ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Музичук
2020.01.29 18:55
Рукави широкі
у її вбранні.
Долман у циганки –
злато на броні.
А під тим долманом
пісня із грудей,
наче із полону
рветься до людей.

Мессір Лукас
2020.01.29 15:52
Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Сергій Губерначук
2020.01.29 11:00
На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на смерть,
мов надіються й вірять
відстояти цю твердь!

Ігор Герасименко
2020.01.29 09:40
Дякую Богу, що дихаю
Й хочеться дихати ще.
Стрічкою, річкою тихою
Стежка життєва тече.

Дякую, що розмежовую:
Де золоте, де святе?
Де висота, де безодня є?

Світлана Майя Залізняк
2020.01.29 06:19
Задраїти люк і не заходити на сайт. Хочеться закрити назавжди ці двері.
Відгородитися. Не знаю, кого зацікавить пропозиція Олександра - відкрити лице.
Я обіцяла на реагувати на провокації. Є типажі, які не вгамуються. Не відкриватиму вкладки. Не читати

Микола Соболь
2020.01.29 06:13
Не змінити нічого. Шлях обрано.
Невідоме з іксакми сокрите ще.
Та уже розплавляється оливо
І запалюють культове вогнище.

Язиками спокусливо полум’я
Непокірних до віри облизує,
Сонце палить страшніше до полудня

Віктор Кучерук
2020.01.29 05:12
Погода природою править
Невимушено, жартома, –
Не хочеться вірити навіть
У те, що навколо зима.
Брунькують берези і клени,
Безсила заснуть мошкара, –
Край стежки травицю зелену
Косити вже скоро пора.

Олександр Сушко
2020.01.29 03:20
Є красуні та красені на сайті, які панічно бояться, що їх хтось покритикує, або залишить несхвальний коментар під їхнім опусом. І блокують власні сторінки від осіб, яких вважають недостойними оцінювати їхні вічні створіння. Натомість вільно заходять н

Олександр Миколайович Панін
2020.01.28 21:55
Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,

Олександр Сушко
2020.01.28 19:45
Собаки брешуть, люди брешуть, влада...
А ти - правдивець? Витязь добрих справ?
Облуда підла - в золотистих шатах,
А правда - гола, без гарячих барв.

Я кликав цирк: - Гайда в стрілецьку роту!
Але з вертепу чути: "Йди ти на...".
Паяц-очільник не д

Володимир Бойко
2020.01.28 19:31
В Болгарії є місто Козлодуй,
А в Україні – станція Козятин.
На мапі смак романтики відчуй
Та музу клич і нумо віршувати

Про Козову, Козлів і Козелець
Козляничі, Козин і Козероги,
Козельне, Козорізи й накінець

Микола Дудар
2020.01.28 18:38
Не робіть з мене ворога.
Ваша хитрість - потала.
І розвіється соромом,
І це буде замало…
Протилежного берега
Не дістатись без весел.
І згадайте про Терен...
Тридцять третю із Весен…

Надія Тарасюк
2020.01.28 16:57
Наші зустрічі в небі клин.
Серед гілля бринить
пташа.
Гей, пташино! Куди ж ти, га? —
Попід ноги сухий
полин…

Ми підсніжника цвіт зима

Сергій Губерначук
2020.01.28 11:54
Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…

Олександр Олехо
2020.01.28 11:51
А хто ти є? Чи є кому різниця?
Аби не шут на троні короля.
Аби ума не погріб, а світлиця.
Аби у даль від брата-москаля…

А хто ти є, то тільки ти і знаєш,
коли з душею сам на самоті,
і короля на публіку не граєш,

Олександр Сушко
2020.01.28 11:50
У слави є гидка, вельбучна тінь,
Немов собачий хвіст плететься ззаду.
Не віддереш. Та я від неї втік
І на пиху вдягнув смирення каптур.

