі, і скріпити їх знаком любові (але не у щоку), – простягла вітальну листівку, обняла за шию і запально, як завжди це робила, припала до його вуст тривалим поцілунком. – А тепер прочитай моє привітання. Або краще – я прочитаю.
За епіграф вона вибрала строфу з лірики Л.Костенко, її улюбленої поетеси, і вже з нього на Святослава нахлинула хвиля тремтливого, ніжного і щиросердного почуття близької людини. Прочитані нею далі власні строфи, що так вдало увібрали в себе емоційне забарвлення епіграфа, були наскрізь пронизані її любов'ю і прагненням почути – від нього! – несказані іще, але так очікувані нею, слова.
Святослав, зворушений вітанням, пригорнув її до себе: "Люба, це найкращий подарунок, якого я міг сподіватися. Дякую!"
– Це ще не все. Вибираючи подарунок до своїх вітальних слів, я хотіла, щоб він нагадав тобі про світанок наших взаємин. Я добре пам’ятаю зустріч у "Фресці" і той прекрасний трунок, який ми там смакували, – подала пакетик з пляшечкою «Becherovky». – Сподіваюсь, ти теж пам’ятаєш.
– Аякже. «…Біла ніч. Білий сон. Білий спогад у сні: ці сніжинки за вікнами «Фрески»…Чорна кава і трунок в прозорому склі…», – процитував її першу віршовану строфу для нього після відвідин цього кафе, що стала початком їх подальшого поетичного діалогу. – Таке не забувається.
– Тоді відкладемо для іншої нагоди домашнє вино і сьогодні вип'ємо цього знаменитого лікеру. Перший тост – за тебе як уродинника.
– Згода. Але всі інші тости – тільки за тебе і за твою самовіддану, безвідмовну допомогу в редагуванні моєї збірки. Відповідна частка гонорару – твоя, – пожартував щодо гонорару, якого не передбачалося.
– Ти ж знаєш, що для мене найкраща віддяка – не гонорар, а поцілунки, тому не гаймо часу на розмови і святкове бенкетування – вони зачекають, – а починай висловлювати свою вдячність у спосіб, який наймиліший жінці…

… Вони лежали на старенькій дачній канапі і цілувалися. Соломія не уявляла собі таких зустрічей без поцілунків і вкладала в них усю свою пристрасть, сама повністю віддаючись цій насолоді й заохочуючи своєю активністю Святослава. Поцілунки для неї завжди важили понад усе, а особливо нині – в несприятливий для жінки день. Сьогодні вона хотіла отримати якнайбільшу насолоду саме від поцілунків, впереміж з його пестощами, і огорнути Святослава пестощами своїми. Незважаючи на "червоний світлофор", вона взялася розпалювати його, поволі розстібаючи ґудзики на його сорочці і замок-блискавку на джинсах. Дала йому можливість зробити те саме і з її одежею, тож невдовзі на обох залишилися лише сучасні фігові листки.
– Для чого ти це робиш? Сьогодні ж не твій день, – запитав, наперед знаючи відповідь.
– Хочу відчувати тебе всього. І щоб ти мене відчував. А взагалі, не задавай зайвих запитань і роби зі мною все, що можна сьогодні зробити. Та говори гарні слова, – закинула руки за голову, звабливо випнувши груди.
Їхні тіла різко контрастували між собою: Її – відсвічувало алебастром у сутінку завішаної фіранкою кімнати, його – від природи смагляве, і вже навіть злегка засмагле за декілька сонячних днів, – підкреслювало білість її шкіри.
– Цілуй мене, Мавре, і задуши – в обіймах! Я так люблю відчувати тепло твоїх сильних рук.
Її груди заклично випиналися від доторку його долонь, наче пропонували себе для пестощів, і він жагуче відкликався на цей заклик, пестячи їх своїми пальцями, погладжуючи і стискаючи пипочки на них, доки вони не набрякали горошинками. Тоді припадав до них губами, легенько покусував, збуджував язиком, аж сам збуджувався – і від тих доторків, і від споглядання її наготи.
А вона кожним порухом, кожним доторком своїх рук і запальними цілунками дарувала йому райські відчуття, кожною клітиною свого розкішного оголеного тіла заявляла, що вся належить йому…