А дехто із Полтави не такий -
І сам не гам, і світу - дуля з маком.
Людську хвалу трамбує у мішки,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Се Гупало
2020.01.28

Тарас Ріль
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Павлюк (1967) / Критика | Аналітика

 „ПОЕЗІЯ – МОЯ РЕЛІГІЯ…”
каже відомий український сучасний письменник
Ігор Павлюк

Ігор Павлюк – автор вісімнадцяти поетичних та наукових книг, лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка та імені Григорія Сковороди, імені Бориса Нечерди, львівської найпрестижнішої премії імені Маркіяна Шашкевича та Міжнародної літературної премії „Тріумф”… член Національної Спілки письменників України, кандидат філологічних наук. Окремі твори Ігоря Павлюка перекладені англійською, російською, польською, білоруською… Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Окремі вірші стали піснями.
Цього року дві його книги віршів і драматизованих поем «Бунт свяченої води» і «Магма» подані на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

* * *

Він все своє життя присвятив служінню Літературі.
Його поезія давно вже відома за межами рідного Львова, хоча народився він і виріс на Волині, вчився у Санкт-Петербурзі…подорожує світом.
А його служіння її величності Музі викликає неабияке захоплення.
На запитання: в якому ж місті він живе – Ігор не може дати відповідь. У Львові в нього сім’я і друзі, у Києві робота і теж безліч друзів. Як вважає сам поет, переїзди з одного міста до іншого плюс іще з заїздом до Острозької академії, де читає лекції, плюс виїзди-вильоти за межі України його і втомлюють, і надихають… Адже вірші однаково добре пишуться і в поїзді, і в літаку, і на київських вулицях, якими так полюбляє прогулюватись поет, і в маленькій кімнаті затишного будинку творчості, що розташований майже посеред лісу в Ірпені, під Києвом. У ньому письменник знімає кімнату. Колись тут жили Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко…заїжджали зарубіжні класики. Не випадково, мабуть, опинився тут Ігор...
Саме в цій кімнаті і відбулася наша розмова. Що найбільше вразило – так це велика кількість акуратно розкладених книжок. Вони були усюди… Попри те, що знайомі ми з Ігорем досить давно, – шалено цікаво було відкривати в ньому нові грані.

– З чого почалася історія „неповторного” Ігоря Павлюка?

– Ох і неповторного!.. А чого ж?.. Як і всі і все неповторне. Хоч уже й клонують… Всім, що в мені історичного і, як ви кажете, неповторного – я завдячую матінці-природі і родинній глибоко релігійній атмосфері моїх дідів і прадідів, з якими ріс і яких поховав до своїх сімнадцяти років. Біля моєї колиски, скільки себе пам’ятаю, часто-часто стояла труна, а прабабусині казки мусили чути жалібні голосіння за тими, хто йшов від мене (але не мого серця) навічно… У нашій волинсько-холмській родині християнські та сонцепоклонні світовідчуття так зрослися, що релігія для мене з дитинства була поезією, а поезія дотепер – релігією. …Із десяти днів я круглий сирота: через фатальну помилку лікарів померла, народивши мене, мама… батько в горі жив окремо… а я дитинував із дідами-прадідами маминої родинної лінії – холмщаками, примусово викорчуваними з рідної землі і поселеними на Волині, які навчили мене молитися і радіти життю, яким би болючим і нестерпним воно не було. Жорсткої лайки я не чув до років дев’ятнадцяти – коли вже пішов у світ… тоді ж і першу склянку горілки випив… Хоча в дитинстві був забіякою і відмінником водночас.

– Коли відчули себе письменником?

– Мій дід хотів, щоби я був священиком… Але це також, як і письменництво, особливе Боже покликання. Перший… кайф від написаного вірша – десь у тринадцять років… перший катарсис… коли формувалася статева зрілість… У цьому віці починали разом із Природою майже всі вроджені митці. Бо митці, як і характерники, священики, відьми… є вроджені і роблені. Роблених не люблю. Не вірю їм. Перші публікації мої – ще у школі, у стінній газеті. Але зрозумів письменництво як свою долю, спосіб свого душевно-тілесного битія, коли вчився в Петербурзі у військовому училищі, у вісімнадцять років. Тому і вперто і тяжко (не відпускали півроку) залишив його, бо відчув непереборний потяг до Поезії: на рівні життя-смерть. Хоча тоді просто так залишити армію було неможливо – і мене етапом послали в тайгу забайкальську – відбувати покарання… будувати воєнну дорогу – як зека... Там поезія і врятувала те, що називають душею. Але це тема окремої розмови. Врешті, трохи про мій сибірський період життєтворчості я написав у романі «Вирощування алмазів», надрукованому у журналі «Кур’єр Кривбасу» за серпень і вересень 2004 року.

– А коли відчули себе знаменитим?

– На жаль чи на щастя, у мене ще не було так, як у Байрона після публікації перших частин «Паломництва Чайльд Гарольда», чи в Лєрмонтова – коли його вірш «Смерть поета» після смерті Пушкіна розповсюдився у списках: одного ранку прокинувся знаменитим. Це кількісне чи якісне поняття – знаменитість? Якщо якісне – тоді я знаменитий для десь… десятьох людей на планеті, які по-справжньому люблять і знають мою творчість, бо навіть уведення моїх віршів із портретом у шкільні хрестоматії знаменитим не робить… Зараз лише політики та естрадники можуть бути знаменитими у популярному розумінні цього слова, його кількісних (горизонтальних) вимірах. До поетів слава, вважаю, приходить пізніше… після їх смерті... і то, як правило, не зразу. Слава зі смертю – кровна родина. За славу, любов читачів треба заплатити не лише талантом від Всевишнього – а долею, тобто кров’ю, як би банально це не було… при тому не забуваючи, що похвала (слава) від людей позбавляє нас похвали (слави) від Всевишнього. Така вища енергетична справедливість. Слава, гроші, кохання, влада… про них усі книги, від них усе світле й темне, вершини і прірви, білий біль і чорна нірвана… пекло і рай… життя і смерть, врешті. Їх ніколи не буває достатньо – як опіуму... Якщо мою знаменитість порівняти зі світовою славою, наприклад, Ернеста Хемінґвея… Але ж я живу не заради літератури, а завдяки їй, як і дихаю, щоби жити, а не навпаки, тому розрізняю, що кесареві, а що Тому, кого всує не треба згадувати. Що я ще перевірив на собі: виїжджаючи зі Львова до Києва, я стаю… знаменитішим у Львові, із Києва, скажімо, до Парижа, – знаменитішим у Києві, а полечу у Всесвіт – отримаю нобелівську премію, – і мене будуть знати земляни... Така соціальна психологія: нема пророка у своїй батьківщині, якщо він у ній живе…
І ще один парадокс: чим менше мені слава стає потрібною, тим більше вона до мене лащиться – як і жінка, яку чим менше любимо, тим легше їй подобаємось…

– Така кількість ваших книг на ваш вік – це багато. Як ви поєднуєте все? – науку, поезію, драматургію, прозу (читала ваш прецікавий роман «Мезозой» в останніх числах «Кур’єра Кривбасу» за 2005 рік), організаційні справи, сімейні турботи?

– Не поєдную – тому що стараюся не розрізняти, не розбивати гармонії алгеброю. Для мене Все життя – поезія, велика мікро-макросимфонія, тобто музика, передавана словами, жестами, кольорами, запахами (якби ви знали із чого росте алмаз!..), тобто таємниче біоенергетичне коливання між звуками і смислами. Хоча й ніжно дорожу оцінкою проникливих критиків – таких як Володимир Базилевський, Ярослав Голобородько, Петро Іванишин, Марія Якубовська, Олександр Гордон… які написали про мою творчість глибокі дослідження, допомагаючи подивитися на себе з боку у часі і просторі, так само – поїздки за межі України. Глупі, недалекі жовчні критики мене смішать. А кількість виданих чи написаних мною книг – це, знову ж таки, відносно. Головне у мистецтві – якість і неповторність. Про двох своїх доньок – Надію (16 років) та Олесю (13 років) – впевнено кажу: вони неповторні! А про книги – покаже час. А не покаже – теж нестрашно! Головне, що я жив, любив, не вбив, не вкрав… не був не бідним, не багатим… займався «сродною працею»… Чого Бога гнівити!

– Як все встигаєте?

– А як ми дихати встигаємо? Не встигаю я нічого! Життя ж – як їзда на велосипеді: перестанеш крутити педалі – упадеш, тобто фізично помреш. Хоча, якщо відверто, без пози, я вже смерті не боюся… постійно думаю про неї, проникаюся… може й, тому люблю життя і відчуваю його смак… прагну зрозуміти через творчість. І нічого не хочу встигати: музи, як відомо не терплять суєти. Вважаю що те що повинен зробити – обов’язково зроблю. Вчуся насолоджуватися життям. Не люблю слова «робота», люблю – «творчість». Окрім літератури трепетно обожнюю поліську природу, море, вино… красивих (таких як ви…) жінок, дружні вечірки, зброю (хоча не стріляю в живих створінь)… свободу… люблю бути любимим… як наш домашній папуга Пундик: свободи нібито й не має – а здається щасливим, бо його люблять… ласкають… У всьому є потреба прагнути гар-мо-ні-ї! Хорошого – в міру…

– Яким бачите літературний процес через 20-30 років? Чи можете назвати імена письменників, які б могли тримати літературу на своїх плечах?