…Через місяць Соломію чекало десятиденне відрядження в Запоріжжя, де вона мала уточнити певні розрахунки для своєї дисертації й виступити на науковій конференції з рефератом. На той час навчання в школі закінчилося, почалися канікули, тож вона відправила сина з матір'ю в село: нехай дитина відпочине, надихається свіжим повітрям, поласує ягодами і фруктами, одно слово – набереться сил. І матері у своїй сільській хаті, хоча й без вигод, все ж зручніше, і веселіше, ніж у Львові, та й онука доглядати простіше – село не місто: все на видноті.
Напередодні від'їзду Соломія вирішила організувати "проводи", щоб набутися зі Святославом на час розлуки. Але, найголовніше, вона сподівалася, нарешті, використати цю зустріч для здійснення її потаємного задуму. Всі розрахунки показували, що саме зараз – найсприятливіший для цього час.
Зателефонувала йому і запросила до себе на вечірку з приводу майбутнього відрядження. Він, звичайно, не відмовився, бо й сам хотів побути з нею наодинці: за останній тиждень вони не зустрічалися. "Нічого брати не треба, все є", – попередила, щоб не гаяв часу на покупки. Купив лише букетик польових квітів (Соломія цими днями вдома сама, тож квіти ні в кого не викликатимуть зайвих запитань), солодощів і згодом був на місці.
Зустріла його в халатику (очевидно, вискочила з ванної кімнати), запросила на кухню, щоб чаклував над кавою, а сама, вибачившись, що ще не закінчила купальних процедур, зникла знову у ванній.
Святослав уже добре орієнтувався на її кухні, тож без труднощів знайшов усе необхідне для заварювання кави, скип’ятив воду і тепер лише чекав, аж з'явиться Соломія.
Хвилин через десять зайшла до кухні – свіжовикупана, вся пахуча від якогось трав'яного шампуню, коротенький напівпрозорий халатик ледь прикривав звабливі груди і підкреслював крутизну її стегон. Припала до нього, втискаючись усім тілом, пристрасно поцілувала в губи, наче хотіла одразу ж задати тон їхній зустрічі. Потім відступила від нього на крок, стала у звабливу позу: одна нога, ледь зігнута в коліні, виставлена трохи вперед, ступня піднята на пальцях, руки двома дугами завмерли над головою так, щоб пальці обох рук, граційно складені, ледь торкалися одні одних, – і від того її коротенький халатик піднявся ще вище, оголяючи міцні стегна.
– Будемо трапезувати, чи?.. – грайливо запитала.
– Чи… – не забарився з відповіддю.

…В її спальні все було знайоме йому до дрібниць. І ця затишна кімната вже не відлякувала його, як тоді, коли вперше опинився в ній. Сьогодні, в ці хвилини, він почувався тут господарем, і ця жінка, сп’яніла від розкошів кохання, належала тільки йому. Йому одному.
– Кохай мене!.. Кохай!.. Я так хочу тебе!.. – немов у гарячці шептала вона.
І він був упевнений у собі, як ніколи. Вона стогнала від задоволення, відкликаючись на кожен його рух, підіграваючи йому, а він, впиваючись наготою її розніженого, розпластаного під ним тіла, що звивалося в любовних конвульсіях, відчував несамовиту хіть. Йому вперше було так добре з нею, і їй з ним, без сумніву, теж. Синхронні рухи розпашілих тіл невпинно наближали їх до вершини раювання і коли вони досягли свого піку (нарешті – одночасно!), нестримуваний стогін від незвіданої досі втіхи вирвався з обох грудей.
– О, яке блаженне відчуття! – у стані кульмінаційної насолоди вистогнав він і вже зібрався додати: "Як я тебе кохаю!", але нараз осікся і лише видихнув: "Ти чудо! Ти –незрівнянна чаклунка!"
Вони лежали горілиць, знеможені і задихані. Святослав справді раював. Те, як Соломія ніжно і пестливо, а водночас жагуче і пристрасно довела його до межі неземних відчуттів, свідчило (і він у цьому не сумнівався) про її щирі почування до нього – вона кохала його. Він теж її кохав, так-так, кохав, хоча й боявся цього слова. Бо як інакше пояснити той стан, коли ти прагнеш зустрічей, нетерпляче чекаєш дзвінка чи повідомлення, відчуваєш неймовірний потяг і бажання бути разом, спілкуватися та й, зрештою, потребу творити, натхненний своєю Музою. Але…
Але, якби ж вони обоє почувалися вільними. Тоді слово "кохаю" звучало б апофеозом їх життєвої казки. Інакше, вважав він, це слово не має права зірватися з його
(та й її) вуст. Звичайно, ці взаємини переросли традиційний флірт, їх почуття – набагато глибші і, незважаючи на неординарність цих стосунків (а може, – завдяки їй), вони зберегли загадковість…


Далі буде.