– Література – це особистість. Особистість – література. Процеси придумують судді (згадаймо 20-30 роки ХХ століття) та критики, постфактум, які, як правило, колишні невдахи-посередності у письменництві. Вони на справжніх митцях і жирують. Хоча є критики «від Бога» – не заперечую. Прогнозувати щось у літературі – все одно, що обіцяти комусь місце в раю чи у пеклі. Уся манлива краса мистецтва якраз у не прогнозованості, несподіваності явлення… Шевченка, Єсєніна, Льва Толстого… Василя Симоненка, Григора Тютюнника… Ісікави Такубоку… Якщо існуватиме людство (тут у мене прогнози песимістичніші), то буде й поезія… адже нема жодного племені без поезії та своєї! релігії. Через 20-30 років у літературі стане класичним моє покоління, яке я не можу не любити… Ех! Як хочеться зараз почати називати імена моїх побратимів!.. Але… святим, іменами побратимів не розкидаються… Хоча… хоча справжній митець, за великим рахунком дуже самотній. Гидую снобами, які лізуть у літературу, моралістами-ханжами, тими, хто на літературі робить собі нелітературну кар’єру, всілякою кастовістю-вибраністю, групівщиною, зоїловістю, яловістю, не добрістю (література, як і релігія, має бути доброю! Може, не завжди світлою, але сильною і доброю) та іншою зацвілою імпотенцію.

– Для вас, як для профессіонала, існують люди, поезію яких ви ніколи не станете рецензувати, критикувати?

– Не люблю вважати себе професіоналом. Але якщо ви мене таким вважаєте – це чомусь приємно… У мене, природно, за двадцять років буття з літературою виробилися свої принципи. Найголовніший із них такий: писати про своїх побратимів по перу або добре – або нічого. У розмовах за пивом іноді дозволяю собі різні, провокативні оцінки побратимів по перу, але писати – лише добре, тому не сприймаю критиків-злючок. Довгий час рецензій принципово не писав. Почав із тих пір, як працюю в Інституті літератури у Києві, куди мене запросив Микола Григорович Жулинський і за що я йому духовно вдячний. Зараз роблю велике дослідження про українську поезію: там буде про… все. Героїв рецензій часто мені пропонує мені випадок… який стає, знову ж таки, долею… Зараз пішла мода на мої передмови до книг. Роблю це із задоволенням, особливо до книжок талановитих молодих.

– Чи часто переймаєтесь думками когось з приводу вашої творчості?

– Якщо ти чуєш себе орлом – переймайся небом і гніздом, а всякі повзучі нехай переймаються тобою… Думками того, кого поважаю, – переймаюся, до інших виробив собі сильні імунітети. Душа моя у досить міцній, як бачите, тілесній масці, отож, може і в вухо дати за діло…

– З написаного вами є улюблені твори? Чим вони особисто вам дорогі?

– Їх кілька. Скажімо, у кожному жанрі по-одному. У прозі це – повістина „Біографія дерева племені поетів”, у ліриці – перекладений багатьма мовами вірш ”Дівчинка”, у драматургії – драматична поема про княгиню Ольгу «Регентка»… Чим дорогі?.. Не знаю… відчуваю… найбеззахисніші вони… найщиріші…

– А творчі наставники хто?

– Оскільки поезія – моя релігія, то у мене є свої канонізовані «грішники»: Байрон, Хемінґвей, Джек Лондон, Єсєнін, Лєрмонтов, Сосюра, Плужник, Григір Тютюнник, у музиці – Моцарт, Бетховен…

– В Ірпені ви черпаєте натхнення, у Львові живуть ваші рідні, на Волині ви народилися, а в Києві працюєте. То яке місто для вас є найріднішим?

– Моє найрідніше міс…це – волинський хвойний ліс біля озера, бо там, на вершечку ялини, мені найлегше, найширше і найглибше пишеться. Кожне місто ж люблю по-іншому: жив у Львові (20 років), у Києві – три роки… у Нью-Йорку – рік… народився у волинському Торчині… так що я «Торчин-продукт»…

– При всіх Ваших переїздах з одного міста до іншого (Волинь-Львів-Київ, Київ-Львів) чи можна назвати вас домашньою людиною?

– Однозначно. Все більше і більше… Все менша і менша потреба публічності, шуму. Адже направду об’їздив і облітав усю земну кулю: Сполучені Штати, Мексику, Радянський Союз – аж до озера Байкал і вище – до Якутії. Був на Кавказі, жив і вчився в Ленінграді, Туреччина… Ірландія… Польща… та при всьому цьому нестерпно скучаю за домом, за рідними по духу і по крові людьми… Стараюся останнім часом вимикати телефони… Мені добре із домашніми та з героями моїх писаній. А живу я зараз так – як хочу. Майже.

– Чи не думали ви про те, щоб створити власну поетичну школу, гурток?

– Протягом року я був керівником легендарної літературної студії «Франкова кузня» при Львівському університеті імені Івана Франка, керівником творчих семінарів у Спілці письменників України, зараз читаю курс літературної творчості в Національному університеті «Острозька академія». У мене є свої віддані і щирі учні серед молодих. Отож, час покаже, що вони скажуть… чи вони у мене чогось навчилися. Бо я у них навчився…

– Як вважаєте, ваші вихованці можуть стати великими поетами?

– Звичайно. Дехто з них, як-от Юхим Дишкант, Вікторія Каневська, Оксана Пухонська, Олена Горбатюк, Дарія Гузенкова, уже є великими поетами, але невідомими, без біографій. Зуміють створити про себе легенду, свою легенду – будуть великими і відомими!..

– Чи користуєтесь своїм поетичним даром з корисною метою і чи бувало таке, щоб ви писали вірш задля заробітку?

– Я ж не гіпнотизер. Хоча поетичним поглядом приворожую тих же муз… Оскільки поезія – все для мене, мій стиль життя-смерті, то все, що я маю в житті матеріального і духовного, болючого і приємного, гарячого і холодного – завдячую Їй. За перший гонорар я купив собі дорогу вишиту сорочку і купу енциклопедій і поїхав із майбутньою дружиною на море… Тепер гонорарів нема, але писати я не перестаю. Тобто не користі ради, а токмо через волю Того, хто послав сюди…

– Високопосадовці, скажімо, політики вірші замовляли? Які у вас стосунки із класиками?

– Було… але я на замовлення принципово не пишу, бо… не вмію. Правда, Микола Григорович Жулинський написав мені вірша . Борис Ілліч Олійник за власною ініціативою допомагає вирішити „квартирне питання”, а Ліна Василівна Костенко пише передмову… Дорожу високою оцінкою моєї творчості Миколою Степановичем Вінграновським, Іваном Михайловичем Дзюбою, його теплими листами до мене, хорошими людськими стосунками із Романом Мар’яновичем Лубківським, Володимиром Олександровичем Яворівським… молодшими – Василем Герасим’юком, Марією Матіос, Дмитром Стусом… Можу хоч цілий день розповідати Вам про тих, кого поважно і задерикувато люблю… як, приміром, Леоніда Миколайовича Талалая, вчуся у них. Але це справи інтимні… У мене є такий текст – «Інтимне дихання епохи». Там – про все, всіх…

– Складається враження, що у вас просто не може бути ворогів, а лише друзі, приятелі, хороші знайомі.

– Особистих ворогів?.. Вороженьки є, аякже, дрібнота нервова... заздрісники. Дві людини на земній кулі, яким при зустрічі не подам руки. Окрім того всі вороги етносу, до якого належу, – мої вороги. Це окрема тема розмови. Ворог може стати… другом, а заздрісник – ніколи. Хоча найкращі вороги, на жаль, бувають із колишніх друзів.

– А недоліки у вас є?

– Ну у вас і запитання?.. Як на сповіді. …Нема! Ха-ха. Страшно багато недоліків… Не до ліків уже… Маю традиційні недоліки, тобто гріхи, класичних поетів: люблю душевну компанію за чаркою (вік би чаркувався), жінок (вік би…), екзотичні подорожі… Буваю емоційно неврівноваженим, злим, майже не ходжу до церкви, не дотримуюся посту… іноді лаюся… одне слово, егоїст-любитель. Одне спасіння – мучить совість, то на старості (якщо доживу) буду ревно каятися і відмолювати гріхи поетичної молодості і поетичні гріхи…

– Навколо Вас повно красивих дівчат. Це Музи?

– А ви думаєте – хто?.. Сестри милосердя?
– Прихильниці творчості…
– Кожна красива прихильниця – потенційна муза, а кожна муза – прихильниця… Хоча деякі Музи самі пишуть вірші, а деякі навіть поетки, поетеси, Поети. То я для них Муз-чина. Серед них є справжні друзі. Хоча буває від любові боляче. Я легше переживаю нелюбов, ніж любов, бо ж знову та заласканість – це теж біль, адже навіть від вітру боляче буває:

Колючий вітер…
Голому болить.
Іржавіють дерева, наче кольти.

Смакує гріх божественно, коли
То елегійно, то високовольтно, –

– Черговий вірш ви написали...

– Сьогодні вночі. В процесі житейської суєти виникає багато замальовок-заготовок поетичних рядків, але цілісне оформлення у вірш я здійснюю, як правило, відразу.

– Як вважаєте, чи ви вже переросли багатьох відомих, маститих поетів, чи ви лише на стадії до зростання?

– Перерости великих поетів неможливо. Можна бути у своєму часі і своєму просторі справжнім поетом, можливо, навіть рівним їм за парадоксальною енергетикою творчості і долі. У теперішній поганій екологічній ситуації дорости до таких як Гете чи Байрон фізіологічно проблематично. Я тягнуся до природи та творців релігій, до своїх генів. Адже геніальний, той, хто не зрадив своїх генів… Загалом відчуваю себе початківцем. Чесно.

– Ви хоч і не вважаєте себе відомим, але тим не менше цього року ваші книги лірики і драматизованих поем "Бунт свяченої води" та "Магма" подані на здобуття Шевченківської премії. Що означає особисто для вас ця премія і чому ви прагнете її отримати, адже як для поета премій у вас, здається, предостатньо?


– Кажу ще раз: відомим справжній письменник як письменник, а не кон’юнктурник, політик, комерсант у теперішньому суспільстві бути не-мо-же. Як і той чернець-печерник. Відомі єпископи, патріархи… настоятелі багатих храмів. Преміям не надаю серйозного значення, може, тому їх мені дають. А, як кажуть у нас на Волині, дають – бери, б’ють – бери автомат… Відмовився від однієї престижної премії лише раз. Просто не поважаю поета, чийого імені ця премія. Що ж до світлого поетичного Імені Тараса Григоровича Шевченка… коли запропонували подати книги – не відмовився. А чого відмовлятися?.. Сам факт подання привертає увагу до поета. Для лірика я вже не такий і молодий: сорок років скоро. А геройства чи якогось принципу в тому, щоби не подаватися, не бачу, а бачу в іншому – завжди стараюся стояти на сторожі своєї і чужої честі. Інша справа, що визначає достойників не сам Кобзар… так у Комітеті більшість митців, яких я поважаю. Дадуть – погріюся біля великого іскристого поетичного вогнища Тараса Шевченка, іскрами якого ми всі, українські поети, є, чого тут носа дерти?.. Без Нього української літератури та й нації не було б такої… а значить – і мене. А не дадуть – теж не катастрофа: не сам же Тарас Григорович не оцінив…

– Бажаю Вам успіхів у всьому!

– Взаємно. І здоров’я. І везіння нам усім! З Новим Роком! Будьмо! І тримаймося! Летимо!..

Розмову вела Тетяна Давидченко.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-01-14 12:42:39
Переглядів сторінки твору 3309
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 4.749 / 5  (5.096 / 5.72)
* Рейтинг "Майстерень" 4.555 / 5  (4.911 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО ПОЕЗІЮ
Автор востаннє на сайті 2019.05.03 16:23
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2007-01-15 21:57:19 ]
Цікаве інтерв'ю, цікаві думки. Почути про погляди справжнього поета завжди корисно. - "Література, як і релігія, має бути доброю! Може, не завжди світлою, але сильною і доброю" - чи не в цьому ключ до початкового розуміння віршів Ігора Павлюка?
Цікаві й імена, які називає пан Ігор. Маю на увазі не Марію Якубовську, та Олександра Гордона - досить відомих авторів, а
Юхима Дишканта, Вікторію Каневську, Оксану Пухонську, Олену Горбатюк, Дарію Гузенкову, які, за словами Ігора Павлюка, уже є великими поетами, але невідомими, без біографій. Зуміють створити про себе легенду, свою легенду – будуть великими і відомими!..
Відкривати нові імена чи не найвище досягнення для кожного з нас? Особливо, коли вони є твоїми вихованцями!..